5 книжок #підфорум, або торжество наїву: гонитви уві сні, боротьба з грибницею, шляхетні найманки, бездоганний Стус і Бандера в космосі

Одна з визначальних рис сучасної української літератури – непробивна, зворушлива, вибішуюча наївність текстів.

Автори пишуть про реальне життя так, ніби жодного разу не виходили за межі квартири; про фантастичне – так, ніби не мали часу вигадати все в деталях, а книжку треба було здавати до друку вже; нагромаджують приховані сенси та інтертекстуальні паралелі, ніби від того, що їх розпізнáють, читати стане цікавіше.

Вони змішують жанри, недоречно вживають іронію, перебирають із пафосом і повчальними алегоричними образами, у результаті чого маємо нестрашний горор, наївну фантастику, стьобну мелодраму, підліткову історичну прозу, антиутопію з хепі-ендом, передбачуваний детектив тощо.

Книжки, що виходять друком #підфорум 2019 (цього року Книжковий форум у Львові відбуватиметься з 18 по 22 вересня, – “Н“), належать до цього ж штибу літератури: наївні і дуже милі. У чомусь. Якщо бути поблажливими. А з поблажливістю в улюбленої критикеси Тетяни Трофименко проблем ніколи не було – хіба є хтось добріший в сучукркритиці?!

Макс Кідрук. Доки світло не згасне назавжди. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2019

♦ Новий роман Макса Кідрука замислено як щось цілком нове у практиці сучукрліту: окрім основного тексту, до нього додаватимуться ще чотири «бонусні» оповідання, що не ввійшли до й так досить об’ємного тóму, а ще – карти з місць подій і чат із персонажем! Усі ці надможливості стануть доступними завдяки спеціальному мобільному додатку, який розробляє українська ІТ-компанія ideil і який з’явиться на Google Play та App Store на початку вересня, одночасно з виходом роману. Поза сумнівом, такого в нас іще не було й увагу така ідея приверне однозначно.

Поза тим, якщо говорити про ДСНЗН як текст, то він лишає враження досить наївної та недостатньо продуманої історії. Охоплення дійсності тут дуже вузьке (дія зосереджується фактично довкола двох родин); психологізм не такий проникливий, як у життєвих лініях персонажів «Де немає Бога»; фабула не така напружена, як у «Не озирайся і мовчи».

Із останнім твором ДСНЗН пов’язаний безпосередньо: і місцем дії (це Рівне, рідне місто автора), і персонажами (принаймні одним). Саме Марка, який потрапив у конкретну дупу у фіналі «Не озирайся і мовчи», несподівано зустрічає героїня нового роману Рута, із якою теж відбуваються незрозумілі речі: заснувши, вона переноситься в іншу реальність і може міняти хід подій, які вже відбулися. Ідея у світовій літературі й кінематографі не нова, але сучукрлітом не надто експлуатована.

Найприкріше те, що в цій паралельній реальності за Рутою полює… люба родина! Тато, що перетворився на домашнього тирана через пережиту особисту трагедію; мати, яка не дуже здатна захистити дочок, а тому намагається тиснути на них; чи сама Індія, нареченого якої збив автівкою хлопець Рути… Усі вони страшенно потворні й агресивні, тож іноді в паралельній реальності від них доводиться тікати на велосипеді!

З одного боку, це очевидна сублімація: ті, із ким у тебе не складається в житті, уві сні постають монстрами, що хочуть твоєї смерті. Щоправда, причини настільки глибоких непорозумінь здебільшого слабкуваті: у «Не озирайся і мовчи» це принаймні був жорстокий шкільний булінг, тут же конфлікти відбуваються то через питання, куди вступати, то через колір шпалер…

З другого боку, Кідрук, як і завжди, намагається підвести наукову базу під зображуване. Для цього в романі з’являється колишня науковиця, а тепер проста шкільна вчителька Анна Чорнай, котра наділена такими ж надзвичайними здібностями, як і Рута, тобто за нею уві сні ганяється всяка чортівня і вона може змінювати минуле, але хорошого в цьому нічого немає, бо змінювати не так уже й хочеться, а хочеться спати, а спати не можна, бо з’являються чортівня і темрява!

Приблизно так усе і триває більшу частину 500-сторінкового роману: героїні намагаються не спати, чортівня намагається не проґавити, коли вони заснуть. Коли вже починає здаватися, що Кідрук на цей раз просто не придумав наукового пояснення, воно таки знаходиться, а головне, знаходиться вихід. Щоб позбутися надзвичайної властивості, слід нейтралізувати locus coeruleus – ядро у стовбурі головного мозку людини, що проводить нисхідні інгібуючі імпульси через магноцелюлярне ядро ретикулярної формації!

За справу береться молодий лікар, який просто не може відшити Руту, котра просто не може більше не спати, і вони потайки вночі прокрадаються в лікарню, аби допомогти дівчині. Ясна річ, нічим хорошим закінчитися така авантюра не може…

Не знаю, наскільки врятує цей текст використання мобільного додатку, але станом на зараз він видається найнуднішим із усього, написаного Кідруком після тревелогів.

Читати неодмінно, якщо все одно любите Макса; хочете дізнатися, чим же все-таки закінчиться історія; як Анні Чорнай удалося оживити свого загиблого чоловіка; що сталося в житті Рутиного батька; чи була Рута вагітною та чи зміг хтось повторити обряд їзди на ліфті за певною схемою з «Не озирайся і мовчи».

Ілларіон Павлюк. Танець недоумка. Переклад з російської Ростислава Мельниківа. – Львів : ВСЛ, 2019

♦ Від напівфантастичного напівтрилера – до космоопери. Новий роман Ілларіона Павлюка переносить нас на іншу планету, аби стежити за пригодами головного персонажа – космічного біолога Гілеля, у житті якого настали не найкращі часи.

Попри те, що дія відбувається в майбутньому (хоча точно незрозуміло, коли саме), проблеми в людей стандартні: безробіття, безгрошів’я, конфлікти в родині… І здоров’я підкачало – у будь-який момент головний персонаж може перетворитися… на недоумка (я спочатку думала, щось із інгібуючими імпульсами, а воно аномальний білок мутує в ДНК…). Дружина хоче грошей, тож Гіль погоджується летіти в наукову експедицію на загадкову планету Іш‑Чель. Мета експедиції теж загадкова, але зарплатню та соцпакет обіцяють.

Загадковість посилюється наївністю: так, космічний біолог, який брав участь у військових діях на інших планетах, чомусь не розуміє, що стрибок в іншу галактику триватиме «двадцять з копійками» земних років (товариш пояснює йому це за допомогою підручних матеріалів: «Якби на цьому столі лежало малесеньке, як макове зерня, Сонце… То ще одне зернятко треба було б покласти навіть не в Києві, а десь за Броварами!»).

Не знає автор і чим зайняти персонажа на планеті Іш-Чель. Попервах той відверто нудиться й здебільшого задивляється на жінок: «…її фігура, попри мініатюрність, мала всі необхідні чесноти привабливої жінки, включно з увиразненими одягом грудьми й округлими стегнами; вуста були тонкі, але це зовсім не псувало враження, а робило акуратненький ротик іще витонченішим…» і блаблабла.

І коли вже починає здаватися, що відбуватися нічого не буде, історія несподівано набирає обертів. Виявляється, що на планеті Іш-Чель росте величезна лілова квітка з суничним ароматом, чорний пилок якої служить і наркотиком, і ліками від раку, і ще хтозна-чим, дуже загадковим! Ті, хто підсідає на пилок, невдовзі перестають бути собою, а перетворюються на клонів, утягнутих до функціонування такої собі грибниці, що знищила розвинену цивілізацію на цій гаспидській планеті. Це тягне за собою низку різних неприємностей і смертей, до того ж геть незрозуміло, хто насправді бреше… Словом, Гілеві стає не до витріщань, адже кожна з жінок, які його оточують, може виявитися невідомо-ким (або чим!). А йому ще дитину рятувати…

Попри відчутну наївність викладу, «Танець недоумка» вдався значно краще в порівнянні з першим романом Ілларіона Павлюка «Білий попіл», де він марно намагався «переспівати» гоголівського «Вія» так, щоб вийшло цікавіше й динамічніше. Принаймні, читати останні триста сторінок нової книжки було не нудно.

Читати неодмінно, якщо хочете дізнатися, чи вдалося грибниці підкорити Всесвіт, Вандлик знайти мутаген, а Гілелю звалити з небезпечної планети; чи перетворився-таки головний персонаж на недоумка; хто такі женці та химери; у що можуть утілюватися ваші страхи; які на вигляд смертожук і рибоящір.

Наталія Довгопол. Шпигунки з притулку «Артеміда». – Харків : Vivat, 2019

♦ Із інших галактик повернемося на рідну Землю і трохи помандруємо в минуле. Лауреатка другої премії в номінації «Проза» цьогорічної «Коронації слова» Наталія Довгопол пропонує роман про вихованок притулку для дівчат-сиріт, які стають першокласними шпигунками. Ну принаймні так характеризує їх гер Фрідріх, який і відкрив недержавну комерційну розвідувальну школу в Карпатах – а хто ж не похвалить власних випускниць?..

Образ жінки-шпигунки чи найманої вбивці у світовій культурі не новий (від леді Вінтер до агентки Нікіти). Героїні Наталі Довгопол могли би нагадати вам скоріше Мату Харі, адже дія відбувається на початку ХХ століття, що цілком відповідає нинішній моді на стімпанк і імперське ретро. Могли би, але не дуже нагадують…

Дівчата з притулку «Артеміда» складають таку собі інтернаціональну команду: американка Глорія, японка Амелі, гречанка Мірто та українка Аня, що часто видає себе за хлопця на ім’я Поль. У ході завдань, які є завершенням курсу навчання, кожна з персонажок довершує якісь справи зі свого минулого чи відплачує комусь по заслугам. Усе це так само чудово, як і наївно, оскільки «шпигунки» реально розкривають тільки один злочин, що коїться під прикриттям Усеросійської спортивної олімпіади в Києві 1913 року, та й то розгадка справи буквально лежить на поверхні. Що вже говорити про вбивства за гроші, чи там крадіжку, чи ще яку підлоту!

У порівнянні зі, скажімо, персонажками роману «Сестри крові» Юрія Винничука, де теж ідеться про вихованок таємної шпигунської школи для дівчат, «заточених» саме на вбивства, «артеміди» більше схожі на випускниць інституту шляхетних панн. Ну напилися одного разу, ну наказав гер Фрідріх підвісити їх догори ногами, щоб проблювалися… Це ж дуже, дуже повчально! Настільки, що я не здивуюся, якщо Vivat видасть «Шпигунок…» у підлітковій серії – дітям треба прищеплювати впевненість у справедливості.

Утім, для дорослого масліту «Артеміди» теж згодяться: образи персонажок яскраві, текст читається легко, вихід на соціальну проблематику відчутний. Для авторки, у чиєму творчому портфелі досі були дві видані в електронному форматі книжки про таємниці купальської ночі, відьомські чари, зрадливих паничів і тому подібну романтику, це суттєвий прорив і в інший жанр, і в інший стильовий регістр. Принаймні, цей роман Наталі Довгопол змушує зацікавитися, яким буде продовження.

Читати неодмінно, якщо любите пригодницькі романи в ретродекораціях; не любите чорнухи й натуралізму; хочете дізнатися, хто занапастив родину Мірто; до яких збочень удавалися католицькі місіонери в Японії; чому Глорія фіктивно вийде заміж за художника‑гомосексуала та чи знайде Аня в Києві своє ще дитяче кохання.

