5 поетичних книжок серпня: від бароко до постмодерну через романтизм любові і війни

Поезія, як відомо, це завжди неповторність (с), хоча насправді, читаючи вірші сучасних авторів, постійно ловиш себе на думці: це так само прекрасно, як сонети Шекспіра! Ну або: блін, передрав у Коцарева!

Звісно, так відбувається тому, що поети – мешканці вічності і пишуть під прямим упливом божественного натхнення, природа якого досі не з’ясована, але також вічна. Досвіди, набуті попередниками, невидимими каналами передаються прямо в душу новим поколінням, завдяки чому стилі й ідеї попередніх епох просотують художню тканину актуальної поезії…

Словом, прочитавши 5 віршових збірок, що вийшли друком 2019 року, улюблена критикеса Тетяна Трофименко переконалася: творчий арсенал поетів минулого працює й досі, не заважаючи художнім пошукам сучасних митців.

Вальжина Морт. Епідемія троянд. Переклад з англійської та білоруської Лесика Панасюка та Дарини Гладун. – К. : Люта справа, 2019

♦ Перша книжка нашого огляду з кривавою квіткою на обкладинці й позначкою 18+ відразу сигналізує: мімімі не буде. Її авторка Вальжина Морт – білоруска, яка живе в Америці і пише вірші рідною та англійською мовами. Книжка «Эпідэмія ружаў», що вийшла друком в українському перекладі, побачила світ 2017 року в Білорусі, і її головною темою є травматична історична пам’ять, спроектована на внутрішній світ ліричної героїні. У суті речі це мартиролог, бестіарій, тренос і хроніка, записані сучасною поетичною мовою, і родом вони з Середньовіччя та Бароко.

Прокляті питання пошуку національної ідентичності не дають спокою ліричній героїні, яка звертається до Вітчизни з розпачливою риторикою:

…Може, народилися ми без ніг?

Може, не тим богам молимося?

Може, тобі від нас лихо?

Може, ми невиліковно хворі?

Може, нема чим тобі нас годувати?

Та хіба ж не вміємо ми жебракувати?..

Окремі ламентації присвячено мові, що лежить на підвіконні, синя як немовля. Можливо, її переплутали в пологовому і відправили в дитячий будинок, яким видається величезний світ довкола «малої батьківщини»…

Сама ж мала батьківщина сприймається покинутим раєм, перетвореним на абсолютне пекло. Перебіг тортур традиційно викладається через родинні хроніки: «Твоя матір Юзефа, невістка тітки Анни, народилася в М. і вийшла заміж у П. за кілька років до того, як тітка Анна вийшла заміж за Юзефиного брата Адольфа. Саме Юзефині ноги розпочнуть багатокілометрові ходіння нашої сім’ї. …Юзефа йшла босоніж, несучи своє тіло, що вже виносило п’ятьох дітей, через сморід холодної стоячої води. Вона захворіла на сухоти в рік, коли вода пустила свої корені в легені її чоловіка: завербований на коротку територіальну війну, відступаючи, він переходив Німан, коли його кобила…» і так далі.

Тексти Вальжини Морт не для слабких нервів і не для задоволення, адже її стратегія – зробити так, щоб вам було некомфортно, жахливо і в ідеалі соромно за століття принижень та упосліджень білорусів. Способи впливу на читача – цілком барокові: повсякчас згадувані в тексті кістки, слина, геніталії, слиз, випорожнення, кров і таке інше забезпечують неперевершений ефект.

Це стосується не тільки, сказати б, громадянської, але й інтимної лірики:

…Але коли ми знаходили кохання,

розмазане по мухобійці разом із кров’ю

та нутрощами мух і комарів,

ми злизували його недотикальним,

зворотним боком власного язика…

Утім, в «Епідемії троянд» громадянське й інтимне навряд чи існують окремо, так само як зовнішнє і внутрішнє, моральне та аморальне, верхнє і нижнє тощо. Довколишній світ стає єдиним організмом із людиною, і саме це породжує синкретичну образність Вальжини Морт, коли «…пучок садів М., зменшений перспективою до одного куща, наче лобок голої жінки, що лежить на спині», «сонячний пухир на лінії горизонту загоюється, залишаючи ледь помітний рубець», а «промежина поміж його стегнами та задом — ідеальний чорний діамант».

Не знаю, хто він, але погодьтеся, із промежиною йому пощастило!

