Думаю, багато хто з вас, дорогі читачі, провалившись у сніговий замет із подивом з’ясував, що вже закінчується листопад! Справді, ніщо так не дивує, як нестримний плин часу… Ну, хіба що література. А сучасна українська література й поготів здатна здивувати! Або ні.
Улюблена критикеса Тетяна Трофименко проаналізувала ступінь власного здивування від 5-ти новинок сучукрліту та виклала враження у свіженькому огляді.
♦ Скажімо, Юрієві Винничукові вдалося неабияк здивувати: у новому романі на традиційну тему (Львів і ІІ Світова війна) ви не прочитаєте улюбленої оповідки про совєцьких освободителів, які пили воду з унітаза, та їхніх дружин, що ходили до театру в нічних сорочках!
Але то нічого, тут є багато інших кумедних історій, скажімо: приходить Стефко до коханки, а та чоловіка тесаком закатрупила; нема ради – треба порізати його на кусні та й викинути в Полтву; утім, доки персонаж стояв у задумі, «в одній руці пилка, в другій херес, пролунав гучний удар у двері, замок відлетів, і до хати ввалився цілий табун поліціянтів з револьверами в руках».
Чи там: сподобалася Андреасові дружина сусіда, пані Ружанська; він її чоловіка-жида німцям здав, а саму пані поставив… перед фактом: «Я ні до чого тебе не неволю. Я хочу тільки одного, щоб ти жила щасливо. А щастя твоє без мого – неможливе». І повалив на канапу.
Словом, у романі є два головних персонажі і обидва належать до класичного типу героя‑авантюриста, тож загалом слідкувати за їхніми пригодами цікаво. Колоритні реалістичні замальовки чергуються з дещо фантастичними сюжетами. Приміром, коли представник окупаційної влади Райху гер Краух, який не встиг вчасно втекти зі Львова, після війни цілком безпечно асимілює до добропорядного совєцкого чєловєка, кандидата в члени КПРС, і навіть очолює (після Андреаса) готель «Інтурист», колишній «Жорж».
Маневрування між різними владами, перші перельоти за океан із контрабандою, романтичний світ львівського казина й готельної «кухні», менш романтичний – в’язниці чи концтабору; кохання, секс, таємнича «Шкоцька книга» – здається, Юрій Винничук щедро сипнув у новий роман усі свої фірмові фішки. Щоб було.
Можливо, через це «Цензор снів» справляє враження дещо фрагментарного й композиційно розбалансованого – у порівнянні з попередніми творами Винничука («Танґо смерті» чи «Аптекар»), де всі сюжетні лінії були заокруглені, а відповіді на питання – окреслені. У новому тексті автор скоріше закидає гачки з загадками, аби охочий читач міг шукати відгадки самотужки.
Приміром, розібратися у складних кревних зв’язках Андреаса Попеля, який примандрував до роману з колективної праці українських письменників «ДНК» (теж «щоб було» – не пропадати ж добру?). Рідна мама – не рідна мама, рідна сестра – не рідна сестра, та й на братів, здається, персонажі не даремно так скидаються… Словом, інтриг вистачить – аби ваше бажання.
Читати неодмінно шанувальникам творчості Юрія Винничука, міста Львова, пригод, мелодрам і безпринципних авантюристів; усім, хто вважає, що будь-яку владу варто обдурити; тим, хто хоче дізнатися, до чого ж там усе‑таки цензор і сни.
♦ А от літературному конкурсу «Коронація слова» здивувати цьогоріч не вдалося. Володарка першої премії в номінації «Романи», учителька з Радехова на Львівщині, уже в перших коронаційних інтерв’ю розкрила мотивацію власної творчості: «душа просила вилити на папір думки і почуття».
Тому, як це зазвичай і стається з творами більшості шоколадних лауреатів, які пишуть серцем, у романі Тетяни Пахомової ви знайдете стандартний набір для насолоди: вилиті на папір почуття, гіпертрофовані емоції, прямолінійну мораль, шаблонові характери, передбачувані колізії й неоковирну мову.
Сюжет про «праведників світу» – подружжя українців рятує єврейську родину під час ІІ Світової війни – авторка доповнює загальноосвітньою інформацією про побут та релігійні звичаї юдеїв (скажімо, п’ятниця – «день наведення краси й ладу для дому, його начиння й нутрощів і для всіх його мешканців, який не залишав жодних шансів пилу, бруду, павукам, окису срібла на коштовному столовому сріблі, брудним нігтям, волоссю, заплямленому одягу…»), а також власними філософськими роздумами (наприклад, про сенс існування людей із душею дволикого Януса, «людською й вовкулаки»: «…як красу троянди оцінюють порівняно з будяком, а нам знання того, що добрий вчинок є добрим, дає мерзенний для порівняння, – чи не послані такі люди з вовчими помислами для кращої оцінки нами повсякденних радощів звичного життя?.. Хоча, швидше за все, Бог занедужав, а його справи спритно перебрав сатана…» тощо).
Опис поневірянь родини Зільберманів (колишніх заможних львівських ювелірів), жахи ґетто й концтабору, тяжкого морального вибору українців і поляків, які зважуються допомагати євреям, необхідна порція бридкого й чудесного, оригінальний фінал (виступи персонажів на страшному суді) – усі ці компоненти, на думку послідовників секти Кокотюхи, якраз і потрібні масовому читачеві, необтяженому надмірним інтелектом.
І справді, якщо припустити, що книжка Тетяни Пахомової потрапить до рук тим нашим сучасникам, які нічого не чули про Голокост, не бачили фільмів і не читали ніяких інших текстів на цю тему, можна повірити, що для них вона стане неабияким одкровенням. Побажаємо ж їм скорішої зустрічі!
Читати неодмінно, якщо вам подобаються тексти, написані серцем, кров’ю та іншим незвичним способом; складно далися «Піаніст» чи «Список Шиндлера»; хочеться чогось простішого – щоб навчало добру, толерантності, релігійному порозумінню і можна було поплакати.
♦ Якщо переможцям «Коронації слова» здивувати вдається не часто, у таких текстах, як роман Мирослава Лаюка «Баборня», мене дивує буквально все.
Наприклад, мене дивує, для чого талановиті молоді поети беруться за прозу. Дивує, чому їх не турбує брак естетичного смаку й фабульної цілісності у власних творах.
Безмежно дивує вперте бажання подати свою фантастичну версію радянського минулого – тим фантастичнішу, що народилися ці автори незадовго до або відразу після розпаду Союзу.
Скажено вражає нерозуміння простого факту: якщо 90 відсотків тексту ти намагаєшся писати в дусі соціальної сатири чи гротеску, 10 відсотків «справжньої» драми ніколи не будуть відчитані як драма, натомість виглядатимуть насмішкою й блюзнірством.
Отож, у «Баборні» Мирослав Лаюк хотів потролити радянську систему, зокрема один із найогидніших її виявів – систему освіти. Із цією метою він створив такий собі образ радянської вчительки Марії Василівни Семенко – тупої, деспотичної, брехливої, мстивої, істеричної, егоїстичної. Автор показує нам то похмуре сьогодення, коли головна персонажеса тримає в страсі й покорі всю школу, але не може вплинути на власного онука – мажора й дегенерата; то 1970-ті роки, коли вона близько півроку викладає в гірському карпатському селищі, де й відбуваються всі події, які мали б складати зав’язку сюжету.
На жаль, суть авторського задуму важко вичленувати за багатослівним просторікуванням. Сюжет постійно збивається на манівці псевдоіронічних розповідей: то про «лісових хлопців», які зарізали попередницю Марії Василівни, запхавши в задній прохід комсомольський значок; то про явлення ученицям Богородиці, яка «мала ідеально симетричне обличчя, великі чорні вії, акуратні пухлі малинові губи, оливкову шкіру, маленький акуратний ніс — як у Софі Лорен, Джини Лолобриджіди чи Клаудії Кардинале»; то про секс після параду, коли «Онуфрій втішався з Марією просто на вчительському столі. А потім, не зсаджуючи її з себе, поніс… просто в купу з радянською символікою».
Автор так довго й старанно блазнює, що «головну таємницю» роману, якщо ви все-таки дочитаєте до моменту її розкриття, просто неможливо сприйняти серйозно: що, справді якісь енкаведисти когось мордували?! А тризуб куди запхали?..
Читати неодмінно, якщо вас цікавить версія радянського минулого від молодого покоління; ви фанати гумору у стилі «підклав Вовочка Марьіванівні презик у сумку»; хочете розгадати метафоричний сенс слова «баборня»; досі ненавидите своїх шкільних учительок.
♦ Утім, є й хороша новина: як би не смалили молоді автори сучукрліту, вправляючись в іронії, епатажі й деконструкції, щось справжнє в них цілком може залишатися. Про це свідчить бодай те, що письменник Андрій Любка, який минулого року дуже неприємно вразив вашу улюблену критикесу романом «Карбід», цьогоріч опублікував абсолютно несхожу на цей твір збірку психологічних, ліричних і просто читабельних оповідань. Чим не привід для здивування?
Анотація пропонує вважати «Кімнату для печалі» романом (ах, ця постійна туга за великою епічною формою, яку так важко реалізувати!), головним героєм якого є самотність, але не бійтеся: як не дивно, авторові вдалося не зліпити розрізнені тексти в одну аморфну масу. Кожна з новел має власний сюжет, і якби це когось цікавило, то наскрізним мотивом я би назвала скоріше не самотність, а втрату.
