5 найкращих книжкових подарунків на (старий) Новий рік – від Андруховича до Сайгона

автор: Тетяна Трофименко

Новорічні й різдвяні свята тривають, і багато хто вже вичерпав ідеї щодо подарунків друзям і рідним. Але, як відомо, найкращий подарунок – книга!

Улюблена критикеса Тетяна Трофименко пропонує свою добірку різдвяних книжкових подарунків, які ви ще встигаєте придбати, щоб порадувати або здивувати майбутніх читачів.

Таке різне Різдво. Збірка оповідань. – Львів : ВСЛ, 2020

♦ Найпростіше, звісно, обрати книжку, спеціально створену до свят: традиційну збірку різдвяних оповідань, про які прийнято говорити, що вони роблять світ трішечки кращими, змушують нас повірити в диво, не втрачати надії й таке інше. Подібні збірки під Новий рік  виходять друком чи не в кожному видавництві, відрізняючись складом авторів та орієнтацією на дитячу, дорослу або змішану аудиторію. Щоправда, коли я писала огляд таких книжок два роки тому, концентрація чорнухи й соціалки в них переважала світлі настрої. Але диво тоді й сприймається як диво, коли стається в ситуації безвиході!

«Таке різне Різдво» від Видавництва Старого Лева – «доросла» збірка з зірковим складом авторів, і тексти тут таки переважно позитивні. Деякі написані прицільно «під Різдво», як, наприклад, історія Дзвінки Матіяш про вертеп, кекс і переживання адвенту з поезією Емілі Дікінсон; деякі – «підтягнуті» під тему (приміром, оповідання Христі Венгринюк «Гніздо», де відбувається чарівне перетворення занудної вчительки на люблячу матір і бабусю завдяки маленькому ластів’ятку). Утім, тяжке життя тут також є: наприклад, у баби Віри (її чоловік‑алкоголік помер від раку печінки) з оповідання Катерини Міхаліциної чи пиячки на прізвисько Леся Українка з тексту Костянтина Москальця.

Решту різдвяних мотивів представлено в асортименті: неймовірні зустрічі, випадкові збіги, подолані труднощі, знайдене кохання, примирення після тривалої ворожнечі, трохи історичної пам’яті і навіть авантюрна пригода з ударом по голові. Словом, «OK норм» подарунок для любителів жанру.

Читати неодмінно, якщо хочете дізнатися рецепт різдвяного кексу Емілі Дікінсон; як провела самотнє Різдво героїня Каті Бабкіної; що повернуло пам’ять персонажеві Богдана Коломійчука; чи помирилася Леся Українка з Крокодилом Геною; чому герой Петра Яценка виносив мозок сусідам по купе та куди поїхала Уляна з оповідання Доржа Бату, зустрівши на Різдво чоловіка в піджаку з капюшоном і дівчинку в гном’ячому ковпаку.

Юрій Андрухович. Радіо Ніч. – Чернівці : Meridian Czernowitz, 2021

♦ Завжди вишуканим і бажаним є подарунок, на обкладинці якого стоїть прізвище «Андрухович». Нового роману від патріарха сучукрліту чекали давно – і ось нарешті він побачив світ! Історія про музиканта, який провадив народ на барикади під час Майдану й навіть скоїв замах на диктатора, а далі мусив переховуватися, виходячи лише в нічні ефіри, не розчарує прихильників автора. Тут є все, що вони люблять у прозі ЮА: інтертекстуальні паралелі, іронічність, пародія на жанри, філософські відступи, багато музики (можна слухати під час читання за допомогою QR-кодів), флешбеки в середньовіччя і «текст у тексті» – алегорична п’єса про те, як усе погано. Ну так, погано, бо ж ідеали Майдану про***но, пальці клавішника зламано, його місце в чорному списку спецслужб неухильно наближається до першого, на обрії маячить 69-ка, а стосунки з юною кілеркою‑шпигункою доведеться припинити, хоча це єдине його справжнє кохання…

Для тих, хто не в захваті від творчості Юрія Андруховича з часів «12 обручів», книжка навряд чи стане гарним подарунком: занадто передбачуваний тут сюжет, занадто прямі алюзії (скажімо, головний герой зветься Йосипом Ротським – «претензійний гібрид Бродського і Рота», його чорний крук – Едґаром, музичний гурт – «Доктором Тагабатом», а спокусник, який влаштовує радіоефіри, – Мефом, ні в якому разі не Мефісто!) і занадто сумнівний гумор (бородаті жарти на кшталт «Пограти на дні? Дно народження дружини? Яких тільки пасток не розставляє мова!»). Узагалі за рівнем яскравості й дотепності «Радіо Ніч» співвідноситься з «раннім» Андруховичем десь так, як «Інтернат» Жадана з «Депеш Мод». Але справжніх поціновувачів, я впевнена, цим не відлякаєш.

Читати неодмінно, якщо ви любите творчість Андруховича, старі рок-балади, історії про поразку революції, втечу, вкрадене бабло, еротичні пригоди та жорстоких представників режиму; хочете дізнатися, ким був Йосип Ротський наприкінці XV сторіччя, коли жив попереднє життя, та чи дістали його врешті спецслужби.

Сайгон. Юпак. Переклала з російської Вікторія Назаренко. – Київ : Білка, 2020

♦ А от на наступний роман, здається, ніхто в тусовці сучукрліту особливо не чекав і великого захвату щодо нього не відчув. Одначе ж це не завадило авторові, уже відомому збіркою фронтової прози «Грязь [*khaki]», видати його друком та ще й забрати з-під носа Марії Матіос і Софії Андрухович перемогу в «Книзі року ВВС-2020».

Далі все закрутилося не так довкола роману, як довкола постаті самого Сайгона та інтерв’ю, в якому він зізнається, що не читав нічого з сучукрліту, а сам пише російською і це його «більше чим устраює» (і не заважало, зазначимо в дужках, брати участь в АТО). На закид «інтелектуальній» частині сучукрліту (мовляв, дуже далекі ви від народу) самі інтелектуали відреагували по‑різному: і стриманим натяком «який президент, такі й нові письменники», і гнівними інвективами про «класичного виродка в слові» та «бидляцтво на москво-суржицькому язику». Утім, усе це більше нагадувало обмін репліками в дусі «не читал, но осуждаю» з обох боків.

Тим часом роман Сайгона є динамічною авантюрно-кримінальною драмою з елементами «сільської» містики, сюжет якої обертається довкола «проклятого» мотоцикла ІЖ-Юпітер (у просторіччі «юпак»), котрий переходить із рук у руки, приносячи своїм власникам лише нещастя. Власники – прості пацани з Дніпропетровщини, і коло їхніх інтересів обмежене пошуком можливості вижити, заробити, «піднятися» у соціумі, де панують корупція і клановість.

Стежити за сюжетом «Юпака» цікаво і часом моторошно, адже тут немає алегорій і узагальнень: Сайгон пише реалістично й жорстко. Від змальованої ним дійсності простіше відгородитися, мовляв, кого цікавить це бидло, що привело до влади 95-й квартал. Однак завершується роман війною – саме вона остаточно знімає «прокляття юпака», і саме ці прості пацани у перспективі є тими, хто потрапить на фронт і триматиме оборону. Щоправда, на бік сєпарів вони теж незрідка стають – власне, на цьому ґрунтується розв’язка роману.

Що ж до суржика й матюків, то вони приходять в сучукрліт стабільно регулярно: саме тоді, коли загальний настрій стає занадто снобським та виховним, а прірва між «народом» та «інтелектуалами» не тільки не долається, а дбайливо культивується. Може, «Юпак» і забудеться за пару років, а може, ввійде до історії сучукрліту, як п’єси Подерв’янського, «Пісьма братана» та проза Михайла Бриниха. Багато важитиме, наскільки готовий Сайгон лишитися «в дискурсі», до якого, попри власні заперечення, він тепер причетний, і наскільки «сочними» будуть обіцяні ним сюжети наступних книжок.

Читати неодмінно, якщо вас не ковбасить від матюків, суржика, кримінальних розборок, ментовського беспрєдєлу та решти правди життя; не бентежать тексти, перекладені з російської; ви давно шукали роман не про віковічні страждання українського народу; любите захопливі сюжети та реалістичні характери; хочете дізнатися, хто «віджав» юпак в Олега і де знайшов мотоцикл Ігор; як розрахувалися з «зальотними» блатними «по законам степу» та до чого призводить перша в житті брехня.

Ольга Саліпа. Оля. – Харків : Фоліо, 2020

♦ Якщо «Юпак» Сайгона все-таки видається вам занадто екстремальним подарунком «під ялинку», сміливо обирайте книжку переможиці іншого конкурсу – кузні талантів сучукрліту «Коронація слова». Ольга Саліпа, поетеса, журналістка й прессекретарка голови міськради Хмельницького написала роман про Ольгу Кобилянську, який ґрунтується на біографії письменниці, так би мовити, у спрощеному вигляді.

Застережу відразу: якщо ви читали дослідження про Ольгу Кобилянську Марка Павлишина, Тамари Гундорової чи Галини Левченко – цей подарунок не для вас. Нічого нового в «Олі» ви не знайдете, а задоволення від стилю авторки навряд чи отримаєте. Ольга Саліпа пише цілком у коронаційному дусі: просто та емоційно, а її аудиторія – ті, хто переконані, що творів Ольги Кобилянської немає у шкільній програмі, тому треба терміново «повернути класиків народу» (підозрюю, що шкільна програма проходила повз увагу фанатів цієї версії тому, що викладали їм абсолютно нецікаво).

Конфлікт роману ґрунтується переважно на взаєминах Ольги Кобилянської з Осипом Маковеєм, які відбивають конфлікт патріархального та модерного в українському суспільстві зламу XIX і XX століть. Талановита письменниця та емансипантка, Ольга буквально втрачає себе поряд із Маковеєм і починає мріяти лише про те, щоб опікуватися його щастям, здоров’ям і раціоном, чим, ясна річ, страшенно бісить чоловіка. Він відчуває, що його талант «не дотягує» до рівня Кобилянської, кар’єрні й фінансові здобутки не дозволяють одружитися з бідною «царівною» (та й узагалі навколо стільки більш привабливих жінок!), проте обірвати стосунки не може. Так усе це й тягнеться роками, давно ставши одним із найповчальніших сюжетів в історії української літератури.

Утім, у версії Ольги Саліпи є несподівана лінія, через яку роман узагалі годилося б назвати «Августа», а не «Оля». Бо саме з подругою Кобилянської, художницею Августою Кохановською, пов’язана основна інтрига твору, яка може здивувати.

Читати неодмінно, якщо мало знаєте про українську літературу fin de siècle; переконані, що класики були звичайними людьми зі звичайними почуттями й емоціями; любите художні біографії; не любите чорнухи, жорсткої соціалки та складних сюжетних ходів; хочете дізнатися, чому Кохановська заповзялася не віддавати Олю Маковеєві; із ким у головних героїв роману був секс та що думав Іван Франко про перспективи «Літературно-наукового вісника».

Марк Лівін, Ілля Полудьонний. Простими словами. Як розібратися у своїх емоціях. – Київ : Наш формат, 2020

♦ Не виключено, що вам може знадобитися на подарунок видання в жанрі нонфікшн – багато людей віддають перевагу невигаданим історіям чи текстам для саморозвитку. До останніх можна віднести книжку письменника й редактора The Village Україна Марка Лівіна та психолога й гештальт-терапевта Іллі Полудьонного «Простими словами», що побачила світ на папері, трансформувавшись із серії інтернет-публікацій та подкастів.

Книжка має 20 розділів, відповідно до найпоширеніших психологічних проблем: злість, заздрість, образа, тривога й страх, ревнощі, самотність і так далі. Майже у всіх розділах (окрім «Щастя») містяться розповіді Марка та Іллі про випадки з їхнього життя, дотичні до теми, та практичні вправи, які мають допомогти подолати проблему. Наприкінці – список книжок та фільмів, які варто прочитати/переглянути.

Написана книжка справді простими словами, хоча теоретичне підґрунтя в ній відчутне (посилання ведуть до списку використаної літератури, можете перевірити). Особисті історії походять часто з дитинства авторів, хоч незрідка це звіряння кшталту «якось я сильно закохався, спілкуючись із дівчиною в інтернеті…». Іноді ці розповіді не дуже переконливі (Ілля: «Ми тоді вривалися у святкування, як могли, я добу не спав і добряче перепив портвейну. Пам’ятаю, що опісля все прибрав та ліг спати» – прибрав, аякже!), але загалом доречні.

Найбільше недовіри викликають «практичні вправи» (хтось справді, от реально, колись їх виконує?!), для яких треба ділити аркушик на дві половинки чи там вимикати на один вечір світло в домі і дивитися, що з того вийде.

А проте чому б і не покреслити аркушик, якщо комусь ці дії, поради чи приклади стануть дійсно корисними або відкриють щось нове? Дарувати книжку «Простими словами» своєму психотерапевтові я б не стала, але другові чи подрузі, які ще не назбирали грошей на терапію, – цілком. Принаймні шкоди від цього точно не буде.

Читати неодмінно, якщо ви вже чули подкасти Лівіна і Полудьонного та хочете тепер мати цю книжку на полиці; не чули подкастів, але цікавитеся питаннями популярної психології; хочете дізнатися, куди ходив злий Марк Лівін у рожевому халаті; як помітити та знешкодити в собі інтеріоризовану бабусю; як розрізнити «червоний», «білий» та «іспанський» сором; у який спосіб енергія заздрості дозволяє сформулювати потребу та чому більшості з нас загрожує дофамінова петля.

Читайте також:
Підсумковий вінегрет книжок-2020: комікс-бестселер, серйозно про майбутнє, претензійно про любов, сумні вірші й мовознавство здорової людини