5 книжок #підфорум: письменник-розпусник, шлюбні поради від Карпи, крах “Дерти лаха”, молоко Богородиці й трохи мультиплюндизму

автор: Тетяна Трофименко

Час іде, карантин не минає, ось і всіма улюблений Форум книговидавців у Львові проводиться лише онлайн, а книжковий ярмарок узагалі скасували… Втім, це ще не привід не поговорити про книжки, які традиційно #під_форум вийшли друком, аби не розчаровувати читачів, що звикли в цей час отримувати від видавців щось особливе.

Улюблена критикеса Тетяна Трофименко теж не втрималася і прочитала для вас 5 книжок, зокрема й зіркових авторів. Деякі з них смалять, а від декого – палає…

Андрій Любка. МУР. – Чернівці : Meridian Czernowitz, 2020

♦ Активний і продуктивний письменник Андрій Любка, скориставшись карантином, на одному подиху написав гумористичний роман, щоб додати барв у сірі будні. І хоча після «Карбіду» я дуже обережно ставлюся до любчиного «гумору», на цей раз обійшлося: за всі 200 сторінок ніхто з персонажів жодного разу не посрав і не перднув! Думаю, у вас виникло резонне запитання, чим же займаються персонажі гумористичного роману Андрія Любки, якщо не серуть і не пердять?! Я вас здивую, але вони бухають і трахаються! Ніколи не було – і от знову…

Головний герой – молодий український письменник на ім’я Роман мріє написати… великий український роман. Офігєнний жарт, шкода, буквально торік його вже поюзав український письменник Василь Слапчук у книжці «Роман & Роман», еротичні сцени з якої здобули антипремію «Золотий хрін-2019» за опис найгіршого сексу в сучукрліті. Любці «Хрін», здається, не світить, бо його описи сексу не виходять за межі технічної порнушки кшталту «всунув-висунув»…

Але не все так однозначно! В інтерв’ю популярний автор пояснив, що задум його роману був, без перебільшення, епохальним: він хотів висміяти не тільки колег-літераторів, українських критиків, ґендерні й сексуальні стереотипи, а й «намагання сучасних псевдолібералів стати новими тиранами й запровадити цензуру». І дійсно, як можна вимагати від письменників толерантності та політкоректності, якщо всі знають, що справжній мужик мріє про одне: виграти всіх привабливих сучок, які з’являються довкола!

Отож, розриваючи кайдани цензури, Любка натхненно тролить тих, хто очікує на появу великого українського роману, і тих, хто пише романи по 800 сторінок (сам персонаж їм на зло задумує створити «Малий Український Роман» – звідси й назва), роздає оцінки «вдувабельності» різних тьолок та блазнює на тему фемінітивів.

Ну тобто не сам Любка, у жодному разі ні – це робить його «герой», абстрактний сучасний український письменник. Дуже зручна позиція – завжди можна сказати «насправді я так не думаю!». У кінці там іще буде про гуцулів і вкрадену трембіту, бо трембіта – це фалічний символ. Голосний закадровий регіт.

Читати неодмінно, якщо вас теж дістали псевдоліберали; ви ненавидите фемінітиви; обожнюєте історії про потрахушки і жарти зі словом «х*й»; уважаєте, що дівці немає сенсу читати поезію, якщо в неї є груди; хочете дізнатися, чому третьокурсниці солодші за четвертокурсниць; як воно – трахати неголену феміністку; чи можуть аспірантки філфаку влучно підмахувати та як бідним чоловікам урятуватися від вагінальної диктатури.

Ірена Карпа. Як виходити заміж стільки разів, скільки захочете. – К. : Книголав, 2020

♦ Узагалі доза агресивного сексизму, отримана від книжки Андрія Любки, потребує негайного потужного антидоту. І такий антидот, на щастя, є. Ірена Карпа написала книжку про те, як виходити заміж стільки разів, скільки захочеться, і в принципі її варто прочитати всім – навіть давно одруженим і тим, у кого бажання одружитися не виникає.

З погляду толерантності, звісно, ця книжка теж неідеальна: не бракує тут оціночних суджень і ризикованих характеристик, але життя таке, що на кожне зверхнє «вдув би чи не вдув» хочеться відповісти класичним «та подивіться на себе, кому ви нужні». За персонажок Карпа не ховається, пише від себе та щедро апелює до власного досвіду («фанати» можуть умикати звичне «та вона завжди пише тільки про себе!»).

Не йдеться, звісно, про вєдічєскій курс із прокачування сексуальної та кулінарної енергії з метою «привязать его навсегда» (у цьому авторку навряд чи хтось би запідозрив). По суті, «Як виходити заміж…» – це якраз іронічна відповідь подібного кшталту коучам і реакція на безсмертні стереотипи, які транслюють мами-бабусі-подружки та неперевершені мачо.