Читати неодмінно, якщо любите жорстку і красиву поезії на нелегкі теми; знаходите паралелі між історичними долями українців і білорусів; не боїтеся дражливих метафор і натуралізму; хочете дізнатися, після чого миють руки ліричні герої збірки; як загасити всі свічки на святковому торті; що з’являється, коли ліва губа Польщі та права губа Росії розходяться; чим дзюрять собаки, чия шерсть висить, як мокре пір’я.

Там, де вдома. 112 віршів про любов і війну. – Харків : Видавництво «Асса», 2019

♦ Ще одна книжка непростої тематики – збірка віршів про любов і війну, до якої ввійшли тексти Максима Кривцова (позивний «Далі»), Марко Терен, Влада Сорда (позивний «Змій»), Юлії Ілюхи, Валерія Пузіка (позивний «Фінчер»), Юлії Баткіліної, Олександра Лисака (позивний «Шеврон») і Наталії Маринчак.

Підтриманий Українським фондом культури проєкт пропонує розмову про події, які для частини громадян нашої країни є головними і найболючішими, а для інших – фактом, що утомлює й дратує. Як і кожній збірці на задану тему, цій загрожувала небезпека кон’юнктури й надмірного пафосу, чого назагал удалося уникнути. Поезія «Там, де вдома» написана в різних стильових регістрах і з різним рівнем майстерності, але найточніше її настрій можна визначити як неоромантику – із властивими романтизму емоційністю, неприкаяністю героїв і зображенням світу, розколотого війною.

Автором центрального візуального образу (котячих лапок) став Влад Сорд, який у своїх віршах зіштовхує теплі спогади про домівку з жорстокою реальністю:

…Сліди маленьких котячих лапок

На сніжній ковдрі полів Донбасу.

…Тут ходжу поміж мерців беззубих,

Стискаю мовчки руків’я зброї….

Крізь слова проступає відчутне роздратування: «І що ж насправді там гідне жалю? Ці терикони, що тхнули падлом? Селян місцевих брудні “оскали”? Дороги з вирвами до шпиталю. Я цим гидую. Набив оскому». Власне, обов’язок захищати людей, яким це не надто потрібно, є одним із найпроблемніших аспектів теперішньої війни, тож автори поезії, намагаючись віднайти душевну рівновагу, звертаються до релігійних категорій, скажімо молитви.

Так Максим Кривцов переспівує 90 псалом:

…він вирве тебе з засідки

віджене від тебе дрг

міни розчинятимуться в небі

як цукор в склянці кави.

Він в окопах своїх переховає тебе

і в бліндажах Його сили заховаєшся ти.

…будеш бачити спасіння Моє

як трасера серед ночі

як їжачків через тепловізор

повіки віків.

.амінь.

Часом інтонації стають більш автентичними, оповитими героїкою давнини, як у поетів Харківської школі романтиків вірші Олександра Лисака «Коли б я народився в Ірландії…», де ліричний герой констатує:

Аж ось довелось в Україні

з’явитись на світ черешневий,

сідлати часи шрамовані,

пускаючи чвалом коника,

слова набивати порохом,

за мир до війни готуючись

і пісню — холодноярівську —

ножем гайдамацьким стиснути,

щоб знов стати з праху Феніксом,

як з давніх-давен доводиться…

Щоправда, цей автор може бути зрозумілим і ширшій сучасній аудиторії, адже деякі його вірші буквально просяться на струни дворової гітари:

…Тож вростатиму й далі,

як ніготь, у м’ясо доби.

Буду йти навпростець,

як у нирку непрохане шило.

Ну, а ти хоч сказись,

відкохай, відстраждай, відлюби —

для земних подушок

я свої не обпатраю крила.

Деякі образи й рими є настільки знайомими, що здається, ніби Сергій Жадан не лише написав передмову до збірки, а й доглибно вплинув на окремих авторів. На це вказують, приміром, такі співзвуччя, як «прийду – біду», «листи – ти – дроти», «вночі – ключі», «що є – твоє», у поезії Наталки Маринчак. Після рими «нова – стернова» виникає стійка підозра, що зараз з’явиться риба! І риби таки з’являються, «і відправляються в паб сусідній» топити свої «негоди» в алкоголі. Щоправда, на зв’язок цього вірша з війною й любов’ю вказує хіба згадка про «броню», яку збивають риби, коли сідають пити, але, можливо, я чогось не відчитала.

Решту авторок збірки риби цікавлять менше, тож жіночий голос лунає тут справді потужно й пронизливо, хоча й лише в парадигмі Ярославни. Лірична героїня не воює, а чекає чоловіка з війни, заново переживаючи емоції всіх своїх попередниць:

В нас на сходах живуть коти і рудий собака, ну який

нам похід світами, яка Ітака, ну які нам іще потрібні

магічні знаки? Тільки навіть якщо я уже не дивлюсь

новини, я усюди завжди почуваюся наче винна, і яка

цьому може бути іще причина? А ніяка,

– констатує Юлія Баткіліна.

Авторка лише натякає на соціум, який не підтримує ліричної героїні та своєю нав’язливою увагою провокує ще глибшу депресію. Змушена діяти звичним чином у звичних побутових обставинах, вона переживає все всередині: «я йду, зовні жінка, а в грудях меморіальний музей, сама собі поле бою, в’язниця і колізей» (Юлія Ілюха).

Травматичні досвіди проговорює у своїх віршах і Марко Терен, чий вірш «Я живу нормально…» із епічним сюжетом є одним із найемоційніших у збірці. Він розповідає про жінку, яку «не зачепила» біда війни, однак саме вона мусить принести чорну звістку іншій, прикутій до інвалідного візка:

Вона, здається, радіє із того, що я прийшла.

А в мене в пакеті брудний Андріїв бушлат.

Це, власне, і все, що залишилось від Андрія.

І я, ковтаючи чортів брют, тягну, бо сказати не вмію.

Невміння говорити і (окремо) брак комунікації є іншими ключовими проблемами сучасного воєнного дискурсу. Про це пише Валерій Пузік, у одному вірші цитуючи оптимістичні тези комбата, який мусить «піднімати бойовий дух» бійців, і транслюючи глуху недовіру з їхнього боку:

…знаєш,

буде важко повертатись додому,

обіймати рідних,

говорити про мир —

мовчати про війну,

яка щоразу у снах,

ніби відлуння залпу гармат

по вухах…

і обличчя полеглих,

їх сміх, і слова —

у єдине ціле…

що говорити їм?

Можливо, трохи ближчим до порозуміння зробить нас ця збірка.

Безкоштовна електронна версія #ТамДеВдома доступна для завантаження на сайті acca.ua у розділі художньої літератури.

Читати неодмінно, якщо любите актуальні вірші про війну і любов; хочете дізнатися, як пахне війна та чим замінюється відсутність слів і новин; чому вівці, що йдуть стадами, – це найстрашніший звір; як воно – «брати до рук автомат», «вгризатися в землю, ховаючи вервицю ймень і дат»; і що саме п’ють риби в сусідньому пабі.

Читайте також:
#Тамдевдома: про що новий книжково-мультимедійний проект
військових і поетів

Рупі Каур. Молоко і мед. Переклад з англійської Ірини Шувалової. – Харків : Vivat, 2019

♦ На перший погляд, наступна книжка нашого огляду не є настільки болючою, як попередні, а геополітика в ній не так виразно присутня, одначе якщо врахувати, що Рупі Каур народилася в Індії, дитиною переїхала з сім’єю до Торонто, стане зрозуміло, чому її вірші саме про це – пошук себе, адаптацію в соціумі, вихід за межі усталених правил. Першу книжку «Молоко і мед» не брали до друку, тож авторка зверстала й видала її самостійно (малюнки Рупі є і в українському виданні). Нині Каур – одна з найпопулярніших у світі поеток, перфомансистка й художниця, відома своїми артпроектами на захист прав жінок. Наприклад, у 2015 вона зашкварилась із адміністрацією мережі «Інстаграм», коли та примусово видаляла фото мисткині зі слідами менструальної крові на піжамних штанях…

Тож від віршів зі збірки «Молоко і мед» можна було б очікувати сміливих жестів і інтимних одкровень. Натомість ці лаконічні верлібри більше нагадують поетичну декларацію поглядів переконаної феміністки з мінімумом епатажу. Попри те, що мистецька практика Рупі Каур виразно постмодерністська, її вірші для патріархального українського читача є радше проектом у дусі Просвітництва – із запереченням усталених суспільних норм та апеляцією до здорового глузду сучасної людини.

Збірку «Молоко і мед» сміливо можна радити як посібник для молодих жінок, яких виховували за традиційною читанкою («тебе навчали що у тебе між ніг пристань для чоловіків яким би десь перепочити») і які ще не вміють відстоювати межі власної свободи:

наступного разу

коли він дорікне тобі

що мовляв волосся у тебе на ногах

вже починає відростати

нагадай йому цьому хлопчиську

що твоє тіло не його дім

він гість

попередь його

аби більше ніколи

не зловживав

твоєю гостинністю

(Зазначу в дужках, що знаю деяких українських жінок, які за зауваження про волосся на ногах можуть і качалкою пригостити, але більшості ще до цього далеко…)

Вагому роль у поетичному світі Рупі Каур відіграє образ батька, який замість того, щоб гарантувати любов і захищеність, уособлює загрозу й агресію:

коли моя мати відкриває рот

аби доєднатися до розмови за вечерею

мій батько тицяє їй межи губ

слово «цить» і каже їй

ніколи не розмовляти з напханим ротом

саме так жінки моєї родини

навчилися жити не розтуляючи вуст

І хоч лірична героїня розуміє, що батько не так і винен (його самого «понівечив цей світ…, підкосив так безжально»), недовіра, посіяна в дитинстві, проростає в подальших стосунках. У віршах цієї збірки багато тривожних чоловічих образів («ти торкаєшся мене і я здригаюся боюся що ти це він»), однак вони не є панівними.

Комфортні стосунки можливі і на духовному, і на фізичному рівні:

ніде більше я не почуваюсь так

безпечно

як поруч з тобою слухаючи

як ти читаєш мені вголос

– ідеальне побачення

Або:

варто лише подумати про тебе

і мої ноги самі розсуваються

як мольберт із полотном

що нетерпляче чекає дотику

художника

Разом із тим, «Молоко і мед» – не лише вірші про вміння протистояти насильству чи знаходити порозуміння з партнерами. Тут багато загальнолюдського, пов’язаного з усвідомленням людської гідності незалежно від раси, статі, віку чи соціального становища:

щоразу переконувати себе

що маю право займати місце у просторі

це як писати лівою рукою

якщо я народилася щоб писати правою

– прагнення зіщулитися спадкове

Читати неодмінно, якщо любите зрозумілі і правильні вірші; не любите, коли вам нав’язують сексистські стереотипи, принижують чи змушують жити за моральним кодексом минулих століть; хочете дізнатися, як видобуває музику ліричний герой з ліричної героїні; як вона завжди примудряється знайти клопіт на свою голову; як забути про самотність і що треба робити, коли все менше любиш себе.

Павло Матюша. Париж. Сплін. – К. : Смолоскип, 2019

♦ Поза межі рідної країни закинуло й наступного автора нашого огляду, а оскільки українські поети скрізь почуваються як удома, лауреат літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» Павло Матюша, проживши деякий час у Парижі, написав про це книжку віршів під логічною назвою «Париж. Сплін».

Щоправда, за спостереженням старійшини української поезії Олександра Ірванця, Париж у віршах Матюші є, а спліну – немає: «Насправді ця книжка є стосорокасторінковим ревом молодого самця, здатного сильно й натхненно прагнути самицю». Що й казати, уміє Олександр Васильович підставити людину гарно сформулювати! Утім, не поспішайте відкладати збірку: її ліричний герой не такий уже тупий мачо, як випливає з наведеної цитати, та й узагалі зосереджений не стільки на сексі, як на почуттях. Він дуже ніжний, і сентиментальний, і романтичний – але не буремним романтизмом ХІХ століття, а розхитаною романтикою шансону й кабаре fin de siècle.

Стилізація модерну в Матюші часом оригінальна й цікава, а часом пошлувата й істерична. Закоханий і п’яний, наш ліричний герой тужить за жінкою, блукаючи кімнатами («мов кіт господар якого не повернувся додому»), шукаючи хоч одну її волосину й ніде не знаходячи (я би радила почати з ванної).

Він божеволіє від запаху коханої, а вона «змушує цвісти чорницю»:

…її чоло – то концентрована вічність

а очі увібрали усю любов світу

я міг би перетворити її на джем чи мармелад

тільки чомусь не піднімається рука

Десь отут автор повністю провалює концепцію Ірванця, адже у справжнього самця рука завжди піднімається, це вам скаже будь-який запеклий мачо, так що сорян, Олександре Васильовичу!

Крім звірянь у коханні та сцен з’ясування стосунків, Матюша насичує свої вірші локальним колоритом: численні бато-муш, вулиця Монтегрей, панне з буратою, трюфельна піца, табуле в ліванців, невеликий ставок у парку Тюїльрі – усе це звичайні артефакти буття ліричного героя, і йому дуже не подобаються «понаєхавші», які зазіхають на цей осередок щастя з усім своїм туристичним ентузіазмом:

ми не так уже й любимо цей париж

…але що ви тут познаходили, люди?

оту високу надооблуплену вежу

чи може зібрання мотлоху по замках…

я розумію що тут знайшли ми:

ліжко по центру кімнати і ванну з вікном

звідки якщо визирнути видно сакре-кер

парк бют-шомон з його мостом і ґротом

де так гарно цілуватися вечорами…

(А ви з порепаними п’ятами, сидіть, мовляв, у Кобеляках на Ворсклу дивіться.)

Усі ці зворушливі претензії на рафінований снобізм споріднюють Матюшу з ранніми українськими модерністами, а його римовані вірші – такі ж недоладні, як і в авторів початку ХХ століття. Щоправда, тут немає «красивостей» на кшталт асфоделів, арабесок і ґротесків, зате багато іншого декадансу чи то просто облому:

може залишимо все як є

і ніхто нікуди не піде

сьогодні дощ по віконницях б’є

та й уже далеко за південь

повні келихи ось на столі

що стоять забуті ще з ночі

нам прощатись ніхто не велів

може вип’ємо раз того хочем…

тощо.

На щастя, більшість текстів збірки – верлібри, тому передозування естетикою «хоч пройшли вже роки і ми стали батьки» вам не загрожує.

Читати неодмінно, якщо любите Париж, вино і стосунки; хочете дізнатися, як утрачають сенс поцілунки та відбувається маленький паризький скандал; де ліричний герой зазвичай розпиває лікери кохання; із ким розмовляють жінки, що спустилися прямо з небес; від чого у Єви забракло дихання.

Іван Семесюк. Серце апачі. – К. : Люта справа, 2019

♦ Насолодившись лірикою несправжнього мачо, завершимо справжнім індіанцем, адже віршову збірку видав Іван Семесюк, зберігач традицій канонічного українського постмодернізму подерв’янського ізводу, лідер музичного гурту «Пирятин» і батько майбутнього кіногероя павіана Томаса.

Прохолодна іронія й пекуча ніжність, просторіччя й інтертекстуальність, сувора правда й гіркий розпач – ось інгредієнти поетичного коктейлю, який управною рукою змішує автор, розкриваючи все про себе вже в першому вірші «Біографія»:

Народився на районі,

На священній Оболоні.

Там учився, оженився,

В землю ліг і розчинився.

Вичерпно схарактеризувавши характер своєї творчості («це всрата лірика, і я її пишу»), Семесюк тлумачить семантику назви збірки, використовуючи прийом антитези:

Команчі нe плаче, нe те шо апачі,

Команчі танцює, апачі мовчить.

Бо серце апачі спіткали невдачі

І перший лютує, а другий болить.

Автор стібеться і грається, деконструює милий українському серцю романтизм, а часом і неокласицизм, буквально потоптуючи характерне для представників цієї течії замилування пубертатним періодом європейської історії своїми псевдозеровськими пасажами:

Скрамасаксом порубана спадщина,

Цицeроном підтeрте дупло.

Лангобардщина і алeманщина!

Волохатe бургундське мурло.

Не менш критичний він і до сучасної української дійсності, у якій констатує драматичну розірваність сенсів і світоглядних доктрин:

…Марші правих активістів,

Рейвах лівих офeнзив,

Битви смислів проти змістів —

Тільки спить житломасив.

Спить трансґeндeр на Борщазі,

На Лєсном дріма скінхeд,

Тихо в приспаній увазі

Краде хтось вeлосипeд…

Дороговказом читачеві лунають слова поета, що єдині можуть визволити з мороку фрустрації й занепаду:

А наша місія проста,

І це закріплено в законі, —

Ї*и гусей, шануй Христа,

Тримай картоплю на балконі.

Адже в цілому вірші Семесюка налаштовують на позитив і сливе буддійський спокій, поєднаний з упевненістю в марноті земного життя та одночасно його досконалій красі:

Зима скінчилась,

Скінчились дрова.

Життя прeкраснe,

Зима х*йова.

Читати неодмінно, якщо любите вірші з матюками; пародію, іронію і справжні почуття; хочете дізнатися, за що менти спакували Френсіса Фукуяму; чи вдасться ліричному героєві кодифікувати свої ідентичності до знайдення справжнього імені; чому Іґґдрасіль проростає чeрeз цикльований паркeт та які уредні звички доводять до труни.

автор: Тетяна Трофименко

Читайте також:
5 книжок про минувшину: “Клавка” Гримич, труп від Потаніної,
нічний репортер Винничука, відьма Кокотюхи, прокляті гетьмани Єшкілєва