СПЕЦТЕМА:
COVID-19 covid-19
Діагностовані випадки:
195504 +3833
Летальні випадки:
3903 +76
Одужали:
86873 +1740
Дані МОЗ України. Проведено ПЛР-тестів: 2189926 (+33273). Оновлено: 09:05 26.09.2020

Шість років пошуків: після бою ні тіл, ні звісток від синів

 

автор: Катерина Стулень
фото “Новинарні” та з соцмереж

В останні тижні літа пекучий біль у тих, хто не дочекався рідних із війни, стає найнестерпнішим. 29 серпня українці вшановують пам’ять захисників, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність країни.

За шість років війни з Росією загинуло більше 4 тисяч українських воїнів. Але досі серед них є безіменні, на чиїх могилах написаний лише порядковий номер. І досі є ті військові, доля яких не відома взагалі. Їхніх імен немає серед полонених чи загиблих. Рідні безвісти зниклих сподіваються, що колись вони таки постукають у двері.

Мати зниклого героя: “Криміналісти сказали, щоб я взяла інше тіло, хоч виплати отримаю”

Олена Хоменко

Ми зустрілися з матерями, які після жорстоких боїв на Донбасі вже шість років шукають своїх дітей, в одному з санаторіїв під Києвом. Жінки не втрачають надію знайти хоч якусь інформацію, і навіть на оздоровлення разом із необхідними речами взяли цілі теки з документами – фотографіями, копіями довідки про участь в АТО, висновками судмедекспертизи тощо.

Спільний біль вилився в ідею створити до Дня пам’яті Стіну Надії. “Щоб там були імена та фотографії тих хлопців, які зникли безвісти. Їх не можна забувати, – пояснює Олена Хоменко з Кривого Рогу. – Обговорюємо, як все це реалізувати. Сподіваюся, встигнемо”.

Син Олени Кирило Хоменко зник після виходу з оточення під Іловайськом. Після цього на території, де були розстріляні мобілізовані хлопці з 40-го батальйону територіальної оборони “Кривбас”, не знайшли навіть його особистих речей.

“28 серпня ми ще поговорили телефоном із сином, і це виявилася наша остання розмова. Я навіть не знала, що він був в Іловайську, – Олена замовкає на хвилинку, щоб опанувати сили і не заплакати. – Пізніше я дізналася, що 29 серпня вони виходили з оточеного міста. Він їхав із побратимами в “Газельці” із подвійною кабіною. Мій Кирило був за рулем, поряд сидів хлопець із позивним “Монгол” і Костя Нечепуренко, а позаду – Іван Джадан й Ігор Долгов. Почався сильний обстріл, і Монгол вистрибнув із кабіни, а потім у машину влучив снаряд. Каже, коли стрибав, може, захлопнув сильно дверцята машини чи їх заклинило, бо з того пасажирського боку вже ніхто не міг вийти. Більше він не знає нічого, я його розумію. Там таке творилося, диво, що він пам’ятав, як його звуть взагалі”.

Підбитий український танк під Іловайськом. Ілюстративне фото: Reuters

Олена Хоменко розповідає про ті події детально. За шість років пошуків сина вона посекундно з’ясувала, як Кирило зі своїм 40-м батальйоном виходив з оточення, аж до самого вибуху. Після того вибуху сліди Кирила Хоменка зникли.

“Біля тієї розтрощеної “Газелі” знайшли рештки, за ДНК встановили, що то були Іван Джадан та Ігор Долгов. І Костю Нечепуренка знайшли, його тіло було впізнаним. А мого Кирила не було. Один військовий казав, що бачив Кирила в кабіні вантажівки всього у крові, а інший – як він утікав. Кирила записали у безвісти зниклі. Пізніше було знайдене тіло загиблого солдата, і була підозра, що то мій син. Треба було здати ДНК на аналіз. Та мій чоловік і невістка були категорично проти, вони впевненні, що Кирило в полоні, – продовжує Олена. – Я потайки від них здала своє ДНК, але висновки не підтвердилися, що то мій син. Потім хотіли взяти зразок у мого чоловіка, батька Кирила. Але ж якщо моє ДНК не співпало, то це точно не наш син. Я ж народжувала, я ж мати, як із ДНК Кирила у мене не може бути співпадінь, а в батька – буде?”

Жінка з жахом згадує пропозицію криміналістів
взяти інше тіло,
“бо може не вистачити”.

“Мовляв хоч виплати за загиблого отримаю. Але як же я можу поховати чужого сина, адже десь інша мати теж шукає його?” – каже Олена.

Для рідних доля Кирила, Івана та Ігоря теж досі лишається не з’ясованою. Їхні батьки не втрачають віри, що хлопці живі. І продовжують власне розслідування, щоб знайти синів.

За словами матері, багато батьків загиблих воїнів не довіряють результатам ДНК. Хоч офіційні структури наполягають на точності висновків експертизи.