Головний меседж книжки полягає в тому, що жінка мусить одружитися… насамперед із собою, бути цікавою собі, розвиватися та жити повним життям, і шукати чоловіка-партнера, а не штамп у паспорті чи аб’юзера в ліжко. Може, ця думка вже й озвучувалася мільйон разів, але клієнток психотерапевтів, які платять грубі гроші за її повторення, і далі не бракує. Тож варто дослухатися до порад людини, що плавала і знає. Про токсичні стосунки, чуваків, які лежать на дивані та живуть за ваш рахунок, баб-істеричок із вічним «ти де?!» у меседжері, покірних кісь, які «без мужика не проживуть», червону помаду й те, що з розлученням життя не закінчується.

Рік тому у відгуку на «Добрі новини з Аральського моря» я вже говорила, що Ірена Карпа насправді виконує роль відсутніх в українському просторі блогерок (блогерів), які мали б адекватно й без патріархату головного мозку говорити про психологію стосунків. І зараз знову це повторю. Можливо, особисто мені ближчим був би серйозний формат, але так теж нормально.

Читати неодмінно, якщо любите Карпу; не любите Карпи, але уважно стежите за її особистим життям; хочете дізнатися, для чого жінці потрібен «тренувальний огірок»; як розпізнати динамо; що таке ТНЗХ і МПП; чим варто перейматися перед першим побаченням і наскільки продуктивно просто сидіти та чекати на принца.

Читайте також:
Жадан, Андрухович, Михед, Дашвар, Бабкіна: 5 книжок, без прочитання яких карантин вважається недійсним

Сергій Мартинюк. Рок-н-рол. Роман-імпровізація про всі правди і неправди українського рок-н-ролу. — Х. : Фабула, 2020

♦ Ще одну новинку #під_форум, де є стосунки, і любов, і зрада, і музика, видав Сергій Мартинюк, фронтмен рок-гурту «Фіолет», автор, що дебютував торік із романом «Капітан Смуток». Із анотації до книжки ми довідуємося, що «Рок-н-рол» — це не просто роман, а «роман-вибух» і взагалі «перший в українській літературі рок-н-рольний роман». Офігєнний піар-хід, шкода, в сучукрліті вже був як мінімум один роман-вибух «№1» Остапа Дроздова та як мінімум один роман про рок-н-рол Валентина Терлецького, що так і зветься «Рок-н-рол, стакан, кохання»…

Ну та зрештою кого цікавлять ці подробиці. Складається враження, що ні самі автори сучукрліту, ні їхні піарники колег по письменницькому цеху не читають і орієнтуються винятково на обмежене коло «своїх» фанатів, для яких усе відбувається «вперше» і є геніальним за замовчуванням. Для людей із іншого кола мушу відзначити, що «Рок-н-рол» Сергія Мартинюка в порівнянні з «Капітаном Смутком» (історією про хулігана на ім’я Пі, який бухав, трахав тьолок і фіолософськи колупався в носі) значно ближчий до літератури, ніж можна було очікувати. Першу сотню сторінок автор тримається виробленого в попередній книжці стилю пафосної графоманії, але далі несподівано переходить на нормальний тон, лише вряди-годи спохоплюючись і підсипаючи «красивостей».

Історія, розказана Мартинюком, не те щоб вражає, але трохи зворушує. У романі йдеться про рок-гурт «Дерти лаха», який із провінційної банди перетворюється на успішний бенд, але поступово втрачає популярність і зрештою розпадається протягом одного тижня. Добру половину книжки складають екскурси в біографію музикантів (тяжкі 90-ті, панельні будинки, батьки-алкоголіки, усе як має бути) та вигадані інтерв’ю чи ефіри за їхньої участі. Усе це дещо гальмує основний сюжет, у якому головний персонаж, соліст гурту Сем тяжко переживає крах мрій, низку розчарувань у людях і самому собі: «Інтуїтивно він усвідомлював: ще трохи, і правда, прорвавши дамбу чоловічої зарозумілості, затопить ветхі рештки його життя — цю понівечену часом цивілізацію пишномовного декадансу і хворобливого самозвеличення». У перекладі нормальною мовою це означає, що чувак багато налажав, але вчасно це зрозумів і, можливо, навіть зможе щось змінити на краще.

А ще тут є любов, трохи сексу (ні, «Золотий хрін» теж не світить), фатальна роль жінки, труп кита на Трухановому острові і відчуття, ніби Мартинюк знає, про що пише.

Читати неодмінно, якщо любите рок-н-рол, алкоголь, історії про дорослішання та тяжкі 1990-ті; хочете дізнатися, як Оленка Кравець перетворилася на Ліну Кравіц і чому Соня вийшла заміж, не дочекавшись Сема; хто писав у червоному записнику тексти, що принесли популярність гурту, та звідки ж усе-таки взявся кит у Києві.

Юрій Винничук, Андрій Курков. Ключі Марії. – Х. : Фоліо, 2020

♦ Якщо попередні книжки стосувалися тільки сучасності, то написаний зірковим тандемом Винничук/Курков роман дозволяє читачеві перенестись в історію. «Ключі Марії» мають декілька сюжетних ліній, які провадять колізію від середньовіччя (часи хрестових походів, у яких брали участь галицькі рицарі) через Другу світову війну (у центрі уваги – батько та син Куриласи, професор і художник, та дуже дивна дівчина Арета) до наших днів (чорний археолог Олег на прізвисько Бісмарк знайомиться з дівчиною на ім’я Рина – і вона відразу видається йому дуууже дивною…).

Ясна річ, що у тексті, який писав Юрій Винничук, є таємничий манускрипт, окупація Львова радянськими військами та підступні енкаведисти (цього разу вони вивчають потойбічні сили та історичні трактати). Ясна річ, що текст, який писав Андрій Курков, є логічно стуктурованим і сюжетно завершеним; переходи між епохами відбуваються в найцікавіших місцях, а розриви між ними тривають не по сто сторінок, а якраз стільки, аби ви не забули, про що взагалі йдеться.

Зверніть увагу, що назва роману – не зовсім точна і насправді мала би звучати інакше: «Молоко Марії». Адже автори пишуть про Богородицю, яка протягом історії людства втілюється в ту чи іншу земну жінку, наділяючи її певними дивацтвами та надзвичайними здібностями, а ще – постійною лактацією… За молоком Діви, ясна річ, полюють правителі всіх часів і народів, бо його вживання може зробити непереможною будь-яку армію. А ключ теж є. Але якось губиться на цьому тлі…

Мотив добування чарівної речовини задля завоювання світу – не найновіша вигадка (уважні читачі вже пройшлися щодо паралелей із «Блакитним салом» Володимира Сорокіна), але мені, скажімо, було би комфортніше, якби свої апокрифи Курков із Винничуком вибудовували довкола якоїсь іншої постаті світової культури. Утім, треба сказати спасибі, що не сперма Ісуса Христа…

Читати неодмінно, якщо ваші релігійні переконання не тиснуть на читацьку рецепцію; любите тексти а ля Ден Браун, де поєднуються історія, детектив, наука і містика; хочете дізнатися, про що йдеться у Четвертій книзі Єноха; хто вбив рицаря Ольгерда в Києві; що ліпив із землі з молоком Богородиці Єрусалимський патріарх та як Гітлер планував використати Святий Грааль.

Олександр Ірванець. Три плюс два. Вибрані п’єси. – К. : Люта справа, 2020

Олександр Ірванець і Тетяна Трофименко розповідають про книжку “Три плюс два” у Харкові, вересень 2020. Фото: Остап Микитюк

♦ На завершення – трохи класики. Олександр Ірванець, ветеран сучукрліту, видав книжку, що складається з трьох старих і двох нових п’єс. Як свідчить анотація, деякі з них ставилися на сценах Німеччини, США, Польщі, Хорватії, а я на власні очі бачила «Маленьку п’єсу про зраду» у Харкові у виконанні театру-студії «Арабески». Було круто.

Читати, чесно кажучи, не так цікаво (хоч сам Ірванець позиціонує себе як автора п’єс для читання), бо діалоги персонажів максимально прості, мораль відчитується легко, майже алегорично. Автор іронізує над суспільно-політичним життям – і різниця в часі написання п’єс геть не відчутна. Точніше сказати, таке враження, що всі ці тексти написані в 90-х: перекупники, що їздять на Польщу з цигарками й горілкою; надувні секс-ляльки; магнітофон на тумбочці; стьоб над американською діаспорою та зажерливими українцями; скалічена під час політичного протистояння дівчина-активістка та «замовний» прямий ефір на телебаченні…

Головне, чим займається у своїх п’єсах Олександр Ірванець, – це, за влучним висловом авторки післямови Ганни Улюри, «розпалює порожнечу». Образи «світло-сірих» чи «темно-сірих» передбачають, що ми можемо «підставити» замість них будь-яку політичну силу і пародія не втратить дотепності. Загадковий «мультиплюндизм», обговорення якого у телестудії, здається, перетворюється на путч, також може означати яку завгодно ідеологію. А «обраний» виборець, який нібито натискає кнопку для голосування та провокує цим повний армагедець, – узагалі універсальна постать, особливо актуальна й у світлі останніх президентських виборів в Україні.

«Усе омана!» – ніби говорить нам Олександр Ірванець, застерігаючи від надмірного фанатизму. «Та ми в курсі!» – відповідаємо ми класику, дочитуючи останню п’єсу. Утім, «Три плюс два» можна сприймати й у ще одному контексті: як ювілейний подарунок Бу-Ба-Бу, адже повномасштабно відзначити 25-ліття цієї знакової для сучукрліту мистецької групи нам теж перешкодив карантин…

Читати неодмінно, якщо вам подобаються п’єси в дусі абсурду й антиутопії та гумор від Олександра Ірванця; хочете дізнатися, як часто вибухають мольви; на яку зраду здатна зраджена жінка; чим закінчилася четверта світова війна бабайців із мамайцями; ким насправді виявився професор, що застряг на кордоні з Польщею; хто успадкував найбільше грошей мільярдера Метью Менірича, а хто вийшов заміж за кота.

Читайте також:
Мандрівки з книжками: Моцарт у Нью-Йорку, вбивство в експресі до Галіції, секс буквально скрізь, кілер у майбутньому, жінки на Венері