СПЕЦТЕМА:
COVID-19 covid-19
Діагностовані випадки:
1946510 +10282
Летальні випадки:
39786 +250
Одужали:
1482079 +6523
Дані МОЗ України. Проведено ПЛР-тестів: 8942671 (+27278). Оновлено: 08:17 18.04.2021

5 книжок не без позитиву: несправджений король України, незнайдений лист Лесі Українки, злий уявний друг, проблемні жінки, цинамоновий душій

автор: Тетяна Трофименко

Життя йде, ковід триває, от і новий локдаун накрив частину України… Укупі з суспільно-політичними новинами це не налаштовує на позитивний лад. Нема чого дивуватися, що й у сучукрліті не бачимо зараз веселих і бадьорих тем: усе серйозно, друзі, ніби говорять нам автори та авторки.

Тож якби не улюблена критикеса Тетяна Трофименко, ви б уже остаточно занурилися в депресію! На щастя, вона давно набила руку в пошуках чогось хорошого в сучукрліті, тож може знайти позитив і в найсумніших історіях.

Сергій Жадан. Вишиваний. Король України. Дизайн Zhuk&Kelm. – Чернівці : Meridian Czernowitz, 2021

 

♦ Через карантинні обмеження вже майже рік відкладається прем’єра опери, яку за лібрето Сергія Жадана створюють режисер Ростислав Держипільський і композиторка Алла Загайкевич. Ініціаторкою проєкту стала організаторка Днів української культури в Австрії Олександра Саєнко, ну а саму книжку з текстом лібрето видано на замовлення Почесного консула Республіки Австрія в Харкові Всеволода Кожемяка.

Ерцгерцог Вільгельм фон Габсбурґ-Лотаринзький, представник імператорської династії, якого українські вояки під час І Світової війни назвали Василем Вишиваним, став українцем із власного вибору, брав участь у визвольних змаганнях, був заарештований сталінською розвідкою та помер у Лук’янівській в’язниці 1948 року.

Трагічність долі ерцгерцога підштовхує до міфологізації – саме її і здійснює Сергій Жадан у «Королі України» (власне, до сфери міфу належить і сама ідея української монархії). Вишиваний постає в цьому тексті одним із тих лузерів, яких є Царство Небесне (чи що там визнають вірні жаданячої релігії); тим сміливим, котрий гине, вірячи в краще майбутнє; тим наївним, хто думає, ніби його жертва змінила історію. Лише ця віра й дарує позитив, який ми виносимо із загалом апокаліптичної атмосфери лібрето.

Із суто формального боку текст «Вишиваного. Короля України» може видатися створеним генератором випадкових фраз із уже відомих віршів автора. Однак це все-таки не «кролики‑алкоголіки» чи «бачитись-наїбашитись», як у новій пісні «Жадана і собак» «Буратіно», а щось старе, добре, давно люблене… Книжка має оригінальний дизайн (портрет Вишиваного «складається» наприкінці з прорізів у сторінках), тож цілком може задовольнити вашу потребу в прекрасному, доки опера таки потрапить на сцену.

Читати неодмінно, якщо замислювалися над тим, чи варто прорвати замкнуте коло історії; переконані, що «закон існує лише на папері», а «це небо понад кордоном – лише одне»; замислювалися, що «ми всі стоїмо на своїй землі. І ми не знаємо, як нам бути із цим усім. Можливо, саме тому ми такі злі»; хочете дізнатися, про що співають у дуеті Вишиваний і Шептицький, кого покохав архікнязь в Україні та як це все звучатиме в супроводі хору, симфонічної та електронної музики.

Читайте також:
У Києві капелан ПЦУ освятив місце, де постане пам’ятник архікнязю Вільгельму Габсбурґу

Мирослав Лаюк. Залізна вода. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2021

♦ Інша книжка, у якій ідеться про видатну історичну постать – Лесю Українку, вийшла друком якраз під 150-річний ювілей письменниці. Що, поза сумнівом, було безпрограшним маркетинговим ходом! Аби привернути увагу до цієї авторки.

І це при тому, що текст Мирослава Лаюка аж ніяк не є романом про Лесю Українку (на цьому автор і сам наголошував під час онлайн-презентацій), а радше про її слід у житті дуже різних персонажів. Отож, історична лінія пов’язана з мандрівкою письменниці в Карпати, де вона влітку 1901 року лікувалася легендарною «залізною водою» в селищі Буркут. Мирослав Лаюк показує її маршрути, дає слово тим, хто перетинався з поеткою, або лише прагнув цього (для місцевих жителів приїзд такої екзотичної фігури був і досі лишається непересічною подією).