Сергій Дзюба, Артемій Кірсанов. Заборонений. Історія життя і боротьби Василя Стуса. – Харків : Фабула, 2019

♦ Іще один текст з історії, більш близької до нашого часу, – белетризована біографія поета‑шістдесятника, дисидента Василя Стуса. 5 вересня в прокат вийде фільм під назвою «Заборонений», а тим часом поговоримо про книжку, написану сценаристами стрічки Сергієм Дзюбою та Артемієм Кірсановим.

Сказати, що написана вона просто – це нічого не сказати. Власне, з художнього тут хіба наївна рамкова історія про смертельно хвору стару кагебістку, яка свого часу намагалася завербувати ув’язненого Стуса (а ще, ясна річ, вона була в нього закохана) і тепер просто з-під крапельниць розповідає «страшну правду» своїй медсестрі, котра взагалі-то є філологинею і чисто випадково пише дисертацію про поета (підробляти доглядом змусили життєві обставини).

Наївна прямолінійність, усі ці «чарівні збіги» з перших сторінок сигналізують, що перед нами знову абсолютний масліт. Але масліт ідеологічно спрямований: мовлення російськомовних персонажів передано транслітерацією, «наші» зображені винятково позитивно, «не наші» – винятково негативно («пікантно», що серед таборового начальства є два ґеї, які обговорюють плани знищення Стуса, ласуючи шоколадними цукерочками…), головний же герой – безапеляційно бронзовий і бездоганний.

Боюся заспойлити… хоча ні, не боюся: біографію Василя Стуса вивчають у загальноосвітній школі, тож сюрпризом сюжет книжки може стати хіба для тих, хто закінчив школу до 1990-х. Із маловідомих фактів, що є в романі, можна згадати хіба епізод із «першим коханням» поета Шурою Фроловою. Попри «дзвінкий голос, веселий сміх та безмежний блакитний океан очей, у  якому він потонув із першого погляду», дівчина з Донбасу явно була не парою Василеві. Це зрозуміло вже з одного діалогу:

«— Журавліна  — ета м’ясо журавля?  — запитала Шура.

— Російською це буде клюква,— пояснив Василь.

— А  как будєт журавль? — Так і буде. Журавель.

— Отчєго же тагда клюква — журавліна?

Коли Шура та Марія вийшли, мати із сумом подивилася на Василя.

— Якась вона не наша, Василю,— промовила з прикрістю».

Попри те, що Шура дає Стусу відкоша, цій персонажці в книжці відведено навіть більше місця, ніж дружині поета Валентині Попелюх. Ні, це не історія пристрасного кохання (сексу також, боронь Боже, не буде) – автори дуже стримані, якщо не сказати аскетичні. Можливо, це пояснюється юридичними аспектами – небажанням родичів дозволити використання інформації в художньому творі (приміром, із цієї причини горезвісний академік Шамота в тексті фігурує під прізвищем Шалота), однак назагал, звісно, шкода, що книжка про поета світового масштабу вийшла такою схематичною й загальноосвітньою. Утім, у доробку Сергія Дзюби та Артемія Кірсанова вже був випадок, коли фільм виявився кращим за роман («Позивний Бандерас»), тому певна надія залишалася…

Але після перегляду фільму “Заборонений” доводиться констатувати: на жаль, на цей раз дива не сталося.

Читати неодмінно, якщо вважаєте, що література має бути простою, правильною і навчати любити Батьківщину; ніколи не читали біографії Стуса; читали, але готові це робити ще і ще; хочете дізнатися, чи згадується в книжці Медведчук; чому Шура відшила Василя та яку «страшну правду» про смерть поета розповіла полковниця-кагебістка.

Олег Шинкаренко. Бандера Distortion. – Вінниця : Дім химер, 2019

♦ Якщо «канонічний» роман про Василя Стуса незалежно від його художніх якостей приречений на успіх у певної частини суспільства, то останній книжці нашого огляду масова популярність не загрожує. Не перший рік Олег Шинкаренко бореться з вітряками читацької інертності та засиллям масліту, але наївні донкіхоти, як відомо, у таких битвах ніколи не перемагають.

Автор сам зізнається в інтерв’ю, що усвідомлює: його книжки нікому не потрібні, читача цікавлять пропагандивні агітки у стилі радянських авторів чи «регіональні ковбойські драми» а ля Василь Шкляр.

Попри це, Шинкаренко не зупиняється, і кожен його роман є складнішим за попередній, а отже, все менш читабельним. Не сподіваючись на тямущість своїх нечисленних фанатів, роман про Бандеру письменник супроводжує численними примітками, які пояснюють інтертекстуальні паралелі, алюзії та важковідчитувану іронію, що їх складне плетиво маємо на кожній сторінці роману. Думаю, коли високі технології ще трішки наберуть обертів, Шинкаренко перевершить Кідрука, і до кожної книжки Шинкаренка додаватиметься клон Шинкаренка (бот Шинкаренка?), який відразу пояснюватиме, що Шинкаренко мав на увазі в тому чи іншому епізоді.

Отож, «Бандера Distortion» – не банальна біографія батька українського націоналізму, а спроба зібрати та реінтерпретувати історичні факти, міфи та легенди (часто з діаметрально протилежними оцінками), що існують про цю знакову особистість. Головний інструмент автора, як задекларовано вже в назві, distortion – музичний прилад для спотворення звуку гітари, завдяки якому виникає цілковито нова версія оригіналу.

На ділі ж нічого нового в романі ми не побачимо, оскільки свою наративну техніку Шинкаренко випрацював іще в «Кагарлику» і відтоді її не змінює: у світі абсурду й постапокаліпсису, під час війни (або після неї), химерні персонажі кудись рухаються і чогось шукають, але ніколи не досягають справжньої мети, адже нічого справжнього не існує.

Кіберродзинкою історій стає незвичайний предмет, що виконує функцію помічника. У «Бандера Distortion» це таке собі «Дзеркало скажи» – високотехнологічна копія казкового артефакту, пародія на гугл, соцмережі та письменників, що йдуть за бажаннями читача, даючи їм не інтелектуальний продукт, а маслітівське мило. Сюжету в загальнолюдському розумінні тут немає: реальні факти міксуються з відсилками до найнесподіваніших текстів світової культури й історії, тож на виході все це має вигляд цілковито одфонарного чосу, що страшенно бісить людей із незаґартованою психікою. А Шинкаренкові тільки цього і треба.

Власне, у цій постійній наполегливій готовності провокувати та епатувати консервативне українське літературне середовище і полягає головна цінність феномену Олега Шинкаренка та його текстів, як і його оптмістична наївність. А читати це для задоволення… навіть не знаю, можливо, вам і вдасться.

Читати неодмінно, якщо любите постмодернізм і кіберпанк; сенс читання знаходите в пошуку інтертекстуальних паралелей; не любите зрозумілі жанрові тексти, написані за порадником «Як стати популярним автором за місяць»; не збентежитесь, дізнавшись, що тюрма Заксенгавзен – це космічна станція, дочка Бандери в лісі під Мюнхеном зустрічає німецькомовного вовка-песиміста, якому ні з ким поговорити, чехословацькі з’єднання розстрілюють Червоного Дракона Хабібуліна, котрий закликає Леніна ввести війська, а самого Степана Андрійовича називають божевільним, коли він раптово з’являється в наш час, аби нарешті «пор’ядок навести».

Автор: Тетяна Трофименко

Читайте також:
5 поетичних книжок серпня: від бароко до постмодерну
через романтизм любові і війни

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: