5 книжок про життя під Новий рік: від педофіла до класичного любовного трикутника

Рік закінчується, тому не хочеться читати нічого складного, довгого й нудного. Хочеться читати щось просте і про життя.

Тож улюблена критикеса Тетяна Трофименко тимчасово відклала величезний том роману Марії Матіос «Букова земля» і вирішила зробити собі новорічний подарунок. Щоправда, виявилося, що про життя (особливо життя письменників) – це не завжди коротко, не завжди просто і не завжди ясно… Але будемо вважати це особливістю літератури.

Андрій Клімов, Світлана Клімова. Ті, кого немає. – Харків : Фабула, 2019

 

♦ Із хорошою реалістичною соціально-психологічною прозою в сучукрліті складається не дуже. Значно легше знайти спроби жорсткої чорнухи (часом кумедні, але люди вчаться!) або стражденні страждання і пристрасті (часто неправдоподібні, але емоції продають!). Книжка Клімових назагал може бути зразком чогось середнього. Не в сенсі посереднього, а в сенсі добротної масової соціалки, яка не лишає читача байдужим, але й не намотує його нервів на кулак.

Історія родини тут не обтяжена століттями поневірянь і переслідувань, хоча сталінські репресії безпосередньо вплинули на долю персонажів, а отже, і на сюжет. У родині традиційно є хороші діти і є погані, і коли вони виростають, гріхи й чесноти ростуть разом із ними. От тільки межа між добром і злом – річ хистка й непевна…

Центральний конфлікт триває в романі між «хорошим сином», який виявляється педофілом, його жертвою Мартою – прийомною донькою в родині «хорошої» сестри, що так і не змогла полюбити цієї дівчинки, та її справжньою матір’ю. А що ж «поганий брат»? У нього є бабло і пушка, які могли би вистрілити в цій історії, але так і не вистрілили. Шкода, бо «Ті, кого немає» мали всі шанси стати ще й повноцінним детективом.

Читати неодмінно, якщо любите правдиві історії про життя та взаємини в родині; психологічно переконливі образи персонажів; уважаєте, що література має звертатися до дражливих соціальних тем; хочете дізнатися, чому справжня мати лишила Марту, яка моторошна історія пов’язана з харківським басейном «Динамо» та чи буде врешті-решт покарано педофіла.

Ирина Потанина. Преферанс на Москалевке. – Харьков : Фолио, 2019

♦ До речі, для фанатів детективу – наступна книжка. Ірина Потаніна продовжує свій «харківський цикл», де прототипом одного з головних персонажів є її прадід, театральний критик Володимир Морський, що загинув у таборах, репресований за антирадянську агітацію.

Події в новому романі відбуваються 1940 року. У місті на Лопані від зловісних передчуттів війни всі ще відмахуються. Люди ходять у кіно, на концерти та сеанси ілюзіоніста Вольфа Мессінга, грають в азартні ігри (див. назву), а відповідні органи відповідно працюють. На цей раз у неприємності встряє старий знайомий Коля Горленко (для тих, хто читав попередні книжки «Фуете на Бурсацькому спуску» та «Труп із першої столиці», повідомлю, що в них зі Світланою народився хлопчик!). Молодий слідчий УГРО на прохання одного хорошого друга вирушає затримувати старого адвоката Воскресенського, а в результаті від вибуху в приватній квартирі гинуть два енкаведисти…

Колю, звісно, запроторюють до в’язниці як підозрюваного, а розплутує справу невгамовний Морський, який носиться Харковом, устигаючи ще й виголошувати спічі про історію тих чи інших місць і споруд і крутити роман із балериною Галочкою Воскресенською. Просто, ясно і пізнавально.

Читати неодмінно, якщо любите ретродетективи та історію Харкова; хочете дізнатися, що таке зловісні «альбомні списки»; який відомий російський поет-формаліст фігурує в романі під вигаданим іменем; на якому будинку могла би висіти табличка «Тут народився футуризм», чому Москалівку назвали Москалівкою та хто така Куні, приборкувачка джазу.

Олена Андрейчикова. Тінь у профіль. – Чернівці : Меридіан Черновіц, 2019

♦ Ця історія могла би бути непоганою новелою, адже в ній є все, чого ми чекаємо від цього жанру: екзотичне місце дії – Саудівська Аравія; романтичний головний персонаж Стас – експат, тобто іноземець, який працює інспектором на нафтовій вишці і дуже потерпає через заборону на алкоголь і позашлюбний секс; оповита трагічним пафосом героїня – місцева жінка, яка сама приходить до нього на віллу, щоб віддатися пристрасті.

Усе б добре, та за законами країни і блудницю, і її партнера можуть забити камінням до смерті. Саме з цього приводу наш герой і нервує – погодьтеся, це вагома причина для переживань. І ми охоче би поспівчували б йому, але ж не 400 сторінок! Утім, паралельно в романі розвиваються ще дві лінії: колеги Стаса та закоханої в нього жінки (там усе закінчиться погано) та оповідачки, якій головний персонаж розповів свою історію. Оповідачка, користуючись нагодою, ділиться з читачами подробицями власного життя – життя пострадянської жінки, що намагається здобути свободу. Головних меседжів два: не такі вже й вільні жінки західного світу, над яким тяжіють гендерні стереотипи й умовності, та «не в фемінізмі щастя».

У принципі, якби прибрати з тексту нескінченні страждання Стаса і розлогі псевдофілософські роздуми нараторки («життя з роками залишає щораз менше шансів для здивування… Хтось уже в двадцять втрачає таку здатність, хтось – у тридцять, кому більше пощастило – до п’ятдесяти чи й пізніше. Щоб гарненько здивуватися, ще треба докласти зусиль» або «дивно бути заміжньою за чоловіком і мамою хлопчика – і при цьому феміністкою»), можна було б отримати якраз невеличку гостросюжетну новелу… Але ні, маєте роман.

Читати неодмінно, якщо любите мелодрами з легким нальотом інтелекту і східного колориту; повчальні історії про життя в інших країнах; описи сексуальних сцен у дусі «хаотично, немислимим чином, у дивних позах вони просто впивалися один одному в шкіру, у вени, у м’ясо» тощо; хочете дізнатися, чи догралися головні персонажі до смертельного вироку та скільки часу жінка може бути знайомою з чоловіком, аби почати його ревнувати.

Василь Слапчук. Роман & роман. – Київ : Рідна мова, 2019

♦ А от у присвяченому «і мертвим, і живим, і ненарожденним письменникам» романі Василя Слапчука й скоротити нічого – настільки всі компоненти його тексту пов’язані між собою в єдине щось. По-перше, це цитати та випадки з життя відомих авторів від давнини до сучасності. По-друге, сексистські жарти й побутове порно. По-третє, хаотичний набір подій, які не можна назвати сюжетом, як і добрати сенсу зображуваного – поза сумнівом, тому що цей сенс страшенно філософський і глибокий…

Якщо коротко, то жив-був Старий, у якого працював помічник із промовистим іменем Роман. Старий був письменником і дуже розумним, а Роман не дуже, але теж хотів стати письменником. Обом їм писалося не дуже, бо довкола постійно виринали якісь дівчата-німфоманки з не менш промовистими іменами типу Слава і Новела, Райця з розкішними сідницями і тепе. Усі ці чудові люди час від часу займалися сексом, не припиняючи цитувати Бруно Шульца чи Людвіґа Вітґенштайна.

Слава, здається, мала інше ім’я – Міра, тому як у Слави в неї на статевих губах було два замочки, а як Міра вона любила демонструвати свою піхву: «Вона зуміла втулити свою пілотку в ряд звичних для мого середовища (обстановки кімнати) речей: пейзаж за вікном, вазончик на підвіконні, пляма на шпалерах, книжкові полиці, монітор комп’ютера, Мірина піхва… Можливо, медитувати на жіночий статевий орган не таке вже й марне заняття, якщо не користь, то бодай якесь задоволення воно мало б приносити. Але писати прозу, коли в тебе перед очима завис курсор вологої щілини, реально неможливо». Як казав класик, «от жалко пацана» (с).

Ближче до завершення тексту автор ввертає кон’юнктурні теми Майдану та сучасної війни на Сході. Романів (у сенсі людей) стає двоє, причому один із них – колишня жінка, яка змінила стать, бо хотіла бути повноцінним солдатом, а ще – не могла мати дітей після травми, тож «якихось інших жіночих обов’язків» у неї не залишилося. Не виключено, що це зробила котрась зі згаданих вище дівчат, але я не маю бажання відшукувати, кому саме з них сформували член із матки…

Словом, як і попереджає анотація, роман Василя Слапчука – зразок елітарного мистецтва для тих, хто прагне збагатитися духовно й інтелектуально, а кожне слово в ньому — значуще, кожне речення спонукає до роздумів. Зважайте на попередження анотацій: у певному сенсі вони ніколи не брешуть!

Читати неодмінно, якщо любите елітарне мистецтво в його сучукрліт варіанті; завжди відчували, що в крутих письменників – великі страусині яйця, а жінки, які люблять оральні пестощі, рідше страждають від депресії; хочете дізнатися, що Герман Гессе вважав одним із завдань літератури, за що відповідальні письменники на думку Синтії Озік, як Сартр назвав Бодлера, чого достатньо було Марселеві Прусту, щоб зануритися в пошуки втраченого часу, та як одному китайцеві вдавалося одночасно задовольняти шістьох жінок.

Ірина Тетера. Самотні вітри. – К. : Видавничий центр «Академія», 2019

♦ Зрештою, якщо перед Новим роком сильно побажати максимально простого та зрозумілого тексту, ваше бажання здійсниться! Здійснити його може, приміром, видавництво з дуже академічною назвою «Академія», де, виявляється, виходить друком і звичайний собі масліт, до якого впевнено можемо віднести «Самотні вітри» Ірини Тетери.

Це книжка, про яку страшно сказати більше двох слів, щоб не заспойлерити, бо все написане в ній – передбачуване й відповідає вимогами жанру мелодрами. Марина і Михайло кохають одне одного, але Марину також кохає спільний друг Макс. Через фатальну подію Михайло потрапляє до в’язниці, а Максові вдається вмовити Марину вийти за нього заміж. Звісно, нічим хорошим це не закінчується – побутові сварки, нездійснені мрії, дріб’язкові помсти… І фінал – трохи штучний, зате не хепі-енд. І красиво обігране прізвище Марини – Райдуга.

А от пристрасно-пристрасних пристрастей немає – фанатів Люко Дашвар просимо не турбуватися. Хоч немає й глибокого психологізму – усі персонажі виконують наперед визначену роль. І брутальних сексуальних сцен теж немає! Звісно, не всі здолають такий текст – більшості буде нуднувато, але назагал «Самотні вітри» – гранично проста історія про любов, дружбу і реальне життя. Здавалося б, такого в нас повно, але ще спробуй знайди, коли треба. Тож якщо ваші мама і бабуся не належать до котроїсь із творчих спілок, сміливо можете дарувати їм цю книжку на Новий рік – будуть задоволені.

Читати неодмінно, якщо не любите складні й заплутані тексти; хочете провести один вечір за душевною мелодрамою; хочете дізнатися, як Мишко допоміг Максові в нелегкі шкільні роки; чому батько Михайла вважав, що в усьому винна Марина, та як Михайло назвав свій відкритий після звільнення з в’язниці ресторан.

Читайте також:
5 книжок у листопаді:
дика жінка, чоловіча криза, гендерні виклики, безглузде кохання, порно

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: