Жадан, Андрухович, Михед, Дашвар, Бабкіна: 5 книжок, без прочитання яких карантин вважається недійсним

автор: Тетяна Трофименко

Вже майже два місяці триває карантин, і за цей час ми з вами прослухали купу розвиваючих лекцій і мало не всю світову оперу, передивилися безліч фільмів і тренінгів, захопилися йогою та медитаціями, отримали насолоду від стрімів за участі діячів науки і культури…
Або хоча би встигали вчасно виходити на наради в зумі, учити з дітьми уроки, мити посуд раз на три доби і гуляти з собакою. Лишається ще одна дуже важлива справа: прочитати ті новинки сучукрліту, які нещодавно вийшли друком. Кажуть, якщо не прочитати, карантин вважається недійсним! (Ага, якщо ви не помітили — то він взагалі-то ще триває).

Софія Андрухович. Амадока. — Львів : ВСЛ, 2020

♦ Новий роман Софії Андрухович «Амадока» з’явився першим із очікуваних текстів 2020-го — і багато хто його вже прочитав! Ну або саме читає. Принаймні здається, що всі вже знають: Амадока — це озеро, а роман звертається до тем Голокосту, репресій та історичної пам’яті. Тому почнемо відразу про інше.

Скажімо, про те, що читання «Амадоки» — справа складна й відповідальна. У цій книжці багато травмуючої інформації, зашквар емоцій і заплутана композиція. Традиційно для сучасних історичних полотен, устежити за родинними зв’язками персонажів і зміною часових координат зможуть тільки найбільш уважні й небайдужі. Так, аби зрозуміти, що коханка батька Богдана — це дочка врятованої під час ІІ Світової єврейської дівчинки, сестри Пінхаса, якого кохала Уляна, Богданова бабуся, ще коли не була бабусею, доведеться напружитись. А таких моментів буде не один і не два, і щойно вам удасться збагнути, у чому суть однієї з ліній, як негайно з’явиться новий персонаж з історією родини. Або біографія Пінзеля. Або Григорія Сковороди. Або короткий екскурс українською літературою 1920-х. Не засмучуйтесь: у книжці є дві закладки, тож можна спробувати читати частинами!

Концепція роману Софії Андрухович суто неоромантична: позитивні персонажі живуть почуттями, кохають до смерті, віддаються ідеї всіма фібрами душі. Зло не завжди персоніфіковане, адже воно — система. Українці зображені як упосліджена нація (євреї теж, але їх іноді упосліджують і самі українці), якій слід постійно нагадувати про її упослідженість.

Концепт утраченої пам’яті втілюється через образ головного героя, понівеченого в АТО (його потворність свідомо підкреслюється, бо ж Квазімодо — це так романтично!), і головної героїні, яка знаходить коханого в лікарні, заповзявшись будь-що повернути йому спогади. Попри те, що чувак її не впізнає, поводиться неадекватно і взагалі мало не ґвалтує, Романа ладна терпіти від свого чудовиська синці й вивихи, аби лишень він пригадав історію родини, історію України та заговорив українською мовою. Повірити в реалістичність цієї ситуації складно, тому пропоную вважати її метафорою.

Разом із тим, Софія Андрухович — це Софія Андрухович, і «Амадока» не розчарує шанувальників її сильного і яскравого стилю, якого не зіпсували навіть численні недохопи редагування. Цей роман потужний насамперед у сенсі художньої мови, конкурентів якій у сучасній українській прозі знайдеться небагато. Тож якщо ви ще не почали читати — починайте. А там, може, і карантин продовжать…

Читати неодмінно, якщо любите історичні твори і родинні саги; переконані, що головне в українській літературі — нагадування українцям, ким вони є; уважаєте, що інтелектуальному романові композиційна стрункість тільки шкодить; хочете дізнатися, чим закінчилося кохання української дівчини та єврейського хлопця; яку роль у долях персонажів зіграв капітан держбезпеки НКВД; кого авторка називає коханим Григорія Сковороди та що сталося з вусами Максима Рильського.

Сергій Жадан. Хлібне перемир’я. — Чернівці : Меридіан Черновіц, 2020

♦ Узагалі я давно звикла: коли пишу, що в тому чи іншому творі сучукрліту мені бракує сюжетної цілісності або переконливості характерів, завжди знаходиться хтось, хто згадує про світовий контекст. Мовляв, тут же виразна паралель зі славнозвісним N, тож твір не може бути поганим за замовчуванням! І хоча я глибоко переконана, що від самого факту наявності паралелі з N український твір не стає ні цікавішим, ні краще написаним, людей варто чути й завжди намагатися розширити сферу власних знань.

Тож коли я прочитала на фейсбуці, що Сергій Жадан, який щойно видав п’єсу «Хлібне перемир’я», — це наш Мартин Макдона, то негайно нагуглила тексти цього сучасного ірландського драматурга й режисера. Правда, прочитати всі я не змогла, бо, знаєте, на карантині вгору глянути ніколи. Але, здається, той, що трапився першим, справді засвідчує спільність творчих принципів цих двох авторів.

Так, у п’єсі «Самотній Захід» Мартина Макдони дія відбувається у депресивній глибинці на заході Ірландії, а в «Хлібному перемир’ї» Сергія Жадана — на не менш депресивному українському Сході під час нинішньої війни. Головні персонажі — прості хлопці з народу, брати, які постійно сваряться; тільки в Макдони вони ще й хапаються за зброю, а в Жадана — ховають снайперську гвинтівку то в диван, то в шафу. Крім того, брати Коннори щойно поховали батька, а в Антона і Толіка на другому поверсі лежить труп матері. Промовиста алюзія: персонажі Макдони весь час бухають! Персонажі Жадана теж, але не віскарь, а пиво! Думаю, цих фактів достатньо, аби вважати «Хлібне перемир’я» одним із найкращих зразків сучасної світової драми.

Поза тим, читати цей текст може бути складно, хоча і з інших причин, ніж «Амадоку». П’єса Жадана проста (хоч при цьому не реалістична), а глибина озвучених думок не сягає глибше за «ви там у центрі мутите, а нам тут прилітає». Чи «Толік. А ось, дивись, ти. Рука в гіпсі, бачиш? Антон. Да, я спортом тоді займався. Толік. Ти з вікна випав, Вася, забув? А ось я біля тебе стою, бачиш? Смішний, да? Антон. Хуйовий». Важко прийдеться тим, хто давно підсів на ґротесково-ліричні жаданівські п’єси «Radio шансон: 8 історій про Юру Зойфера», «Червоний Елвіс» чи «Веселого Різдва, Ісусе!», блискуче втілені на сцені театром «Арабески». «Хлібне перемир’я» не має з ними нічого спільного: після цих одноманітних діалогів, прямолінійної моралі і натужних спроб недотепної іронії починаєш сумніватися, чи справді всі тексти створив той самий автор.

Утім, є й хороша новина: прочитати п’єсу можна години за півтори, якраз перед черговим вебінаром чи стрімом на фейсбуці.

Читати неодмінно, якщо вважаєте, ніби головне для української літератури — нагадування українцям, що війна — це погано; любите вигадані історії про простих людей; вам сподобались останні прозові тексти Жадана; хочете дізнатися, чи вистрілить урешті-решт гвинтівка; чому Маша відмовляється рожать; хто така тьотя Шура і на кого вона працює; які стосунки склалися у місцевих мешканців із церквою та яке символічне навантаження несе образ шуби.

Люко Дашвар. #ГАЛЯБЕЗГОЛОВИ. — Х. : КСД, 2020

♦ До речі, якщо вже шукати паралелі, то шукати скрізь. Скажімо, новий роман Люко Дашвар, на який певна частина читацької аудиторії чекала не менше, ніж на нових Андрухович і Жадана. Книжка мало того, що має дуже просунутий варіант назви з хештегом, так іще й починається вкрай несподівано: «Вологого, як всяке природне збудження, весняного ранку правобережним київським проспектом в районі Печерська жваво рухався насторожений молодик років 26-ти у бідненькій довгій чорній одежині: сягала надп’яткових його кісток, тому по землі не волочилася, натомість відкривала геть не дешеві черевики іспанської фірми Camper, і вже тільки один цей незрозумілий дисонанс мав би викликати запитання в очах перехожих».

Уважні читачі можуть відразу спостерегти, що сцена ця дуже подібна до епізоду появи Великого комбінатора в романі Ільфа й Петрова «12 стільців» («в половине двенадцатого с северо-запада, со стороны деревни Чмаровки, в Старгород вошел молодой человек лет двадцати восьми» і далі за текстом) — а тут уже й до «шаркающей кавалерийской походки» недалеко! Тим більше, що пряма відсилка до «Майстра і Маргарити» у романі теж є. Коли головна героїня, та сама безголова Галя, вирішує зробити добру справу (принести каву своїй шефині, власниці салону краси), невідомий викрадає кейс із 800 000 доларів, через який усе потім і понесеться: «Все почалося п’ятого березня, …Аннушка розлила олію! А я — каву».

Упевнена, хтось із дослідників творчості Люко Дашвар неодмінно скористається цими моментами, аби вписати авторку в контекст класичної літератури. Тим більше, що молодик у кемперах іще замочить бабусю, а це ж прямий натяк на Раскольнікова! Ну а вже скільки всього можна виснувати, якщо згадати, що Галину шефиню звати Юлією Володимирівною…

Що ж до мене, то, крім цих згадок, ніяких ознак свідомої роботи з прототекстами у #ГАЛІБЕЗГОЛОВИ я не знайшла. Натомість є все, що ми любимо в цієї авторки: кохання до нестями і з першого погляду, зрада, ревнощі, підлі інтриги, дивовижні збіги, травматичні флешбеки, жорстокість, вірність і трагічний фінал за хвилину до того, як усе мало стати добре. Словом, знову неоромантика, але без національно-патріотичної складової. Зате з традиційно педальованим соціальним компонентом: і бідні, і багаті вганяють за кейсом із баксами, мріючи урвати ще більше від життя…

Усе це, як завжди, феєрично неправдоподібно й гіперболізовано, зате просто і зрозуміло. Скажімо, Галя беззастережно щира й чиста (коли їй говорять, що вона хвора на ВІЛ, дівчина вірить, і здати повторний аналіз їй спадає на думку лише на 326-й сторінці), а народний депутат Гашинський, навпаки, садист і сволота, але йому за це нічого не буде. Світ узагалі жорстокий до безголових, каже нам авторка, накручуючи ще, ще більше трешу…

Тому ви точно змушені будете прочитати цю книжку до кінця карантину, бо зупинитися просто неможливо: невже авторка вигадає ще щось, що на голову не налазить?!.

Читати неодмінно, якщо віддаєте перевагу простим і зрозумілим сюжетам; співчуваєте ошуканим і ненавидите підлих; любите душедральні мелодрами та нескладні детективи; хочете дізнатися, куди ж поділося бабло; хто насправді захворів на ВІЛ; за що молодик років 26-ти вбив бабусю; ким бабуся доводилася народному депутату; і хто стане справжнім коханням Галі після того, як її зрадить і підставить чоловік.

Михед Олександр. «Я змішаю твою кров із вугіллям». Зрозуміти український Cхід. — К. : Наш формат, 2020

♦ Облишимо художню літературу — у жанрі нонфікшн на карантині теж є що почитати. Наприклад, дослідження ментальності українського Сходу, зроблене Олександром Михедом, який у 2016-18 рр. працював у шести містах Донецької та Луганської областей із командою проєкту «Метамісто: Схід», результатом якого стали мистецькі роботи учасників, розташовані в міському просторі.

Екстремали, звісно… Коли читаєш цю книжку, постійно чекаєш, що учасники проєкту неодмінно вигребуть від місцевих (приміром, під час створення арт-локацій у Лисичанську через образи «Третьої роти» Володимира Сосюри), бо, здається, найбільша загроза сучасному мистецтву — активні користувачі маскульту… На Сході це посилюється місцевою специфікою, про яку багато йдеться в уміщених у книжці інтерв’ю з Сергієм Жаданом, Алевтиною Кахідзе, Ігорем Козловським, Романом Мініним, Володимиром Рафєєнком та Оленою Стяжкіною.

Особлива жорстокість, особлива закритість, особлива вразливість, особлива самотність — перелічувати можна багато, і хтось скаже, що всі ці риси характерні і для інших регіонів України. Тому-то, намагаючись пізнати цю загадкову річ — «ідентичність мешканців Донбасу», — варто пам’ятати фразу з інтерв’ю письменника Володимира Рафєєнка: «…Не регіональні особливості стали причиною цієї війни, і не українці її накликали, хоч би у якому регіоні країни вони мешкали і хоч би якою мовою розмовляли».

Інша важлива складова цієї книжки — свого роду конспект, фіксація реплік мешканців Костянтинівки, Покровська, Добропілля, Лисичанська, Сєвєродонецька та Бахмута, із якими стикався Олександр Михед під час роботи. Репліки анонімні, тож люди були різного віку та статусу, одначе ж у сумі це дає дуже цікавий саме своєю невигаданістю зріз соціуму (окремо варто порівняти з репліками дійових осіб «Хлібного перемир’я»).

Є тут і дослідження окремих персоналій: доволі в’їдлива студія культу святої Варвари, покровительки шахтарів, чи майже детективне виловлювання по газетах і архівах інформації про Марка Залізняка — «літописця» і «дідуся донецької фотографії». Серйозність та іронічність, особисті враження та робота з джерелами в цій книжці добре збалансовані.

Автор свідомий, що не дає універсального «портрета» регіону й не вичерпує знань про його ідентичність (наприкінці, до речі, уміщено літературу за темою, у тому числі й перевидання автобіографії Залізняка). Разом із тим, дослідження історії міст і людей дає підстави для певного (стриманого!) оптимізму, адже «…єдине, чого нас учить історія Донецька, — жоден репресивний режим не вічний на цій випаленій і водночас квітучій землі».

Читати неодмінно, якщо любите нонфікшн, історію, розповіді про реалізацію мистецьких проєктів та інтерв’ю з лідерами думок; хочете дізнатися, хто такий хтонічний Шубін; яка скульптура втілила міфологему міста Добропілля; скільки дірок у голові мусить мати чувак, аби вважалося, що він «тримає удар»; де Олександр Михед пропонує всім зустрітися 17 грудня 2020 року і для чого.

Читайте також: 
Шахтарі і ластівка Леонтовича.
Уривок із книжки “Я змішаю твою кров із вугіллям”. Зрозуміти український Схід”

Катерина Бабкіна. Звичка писати. Книжка-зошит для роботи зі словом, натхненням та собою. — К. : Комора, 2020

♦ Зрештою, найкраще, чим ви можете зайнятися до кінця карантину, — це прокачати власні письменницькі здібності і нарешті присоромити всіх цих зірок сучукрліту! На допомогу поспішає письменниця Катерина Бабкіна із воркбуком «Звичка писати», вправи та рекомендації з якого «звірені з найкращими програмами навчання письму в світі та перевірені на понад двох тисячах живих людей».

Буквально на початку цього року, пишучи про книжку Марка Лівіна «Сторітелінг для очей, вух і серця», я припускала, що «рано чи пізно такі посібники (або онлайн курси) випустять усі українські автори, і далі все ґрунтуватиметься суто на довірі: люблю Катю Бабкіну — пишу як вона… і так далі». «Звичка писати» не забарилася підтвердити мої припущення.

Справді-бо, у цій книжці ви не знайдете унікальної інформації, що виходила би за межі шкільного курсу теорії літератури чи перевершувала одкровення викладачів «письменницької майстерності». Ну знаєте, оці всі «показуйте, а не розповідайте», «пишіть-скорочуйте», «не забувайте про кульмінацію», «хороша історія — сюжетна історія», «хороша мова — ясна і зрозуміла», «хороший персонаж — переконливий персонаж» і так далі. Бабкіна у «Звичці писати» старанно доносить ці ідеї своїм читачам, і є підстави думати, що вони її почують. Ну бо одна справа, коли про це говорить якийсь критик чи критикеса, що за своє життя не написали жодної художньої книжка, а інша — коли популярна й улюблена письменниця!

Щоправда, деякі пасажі цієї книжки ризикують звести нанівець усі заклики до ясності і простоти: «Тема тексту — це контекст, це куди читач потрапив і де його речі, про що йому зараз треба згадати і які власні знання чи досвід пригадати, щоб порівняти з тими, котрі зараз вдасться отримати з тексту, та зробити висновки»; «Але, хоч би як безнадійно це звучало, сфокусуйтеся на тому, що це означає, що ви можете самі все це собі дати й самі знайти відповіді на запитання стосовно того, що конкретно вам потрібно, щоб відчувати натхнення частіше» тощо.

Але таких антиприкладів небагато. Переважно Бабкіна говорить гранично доступно: «Але щоб написати щось, що ви хочете написати, треба одразу писати те, що ви хочете написати» чи там «Які деталі можуть бути в тексті? Правильно: будь-які». Головним тут, повторюся, є питання довіри. Авторка не «нависає» над читачем, не заганяє його штурханами до письмового столу. Її тактика — емоційне погладжування, а мета — вселити віру в себе. Немає сумніву, що фанати Каті Бабкіної охоче скористаються запропонованими нею вправами, описуватимуть картинки та добиратимуть по 20 слів і 15 речень, складатимуть переліки того, що їх надихає, і того, що бісить, аж доки не повірять: «…Немає іншого способу почати писати, окрім як почати писати. І не має кращого способу дізнатися, чи у вас вийде, окрім як спробувати».

І раптом справді в когось вийде?..

Читати неодмінно, якщо давно хотіли стати письменником чи письменницею; мріяли зробити це саме під керівництвом Каті Бабкіної; готові почати досліджувати аудиторію з себе самих; турбуватися про себе; з’ясовувати, що вам потрібно для натхнення; шукати емоційний досвід, який би читачеві захотілося пережити разом із вами.

Читайте також:
Книжкові тренди на зламі десятиріч: сага Матіос, деміфологізація історії, наука сторітелінгу, війна “Доці” і “Я, Ніна”