Таємнича в чорному хіджабі, яка намагається відстояти свою цноту за допомогою… сірників; чоловіки, чиї жінки помирають або йдуть назавжди; юнаки, закохані в чужу дружину чи найпопулярнішу дівчину міста – вони ніколи не зважаться розповісти про свої почуття; подружжя, котре 1944 року назавжди позбувається свого затишного помешкання; король, який усвідомлює, що день його коронації буде днем страти… Персонажі свідомі: чогось уже ніколи не станеться. Цієї людини більше ніколи не буде у вашому житті, та й саме життя вислизає з-під вашого впливу. Лишається тільки спогад – про миттєвість любові. Найнадійніша у світі річ.
Як бачите, це всього лише романтичні історії – дуже дивно після фекально-анального гумору «Карбіду». Можливо, із сучасними українськими авторами щось таке стається – нестримне бажання поекспериментувати з «великою епікою» й «викривальним пафосом», після чого вони знову повертаються до лірики й малих форм?..
Зрештою, самотність у «Кімнаті для печалі», звісно, теж є. І не лише як наслідок утрати, радше як оптимальний стан самоусвідомлення персонажів: «Кожен, хто має душу, хоче час від часу побути на самоті. І це не свідчить про відчуження чи відсутність любові – просто існують внутрішні вітри, що дмуть пронизливо й крижано, і душа воліє цим холодом не обдавати інших, найрідніших. Тому й ховається, щоб не затьмарювати життя тих, кому хочеться дарувати лише сонячні дні».
Читати неодмінно, якщо ви маєте смак до простих романтичних історій; не сподівалися такого від Андрія Любки; сподівалися від нього саме такого; часом потребуєте чогось не суспільно-політичного, морально-етичного чи постмодерно-експериментального.
♦ До речі, щодо простих історій. Серед відомих і менш відомих імен авторів сучукрліту цього року з’явилося ще одне – письменниці й волонтерки з Харкова Юлії Ілюхи. Збірка її оповідань потрапила до довгих списків Книги року ВВС (дещо дивно як для дебютантки) і має всі шанси потрапити до списків коротких (а от це вже не дивує з огляду на якість запропонованих творів).
Разом із тим мушу зізнатися: комусь оповідання Юлії Ілюхи здадуться занадто похмурими й песимістичними, а комусь – занадто простими й «побутовими», позбавленими яскравого флеру містики, фантастики чи бравурної героїзації. Проте є речі, щодо яких не посперечаєшся: у «Неболовах» ми зустрічаємо нечасте в сучукрліті виважене поєднання форми і змісту, актуальні проблеми, що знаходять своє розв’язання в фіналі, не обтяжене «красивостями» виразно індивідуальне мовлення.
Письменниця говорить про буденні речі, до яких протягом останніх кількох років належить також і війна – найбільший емоційний вплив справляють оповідання саме на цю тему, аж починаєш думати, чи не буде наш майбутній український Ремарк або Хемінгуей тендітною дівчиною, яка передає на фронт аптечки?
Яскраві жіночі образи є й серед персонажів оповідань. Обирає життя Лідка‑артистка, яка йде добровольцем у зону АТО; туди ж повертається Лєра-Барбі, так і не «вписавшись» у «мирну» обстановку, а персонаж оповідання «Проспект Леннона» Олесь Самохвалов, боєць Добровольчого українського корпусу з позивним «Ленін», у січні 2015-го згорає «в бетеері під Донецьким аеропортом унаслідок прямого попадання фугасу, випущеного російським “братом”». Він так і не зміг порозумітися зі своєю бабусею – єдиною рідною людиною, яка лишилася в полоні совково-рашистської пропаганди.
Ілюзії, страхи, соціальні норми стають на перешкоді внутрішній гармонії персонажів, але всі вони прагнуть її досягнути. І навіть якщо комусь не вдається впіймати мрію в земному житті, вони «ловлять небо» в іншому – християнському сенсі.
Читати неодмінно тим, хто любить психологічну прозу; реалістичні історії з людського життя; якщо хоче дізнатися, скільки ж тут усе-таки хеппі-ендів і яка з новел має мандариновий новорічний аромат.
автор: Тетяна Трофименко
Читайте також:
Книжковий огляд жовтня: ДНК з Жаданом, тато Чапай, роботи і кремлядь
Гаряченьке чтиво від топ-авторів Форуму:
нова Малярчук, Антипович, Бабкіна, дембель Чех, Кідрук…
Від Кобзаря до Ніка Вуйчича. Бійці в зоні АТО отримають майже 7 тисяч книжок. ПЕРЕЛІК
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
Зброярів Укроборонпрому відзначили державними нагородами. Одну — посмертно
Генерал СБУ Вітюк знімав розстріли на Майдані з боку “Беркуту”. Тоді він був ще оперативником
Підсанкційний Портнов переписав на дітей маєток у Козині на Київщині, – ЗМІ
Керівник “десантно-спортивного центру”, який зґвалтував свого курсанта, отримав довічне
У Польщі запакували агента, який пропонував спецслужбам РФ замах на Зеленського
