Народний герой України Володимир Русецький: Комбат віддав наказ зайняти поля – і ми пішли займати поля. Вчотирьох

 

автор: Анастасія Федченко
фото авторки та з архіву Володимира Русецького

Володимиру Русецькому – 26. Із них шість років він у війську. За цей час відбув п’ять ротацій (одну в повітряних військах), рік боровся з бюрократичними перепонами, щоб перевестися в піхоту, яку завжди вважав певною “елітою”, встиг стати старшиною і нині – головний сержант роти 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.

У травні Володимира нагородили недержавним орденом “Народний герой України”. Але про свої здобутки й нагороди він говорить вельми неохоче. Дуже скромний, навіть сором’язливий армієць на псевдо “Метеор” щиро вважає, що не робить нічого особливого – просто “виконує свою роботу”. Але насправді його дисциплінованість, бойовий дух і вміння порозумітися з особовим складом і є особливими. І якби таких сержантів у війську було більше, Збройні сили від того б тільки виграли.

Про ротацію на “Зеніті”, коли дивом не потрапив під міну, про те, як “займали” поля вчотирьох, про сержантство й “оманливу тишу” Володимир Русецький розповів в інтерв’ю “Новинарні“.

“В університеті не хотіли віддавати документи – думали, хочу від армії відкосити”

Березень 2015-го. Дев’ятнадцятирічний третьокурсник Хмельницького національного університету, майбутній реабілітолог Володимир Русецький кидає навчання, щоб піти у військо.

–  Я дуже хотів служити, з дитинства мріяв бути військовим. На заочне перевестися не зміг. Документи в університеті не хотіли віддавати. Прописаний у гуртожитку, я стояв на військовому обліку, тож мене не хотіли виписувати – думали, планую від армії відкосити, – посміхається військовий.

Він хотів у піхоту, бо завжди вважав: саме тут служать найсміливіші. Та коли підписував контракт, потрапив у 96-ту зенітну ракетну бригаду.

Після навчального центру приїхав у військову частину й одразу ж написав рапорт, що хоче в район проведення антитерористичної операції. Військово-повітряні сили стояли на другій лінії, на “Зеніті” біля Авдіївки був зведений загін ВПС “Дика качка” – прикомандировувались до  піхотних бригад, де найбільше бракувало людей.

Одну ротацію, понад піврічну, Володимир відбув як зенітник у 2015-2016 роках.

– Я був у розрахунку ЗУ-23, навідником. По безпілотниках працювали. Кілька разів ефективно. Але загалом працювати було складно. Бачиш безпілотник, доповідаєш – а команду на відкриття вогню можеш як отримати, так і ні.

Потім – відпустка і наступний рапорт на відрядження.

–  Його мають підписати командири всіх рівнів: від комроти до комбрига. Бувало так, що люди і по десять рапортів писали – їх не відпускали. Перший мій рапорт просто при мені порвав командир роти, сказав: “Ні”. Другий рапорт я написав уже на командира бригади, і його підписали, – розповідає Володимир.

Друге його відрядження почалося зі злагодження з 72-ю окремою механізованою бригадою на Широкому Лані в 2016-му.

– Я цілий рік пробув у відрядженні, – посміхається Русецький. – Нас тоді багато прикомандированих приїхало. Був розподіл по підрозділах. Багато хто рвався в розвідку. Я стояв і чекав, коли вже набиратимуть у піхотний підрозділ.

Володимир Русецький (у центрі), Богдан Гарнага “Бахмат” (ліворуч) та побратим Владислав “Швед”

Так молодший сержант потрапив кулеметником у третій батальйон, сьому “шалену” роту, якою командував Богдан Гарнага на псевдо “Бахмат”. А вже невдовзі Русецького поставили командувати відділенням.

– Що тобі більше подобалося: зенітна установка чи кулемет?

– Зенітна установка – й у піхоті щоб була (сміється). ЗУ призначена для знищення повітряних цілей. Але на початку війни її ефективно використовували проти піхоти, легкоброньованої техніки. Коли ЗУ працювала, її боялися більше, ніж БМП. Ну, але між ЗУ та піхотою я обрав піхоту.

Читайте також:
“Це найкраща робота у світі”. Як математик Данило Борисенко став кінним каскадером,
а потім – воїном-зенітником із шістьма фронтовими ротаціями

“Я послизаюсь, падаю – і тут біля бруствера, звідки вийшов, падає міна”

Коли восени 2016 року 72-га бригада заходила в район Авдіївки, у його сьомій роті, яка зайшла на “Зеніт”, було 38 людей.

–  Це дуже мало, менш ніж половина. І це при тому, що десятеро – прикомандировані. У нас була одна дуже небезпечна ділянка, куди ми заходили тільки вночі, одразу на добу. Там усе прострілювалось. І так вийшло, що туди ходили переважно прикомандировані і наймолодші, яким було по 20-21 року. Весь час одні й ті самі, бо всі боялися туди ходити, – розповідає чоловік.

Ту ротацію Русецький називає “серйозною” – особливо на початку 2017-го, коли були запеклі бої на околицях Авдіївки. Але рота, хоч і маленька, йому дуже подобалася.

Бійці 7-ї “шаленої” роти під час ротації на “Зеніті”

– Було важко. Ми йшли на позиції, чергували там добу. Коли вперше повернулися, думали: зараз відпочинемо, поспимо. А виявилося, що ні, адже щоб відправити туди людей нам на зміну, їх зняли з ближніх постів, і нам довелося заступати тут. А наступної доби – знов ми на ті дальні позиції.

І так, напевно, місяць проходили, доки нас не підсилили. Місяць – майже без сну, хіба по кілька годин. Але ніхто не скаржився, всі служили добросовісно. Не люблю, коли починають нити, що важко.

Спершу на дальню позицію з трьох постів ходило дев’ятеро армійців, відтак – шестеро, бо людей бракувало.

–  Ми почали прокопувати траншейку. Підйом із траншейки – захід у посадку. Пам’ятаю, пройшов дощ, я піднімаюсь, послизаюсь і падаю. А біля бруствера, де ми виходили, падає міна. Всі посміялися, почекали, поки закінчився обстріл, і пішли далі.

Русецький і зараз сміється, згадуючи той випадок. Якби не послизнувся – хто зна, чи розмовляли б ми з ним в одній із потрощеній будівель колишньої шахти “Бутівка”, а нині – одного з форпостів оборони Авдіївки.

Зі сміхом розповідає і про побратима “Слона” – високого хлопця, який “народився в сорочці”.

– Йому куля 7,62 влучила в лоб. А тоді я вже був старшим зміни на тих трьох постах. Обстріл такий серйозний був – і наших позицій, і сусідніх. Почався якийсь кіпіш, телефонують по евакуацію. Прибігаю на сусідній пост – стоїть Вова Слон, нахилився, обличчя не видно, все в крові. А в того, хто з ним, паніка: запитую, що сталося, а він слова сказати не може.

Питаю в Слона, чи все гаразд – каже, що так. Йому справді дуже пощастило: куля пройшла дотично. Зняла шкіру і м’ясо до черепа, але це й усе поранення.

Ну, ми промили, забинтували. Від евакуації Вова відмовився і продовжив бій. Йому тоді було 19. Торік був звільнився. Мав якісь проблеми зі здоров’ям, звернувся до лікаря – то в нього знайшли ще кілька уламків від тієї кулі в голові. А йому ж офіційно допомогу не надавали, то було проблематично довести, що то саме на війні і саме куля під час бою.

Він зараз у 58-й (58-ма окрема мотопіхотна бригада ім. гетьмана Івана Виговського – “Н”) служить, підписав контракт на 5 років.

Так само зі сміхом Володимир згадує, як іншого разу постріл із РПГ пролетів біля Слона і… зняв із того каску.

Багато таких випадків траплялося і з самим Русецьким, якого в підрозділі називали “Метеором” – і за те, що дуже швидкий, і за те, що “вчащав” на дальню позицію з назвою “Метеор”.

Читайте також:
Екскомандир 72 омбр Андрій Соколов: Під Авдіївкою ми застосували журналістів каналу HBO зі США

“Старенька Віра Андріївна, яка все життя пропрацювала в Горлівці, просила дати їй лопату – допомогти копати укриття “

Протягом тієї ротації Володимир постійно намагався перевестися в 72-гу бригаду. І комроти, і комбат йому допомагали, але переведення між родами військ – дуже довга і клопітка справа. Пів року спроб не принесли результатів, аж доки на нагородження найкращих бійців на “Зеніт” приїхали представники Генштабу. Коли Русецький розповів про свою проблему генералові, той здивувався, що військоий хоче перевестися з повітряних сил у піхоту, але пообіцяв допомогти.

І хоча через бюрократичну тяганину довелося ще понервувати й навіть посваритися з начальством у частині, зрештою Метеор таки добився омріяного переведення.

Забравши документи, поїхав у Білу Церкву, щоб завершити переведення, а буквально за тиждень його рота повернулася з передової.

– Я зустрічав ешелон уже своєї бригади (щасливо усміхається).

Після перебування на ППД, навчань та злагоджень 72-ка зайшла на Світлодарську дугу. Рота, в якій служив Метеор, стояла в Травневому.

– Ця ротація дуже відрізнялася від попередньої – великі відстані і до противника, й між нашими позиціями, не дуже сприятлива місцевість. Там значно менше стріляли, але ротація була не з простих. Я тоді був головним сержантом взводу і виконував обов’язки командира взводу.

Буквально за тиждень після заходу на Світлодарську дугу у їхній підрозділ приїхав комбат і віддав наказ зайняти поля перед Гладосовим – вийти й укріпитися.

– Вночі ми пішли займати поля. Вчотирьох, бо людей бракувало. І все пройшло ідеально, – сміється Володимир. – З собою взяли кулемет, чотири короби, свою штатну зброю, спальники і лопати.

За ніч таємно від противника викопали такий собі спостережний пост, хоч було дуже важко копати – там не земля, а порода, доломіт. Жили біля позицій, доки нам додали людей. Нас стало дванадцятеро, мені пригнали мою БМП –  і життя пішло веселіше.

Згодом виникла й “інфраструктура” – дорога до позицій, прихована в посадці. Нею можна було довезти воду і їжу. А до того бійців годували місцеві бабусі.

– Там була Віра Андріївна – колишня вчителька української, яка все життя пропрацювала в Горлівці, старенька вже. То вона навіть просилася: “Хлопчики, давайте я з вами буду копати”. Лопату ми їй, звісно, не дали, але Віра Андріївна всю ротацію нам допомагала – воду носила, їжу. Всіх нас знала. Коли під кінець ротації загинув “Саїд” (Микола Семенюк загинув унаслідок ворожого обстрілу 14 січня 2019 – “Н”), кілька днів так гірко плакала…

Сам Русецький тоді, звісно, також засмутився, але намагався цього не показувати.

– Коли в підрозділі є молоді, для яких це перша ротація, а ти покажеш, що розгублений чи засмучений – то чого тоді вимагати від особового складу? Доводиться завжди себе тримати в руках і підбадьорювати хлопців.

– Кажуть, що сержант – це взірець для особового складу. Як бути взірцем?

– Та я нічого особливого не роблю. Але якось умію працювати з людьми. Потрібно спілкуватися з ними, допомагати, щоб тобі довіряли й розуміли, що ти щось знаєш і можеш порадити.

Читайте також:
Санінструктор, миротворець, головний сержант – людина нової армії: історія “королівського” піхотинця Юрія Сухотіна

“Офіцери потрібні для планування операцій. А з управлінням і сержант  справляється”

Ротацію в Попасну, яка була після Світлодарки, Метеор називає “нудною”. На Попаснянському напрямку між позиціями були ще більші відстані, ніж на Світлодарській дузі: “Від РОПу до КСП батальйону – 12 кілометрів полями. Коли дощі йшли, «Урали» застрягали, навіть БМП”.

Нині старшина Русецький – головний сержант механізованої 8-ї роти. Його головний обов’язок – дбати про навченість особового складу.

Аби ще хотіли вчитися (зітхає). А то попідписують пів річні контракти, відбудуть ротацію на передовій – а потім удома сидять. Потім знову підписують пів річний контракт, коли бригада заходить у район проведення ООС. І таких багато!

Причини різні: і “гола” зарплата на ППД, і не найкращі умови в казармі, харчування – тільки обід, хочеш комфорту – знімай квартиру. А хтось не хоче проходити полігони і навчання. Але я це не дуже розумію. Коли ж тоді вчитися?

Все завжди починається з індивідуальної підготовки.

Русецький зізнається: не любить нинішню посаду. Вважає найкращим для сержанта командувати відділенням.

А от стати офіцером Володимир не хоче, хоч і мріяв про це на початку служби.

Я відчуваю, що на своєму місці, і не хочу нічого змінювати. Вважаю, що можна доволі непогану кар’єру зробити по сержантській ланці. Я бачив, як це працює. Навіть у нас на Попасній ситуацію врятували досвідчені сержанти, які знали, що робити, командували особовим складом.

Зрозуміло, що офіцери потрібні для планування якихось операцій. А з управлінням і сержант легко справляється.

Йому 26. Це зараз середній вік підрозділу не набагато перевищує його власний, а коли тільки прийшов і виконував обов’язки командира відділення, доводилось керувати і вдвічі старшими.

– І нічого, все було добре (посміхається).

Читайте також:
Сержантська реформа на прикладі Сил спецоперацій: “мама-тато” для солдата за прикладом НАТО

“Ця «тиша» дуже оманлива: люди розслабляються, а потім – бац! – і міномети…”

Отримавши сержантське звання, свій перший трирічний контракт Метеор мусив переукладати – знову на три роки. Потім був рік, а нещодавно підписав іще на три. Хоча, зізнається, трирічний контракт його трохи лякає, бо “не дуже впевнений у тому, як розвиватиметься країна”.

– Хотілося б якихось вагоміших кроків. Щоб ми не просто стояли тут.

Один мій військовослужбовець сказав: “Я почуваюся прикордонником”.

Але це не кордон.
Потрібно нарешті визволити свою землю.

Стоячи на місці, ми все одно маємо втрати особового складу: поранені, вбиті. Ще жодної ротації без них не минуло. То навіщо ці втрати, якщо можемо зробити щось вагоміше?

– Але ж тоді втрати будуть більшими.

– Це зрозуміло. Але багато залежить від планування. Навіть якщо це все робити маленькими групами, буде легше в плані втрат. Скажімо, ми своєю групою могли би просуватися тут потроху вперед. Тут є можливості. Але якщо рухатимемося вперед, нас за це по голові не погладять.

За словами Володимира, ця ротація в Авдіївці кардинально відрізняється від тієї Авдіївки, якою він її пам’ятає.

– Ми зайшли, коли вже діяло перемир’я. І зараз буває так, що глуха тиша, тиша… Люди розслабляються, а ті, для кого це перша ротація, узагалі не знають, що таке війна, обстріл, міномети. І тут неочікувано – бац! – і міномети. І це найбільш небезпечно.

Потрібно весь час нагадувати людям, що тиша дуже оманлива.

Ще працювали снайпери. Один з наших дивився в тепловізор і висунув руку з укриття – отримав поранення кисті, знищено тепловізор. Добре, що то був “державний” “Арчер”. Він великий, корпус металевий, і куля від нього зрикошетила в руку. Якби був волонтерський “Пульсар”, хлопцеві влучило б у голову.

Там найменша дистанція до противника – 80 метрів, а в середньому – сотня-півтори. Тут можна і не бути снайпером, просто з автомата влучити. Важливо не висовуватися.

Читайте також:
“Якщо буде новий 2014-й”: одкровення розвідника Проскуріна після звільнення з 93-ї бригади

“Свої медалі ніколи не носитиму”

Під час церемонії нагородження “Народний герой України”, травень 2021 року

Попри все, Володимир зізнається: по-справжньому любить свою роботу. І виконує він її справді добре. Недарма у травні сержанта Русецького  нагородили недержавним орденом “Народний Герой”.

– Я навіть їхати туди не хотів. Взагалі недостойним себе вважаю, – воїн знову ніяковіє. Розмірковує: – Може, це за те, що ми на “Зеніті” відбили контратаку противника. Був звичайний день. Ми ніч відчергували на дальній позиції, мали мінятися. І тут почалася “двіжуха”. Росіяни просто почали гасити артою всі позиції.

А потім нас “кошмарили” зі “Спартака”. Ну, ми дали відповідь. А противники в цей час по балочці між нашими позиціями і сусідніми намагалися до нас пройти. А нас п’ятеро. І решту роти “гасять”, ніхто навіть не може вилізти з АГС чи СПГ стрельнути.

Єдиний плюс – багато озброєння. Доводилося бігати від ДШК до АГС і відповідати. Весь мокрий! Все скрізь стріляє! У посадці коїться хрінь, трасери врізнобіч літають. І це тривало години три.

Б/к закінчувався, ворог геть близько – ми вже думали, що нам тут кінець. Пощастило, що сусіди підтримали. Та нам вдалося відбити контратаку. А коли все припинилося, подзвонив комбат, запитав у кожного, чи все гаразд. І обіцяв преміювати.

Він нам до останнього вибивав ту тисячу, яку мали давати за день у бою. І це був єдиний раз, коли я ту тисячу отримав (сміється).

Уточнюю, які ще в нього є нагороди. І виявляєтся, що скромний армієць навіть не пам’ятає їх назв – мовляв, вручили медаль “Захиснику України” і ще якісь відзнаки, але він їх просто склав удома й думати забув.

– Все одно я їх ніколи не носитиму.

– Чому? Не пишаєшся ними?

– Пишаюся, але… не хочу цього показувати. Заскочила мене цим питанням, – ніяковіє Володимир. – Я навіть у формі не люблю ходити, коли не на службі.

Не через те, що не люблю форму чи не пишаюся тим, що військовий. Просто форма – це для служби. І є люди, які в “пікселі” роблять не дуже хороші речі й тим самим його псують.

Чим займатиметься після війни, Русецький поки не загадує. Можливо, відкриють разом із другом мотошколу.

– Має бути чітко, – посміхається сержант. – Діток вчитимемо кататися.

Читайте також:
“Термінатор” Сакура і п’ять його поранень: головний сержант розвідроти 93-ї бригади готовий наступати під час наступної ротації


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.