Що ж до лінії сучасної, яка є в романі основною, то це – типова сучукрлітівська соціалка з усім стандартним набором проблем: пересічна небагата родина, питущий батько, забембана мати, закомплексований підліток, закоханий у подружку… Після того, як мати гине, головний персонаж на ім’я Богдан їде до родичів в інший кінець України, але повертається на батьківщину – шукати не відомого досі листа від Ольги Кобилянської до Лесі Українки, який дивом зберігся з початку ХХ ст. А ще – втілити материну мрію побудувати в Карпатах готель, де цей самий лист мав бути виставленим на рецепції.

Детективний чи то пригодницький компонент твору, на який натякає ідея пошуку, реалізується мляво й не дає сподіваного результату (вигадати зміст фіктивного листа автор не ризикнув), тож нарація зосереджується переважно довкола переживань головного персонажа, його поновлених взаємин із батьком і подружкою, що, звісно, менш травматичними не стали. У порівнянні з попередніми творами Мирослава Лаюка (бурлескна «Баборня» і романтичний «Світ нестворений») «Залізна вода» стриманіша й від того видається більш похмурою, одначе завершується, попри все, на позитивній ноті: Богданові не терпиться почати виготовляти двері для нового готелю!

Читати неодмінно, якщо любите літературне краєзнавство та соціальну прозу; хочете дізнатися, як звали піаністку, доньку священика, у якої зупинялася Леся Українка; хто вважав, що пише Лариса Косач «явно не на рівні Жорж Санд і Сельми Лагерлеф»; до чого в цій історії черниця-бернардинка та на що здатні пітбультер’єри заради своїх господарів.

Артем Поспєлов. ТАДУШ. – Чернівці : Книги ХХІ, 2021

♦ Популярність соціальної проблематики доводить і наступна книжка – цьогорічного дебютанта сучукрліту Артема Поспєлова, який для свого роману обрав формат психотрилера й доволі непогано з ним справився. Ні, кошмарних снів після роману «ТАДУШ» я вам не обіцяю, але загальна атмосфера твору достатньо моторошна, а стиль не хибує на зайві красивості й таємничості, як то зазвичай стається, коли хочеться написати дууууже страшно й загадково.

Головний персонаж – хлопчик, який сам собі вигадав ім’я Зоїк. Його вік – майже чотири тисячі днів, тобто (якщо мій калькулятор не підводить) близько 10 років. Зоїк має родину (маму, бабусю, дідуся, дядька й тітку), а ще – уявного друга Малюка, який поєднує риси злого демона та померлого собаки. Ясна річ, Малюк постійно штовхає Зоїка на жорстокі й небезпечні вчинки. Ідея спокусника полягає в тому, що світ довкола нас – в’язниця, табір для душ (скорочення див. у назві роману), тому варто тут усе трохи підкорегувати, аби звільнитися.

Зоїк залежний від Малюка, адже той допомагає йому пригадати певні моменти, витіснені свідомістю. Їх набір так само звичний: загадкова хвороба, відсутність батька, новий партнер матері, булінг з боку старших хлопців, сексуальне зацікавлення тіткою, смерть діда, до якої хлопець безпосередньо причетний. До кожної з цих травм персонаж періодично повертається, скрупульозно підраховуючи, скільки днів тому щось сталося. Злість і невпевненість прориваються крізь зовнішню слабкість «зайченяти з розумними очима», хлопчика, який завжди «їсть що дають», а тим часом усотує навіювання Малюка: «неважливо, чи вигадане те, що змушує тебе відчувати» та «любов не обов’язково означає жити довго та щасливо».

Прикметно, що ця книжка не має хепі-енду, однак знайти позитив у ній усе-таки можна: не так і багато людей постраждало від стрьомної парочки Зоїк+Малюк, світ лишився на місці, хоча, може, у чомусь він дійсно скидається на табір, а може, це просто хтось нашіптує тобі в голові…

Читати неодмінно, якщо любите трилери з соціальним підтекстом; історії про злих хлопчиків у жорстокому світі; хочете дізнатися, чи вдасться Зоїкові знайти батька; чим вони з Малюком займалися у літньому таборі; ким насправді була дівчинка, яка сподобалася головному персонажу, та чому він вирішив допомогти померти дідові.

Євгенія Кузнецова. Спитайте Мієчку. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2021

♦ Від жорсткої соціалки перейдемо до полегшеної – принаймні більшість відгуків, які я бачила досі, характеризують роман «Спитайте Мієчку» як легке, зворушливе й ностальгійне читання. Авторка Євгенія Кузнецова, журналістка й перекладачка, відома своїм відеоблогом про українську мову та книжкою про нашу національну кухню «Готуємо в журбі». Спокійно: журба там іронічна, та й у «Мієчці» без іронії не обійшлося.

Адже уявіть собі: у занедбаний сільський будинок до бабусі, яка доживає останнє літо, приїжджають три проблемні внучки – зализувати рани, ухвалювати рішення, ну й трішки допомогти по господарству. Проблеми їхні не пов’язані з долею нації, кар’єрою, особистісним зростанням або питанням, де взяти грошей. Мієчка не може визначитися, якого чоловіка їй обрати (один хороший, але нудний, другий ще кращий, але якийсь дивний!); Лілічка була одружена двічі та має двох синів, однак нинішній чоловік хоче їхати до Австралії, а вона до цього не готова; кузина Марта завагітніла в Індії від японця і в неї гормони та нерви.

Сестри постійно тролять одна одну, бабуся від них не відстає, транслюючи всі улюблені народні стереотипи та переживаючи, щоб Мартині діти не були від «чорного». Для повноти картини один із Ліліних колишніх привозить у дім свою дочку Люсю, яку персонажки негайно… розігрують на сірниках (бо така хороша дівчинка, усім її хочеться!), а на закуску додається екзальтована іспанська мама Ліліного теперішнього, яка розмовляє переважно криком і так само стурбована расовою селекцією. І це ще не все, але в мене теж нерви, тому достатньо.

Попри відчутну іронічність, авторка ставиться до героїнь із симпатією, а стару господу позиціонує як місце сили, спеціально жіночий простір, де зцілюються душевні недуги. Якщо такий варіант прочитання не зайде, є ще один: «Мієчку» можна вважати доброю пародією на збірний образ жінок, що все життя обирають «між вічним стражданням, від якого тобі щемко прекрасно, і вічним спокоєм, від якого тобі до запаморочення нудно», а в критичний момент просто забивають на все й починають вирощувати на продаж гарбузи. До речі, саме цей шлях урешті-решт приводить до успіху і все завершується дуже позитивно.

Читати неодмінно, якщо любите історії про прості людські турботи, а не політику, історію чи звитяжну боротьбу; обожнюєте великі родини, галасливі компанії, жіночі посиденьки, дітей і котів; скучаєте за старим домом і садом; здатні запам’ятовувати чужих родичів і колишніх; хочете дізнатися, чи полетіла Лілічка до Австралії, по чому продали вирощені гарбузи та кому дісталася дівчинка Люся.

Юрій Винничук. Вілла Деккера. – Харків : Фабула, 2021

♦ Нарешті, остання книжка цього огляду теж править про непростий час. Дія у «Віллі Деккера» Юрія Винничука відбувається фактично напередодні ІІ Світової війни – серпень 1939 року у Львові. Цей роман – наступна розповідь про «нічного репортера», тобто журналіста Марка Криловича, який пише репортажі з міського дна, має великий успіх у жінок та встряє через це в усілякі неприємності. Зокрема, у «Віллі Деккера» за коханками головного персонажа починає полювати жахливий маніяк, який не просто ґвалтує та вбиває своїх жертв, а ще й виймає їм очі та притрушує цинамоном! Тому його й назвали цинамоновим душієм (л – логіка).

Іншою справою, до якої виявляється причетним нічний репортер, стає діяльність мафії, що наживається на наївних євреях, які хочуть виїхати до Палестини, а в результаті не потрапляють до місця призначення, як і їхні родинні коштовності. Причетні до брудного бізнесу не тільки місцеві львівські діячі, а й совєтський консулят та дві німецькі прогітлерівські організації, а крутиться все довкола такого собі Деккера, який не забариться покинути цей світ…

Як завжди у Юрія Винничука, в романі багато колоритних львівських історій (на цей раз із особливим наголосом на нелегкій праці фордансерок – професійних танцівниць, які розводять клієнтів ресторанів на гроші), спиртних напоїв і сексу. Випереджаючи запитання, скажу, що секс відбувається винятково за взаємною згодою (маніяка не рахуємо), тож пропоную вважати це однозначним позитивом і перемогою феміністичної критики над творчістю окремо взятого Винничука!

Хоча взагалі з позитивом у романі тяжко: у фінальній частині на Львів падають перші бомби, з двох боків наступають окупаційні армії, репортер Крилович устиг затаритись їжею й бухлом, але невідомо, чи це йому допоможе… Хвилиночку, але ж цинамонового душія так і не спіймали! От вам іще один позитив – буде продовження серії.

Читати неодмінно, якщо любите ретродетективи, байки старого Львова, пригоди, інтриги й містифікації; хочете дізнатися, чим фукси відрізняються від паталах і чому танцівниці віддають перевагу першим; що було в Марка Криловича з дочкою контрабандиста та який роман два роки читала Ірма, учасниця окультного товариства Thule-Gesellschaf.

Читайте також:
5 найкращих книжкових подарунків на (старий) Новий рік – від Андруховича до Сайгона

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

1192
 

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: