5 книжок у листопаді: дика жінка, чоловіча криза, гендерні виклики, безглузде кохання, порно

Світоглядне розшарування українського суспільства ні для кого не є секретом. Спостерігаючи за процесами, що відбуваються довкола нас, ми часто не можемо вийти з дива: невже це справді ХХІ століття?! Невже з цими людьми ми ходили до однієї школи?.. Хіба зміниться колись щось на краще, якщо довкола самі… (підставити потрібне).

Спостережлива критикеса Тетяна Трофименко давно помітила цей драматичний розрив, особливо відчутний, коли йдеться про гендерні стереотипи і традиційні цінності, рівняння на толерантну Європу та прагнення захистити своє, рідне; пропаганду й літературу тощо. З одного боку, в Україні виходять друком праці про гендерну рівність і права людини, особистісний розвиток і свободу думки. З іншого — до сучасної української літератури ці прогресивні віяння доходять дуже повільно, або в дивному вигляді, або зовсім не доходять. 5 книжок листопадового огляду ілюструють цю ситуацію.

Клариса Пінкола Естес. Жінки, що біжать з вовками. Жіночий архетип у міфах та легендах. Переклала з англійської Н. Валевська. — К. : Yakaboo Publishing, 2019

♦ Авторка цієї книжки — американка, психоаналітикиня юнгіанської школи, яка практикує «терапію історіями», лікуючи людей із посттравматичним синдромом. «Жінки, що біжать з вовками» вона почала писати в 1970-х, а друком цей текст вийшов уперше 1992 року.

Тим, хто любить іронізувати з приводу бестселерів The New York Times і класики, яку всі вже давно прочитали іншими мовами, нагадаю, що українці взагалі-то майже не читають, тим більше психоаналітичні дослідження, тим більше тексти гендерної й феміністичної тематики. Тож аудиторія на цей текст знайдеться — і добре, якби це була широка аудиторія, бо думки, які доносить Естес, аналізуючи міфи, легенди та казки, треба ще довго й наполегливо повторювати в Україні.

Визирнувши зі своєї затишної інтелектуальної бульки, ми змушені будемо визнати, що стан українського суспільства багато в чому нагадує США 1970-х, коли ця книжка лише починала писатись: «То були часи, коли батьків, які знущалися над своїми дітьми, називали “строгими”, коли духовні терзання жінок, яких глибоко експлуатували, вважали “нервовими зривами”, коли дівчат і жінок із затканими ротами, приборканих, туго скільцьованих, називали “милими”, а на тих, яким на мить-другу за все життя вдавалося скинути з себе ярмо, клеїли ярлик “поганих”».

Використовуючи зіставлення з вовками, авторка виводить на перший план архетип Дикої жінки — такої, що подолала суспільні обмеження на користь самопізнання і творчості, «тож слово дика тут використано не в сучасній принизливій конотації — та, яка вийшла з-під контролю — а в оригінальному значенні, тобто та, яка живе природним життям». З одного боку, Естес може видатися занадто пафосною, багатослівною й схильною до самоповторів. З іншого, мало хто здатен почати щось змінювати у своєму житті без чарівного пенделя. Тож має бути людина, яка постійно повторюватиме вам: «Якщо не підеш у ліс, нічого ніколи не станеться, і твоє життя так і не почнеться».

До речі, Ірена Карпа на сайті Yakaboo називає «Жінок, що біжать з вовками» однією з найважливіших книжок свого життя.

Читати неодмінно, якщо любите мотиваційну літературу, психоаналіз та дослідження архетипів; схильні скиглити: «“Я не талановита”, “Я не важлива”, “Я неосвічена”, “Мені бракує ідей”, “Я не знаю, як”, “Я не знаю, що”, “Я не знаю, коли”. І найбрехливіше: “Я не маю часу”»; уже зрозуміли, що за милу поведінку в цьому житті вам світить іще гірше ставлення; не засвоїли манеру поведінки Баби Яги і страждаєте від ідіотських випадів у свій бік; хочете дізнатися, як маленька черевата богиня Баубо витягла з депресії богиню Деметру і кого насправді вбиває ваш внутрішній Синя Борода.

Андре Рош. Перша стать. Зміни та криза чоловічої ідентичності. Переклала з французької І. Славінська. – К. : Основи, 2018

♦ Наступна книжка, перше видання якої вийшло друком 2000 року, зосереджена на історії формування стереотипів маскулінності у Франції від часів Великої революції до Першої світової війни. «Перша стать» французького історика Андре Роша — це такий собі збірник історичних казусів, написаний у режимі констатації фактів, а не емоційного їх сприйняття. Говорячи насамперед про чоловіків, автор не приховує, що зміни в усвідомленні чоловічої ідентичності здебільшого були пов’язані з затіненням жінок. Виразної оцінки цим явищам він не дає, у душу читачеві не залазить, бігти з вовками не кличе.

Із книжки Андре Роша ми дізнаємося, приміром, що в період скинення французької монархії масова свідомість рішучо протиставила образу імпотентного розманіженого короля сексуально потужного повстанця. Натомість жінок, які відігравали провідну роль при дворі й в аристократичних салонах, революція рішучо посунула вбік: республіканки переважно носили їжу своїм героям.

Пізніше в буржуазній моделі маскулінності від чоловіка почали очікувати успішності, респектабельності та забезпечення родини. Жінка в цей час сиділа вдома й нібито берегла сімейний затишок, але насправді, натякає Рош, виносила чоловікові мозок. Закінчувалася справа передбачувано: пиятикою. Місцем демонстрації чоловічої солідарності ставали кафе й кабаре, а зловживання алкоголем — «ілюстрацією реваншистської мужності». Що ж, цей стереотип точно пережив століття…

Суттєво ускладнює читання книжки те, що в багатьох випадках переклад лише приблизно натякає, що хотів сказати автор. Скажімо, речення «колишня шляхта Старого режиму пишалася тим, що мала вільний час, була доступною, натомість сучасний чоловік має повагу, показуючи себе перевантаженим або ж роздратованим у разі повільності чи будь-якої неточності», здається, про те, що теперішні чоловіки забагато працюють, але це не точно…

Назагал історії, які оповідає Андре Рош, не позбавлені пізнавальності, але мало дають у практичному плані. Ок, припустімо, ми переконалися: приказку «не служив – не мужик» породила наполеонівська армія. І що?

Читати неодмінно, якщо вас бісять мотиваційні тексти; ви любите стримані історичні розвідки та збірки цікавих фактів; хочете дізнатися, як, на думку автора, зміна крою купальника привела до стирання відмінностей між статями; хто такі «кобель-геркулес» і «асамблея содомітів»; що ховалося за красивою легендою про солдата-патріота і як велося хлопчикам у закритих інтернатах.

Інша оптика: ґендерні виклики сучасності. Збірник наукових праць на пошану Соломії Павличко. — К. : «Смолоскип», 2019

♦ У тому, що вітчизняні видавці не лише старанно видають перекладну світову класику, переконує наступна книжка, де всі автори — українські і пишуть про наше життя й літературу. Видана на пошану Соломії Павличко, яка започаткувала гендерні студії в українській гуманітаристиці, збірка містить різнорідний матеріал: декілька літературознавчих розвідок, соціологічні статті та спогади.

У дослідницькій частині книжки оптимізм чергується зі, сказати б, реалістичним песимізмом. Приміром, засаднича теза Віри Агеєвої про пробудження нашого суспільства від патріархальної сплячки, якою дослідниця розпочинає передмову, далі неодноразово підважується. Оптимістичні заяви на кшталт «традиційна патріархальна жінка нині так само смішна, безпорадна й нежиттєздатна, як і старосвітський патріархальний чоловік» наштовхуються на сувору правду: більшість респондентів (і респонденток!) із опитувань, на дані яких спираються Світлана Оксамитна та Тетяна Костюченко, переконані, що жінка має бути насамперед матір’ю й господинею та поступитися власною кар’єрою на користь чоловікової (привіт, буржуазна модель родини).

Соціологічні матеріали тут інформативні й добре наповнені, але мають сумні фінали. Приміром, ставлячи питання «чи боїться академічна спільнота фемінізму?» Тамара Марценюк аналізує здобутки в цій сфері і доходить переконливого висновку, що певна частина його не боїться (ключове слово «певна»). Олена Богдан, аналізуючи, чи мають право жінки на священнослужіння, показує стан справ у різних церквах світу та констатує, що канонічному православ’ю і католицизму така революція не загрожує. Марина Бардіна розглядає законодавчі ініціативи в царині ґендерної політики в Україні та резюмує… правильно, недостатню участь жінок в українській політиці та значну перевагу чоловіків у ключових органах влади.

Подібну ситуацію засвідчують і літературознавчі праці збірника. Віра Агеєва пише про жіночу відвертість і модерністський бунт в українській літературі, але часи Кобилянської та Лесі Українки давно минули… У статті Ростислава Семківа «Та, що вбиває: жінка-агент в українській літературі ХІХ – ХХ століть» усе прекрасно з контекстом (від біблійної Даліли через леді Вінтер із «Трьох мушкетерів» до Моллі з романів Вільяма Гібсона), а от українських персонажок, що відповідали б заявленому образу, він знаходить аж дві…

Маємо у збірці й літературознавчі студії вужчої тематики: Марія Шувалова аналізує чоловічі та жіночі образи у текстах Володимира Діброви, Емми Андієвської, Ольги Токарчук та Етґара Керета. Ольга Полюхович звертається до прози Юрія Косача, а Ірина Борисюк розглядає гендерні ролі в повісті Віктора Близнеця «Женя і Синько» (нетиповий для радянської літератури образ дівчинки, що вирішує поводитися й одягатися як хлопчик). Несподіванок переважно не стається.

Загальне враження, яке лишається від цієї книжки: інша оптика в нас є, було б на що дивитися.

Читати неодмінно, якщо вболіваєте за вітчизняний нонфікшн; цікавитеся соціологією та гендерними студіями; хочете дізнатися, як Леся Українка у своїх творах знімає поняття трансгендеру; у який спосіб радянський фільм про трьох мушкетерів применшив сексистський пафос Александра Дюма; чому зіпсувалися стосунки між Юрієм Косачем і Дмитром Донцовим, а також скільки відсотків опитаних громадян України й далі вважають, що місце жінки — на кухні.

Бойфрендз. Історії про жінок та їхнє пристрасне, ніжне, безглузде й солодке кохання. — К. : Брайт Букс, 2019

♦ У принципі, я не хочу сказати, що всі автори сучкрліту перебувають у полоні патріархальних комплексів. Ні, ні, і ще раз ні! Багато хто з них щиро намагається дати читачеві щось нове. Але це складно, особливо в певних жанрах. Наскільки — можна переконатися, узявши красиву рожеву збірочку під назвою «Бойфрендз», де 13 авторок правлять про кохання. Ніжне, безглузде й солодке, а яке ж іще?

Збірний образ героїні цієї книжки сконструювати дуже легко: звісно, вона приваблива («…принаймні, різнокаліберні чоловіки регулярно пропонували їй познайомитися та інші вульгарності»), у неї є «феєричний набір бойфрендів», вона має освіту і може робити кар’єру, може бути ніжною й беззахисною, а може виконувати «традиційно чоловічу роль» («складалося враження, що це я, зі своїми широкими впевненими кроками і плечима плавчині, покликана вберегти його від хуліганів»). Та головне, що єднає всіх персонажок: вони шукають своє єдине прекрасне «саме те» кохання! Тобто чоловіка. І, як правило, не дуже вдало.

«Феєричний набір» — це насправді каталог тих, хто «не підійшов», бо в героїні високі вимоги, або «покинув» (звісно, несподівано й підступно). Чоловіки тут дуже безпорадні, а як тільки трапляється хтось, здатний полагодити машину, то неодмінно виявляється якимось дивним! Наприклад, в оповіданні «Кохання на короткому повідку» чоловік постійно надовго зникає, а в перервах між любощами сідає на стілець полірувати нігті! У відповідь на таку ганебну поведінку героїня вирішує помститися і… віддається прямо в під’їзді чуваку, який давно до неї залицявся. Ну бо якого біса: «…їй хотілося прати його теніски, дбайливо відбілювати й напрасовувати, так, аби без жодної складочки», а він зникає!

Майже те саме відбувається з героїнею оповідання «Стосунки на відстані». Вона зустрічає офіґєнного мужика («А на лівому плечі мав невидиму родиму пляму, з якої росло волосся. Воно славилося чарівними властивостями: коли хтось із його родини захворював, він готував настоянку з цього волосся та шипшини й за добу зцілював нею від будь-якої недуги»), але з назви твору ви ж уже все зрозуміли — вони не зможуть бути разом!

Ні, героїні цієї книжки не помішані на штампі в паспорті. Наприклад, Марті просто страшно, що вона «до скону літ помре старою дівою», але жінка ходить до психоаналітика і той радить їй почитати Кларису Піколу Естес, з книжки якої ми починали цей огляд, тож можна сподіватися на краще!

Більше того: дівчина з новели «Соло Будулая» узагалі читає Юлію Крістеву і Симону де Бовуар! Але при цьому боїться образити мужика, який моститься липким від поту коліном біля неї на лавці в парку… Виявивши, що мужик — сексуальний шовініст, персонажка гордо покидає парк: «Я несла свою самотність упевнено, зосереджено. Всередині. Щоб ніхто не здогадався. Щоб не дати жодного шансу мене пожаліти. Ні, я ніколи не буду жертвою. Ніколи не зізнаюся, як мені тоскно на душі від самотності. Самота — то “срамота”». Самотню жінку завжди хочеться пожаліти. Не треба мене жаліти».

Тут, звісно, хочеться запитати: што?! Але треба бути поблажливою: можливо, я чогось не відчитала і це справжнісінька іронія, прихована критика ґендерних стереотипів і феміністичний хід! А можливо, просто рожеве чтиво для масової читачки, випадково декороване Симоною де Бовуар. У випадку сучасної української літератури так відразу й не розберешся.

Читати неодмінно, якщо любите книжкову серію «Теплих історій», літературні штампи, передбачувані сюжети, недотепний гумор; шукаєте справжнє кохання; знайшли його, розчарувалися і шукаєте нове; хочете дізнатися більше про те, як дівчина намагалася розвести чувака на секс, але в нього була собачка, яка вижила дівчину з ліжка; про те, як колишні чоловік і дружина стають коханцями; або про те, як чувак із АТО не повернувся до своєї товстенької дружини, бо знайшов худеньку.

Львів. Доза. Порно. — Вінниця : Дім химер, 2019

♦ От і з останньою книжкою нашого огляду розібратися складно… На перший погляд, більшість авторів цієї збірки, здається, узагалі клали на гендерну рівність, толерантність і права людини, бо вони — переможці конкурсу хуліганських і контркультурних текстів «Львів. Доза. Порно»! Їхньою метою було розвінчати міф прилизаного туристичного міста та створити «найогиднішу та наймерзеннішу збірку оповідань, яку тільки можна уявити» (див. анотацію). Збірка справді вийшла доволі огидна, а головне — дуже довга. 250 сторінок трешняка й адіща здолають не всі, отже, це точно не масліт, а читання для обраних!

Є тут і насильство, й об’єктивація, і обдовбані наркомани, і піхви з прутнями, і секс із трупом, і матюки, і міазми, і вбивства — увесь джентельменський епатажний набір. «А хіба цього всього не було в українській літературі?!» — може здивуватися неупереджений читач. Тут думки розходяться: приміром, письменник і літературний критик Олег Шинкаренко, оповідання якого теж уміщено в збірці, зіставляє «ЛДП» з «Квітами зла» французького поета Шарля Бодлера. У середині ХІХ століття ця книжка спричинила скандал через нібито богохульство та порушення суспільної моралі. На думку Шинкаренка, щойно завдяки «ЛДП» «українська література нарешті наздогнала в цьому напрямку світову»!

На нашу ж думку, тексти українських авторів схожі на ніжні грубощі французького символіста як свиня на коня, а справити хоч якийсь суспільний резонанс їм і поготів не вдасться: чого‑чого, а траханини й ригачок від «Енеїди» Котляревського до світлої пам’яті Олеся Ульяненка в нас набереться донесхочу, я вже мовчу про безмежні можливості інтернету. Тож сорян, зараз вам не ХІХ століття!

Зіставляти з літературними творами оповідання «ЛДП» некоректно ще й тому, що лише декілька текстів зі збірки можна назвати літературою. У решті випадків ти просто уявляєш, як автор напружено видушував із себе ще, ну ще щось огидне, ну ще щось жостке, бо інакше журі забракує! Як це зазвичай стається в сучукрліті, виходить кумедно: «Роздягнені, ми повалилися на ліжко, Рита вчепилась у мене жаждиво, наче хижак. Її цицьки цілились у мене апетитними сосками — гріх не облизнути ці чарівні пухирці! — Владе, без цих прелюдій! Просто візьми мене! — Як скажете, господине!» тощо.

Хтось може закинути, що збірка пропагує насильство та нездоровий спосіб життя, але ж відповідальність авторів мінімальна! Вони ні до чого не закликають і нічого не поділяють, а лише озвучують погляди пересічних громадян, тобто, як і авторки збірки про безглузде кохання, борються зі стереотипами в межах відпущеного природою сарказму. Скажімо, отак: «За всієї своєї опущеності, деградації та безладних статевих єблях я не визнавав гомосексуальні контакти. Розумієте, це ж зовсім дно! Можна багато чого собі дозволити, але припхати мужику, чи дати припхати собі — це ганьба, краще одразу на гілляку. Ми, справжні чоловіки, не любили всіляких там геїв та членососів і повсякчас їх осуджували. Хоча лезби, зізнаюся, прикольні».

Ніякої моралі відчитати в цих текстах не можна – ви ж знаєте, що справжнє мистецтво не мусить виховувати?! Може, автори стібуть патріархальні цінності й вузьколобий націоналізм. А може, таки геїв. А може, просто отримують задоволення, змальовуючи, як «цей “бог” хотів зняти на відео, як Лонгпіґ битим склом відріже і з’їсть свою крайню плоть, а потім помастурбує, засунувши собі до сраки гадюку». Огидно? Чудово, саме це й малося на меті!

Читати неодмінно, якщо ви член Національної комісії з питань моралі; не маєте заскорузлих комплексів і стереотипів; любите чорнушку та порнушку; хочете дізнатися, як називається роман українського письменника Івана Хвацькосрака; що буває, коли з’їсти в готелі «Львів» пиріжок із горохом; чи є підари серед націоналістів, «мужиків з понятіями», та де вони переважно трахаються у Львові.

автор: Тетяна Трофименко

Читайте також:
5 книжок жовтня: проблеми індійців, перелюбниці, американських підлітків, дочки Стіва Джобса та білих ведмедів

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: