СПЕЦТЕМА:
COVID-19 covid-19
Діагностовані випадки:
49607 +564
Летальні випадки:
1283 +21
Одужали:
22193 +490
Дані МОЗ України. Проведено ПЛР-тестів: 731858 (+9345). Оновлено: 09:18 07.07.2020

Книжкові тренди на зламі десятиріч: сага Матіос, деміфологізація історії, наука сторітелінгу, війна “Доці” і “Я, Ніна”

 

2020 рік стартував, і хоча нові книжки ще не вийшли друком, передбачлива критикеса Тетяна Трофименко вже може з великою вірогідністю припустити, до яких актуальних тем українські автори звертатимуться в новому сезоні. Адже  тренди – вони тому й тренди, що тривають певний час, формуючи мейнстрім.

Словом, на зламі десятиліть чи не найбільш популярними в сучасній українській літературі слід визнати: 1) великі епічні твори про історію родин; 2) спроби «перепрочитання» канону та «новий погляд» на відомих українців; 3) особисті історії з життя звичайних людей, зокрема розповіді про їхні травматичні досвіди; 4) нонфікшн, що навчає; 5) тексти про війну.

Марія Матіос. Букова земля.
– К. : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2019

♦ Отже, родинна сага та століття трагічної історії. Такі романи з’являються стабільно (найсвіжіший приклад – «Вічний календар» Василя Махна, а початок 2020-го має ознаменуватися появою роману Софії Андрухович «Амадока», що охоплює події від давнини до АТО) і стають усе довшими.

Так і «Букову землю» Марія Матіос писала близько 10 років – і написала майже 1000 сторінок. Ніби спеціально для тих, хто побивався через відсутність великих романів… Ну так, я теж побивалася, а тепер уже не зможу довести, що мала на увазі не стільки обсяг, як значущість змісту й готовність давати відповіді на гострі питання доби…

Але повернемося до Матіос. Як зрозуміло вже з назви, новий роман – це ґрунтовна історія Буковини на прикладі життя кількох поколінь династії магнатів Васильків і окремих селянських родин. Відповідно тут є буквально все і всього багато: побутові замальовки і масштабні узагальнення; розмови янголів із Богом і секс на полонині; справді тяжкі сцени з часів Першої світової і «струги у сметані з барабуляною кулешею».

Сюжетні лінії слабко тримаються купи, розповідь то загрузає в деталях, то несеться невиправдано стрімко; персонажі пов’язані між собою епізодично, а варто кимось справді зацікавитись – він чи вона зникають з поля зору авторки. Найбільш цілісною і зворушливою в «Буковій землі» є коротка мелодраматична історія з розряду тих, за які ми й любимо Марію Матіос. Це сюжетна лінія двох сестер-близнючок, одна з яких кохає юнака-підпільника, що гине в криївці, аби не здаватися в руки МГБ. Ніжна пристрасть, самопожертва, романтична й неймовірна інтрига, яка буде розкрита щойно в наш час на Донбасі, – це так наївно, прекрасно й завершено.

Решта 800 сторінок ідуть «у нагрузку», аби підтвердити неодноразово озвучений меседж: українцям завжди було погано на своїй землі. Що робити? Відповіді немає.

Читати неодмінно, якщо любите історію України, окремих її регіонів, детальний переказ подій, локальний колорит; хочете дізнатися, як відбувалося заселення Буковини німцями-колоністами; від чого роздобріла баронеса Катінка Василько; як здавали Чернівці російському війську; чому всі віденські газети писали про панночку Яремну Кузь, а також чим не вгодила родині Васильків Джетті Вінклер, на сцені Ґерда Вальде.

Олег Криштопа. Братство. — Івано-Франківськ : Вавилонська бібліотека, 2019

♦ Узагалі українські письменники люблять міфологізувати історію. До традиційної версії «добра бабця Австрія» vs «зла мачуха Російська імперія» ми давно вже звикли, як і до образу похмурого дядечка Совка з його жахливими дев’яностими.

Найцікавіше починається тоді, коли майстри пера беруться деміфологізувати, а заодно «робити ближчими» сучасному читачеві діячів минулого, зчищати, так би мовити, шар пафосної бронзи з їхніх постатей. На виході часто отримуємо несподіваний результат: і постать розвінчана, і ближчою не стала. Це як у фільмі та книжці про Стуса: була гарна версія смерті – під час голодування в карцері, так ні ж, автори «Забороненого» вирішили вбити великого поета нарами… Добре, хоч у параші не втопили.

Приблизно так само діє й Олег Криштопа, беручись подати в художній формі історію Кирило-Мефодіївського братства, про яке ми зі шкільних років пам’ятаємо тільки хороше. Мовляв, зібралися Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак, Тарас Шевченко та інші, і вирішили створити товариство, та й вибороти федерацію всіх слов’ян, без царів і панів, і щоб народ був щасливий… Однак через донос студента Петрова організацію викрили, учасників покарали, і мучилися вони, бідні, через сатрапів самодержавства…

Із засудженням самодержавства, ясна річ, у книжці Криштопи теж усе в порядку: інформацію про бурхливе сексуальне життя Миколи І він наводить старанно; граф Орлов і шеф жандармів Дубельт на сторінках «Братства» постають «отъявленными» негідниками; та що там – навіть симпатичнішими у своїй мерзотності, ніж Куліш-Костомаров-Гулак, які без тортур і знущань наввипередки здають одне одного та зрікаються всіх «крамольних думок». Тараса Григоровича теж не багато на що вистачає – хіба на пропозицію показати гузицю, коли шукали на тілах братчиків татуювання булави…

Квінтесенцією авторського підходу є епізод із обшуком у Гулака (про який ми вже читали в романі Романа Іваничука «Четвертий вимір»), коли той у паніці викидає у відхоже місце програмовий документ братства «Книгу буття українського народу». Криштопі цього видається замало, він старанно посилює ефект: «“Знайшли, знайшли!” У кімнату вривається радісний Юнкер. В руках у нього згорток паперу, обмащений лайном. Він суне це в бік Дубельта, той гидливо сахається». Вочевидь, автор замислював цю сцену, щоб підкреслити огидність жандармів, які длубаються в лайні, але печаль у тому, що й видатний український діяч, який жбурляє святощі в клозет, тут теж має такий собі вигляд…

Ну, зате деміфологізація.

Читати неодмінно, якщо вас дратують образи митців-мучеників; ви вважаєте, що видатні історичні діячі – теж люди; любите стилізації під документальні романи, анекдоти та бувальщини; хочете дізнатися, як київські студенти покарали старого ловеласа губернатора Бібікова та його коханку; які галюцинації переслідували Костомарова; чому Пантелеймон Куліш починає стверджувати, що Катерина ІІ правильно зробила, розваливши Січ; яким був розпорядок дня царя Миколи І та коли він устигав відвідувати свою фаворитку Варвару Нелідову.

Яніна Соколова, Ольга Купріян. Я, Ніна. Тепер я нічого не боюся. – К. : Книголав, 2019

♦ Окрім звичних уже українському читачеві тем, поволі-потроху в книжковому дискурсі починають з’являтися й нові. Скажімо, за останній рік вийшло друком декілька текстів, у яких авторки говорять про переживання травматичного досвіду власної хвороби («По той бік сонця» Ксенії Фукс про депресію; «Не вагітна» Каріни Саваріної про безпліддя), хворобу і смерть близької людини (Галина Вдовиченко «Найважливіше наприкінці»; Анастасія Леухіна «Зовсім не страшна книга»). Рівень художності та сюжетності в цих книжках різний, але кожна з них є безперечно важливою, бо торкається практично не проговорених проблем.

Власне, такою є книжка про боротьбу з онкохворобою, написана журналісткою й телеведучою Яніною Соколовою у співавторстві з письменницею Ольгою Купріян. Головну героїню звати Ніна Сокіл, у неї – рак, і вона – зірка телеекрану. Що й казати, велика спокуса розглядати текст як кошик для брудної білизни: а ну, що тут про особисте? з чоловіком розсварилася? з мамою не ладнає? у колегу закохалася? а ще в телевізорі виступаааає…

А проте історія Соколової – цілком універсальна і може буквально сьогодні стати історією кожного, щойно на пошту впадуть результати аналізів. Універсальні страх, злість, депресія, розлад взаємин із ближніми, адже ця книжка показує нам не лише реакцію самої героїні на діагноз, а й ставлення до ситуації чоловіка, друзів, дітей. Тут багато натуралістичних сцен і різких оцінок, хоча здебільшого – собі колишній.

Загалом «Я, Ніна» – це повідомлення тим, хто працює й вигорає; ставить галочки в переліку здобутків і не спить ночами; переносить на ногах застуди, створює імідж успішності й забиває на родину… Упізнаєте? Так от «Я, Ніна» закликає змінити ваше життя без такого радикального поштовху як онкологія, переглянути пріоритети, зупинитися й видихнути.

У якийсь момент головна героїня це робить, і я би хотіла вірити, що ці зміни сталися насправді.

Читати неодмінно, якщо любите правдиві життєві історії про хвороби та боротьбу; не боїтеся дізнатися, на що схожі сфотографовані мобільним телефоном видалені органи; приблизно підозрюєте, скільки коштує хіміотерапія та пристойна перука; чому не варто завжди демонструвати успішність і силу, тікати від утоми в іще один проєкт, відлякувати людей надмірним самоконтролем і довіряти лише одному лікарю, який може поставити неправильний діагноз.

Марк Лівін. Сторітелінг для очей, вух і серця. — К. : Наш формат, 2020

♦ Позитивне звучання й хепі-енди, які часом трапляються в українській художній прозі, видаються значно більш характерними для нашого нонфікшну. Звісно, в есеях Прохаська чи Бойченка магістральними темами є трагічна історія й безславне сьогодення, але так звані книжки для інтелектуального розвитку чи психологічного комфорту транслюють суцільний позитив. Вони наполегливо доводять: «усе буде добре, ти зможеш, намагайся, усе буде добре!». Кажуть, що читачам це подобається, тому вони й купують насамперед нонфікшн.

Серед пізнавальних книжок улюблену критикесу зі зрозумілих причин цікавлять насамперед пов’язані з літературним процесом. І одне таке видання вже їде з друкарні: письменник і заступник головного редактора The Village Україна Марк Лівін створив книжку про те, як «навчитися чути й бачити історії, поглибити власне розуміння тексту і захопливо писати». Думаю, рано чи пізно такі посібники (або онлайн курси) випустять усі українські автори, і далі все ґрунтуватиметься суто на довірі: люблю Катю Бабкіну – пишу як вона, люблю Аренєва – слухаю його і так далі.

Тож якщо ви довіряєте Марку Лівіну, майте на увазі: «ця книжка не навчить вас писати романи чи кіносценарії і не покаже, як вправлятися в редагуванні та скороченні слів, речень, абзаців. “Сторітелінг для очей, вух і серця” — це набір кубиків, з яких ви можете скласти історію, котру вам заманеться». Ну або не зможете. Насправді, хоча автор починає свій виклад здалеку (якщо конкретніше, то від мавп), унікальною наведену ним інформацію не назвеш. Скажімо, хіба ми не в курсі, що хороша історія має бути емоційною? Або що слід знати свою цільову аудиторію?..

Цінність книжки Лівіна полягає в іншому: у потужному струмені мімімі, який вселяє в читачів віру в те, що їм усе вдасться! Марк підтримує, надихає, запрошує публікувати тексти та обіцяє їх лайкати! От що насправді потрібно тим, хто робить перші кроки в сторітелінгу, а не аналіз граматичних помилок…

Крім дуже скромних за обсягом авторських розважань, у книжці містяться також розмови з відомими українськими письменниками, рекламістами, журналістами, які «розповідають про свої підходи до сторітелінгу й написання текстів», та й узагалі про що завгодно, починаючи з перших спогадів дитинства. Зі зрозумілих причин я цікавилася насамперед авторами, причетними до літературного процесу. І тепер знаю, що лектор і телеведучий Євген Стасіневич у два рочки обпікся плойкою. Ця інформація точно допоможе мені стати сторітелеркою!

Читати неодмінно, якщо любите Марка Лівіна, позитивні пізнавальні тексти, розвиток і самовдосконалення, життєві приклади на кшталт «одна дівчинка не вміла розповідати історій, але потім спробувала – і змогла!»; на курсах письменницької майстерності вам іще не повідомили про класифікацію сюжетів Польті й Борхеса; хочете дізнатися, як розвиток гортані первісної людини пов’язаний зі сторітелінгом і хто вигадав дуже корисне правило «5 чому».

Горіха Зерня. Доця. – К. : Білка, 2019

♦ Зрештою, багато хто може сказати, що в ситуації війни, яка триває, усі решта тем для українських письменників мають стати другорядними – писати слід насамперед про неї. Про людей, які намагалися опиратися окупації, для людей, які там лишилися, для і про тих, хто воює нині. Саме такою є книжка «Доця», найпомітніший дебют 2019 року.

Щойно текст було опубліковано, багато хто думав, що він автобіографічний, – настільки емоційно й переконливо авторка, яка обрала псевдонім Горіха Зерня, пише про події 2014 року в Донецьку. Тепер, після низки інтерв’ю і презентацій, ми знаємо: це не так, але історія, розказана в романі, ґрунтується на реальних подіях. Прототипом Доці стала волонтерка з позивним Ельф. Однак тут знову ж доречно наголосити: ідеться не про нонфікшн, а про художній текст, сила якого насамперед у створенні образу, який би резонував із суспільним запитом.

І «Доця» резонує. Українського читача вразив образ маленької незламної жінки, яка організовує підпільну групу спротиву, підтримуючи українських військових, які ще відстоювали шматки землі,  що стали «ДНР». Уже неодноразово йшлося про кінематографічність роману – і, здається, для масової культури постать Доці могла би стати знаковою, раз уже в Бандераса, на якого я покладала великі надії, не вийшло… Утім, смаки українського глядача – справа непередбачувана.

Героїня Горіха Зерня – не тільки войовниця. Вона мисткиня, а ще – відчайдушна відьма: крім моторошних натуралістичних сцен насильства й смертей, маємо в романі й чудесні врятування за межами можливого. Тут узагалі все діється не розумом і розрахунком, а серцем, інстинктом, кров’ю, нутрощами (мімішний розвиваючий нонфікшн був вище!), і якщо ви вірите, що це не кон’юнктура й не художній прийом, то не зможете не співчувати.

А під час війни люди хочуть вірити. І мати когось, хто скаже саме це: «Стій прямо і смійся, смійся їм в очі. Навіть якщо довкола тебе немає України, …у тобі самому України стане з головою, бо Україна – це ти».

Читати неодмінно, якщо вважаєте тему нинішньої війни центральною для літератури й мистецтва; хочете більше дізнатися про те, що відбувалося під час окупації Донецька; не думаєте, що так Донбасу і треба; любите пронизливі життєві історії без однозначних хепі-ендів, але з однозначним висновком «будемо жити!».

автор: Тетяна Трофименко

Читайте також:
Переможцем премії “Книжка року ВВС” став роман “Доця” 
про українку в окупованому Донецьку

5 книжок про життя під Новий рік: від педофіла до класичного любовного трикутника

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

6
 

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: