5 книжок жовтня: проблеми індійців, перелюбниці, американських підлітків, дочки Стіва Джобса та білих ведмедів

 

Стомившись читати сучукрліт, улюблена критикеса Тетяна Трофименко вирішила зробити огляд перекладної літератури.

Українським авторам часто закидають вторинність або відставання від письменників зарубіжних країн, але якщо вчитатися уважніше, особливої різниці немає. Іноземні письменники зачіпають ті самі теми та використовують ті самі художні засоби, їм можна зробити подібні зауваження щодо стилю чи сюжету, і задоволення від текстів ми так само отримуємо або ні.

Хіба не чудова новина для сучукрліту?! Ми цілком собі ого‑го – із ким не порівняй.

Арундаті Рой. Міністерство граничного щастя. Переклав А. Маслюх. – Львів : ВСЛ, 2019

♦ Письменниця з Індії Арундаті Рой стала однією із зіркових гостей цьогорічного Форуму книговидавців у Львові. Приємно, що в Україні знають цю авторку, лауреатку літературної премії «Букер», хоч від часу виходу її першого роману «Бог дрібниць» минуло понад 20 років. Увесь цей час Арундаті Рой провадила активну громадську й правозахисну діяльність, однак писала лише публіцистику.

Певна річ, що новий роман «Міністерство граничного щастя» не міг не викликати читацького зацікавлення. Як і в «Бозі дрібниць», центральні теми тут – соціальні: місце жінки в традиційному індійському суспільстві, кастовий поділ, діяльність комуністичної партії, громадянська війна в Пакистані тощо.

Звучить солідно, але читати (попри добрий переклад і редагування) усе це дуже складно – насамперед через сюжетну розхристаність тексту, велику кількість персонажів та заплутані зв’язки між ними.

Перша третина книжки завдає читачеві потужного удару по цікавості: ще б пак, у традиційній індійській родині народжується хлопчик-гермафродит, і як би мама не намагалася приховати цей факт, вагіни шила в мішку не втаїш!

Утім, якщо ви подумали, що справа закінчиться погано, заспокойтеся: в Індії до людей такого кшталту (їх називають гіджрами) ставляться не те щоб вороже, навпаки, трохи побоюються й воліють не чіпати, щоб не прокляли. Тому у 15 років юнак Афтаб, тепер гіджра Анджум, переїздить до спеціального спільного помешкання Хвабґаг, де й мешкає певний час, задовольняючи коханців і даючи інтерв’ю як трансгендер. Якогось дня Анджум знаходить на вулиці безхозну дівчинку і забирає її жити до себе, потім переселяється на цвинтар, а потім авторка міцно забуває про цю персонажку, щоб згадати аж наприкінці…

Наступні кілька сотень сторінок змальовують складну історію взаємин жінки на ім’я Тілó і трьох закоханих у неї чоловіків, а також суспільно-політичне життя Індії та Пакистану. Любов і політичне прикриття, мати, яка вдочеряє свою незаконнонароджену дочку і далі тлумить її психологічно аж до власної тяжкої і болісної смерті в лікарні; убиті під час заворушень жінка з дочкою; ще одна безхозна дівчинка, яку підбирає на вулиці тепер уже Тілó… Певна порція емоцій, звісно, читачеві перепадає, але для чого стільки однакових сюжетних ходів і безхозних дівчаток на один роман – питання…

Щодо суспільно-політичної складової, утримаюся від коментарів: попри те, що позиція Арундаті Рой висловлена чітко (Індія для неї – тоталітарна держава на кшталт Третього Рейху, де «шафранова хвиля індуїстського націоналізму здіймається …так, як здіймалася колись в іншім далекім краю свастика»), картин внутрішньої боротьби, кривавої різанини та інших подробиць для зовнішнього читача стає забагато. Щоправда, є й корисний момент: коли читаєш цей роман, починаєш із граничною ясністю розуміти, якою неосяжною екзотикою мусять звучати українські тексти про трагічну історію й сьогодення для іноземного читача.

Читати неодмінно, якщо хочете дізнатися, чому гіджра перебралася на кладовище; звідки взялася друга дівчинка; який зв’язок між гіджрою і рештою персонажів; до чого взагалі тут комуністи; до речі, читати тільки якщо любите комуністів; не любите індуїстів; любите трансгендерів; не любите націоналістів; любите довгі романи на суспільно-політичні теми; полюбили роман «Бог дрібниць» і вірите, що через 20 років без прокачування навичок художньої прози можна написати класний текст.

Януш Леон Вишневський. Зміщення спектра. Переклали В. Степанов, Л. Хворост, Н. Бічуй, О. Кравець. – Харків : Фабула, 2019

♦ Що насправді добре з романом Арундаті Рой – його не так просто заспойлити. Ну тобто можна, але сторінки на три, тому ніхто цього не робитиме. З наступним нашим текстом слід бути обережніше – тут є загроза вибовкати інтригу одним реченням, а цього фанат(к)и польського письменника Януша Леона Вишневського не подарують!

«Зміщення спектра» – це продовження опублікованого 2001 року бестселера «Самотність у мережі», зворушливої історії про кохання по ICQ, яке, переходячи в реальне життя, закінчується сумно. Судячи з того, скільки відвідувачів під час Форуму книговидавців було на презентації цієї книжки, що вийшла друком в українському перекладі раніше за польський оригінал, історію пам’ятають (причому навіть ті, хто за віком уже не користувався «аською» як месенджером).

На відміну від Арундаті Рой, Вишневський усі ці майже 20 років не полишав художньої прози, тож «Зміщення спектра» написане легко і читати його буде значно простіше. Я би навіть сказала, занадто просто.

Ніяких карколомних подій у цьому творі ви не знайдете – сюжет лінійний, а головний акцент робиться на психологічному аналізі. Ті, хто читав перший роман, виявлять, що головна героїня Аґнєшка народила дитину, але з чоловіком стосунків так і не налагодила: віртуальне кохання, від якого вона відмовилася задля сім’ї, залишило надто глибокий слід у серці перелюбниці. Син Якуб відчуває холодність між батьками, але не може зрозуміти її причини. Поштовхом для такого собі розслідування стає… книжка, у якій викладено історію Аґнєшки та її коханця, теж Якуба (соупадєніє? не думаю!), та зняте за мотивами цього роману кіно. За таких розкладів навіть ті, хто не читав «Самотності в мережі», можуть спокійно стежити за подіями «з нуля» – і все зрозуміють.

Головних інтриг усього дві: чи загинув Якуб-коханець, якого ми востаннє бачили на пероні Берлінського вокзалу в місці, де стається найбільше самогубств, і хто ж таки є біологічним батьком Якуба-сина?.. Жодної з них розкривати ми не будемо, бо вийде спойлер. Скажемо про інше.

Приміром, про те, що в порівнянні з «Самотністю в мережі» новий роман Вишневського виходить за рамки суто мелодрами. Тут є багато про проблему «батьки і діти», трохи соціальних мотивів, згадки про лесбійський шлюб і навіть критика політичної системи в сучасній Польщі: «Костел, який досі лише тихо бурчав, почав голосно гавкати та шкірити ікла. Амвон, з якого повинно було лунати слово Боже про безмежне милосердя, безумовне прощення, часто ставав партійною трибуною, з  якої лунали переповнені отруйною ненавистю проповіді до всіх «у душі не поляків, яких пожирають хробаки лівацтва і що гниють від аморального європейського лібералізму» тощо.

Можливо, саме ці моменти зроблять роман Януша Вишневського цікавим для ширших читацьких кіл, ну а поціновувачі мелодрами гарантовано знайдуть свій кайф і відповіді на питання.

Читати неодмінно, якщо любите психологічну прозу, історії про кохання та всі крапки над «і»; старі добрі порівняння на кшталт «тяглася до нього, як нічний метелик до полум’я свічки» та афоризми «жінки здатні вдавати оргазм, чоловіки здатні вдавати цілі зв’язки»; хочете дізнатися, чому Якуб росте не таким, як його батько; чи сподобався Аґнєшці фільм про її любов; чи знайшла її подруга Уршула постійного партнера, користуючись стратегією «покірної самички».

Лорі Голз Андерсон. Говори. Переклала О. Голуб. – Харків : Vivat, 2019

♦ Оскільки зіркових іноземних авторів не вистачає на всі українські видавництва, багато кому доводиться працювати з менш відомими. Прикладом може служити книжка американської авторки Лорі Голз Андерсон «Говори», що побачила світ 1999 року, потрапила до короткого списку головної літературної премії США National Book Award і була екранізована (не в Голлівуді). В основі сюжету лежить особистий досвід письменниці, яку зґвалтували в підлітковому віці, а сама книжка адресована підліткам, аби вберегти їх від подібного.

Постійне враження, що супроводжуватиме читання цієї книжки – десь ми це вже бачили… Здається, за 20 років (знову 20!) історія про не надто популярну американську школярку, яка переживає насильство, мала безліч варіацій, що, на жаль, не скасовує актуальності цієї теми.

У романі «Говори» головна героїня Мелінда комплексує через свою зовнішність і взаємини з батьками, які, здається, уже давно б розлучилися, якби не дочка: «Гадаю, я їх дуже розчарувала. Я і не гарненька, і не розумна, і не спортивна. Я схожа на них – звичайний трутень, що загруз у таємницях і брехні. Не можу повірити, що ми маємо прикидатися, аж допоки я закінчу школу».

Вона не має друзів, не дуже добре вчиться, зате замислюється про соціальну нерівність і тролить популярних дівчаток-чирлідерок: «Схоже, вони існують у двох реальностях водночас. В одному всесвіті вони розкішні, білозубі, довгоногі, вдягнені в дизайнерські речі дівчата, яким дарують спортивні машини на шістнадцятиріччя. …У всесвіті №2 вони влаштовують вечірки, такі шалені, що ваблять навіть студентів коледжу. Вони обожнюють сморід від качків. Вони знімають пляжні будиночки в Канкуні на весняних канікулах і отримують групову знижку на аборти перед випускним».

У школі Мелінду бойкотують, адже вона зробила очевидну підлість – викликала копів на вечірку. Але ніхто не знає справжньої причини цього вчинку. Ви-то, певна річ, уже здогадалися, але тут заспойлити ще простіше, ніж у випадку з книжкою Вишневського.

Не можу об’єктивно оцінити, чи буде цікавим цей роман українським підліткам і наскільки тема зґвалтування та складної соціальної адаптації розкрита в нашій літературі для читачів цього віку. Щось підказує, що не надто широко, якщо доводиться витрачати гроші на права, переклади й видання доволі пересічних текстів, тоді як подібне могли би писати на знайомому матеріалі українські автори. Хоча хтозна, чи вони ризикнули би вжити в книжці Young Adult слово «аборт»…

Читати неодмінно, якщо у вас є діти-підлітки або ви підліток; любите реалістичні психологічні драми зі шкільного життя; вас реально бісять «Дівчата, Які Отримують Все»; фільми жахів на внутрішньому боці ваших повік страшніші, ніж у кіно; ви огризаєтесь учителям і пишете на стіні туалету всю правду про того чувака; попри все, знаходите себе у творчості й опираєтеся депресії.

Ліса Бреннан-Джобс. Малеча. – Переклала Н. Валевська. – К. : Наш формат, 2019

♦ Актуальність переживань недолюбленої дівчинки потверджує не тільки художня література, а й нонфікшн. Своїми спогадами про дитинство і юність поділилася дочка засновника корпорації Apple Стіва Джобса – і вони переконливо доводять, що дітям мільярдерів теж буває не солодко…

Мати Ліси, емоційно неврівноважена художниця, не могла дати ради ні з дочкою, ні з особистим життям. А Джобс узагалі тривалий час відмовлявся визнавати батьківство і зробив це лише після експертизи ДНК, та й тоді за рішенням суду його аліменти склали лише 500 доларів на місяць.

«От козел!» – вигукне пересічний читач (чи то скоріше читачка), і в цілому правильно передасть головну емоцію, яку отримуєш від цієї книжки. Старигань Стіві постає в ній дуже дивним, закомплексованим, жорстоким, погано вихованим мудаком, якого так і хочеться огріти чимось важким, але Бог із ним, про покійників тільки добре… Тим більше, що сама авторка, відверто ділячись спогадами про страждання, яких завдавало їй ставлення батька, повсякчас наголошує: любов до нього була й лишається майже побожною.

«Мені здавалося, усе, що в ньому не таке, як в інших, свідчило про божественність. Я наділила містичними рисами його сутулість, похилу ходу, зуби зиґзаґом, порвані джинси, пласкі долоні — так, ніби все це не лише відрізняло його від інших батьків, а й робило кращим за них. …Він був багатий, але носив діряві джинси; був успішний, але майже не розмовляв; мав граційну й елегантну фігуру, але був незграбним і вайлуватим; мав славу, але здавався обділеним і самотнім; винайшов комп’ютер і назвав його на мою честь, але мене наче й не помічав, а про це — не згадував», – зізнається Ліса.

Не можу стверджувати, що «Малеча» є зразком об’єктивності: Ліса мала емоційні проблеми і з матір’ю, і з батьком, і з оточенням, тож її оптика недолюбленої дівчинки десь неминучо кривить. Однак не настільки, щоб це дратувало: авторка переважно не дає оцінок, а лише перераховує факти, цитує фрази та чесно називає емоції. Тут небагато гумору чи іронії – воно й не дивно.

Для Ліси Бреннон створення цього тексту виконувало насамперед автотерапевтичну функцію, і хтось може зіставити її досвід із власним та винести урок. Для іншого читача – це шанс «доторкнутися до великих». Хтось шукатиме брудної білизни – і теж не лишиться розчарованим, хоч це й не скандальне чтиво: тут усе занадто цнотливо, так ніби знову читаєш книжку для підлітків.

А в кінці всі миряться в лікарняній палаті…

Для українського літпроцесу цей переклад укотре демонструє, що з видатних людей не варто творити ідолів, беззастережно підносячи їх на п’єдестал, множачи сонм картонних кіно- і книжкових бездоганних героїв: козли зазвичай значно цікавіші.

Читати неодмінно, якщо віддаєте перевагу нонфікшн; любите мемуари та спогади про видатних людей; не боїтеся розчаруватися, дізнавшись, як Стів Джобс повідомляє своїй 6‑річній дочці, що вежа схожа на пеніс, лижеться при ній із жінками, відмовляється бажати добраніч і платити за навчання в університеті, та й узагалі пукає в машині; надихаєтеся історіями про те, як із обрáз і невдач формується особистість.

Йоко Тавада. Мемуари білих ведмедів. – Переклали І. Загладько, А. Савченко. – К. : Видавництво, 2019

♦ Якщо правда життя, яку транслюють попередні книжки нашого огляду, вам уже набридла, то ось наостанок дещо відмінний текст. У принципі це могла би бути мелодрама, або психологічна проза, або нонфікшн із життя тварин. Але це – мемуари білих ведмедів у версії письменниці Йоко Тавади, японки, яка мешкає в Берліні.

Українському читачеві тексти такого кшталту знайомі, бо він найлегше дається нашим авторам, які залюбки пишуть твори-алегорії, де в нібито «нормальному» світі відбуваються фантастичні події, наратором є хтось дуже незвичний і вся справа в підтексті й прихованих сенсах. Найсвіжіша новинка – роман Артема Чапая «Дивні люди», у якому між «нормальних» сапієнсів затесався неандерталець, який насправді не неандерталець, а символічний образ іншого…

У «Мемуарах білих ведмедів» ведмеді теж не зовсім ведмеді, хоч зовні вони – ведмеді, і двоє з них начебто навіть мають реальних ведмежих прототипів. Словом, це дуже дивна казка про звірів і людський соціум.

Головних персонажів, як то заведено в казках, усього троє. Перша – ведмедиця-бабуся, яка мешкає в СРСР, працює в цирку, виступає на конференціях і стає… письменницею. Це, звичайно, тому, що вона дуже талановита: «Мій рот володів мистецтвом роз’яснювати важкотравні плани і надавати їм переконливих форм». Завдяки популярності оприлюдненої автобіографії бабця-ведмедиця виїздить до Західного Берліна. У передмові висловлено припущення, що роман Тавади можна прочитати як «дотепне кепкування з іммігрантської літератури» – і фантазія негайно підкидає образ Бродського чи Солженіцина в сліпучо-білому хутрі…

Дочка старої ведмедиці з оперним іменем Тоска мешкає у Східній Німеччині. Вона артистка, яка часом виявляє принциповість: так, їй не сподобалася роль ведмедиці Мумми в дитячій виставі «Атта Троль» Гайнріха Гайне, оскільки чоловік-ведмідь хотів звільнитися від ланцюгів, а Мумму влаштовувало отримувати гроші за непристойні танці на ринку. Утім, насправді в другій частині більше уваги відводиться дресирувальниці диких тварин, ніж самій Тосці.

Нарешті, онучок Кнут мешкає в Берлінському зоопарку та стає відомим активістом – захисником довкілля. Тут теж ідеться не лише про самого ведмедя, а й про його взаємини з двома доглядачами, один із яких «засовував Кнуту у вухо щось холодне, вправними пальцями піднімав повіки, відкривав анус, перевіряв лапи й кігті», а другий давав смачне молоко, гладив живіт і грався. Завдяки їм ведмедик пізнає світ: «Руки обох чоловіків були волосаті, тому Кнут довго вважав, що волосате й усе тіло, але пізніше виявилося, що це не так». Коли він виросте, обидва вихователі зникнуть із його життя. Сумно, звісно, але буває.

Приблизно третина тексту Йоко Тавади – історії взаємин людини і тварини, які справді зворушують (жорстокі методи дресирувальника московського цирку чи смуток Кнута, що подряпав свого доглядача). Решта ж тексту, яка нібито потребує алегоричного прочитання, – це не цікава ні стилем, ні мовою проза, що ні розважає, ні дає поживи мозку. Утім, є тут пара правильних ідей – про захист довкілля знову ж таки. Чи про те, що звірів бити неприпустимо. Ок, хай буде, зате ніхто не пукає в машині.

Читати неодмінно, якщо ви не вважаєте, що про ведмедів слід писати як про ведмедів, а про людей як про людей; переконані, що дивні істоти і дивні тварини – це не просто так, а символи й метафори; просто вірите в існування ведмедів, які вміють говорити і писати; не вірите, але вам кумедно про них читати.

Автор: Тетяна Трофименко

Читайте також:
5 книжок #підфорум, або торжество наїву: гонитви уві сні, боротьба з грибницею, шляхетні найманки, бездоганний Стус і Бандера в космосі

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: