Підсумковий вінегрет книжок-2020: комікс-бестселер, серйозно про майбутнє, претензійно про любов, сумні вірші й мовознавство здорової людини

автор: Тетяна Трофименко

Наприкінці року на полицях зазвичай накопичується багато книжок — і часто таких різних, що їх не вистачає на тематичний огляд. Зате може вийти такий собі книжковий вінегрет. Можливо, для підсумків це якраз і добре. Бо, з одного боку, так оприявнюється різноманіття текстів, що побачили світ у поточному році, а з іншого, вінегрет — це просто красиво.

Не добираючи спеціально, улюблена критикеса Тетяна Трофименко знайшла у своєму списку «до прочитання» комікс, збірку есеїв, любовний роман, книжку віршів та навчальний нонфікшн — як вам така збірочка?

Маржан Сатрапі. Персеполіс. — К. : Видавництво, 2020

♦ «Персеполіс» — це величезний том, виданий за підтримки Програми сприяння видавничій справі «Сковорода» Посольства Франції та Французького інституту в Україні; світовий бестселер, перекладений понад 20 мовами, проданий накладом 1,5 мільйона примірників та екранізований 2007 року як повнометражний анімаційний фільм.

Маржан Сатрапі створила графічний роман про своє життя — від часів дитинства в Ірані (1980‑ті) до моменту остаточного переїзду в Європу (1994). Чесно кажучи, не належачи до числа фанатів коміксів, я побоювалася цих 352 сторінок із картинками. Ну а текст на початку видався якимось концентратом лівої пропаганди: усі ці діти, які читають Маркса і мріють стати Троцьким чи Фіделем, замучені політв’язні, поразка революції…

Утім, після того, як було скинуто шаха, а замість демократії в Персеполісі (до 1935 року Іран звався Персією) постав теократичний режим ісламської республіки, авторку починає більше цікавити загальнолюдське. Наприклад, як купити заборонені касети чи джинси та відмазатися, коли тебе впіймали «охоронниці революції». Багато що читачам із пострадянського простору здасться знайомим, а деякі картинки прозоро натякають, що може чекати на нас у майбутньому за перспективи офіційного поширення «традиційних цінностей».

Уривок з графічного роману «Персеполіс». Vydavnytstvo.com

Узагалі-то Маржан пощастило з батьками: вони були дуже прогресивними, і коли почалася війна з Іраком, відправили дочку до австрійської школи. Щоправда, там дівчині не зайшло: не стільки через зовнішні обставини, як через нещасливе кохання. Вона повернулася на батьківщину, одружилася, розлучилася і зрештою таки вирішила знову виїхати — до Франції, де живе й досі.

Власне, «Персеполіс» — це історія про дорослішання, переважно болісне позбавлення дитячих і підліткових комплексів, зміну поглядів і здобуття віри в себе. Було б круто, якби в сучукрліті з’явилася подібна книжка, де про досвід переживання війни чи ситуацію дівчини в патріархальному суспільстві говорилося з позиції українського підлітка чи підлітки. І так, можна з картинками.

Читати неодмінно, якщо любите комікси; цікавитеся недавньою історією та ситуацією на Близькому Сході; не цікавитеся, але пам’ятаєте, як вам змивали макіяж у шкільному туалеті чи міряли довжину спідниці на вході до школи; радієте, що вас при цьому не били палицями; хочете дізнатися, як батькам Маржан удалося привезти зі Стамбулу два постери; що слід було зробити, перш ніж розстріляти незайманку; як чорна стрічка на вікнах захищає від обстрілів, а чорні штори — від лояльних режимові сусідів.

Маргарита Проніна. Закони дива. — Хмельницький : Видавець Стасюк Л. С., 2020

Фото: ФБ I.publish

♦ Узагалі, історія Маржан Сатрапі надзвичайно проста. Багато хто може сказати, що нічого нового про життя пересічної мусульманської дівчини ми з неї не дізнаємося. Однак правдою є й те, що нині прості історії стали трендом літератури у світі — досить пригадати бодай цьогорічні переклади українською бестселерів японської письменниці Саяки Мурати «Дівчина з крамнички» чи «Нормальних людей» ірландки Саллі Руні. У них ідеться про доволі пересічних героїв, чиє життя не забарвлене пристрастями, ба більше — якраз пристрастей вони й уникають.

Здавалося б, що може бути вдячнішим для письменників – показувати звичайне життя звичайних людей і отримувати Букерівські премії! Але ні, на такий крок багато хто з авторів сучукрліту зважитися не може: вони-бо з молоком класиків усмоктали думку про те, що на увагу заслуговує лише щось надзвичайне, трагічне чи героїчне.

Маргарита Проніна — засновниця онлайн-спільноти про літературу l.Publish і закритої фейсбук-групи «Як написати книгу?», а отже, людина, що мала би бути в темі. Її перший роман звався «Звичайна». Натомість у свіжій книжці «Закони дива» звичайних людей немає, а якщо вони нібито і є, то змальовані настільки непереконливо, що звичайність свою втрачають.

Справді, я роками вимагаю від авторів сучукрліту роману про манікюрницю чи перукарку — і мала б, здається, радіти, бо героїня Проніної Ніка якийсь час змушена працювати манікюрницею. Однак пересічною манікюрницею її не назвеш: насправді вона зірка, неперевершена, чарівна, інтелектуальна, і в неї навіть було два багатих мужика: Оскар і Діма (Діма взагалі бандит!), але не було щастя, адже вона кохає Германа — надзвичайно, пристрасно, глибоко й назавжди.

І хоч знайомі вони дуже мало, і взагалі він одружується з іншою, але кому це коли заважало, якщо «існування жінки чи дівчини після зустрічі з “Ним” обов’язково трансформується. Перероджується», і тому що «о, цей епохальний, сповнений болю від зустрічі двох далеких світів, дикий цілунок, ця мить, коли ми ціле, що знов розривається на безкінечну відстань і невідомо наскільки довгий час…», і тому що «всі ми, жінки, завжди підводимо до шлюбу». А якщо Герман не бере, то можна й за Діму, тим більше, що він «купує своїй маленькій квіточці усе, що їй подобається», а кожна неперевершена жінка хоче найкращого, а не нігті полірувати в салоні.

Більшу частину роману складають роздуми героїні про саму себе, чоловіків та «успішний успіх», тому авторка позиціонує текст як філософічний та інтелектуальний, а я не перестаю дивуватися стійкості образу фатальної жінки в сучукрліті. Що ж до стилю, то, як ви вже, мабуть, помітили, написана ця малоподієва історія дуже претензійно і граматично незугарно («унизу живота мліло моє життя рештками останніх інстинктів порятунку, які мали винести мене адреналіновим чудом із пастки, куди я сама себе ж і затягла» чи там «на порозі мене зустріло апатичне лице Германа, мовчки взувся, накинув куртку, бо малася на той час вже стійка глибока осінь, вийшли на вулицю, закурив»), аж починаєш підозрювати, що в закритих письменницьких спільнотах нечитабельність плекають спеціально.

Читати неодмінно, якщо не любите ані простих реалістичних, ані гостросюжетних жанрових творів; вірите в одне фатальне кохання на все життя; у глибині душі почуваєтеся суперзіркою, якій не пощастило; хочете дізнатися, як героїня «Законів дива» перемогла трьох покидьків за допомогою шматка іржавої труби; скільки разів Ніка переспала з Германом і чи усвідомила безперспективність цих дій.

Таня Малярчук. За такі гріхи Бог ще подякує. – Чернівці : Meridian Czernowitz, 2020

♦ Тоді як жанрова українська проза не хоче ставати простою й читабельною, поезія навпаки, все ближчає до читача. І це прекрасно, бо хто зараз читатиме, наприклад, 300 сторінок віршів?!

Автори помітно тяжіють до артбуків, хоч не кожен (кожна) можуть собі це дозволити… Таня Малярчук, яка дебютувала зі збіркою графічних віршів, ілюстрованих її власними колажами, — може, бо є знаною письменницею. Ба більше: у першій поетичній книжці вона дозволяє собі навіть два рядки на сторінку, і навіть сторінки без жодного рядка! Тоді як Іздрикові в NAKED ONE, наприклад, довелося зняти з себе останнє, аби наповнити контент…

Словом, читаються «За такі гріхи Бог ще подякує» легко, апелюють до простих емоцій і впізнаваних образів, і править авторка переважно про любов і складні стосунки (подяку «моїм чоловікам, які відпустили живими» вміщено наприкінці книжки):

«спершу перестаєш цілувати на прощання потім при зустрічі і врешті забуваєш що людина була важливою хоч бачиш її щодня більше не хочеш пізнавати як не хочеш пізнавати продавчиню в кіоску з пивом звати алла коротке чорне волосся і цього досить».

Перебіг почуттів ліричної героїні передається лаконічно настільки, що від цього стає моторошно:

цілий день писала тобі ці два рядки

А через сторінку:

цілий день писала тобі ці два рядки а потім стерла

І ще через сторінку:

за цілий день не написала тобі нічого навіть цього.

Часом вона відчуває справжню екзистенційну огиду: «…в ресторані омлет прикрашають шматочками яблука я гидую яйцями після того як дізналась що це не результат любові курки та півня а … зачекай — кажеш ти — дай доїсти», а деякі твердження змушують читача серйозно замислитись: «ніжність завмерла на пальцях розгладжую її як комір сорочки чоловічої хоч не комір у сорочці найважче розгладити не комір».

Ця, сказати б, сумнівна афористичність зникає в довших текстах — там Малярчук стає місця розгорнути образ, метафори стають виваженішими, хоч образ ліричної героїні в суті речі не міняється: травмована любов’ю дівчинка, яка прагне злитися з довколишнім світом, аби врятуватися від болю.

Читати неодмінно, якщо любите творчість Тані Малярчук, красиві колажі та вірші про почуття; теж колись усвідомлювали, що «свобода — тюрма тільки навпаки маю право ходити всюди окрім тієї невеликої території де можу прийти до тебе»; були готові «сказати богові дякуємо що поплутав нам мови ставши одне одному чужими ми також пізнали радість протилежного»; мріяли, «якби правда була одночасно істиною і якби тебе менше хотілося побачити якби можна було робити що хочеш і щоб двом хотілося одного і того ж»; дивувалися, що «ніхто не соромиться бути необов’язково жорстоким як-от після ночі кохання вийти з дому окриленим і на сходах умисне розтовкти черевиком жука».

Майбутнє, якого ми прагнемо / Упорядник Вахтанґ Кебуладзе. — К. : Темпора, 2020

Фото: Pen.org.ua

♦ Від худліту перейдемо до нонфікшн’у, тим більше що він в Україні останнім часом рулить — от узяти хоча б есеїстику. Збірка есеїв «Майбутнє, якого ми прагнемо» побачила світ за підтримки Українського культурного фонду в рамках проєкту онлайн-резиденції для німецьких перекладачів та перекладачок української літератури. Власне, саме ті тексти, про які ми говоритимемо далі, будуть опубліковані німецькою мовою.

Українською книжку можна безплатно завантажити у пдф-форматі на сайті ПЕН-Україна.

Оскільки грантові збірки на «замовлену» тему я люблю ще менше, ніж комікси, то читаю їх рідко. Але час від часу треба це робити, аби дізнатися, що там на умі у провідних інтелектуалів нашої країни… Особливо в такому хвилюючому питанні, як майбутнє. Щоправда, відразу постає питання – чиє?

Над питанням, хто такі «ми», особливо розпачливо б’ється Сергій Жадан, у підсумку констатуючи, що він «поняття не має». Розглядаючи тему майбутнього в контексті війни на сході України, Жадан сумнівається, що нове покоління (діти, які «ховалися в підвалах від обстрілів» та «навчалися в класних кімнатах, де “градами” накривали українських військових») виросте інакшим, ніж, скажімо, ми: «…Так само будуть і ті, хто радо за першої можливості звідси поїде – чи то на Схід (так-так – на Схід), чи то на Захід. Яким буде співвідношення тих, хто лишиться, і тих, хто поїде? Не візьмуся припускати. Очевидно, це залежатиме (як залежить і сьогодні) не так від переконань та принципів, як від банальної економічної та соціальної ситуації в країні».

Натомість у Тараса Прохаська є конкретна відповідь на питання, хто такі «ми» і яке майбутнє на нас чекає. «Ми» — це українська національна меншина, яка є титульною нацією в державі під назвою «Україна» лише номінально та позбавлена можливості користуватися українською мовою повною мірою. Тож у недалекому майбутньому, пише Прохасько, на українців чекає доля басків, які мають реальну автономію, однак на щодень баскською мовою «користується дуже незначний відсоток». Можливою стратегією майбутнього (за умови збереження демократичних свобод) автор бачить «дещо євгенічне плекання україномовної культури» та «формування суспільного стану, чимось подібного на козацький чи шляхетський», «привілейованого, хоч і не владного» і відповідального за долю країни.

Решта есеїв збірки коливаються між цими умовними полюсами думок, хоч я й далека від думки ділити авторів «за таборами». Чиїсь тексти більш ідеологізовані, чиїсь — складають суто філософські міркування, а чиїсь — замальовки з історії чи особисті звіряння. Назагал можна сказати, що есеї Катерини Ботанової, Володимира Єрмоленка, Вахтанґа Кебуладзе, Андрія Куркова, Тараса Лютого, Тані Малярчук, Юрія Прохаська та Наталки Сняданко є доволі вдалою спробою твору на тему «Майбутнє, якого ми прагнемо».

Читати неодмінно, аби дізнатися, хто з авторів збірки хоче вірити, що цивілізоване майбутнє людства – це грайлива гетерогенність культур, мов, традицій і звичаїв, а хто вважає, що українську Трою зруйновано раз і назавжди, тож «свою символічну patria нам треба шукати деінде»; як тлумачити образ корови в контексті філософії Ніцше; що поєднує вчителя біології з Коломиї Ореста Кузьму та офтальмолога з Білостока Лазаря Заменгофа; чий дідусь був офіцером КДБ, а хто придбав квартиру в Києві в борг під розписку.

Ольга Дубчак. Чути українською. — К. : Віхола, 2020

♦ Інший різновид нонфікшн’у, який набирає обертів в Україні, — мотиваційна та навчальна неперекладна література. Юне видавництво «Віхола» спеціалізується саме на цьому ґатунку текстів, і буквально на початку грудня тут побачить світ книжка відомої блогерки та філологині Ольги Дубчак «Чути українською».

Оскільки відома ця блогерка насамперед своїм почуттям гумору, не варто розраховувати, що в книжці ви знайдете передрук конспекту з фонетики та орфоепії чи історії мови. Це також не збірка-порадник від Олександра Авраменка, що забезпечить вам сто мільйонів балів на ЗНО. Це абсолютно інша книжка, й особливо запеклі мовні пуристи автоматично випадуть із числа її читачів уже на другій сторінці передмови, адже там написано «давайте спробуємо», а не «спробуймо»!

І це прекрасно, бо інакше на сторінці 58 їх би просто розірвало на шматки від питання про поганяло, яке було у вас в юності (це щодо префіксів при- і прі- у разі чого). Ну а наслідки інформації про те, що всесвітнього конкурсу милозвучності, на якому українська посіла друге місце, узагалі НЕ БУЛО, навіть страшно уявити…

До речі, Ольга Дубчак також вміє малювати «комікси» — про мову. Малюнок з ФБ Olga Dubchak

Сильний бік книжки Дубчак у тому, що вона дійсно, а не декларативно сприймає мову як живий організм, що не мусить підкорятися підручниковій догмі, а навпаки — впливати на неї та змінювати, якщо певне явище виявилося життєспроможним.

Другий бонус — приклади, узяті авторкою не з текстів класиків ХІХ століття, а з реального життя. Приміром, про Степана, який іде в бар. У випадках, коли правило не надто переконливе, Дубчак задіює власну харизму: «…Правда, вам теж хочеться писати  б’юст, п’юпітр, дежав’ю і к’ювет? Але ви так не робіть, Оля не пише — і ви не пишіть, будьте як Оля».

Як бачите, краще відразу переконатися, що у вас із авторкою подібне почуття гумору, інакше ви ризикуєте не відчитати стьобу. Скажімо, щодо рідковживаних і застарілих слів, якими чинний правопис наполегливо продовжує ілюструвати правила: «У правописі зазначено, що я також пишеться після й у слові війя´. Ви знаєте, що означає слово війя´? Я не знаю. Я погуглила. Легше не стало. “ВІЙЯ´ — дишло у воловому возі”».

Чи є щось, чого я не отримала від книжки Ольги Дубчак? Так, і це — правила чергування «і», «й» із «та»! Але якщо цього немає в чинному правописі (хоч і мусить враховуватися при перевірці власного висловлення на ЗНО), то не можна хотіти забагато.

Чи є щось, що я би посилила в цій книжці? Так, і це — тролінг особливостей галицької вимови, які лунають із наших блакитних екранів як норма, бо воно ж українською! Авторка зі зрозумілих причин звертає більше уваги на вплив російської у мовленні, але з усіма цими «погоджЮюсь принЕсти п’ятдесятЬ — і вистаРчить» теж треба щось робити.

Поза тим, від цієї книжки я отримала масу задоволення та чекатиму на наступні видання серії, присвячені морфології та стилістиці, а також синтаксису й пунктуації. Адже це — мовознавство здорової людини, якого нам треба більше.

Читати неодмінно, якщо хочете дізнатися, чому фінікійці попросили людство потримати їхнє пиво; скільки імен має уявна вчителька української мови з наших нічних кошмарів; який звук асоціюється з політиком у дорогому діловому костюмі, піджак якого не застібається на пузі; яке правило ілюструє незрівнянний Олег Винник; у якого звука слід повчитися тактовності й емпатії та за що Дубчак може виставити вам пляшку хорошого брюту.

Читайте також:
5 книжок #під_форум: письменник-розпусник, шлюбні поради від Карпи, крах “Дерти лаха”, молоко Богородиці й трохи мультиплюндизму