“От Івана Джадана поховали, бо ДНК казало, що то він. Але за описом зросту, розміру ноги він не схожий. Тож батьки Івана думають, може, він теж потрапив у полон. Проводили розслідування, навіть були успішні спроби зв’язатися із тими, хто на окупованій території, – розповідає Олена Хоменко. – Говорили, що мій син, Джадан і Долгов були в донецькій лікарні Калініна. Там їхні військові квитки навіть бачили – два в нормальному стані, а один – обгорілий. Навіть такі подробиці передавали. Потім, за іншими даними, їх перевели до обласної лікарні, а Джадана ще водили на консультацію до нейрохірурга. А ось Долгова наче розстріляли, бо він був офіцер”.

Пізніше Олена знаходила сліди перебування сина в донецькій комендатурі: “В інтернеті бачили його ім’я у списках тих, кого вивезли у Чечню. А знайомий відставний СБУшник чоловіка казав, що Кирило точно живий і що його знайдуть. Але той знайомий помер і ми не знаємо деталей, на що він спирався, коли нам казав про сина”.

Читайте також:
Як виглядало пекло. “Іловайський котел” у спогадах бійців

Важка артилерія регулярної армії РФ на краях “коридору” під час виходу з Іловайська. Ілюстративне фото: GETTY IMAGES

Олена Хоменко сподівається, що її син дійсно виявиться десь у полоні в Росії. Адже в історії чимало було випадків, коли солдати поверталися додому через багато років.

“Можливо, стане щось відомо про Джадана, то ниточка може допомогти вивести й на Кирила… А ви знаєте, мій син не мав іти на війну взагалі. Коли прийшла повістка, у нього ж було двоє малих дітей. Найменшому сину на той момент було лише пів року.

Стільки вже часу пройшло, а діти чекають на тата.
Невістка сказала, що він заблукав.

Але діти дорослішають, починають ставити запитання. От старшій онучці вже десять рочків, вона питає про зворотна адресу на подарунках, адже так можна знайти тата…” – Олена силою стримує сльози.

Читайте також:
Іловайська одіссея Валерія Маринця:
“Якби не домовляння про зелений коридор, ми ще б довго трималися”

Мама Катя проїхала останнім бойовим маршрутом своїх синів

Ціле розслідування щодо своїх двох синів-військових провела Катерина Хомяк з Луцька. Їй вдавалося натрапити на такі дані, які офіційне слідство не знаходило.

“Колись зустрілася на Софійській площі зі слідчим з СБУ. Він питає, мовляв, чи є у мене якісь дані. Я на нього так подивилася – то ж я в нього маю питати, а не навпаки”, – гірко всміхається Катерина або, як називають її волонтери, мама Катя.

Катерина Хомяк із фотографіями синів-добровольців Дмитра і Володимира

“Спочатку ми чекали. Сподівалися, що військові працюють. А вже після 2015-го я зрозуміла, що ніхто моїх синів не шукає”, – говориться пані Катерина.

Вона сама етнічна росіянка. Свого часу закохалася в майбутнього чоловіка і разом із ним переїхала до Луцька. Там у родині з’явилося семеро дітей. Всі росли в повазі до України, і коли почалася російська агресія, одразу двоє синів – Дмитро і Володимир – вирішили йти на фронт добровольцями.

“Вони пішли в добровольчий батальйон “Айдар”, хоча строкову не служили через стан здоров’я. Вони були разом весь час. Я сама проїхала весь маршрут “Айдару”, у Старобільську і Щасті була. Людей опитувала, говорила із військовими, які служили з ними, чи навіть з інших підрозділів, які були поруч на фронті”, – розповідає Катерина Хомяк.

5 вересня 2014-го вантажівка з “айдарівцями” поверталася із завдання, коли натрапили у засідку під селищем Цвітні Піски, що в Слов’яносербському районі Луганської області. Машина загорілася й вибухнула. Багато хто загинув від ворожих куль, чимало хлопців обгоріли. Вжити вдалося тільки двом із групи. Дмитра та Володю Хомяків записали спочатку в загиблі, але за шість років так і не вдалося знайти їхні тіла.

“Брали в мене ДНК на експертизу, щоб знайти синів за збігом. Наче два тіла були схожі на них, навіть ДНК частково співпало. Але коли я побачила їх, то одразу сказала, що то не мої хлопці. Там видно було за статурами і зубами. У моїх синів білі рівні зуби, а в тих загиблих – криві. Потім ще менший син возив фотографії знайомому криміналісту, то той сказав, що тіла належать чоловікам за 30-ть. А Дімі тоді було лише 20 років, Володі – 24. Я відмовилася від тих тіл. Якщо ж мої хлопці загинули, то дайте їхні тіла. Але ж їх не можуть знайти досі”.

За ці шість років пошуку Катерині Олександрівні чимало разів давали надію, що Дмитро із Володею живі, але в полоні. І стільки ж – відбирали останні сподівання.

“Ще у 2014-му в інтернеті знайшли відео, де росіяни знімали наших загиблих воїнів. І серед них ніби мій молодшенький Діма лежить. Один із росіян витягнув з кишені загиблого паспорт Діми і зачитав прізвище, ім’я і місце народження сина – Луцьк. Голос за кадром запитує: “А де це Луцьк?” Йому відповіли, що то Західна Україна, на що перший запитав знову: “А що він тут робить?”, – розповідає мама Катя.

Ще, каже жінка, на стіні “Вконтакті” невдовзі після бою з’явилося повідомлення, щоб родичі зв’язалися з російським батальйоном “Русич” і забрали тіло Володі. Його там назвали “каратєлєм”. Цей батальйон “знаменитий” тим, що там воював відомий російський нацист и живодер Олексій Мільчаков, який хизувався у мережі своїми фото на фоні понівечених тіл українськи бійців.

Матері зниклих безвісти з волонтером “Евакуації 200” Павлом Нетьосовим

Потім родині Хомяків від різних волонтерів та небайдужих надходила інформація, наче хтось із її синів перебуває в полоні в селищі Ювілейний чи у Веселому Хуторі.

“Я навіть не зрозуміла, де той хутір. В Росії їх тільки два. Ще довго з однією жінкою з Росії спілкувалася у соцмережах у 14-му році. Анною представлялася. Вона сама на мене вийшла і розказувала, що Володя може бути в полоні. Ще знаходила фото паспорта Володі на російському сайті “Правда про війну”. Чи є той сайт досі, не знаю, – зітхає Катерина Олександрівна. – Зараз у мене є нова інформація, але я про неї поки не буду нічого казати. Спершу треба перевірити”.

Читайте також:
Скільки воїнів загинули в Іловайському оточенні: відоме точне число й імена

Волонтер: “Родини інколи самі відмовляються чути правду”

Тільки після Іловайська залишається невідомою доля 20 українськиї військових, їхні сліди досі не вдалося знайти. Про це говорить доброволець місії “Евакуація 200” Павло Нетьосов.

Із початком запеклих бойових дій на Донбасі Павло та команда однодумців від Національного історичного музею неодноразово виїжджали на окуповану територію, ризикуючи життями, щоб знайти останки загиблих воїнів.

Павло Нетьосов

За словами Нетьосова, важко точно підрахувати, скільки солдатів зникли безвісти. Бо частина – ідентифіковані й визнані судом, але деякі рідні загиблих не згодні з такими рішеннями.

“Деякі родини категорично відмовляються здавати ДНК для експертизи. Адже вони впевненні, що їхній син чи чоловік живий та навіть думати не хочуть, що їх вже не має. Хоча й побратими бачили, як вони загинули. Біль настільки великий, що вони відмовляються чути свідчення очевидців”, – говорить Нетьосов.

За його словами, родинам часто треба час усвідомити і дійти до того, що варто ставити крапку в пошуках загиблого героя, щоб жити далі, хоча б заради онуків.

“Мені доводилося сповіщати родини про те, що ми знайшли останки їхнього загиблого  родича. У відповідь я почув одні прокльони. Це нестерпний біль, що людина не готова прийняти правду”, – каже волонтер.

“Одного разу у Києві до мене підійшла жінка і зізналася, що вона мене ненавиділа: “Я вас так сильно ненавиділа через те, що ви тіло мого брата повернули з поля бою. Ви ж забрали в мене надію, що він живий. Тепер я вам вдячна… за те, що ви зробили. У мене тепер хоч є могила, куди я можу прийти“, – переказує Нетьосов.

Нерідко процес ідентифікації загиблого затягується через звичайну халатність слідчих СБУ і МВС.

“Я бував у приміщеннях, де зберігаються останки загиблих і їхні речі. Все настільки недбало робиться, що не дивно, коли в одній могилі опинялися рештки двох бійців. Наприклад, досі телефони всі не перевірили, хоча картки пам’яті на гаджетах можуть допомогти визначити загиблого. А телефон досі може лежали купою в одному пакеті з рештою речей загиблого.

Я коли був там два роки тому, передивсявся речі загиблих в Іловайську,
то таке враження – як привезли з фронту ті пакети з телефонами,
так вони і лежали весь той час”,

– говорить волонтер.

Стопа загиблого Руслана Дейнека в полі під Іловайськом, за якою був ідентифікований український воїн.
Фото: ФБ Павло Нетьосов

Зрештою, констатує представник “Евакуації 200”, в Україні не налагоджена якісним чином вся система пошуку, ідентифікації, перепоховання військових тощо.

“Усі закони про поховання чи оповіщення родин загиблих наша група продавлювала, щоб влада звернула на це увагу й нарешті почала робити щось у цьому напрямку”, – говорить Нетьосов.

За його висновком, система й зараз не готова до сплесків, які були в Іловайську чи Дебальцевому.

“Все більш менш працює у випадку позиційної війни. Але якщо таке знову трапиться, як у 2014-му, то військові будуть знову вимушені звертатися до волонтерів за допомогою. Хоча за сім років війни вже час відпрацювати алгоритм дій і створити потужний відділ, який буде займатися від пошуку останків загиблих до сповіщення родинам про трагедію”, – говорить Нетьосов.

Читайте також:
Стопа людини.
Як через п’ять років повернувся додому з-під Іловайська боєць Руслан Дейнеко

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

1215
 

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: