автор: Олена Максименко
фото автора і фонду “Народний тил”
Восени 2019 року наказ Генерального штабу фактично вивів із легального поля волонтерські та приватні авто в зоні бойових дій. Навесні 2020 року це рішення було підкріплене ще одним наказом – розпорядженням начальника штабу – першого заступника командувача Об’єднаних сил щодо заборони використання в зоні ООС особистих транспортних засобів і транспортних засобів наданих у якості благодійної (волонтерської) допомоги, які не введені до штату військової частини.
Відповідно до цих наказів, увесь волонтерський автотранспорт мав би бути поставлений на баланс до певної дати. Всі автівки, які не встигли або не змогли легалізувати до “години ікс”, мали б бути повернуті волонтерам чи громадським організаціям, які їх подарували (“із відповідною роз’яснювальною роботою” – зазначено в наказі).
Спойлер: жоден з опитаних “Новинарнею” волонтерів, які хоч раз надсилали машини на фронт, не отримували їх назад через неможливість поставити на баланс. Хіба через вихід бригади з ротації або через несправність авта.
Рішення штабу досі викликає подив у бійців та волонтерів. Адже штатні автівки далеко не юні – переважно ці “шишарики” й “таблетки” старші навіть за досідчених бійців. За роки війни й роботи на бездоріжжі автомобілі неминуче виходять із ладу. У машини “прилітає”, і вони так само гинуть, як і люди…
Внаслідок заборони використання волонтерських і приватних авто в ООС транспорту в підрозділах не побільшало. А задач не поменшало. Відповідно, бійці намагаються і надалі використовувати відтепер уже “двічі нелегальну” техніку, пояснюючи, що інакше воювати неможливо.
Що саме коїться з волонтерськими авто на фронті – розбиралася “Новинарня“.
Віра й Олександр – військовослужбовці однієї з бойових бригад, які зараз виконують завдання у зоні ООС. Вони погоджуються розповісти про реальний стан справ із транспортними засобами на фронті. Зізнаються – без волонтерських та особистих машин не змогли би працювати. Заїжджати в зону доводиться в об’їзд блокпостів. І повсякчас пильнувати, аби не потрапити на очі ВСП.
“У нас ще більш-менш нормально, тому що в нас командири з мізками, і за бійців у першу чергу, а не за те, щоб “начальству сдєлать хорошо”, – коментує Віра.
Олександр розписує ситуацію детально: “У нас стоять два МАЗи і два “Урали”, але вони стоять! Їхня задача максимум – заїхати в зону і виїхати! Якщо вони з цим впораються – вже “перемога”. На передній край ними їхати – це капут, всі помруть! Тому що вони вищі за дерева! Тому в нас уся рота зараз живе на одному волонтерському бусі, який ще з 2014 року катається, і на одному джипі”.
Штатні вантажівки на фронті справді часто виявляються безпомічними і перетворюються на добру мішень під час обстрілів.
“Виїхало дев’ятеро людей, офігенних пацанів в одному довбаному “шишарику” (вантажівка ГАЗ-66 – “Н”), і вони не доїхали до Пісків! – згадує Олександр історію одного такого “прильоту”. – Вони були приречені – у ГАЗа швидкість руху така, що навести туди ПТУР взагалі нічого не варто. Ця машина – як кролик перед удавом. Вона беззахисна, просто мішень! Це не транспорт для сучасної війни. Чому вони їхали на цій юринді? Тому що їх “нагнули” і змусили на цій штатній за***і їхати! І ми мали цей жорстокий заміс – однією ракетою поклали пацанів, які з 2014-15-го років воювали. А тут просто не змогли доїхати!”
У штатних автомобілів ЗСУ – чорні номерні знаки. На транспорті з білими, цивільними, номерами пересуватися в тих краях теж непросто, але з інших причин.
Віра згадує, як одного разу бійців на особистій автівці зупинила поліція: “Ой, а що це ви, військові – і на цивільному транспорті, чого не на чорних номерах?” Нам підфартило, що це сталося зовсім поруч із базою, і ми пояснили, що від’їхали на “Нову пошту”.
“Реально, хто виграв від цих наказів – так це таксисти на “Нивах”, – коментує військовослужбовиця Р. з іншої бригади.
Розцінки на те, щоб дістатися до штабу бригади від околиць населених пунктів, де тривають бойові дії, коливаються
від 250 до 700, а то й до 1000 гривень.
Інші варіанти – йти пішки, їхати велосипедом, проситися на попутки. Або підлаштовуватися під рідкісну бригадну машину.
“По факту, в зоні ООС на особистому транспорті військовим їздити не можна. Волонтерський – скажіть мені, скільки реально поставили таких машин на баланс? Там така обтяжлива процедура, що я сумніваюся, що без “волохатих лап” у вищому командуванні хтось зміг це зробити за всіма правилами. І спитайте, чи укопмлектовані частини штатним транспортом (нормальним, а не “корчами”, половина з яких не їде). В результаті, їздять “на ничку” на власному або тому ж волонтерському недооформленому транспорті, який за свої гроші лагодять”, – констатує військова Р.
Читайте також:
Генштаб пояснив, що буде з волонтерськими авто у ЗСУ
І бійці, і волонтери визнають: поставити волонтерську машину на баланс дуже складно. Ніхто до ладу не розуміє, як це має відбуватися.
“Ми намагалися зробити це заздалегідь, – згадує Олександр спроби їхньої бригади оформити транспорт, отриманий від волонтерів. – Почали в жовтні збирати ці машини, щоб до нового року ввести їх у штат – не вийшло! З мільйону причин. Причому в нас сильна бригада і дієвий начальник автослужби. Але “збоїть” сама система. В результаті все одно використовуємо ці “течики” (Volkswagen Transporter T4, популярний мікроавтобус – “Н”) катаються, все одно ці “ельки” (Mitsubishi L200), подаровані на бригаду”.
“Якщо вони не будуть кататися, то ми зупинимося!
А це на руку окупантові”,
– зазначає військовий.
Офіційне пояснення, чому видали накази про легалізацію волонтерських авто – боротьба з контрабандою. А ще – бюрократична тяганина у випадку ДТП за участю нелегальних авто в зоні ООС.
Окрема тема – нерозмитнені “євробляхи”, які подекуди досі залишаються в армії. По першій лінії вони їздять без проблем, а, умовно кажучи, в Костянтинівці таку машину забирають на штрафмайданчик.
Добитися офіційного коментаря щодо цієї проблеми в ЗСУ/на фронті було непросто. Наш інформаційний запит полежав у Міністерстві оборони. Згодом звідти порадили звернутися в пресцентр командування ООС. Коли більш ніж за тиждень “Новинарня” зателефонувала на Донеччину, щоб дізнатися про долю запиту, ОСи теж ухилилися від офіційної відповіді на більшість запитань.
“Волонтерські машини було офіційно оформлено, і тепер це власність військових частин, – спробував переконати представник пресцентру ОС. – А ті автомобілі, які з певних причин не були заведені в штат, були повернуті волонтерським організаціям. На сьогоднішній день ми перевірили все – у нас таких автомобілів немає”.
За детальнішою інформацією порадили звернутися до Головної військової інспекції безпеки дорожнього руху, що підпорядковується ВСП (Військовій службі правопорядку).
Начальник групи зав’язків із громадськістю ВСП підполковник Володимир Потапов про заборону позаштатних авто на фронті розповів таке: “По-перше, волонтерський транспортний засіб, який ніде не зареєстрований і використовується на фронті – це, фактично, контрабанда. І в разі аварії чи чогось ще буде багато запитань із цього приводу”.
На питання, чи багато подібних ДТП сталися в зоні бойових дій саме за участю волонтерських авто, Потапов зауважив: “Звісно, такі аварії були! Ви ж знаєте, наприклад, одного з депутатів Верховної Ради, який зараз в «Європейській солідності», медик-волонтер, яка зараз на візку їздить – от вам приклад одної такої аварії. Найбільш гучний, коли експлуатувалася техніка, яка “доходила до ручки”.
Ідеться про Яну Зінкевич, командира добровольчого медичного батальйону “Госпітальєри”. 5 грудня 2015 року її автівка потрапила в ДТП. Машина перекинулася сім разів, внаслідок чого волонтерка отримала перелам хребта та безліч інших травм. Зараз Зінкевич продовжує роботу в “Госпітальєрах”, які просто незамінні на фронті.
Однак, аварія за участю її машини сталася не в зоні бойових дій, а під Дніпром. І причиною був не аварійний стан авто, а той факт, що волонтери не встигли поставити зимову гуму.
“Інколи доводиться приймати рішення, яке краще б ніколи не виникало, чи заплатити за лікування того чи іншого бійця, чи купити нову зимову гуму для автомобіля (на жаль, не всі машини є однотипними, адже до мого авто (старенький “Хюндай Галопер”) один скат коштує не менше 2000 гривень)”, – пояснювала Яна після аварії.
Тож приклад ДТП за її участю – це точно не про несправні волонтерські авто в зоні бойових дій. Радше про трагічний збіг обставин і брак коштів.
Представник ВСП переконує, що накази спрацювали і весь транспорт у зоні ООС легалізований.
“Зараз волонтерський транспортний засіб поставлений на облік і має можливість ремонтуватися як штатний, проходити технічний огляд, підтримуватися в нормальному робочому стані. А транспорт, за який не сплачено всі необхідні виплати, який не оформлений – його фактично не існує”, – запевняє підполковник Потапов.
“Зараз ця процедура вже закінчена. Було оголошення, був визначений певний термін, і на сьогодні такий транспорт уже на облік не ставиться… Щоб він був повністю оформлений – він проходить через центральне автомобільне управління, він підписується, подаються документи в ВСП, видаються військові номери, технічні талони”.
Окреме питання – чому в армії не може використовуватися особистий транспорт, який не є “контрабандним”, а придбаний офіційно?
“Тому що це район виконання бойових завдань! – відповідає Потапов. – Там не може використовуватися особистий транспорт. Він не відповідає вимогам бойових завдань. Для цього є службовий”.
Більш-менш свіжу статистику щодо легалізованих волонтерських авто в ЗСУ не надає ніхто. Про обсяги цього явища можна лише здогадуватися. Так, за даними Міноборони ще на 2017 рік, було “обліковано” понад 1700 волонтерських авто.
На запитання про рівень укомплектованості бригад службовим транспортом жодна зі структур, до яких звернулася “Новинарня“, також не дала відповіді.
Читайте також:
У зоні ООС волонтерські автомобілі ставлять на облік
“Наразі держава не спроможна вирішити питання із забезпеченням транспортом для виконання службових завдань, – переконана військова Віра. – В нашому відділені мав би бути свій транспорт (по штатці), але по факту його нема – ні державного, ні волонтерського. Щоб вирішити це питання, я перед ротацією купила бус, із документами, на білих номерах, все законослухняно оформила. Якби я служила в іншій бригаді – не факт, що нам дозволили б на ньому їздити. Нам – дозволяють. Але в нас виникають тертя на блокпостах. А в штаб, оминаючи блокпост, не потрапиш”.
Кожна волонтерська машина має “персональну” історію, як вона правдами чи неправдами потрапила на фронт. У 2014-2015 роках, коли автівок для ЗСУ купували найбільше, люди вдавалися до різних рішень.
“В батальйоні, де я служив і займався аеророзвідкою, для цього потрібен був транспорт, – згадує ветеран батальйону “Айдар” Андрій Мочурад . – Були друзі в Польщі, вони купили машину для мого підрозділу. Постало питання, як її доправити. Оскільки я мав тоді візу і міг перебувати в Польщі досить довго, машину оформили частково на мене, частково на одного з поляків. Ми були співвласниками, я був вписаний у польський техпаспорт машини і мав право нею керувати. Далі цю машину перевезли на цій підставі в Україну. Потім вона була знищена – на передовій”.
Зі слів Мочурада, “найцікавіше” почалося вже після цього, коли йому та польському другові почала писати листи служба, що займається обов’язковим страхуванням. Підрозділ тоді ще не був легалізований в ЗСУ і не міг надати документ про залучення такого авто та його повне руйнування.
“Перевозити залишки вбитої машини назад у Польщу – це ідіотизм! А річ у тім, що вона не пробула в Україні той термін, який я мав би право її використовувати. Там був рік часу, а вона рік не прожила. Бо це війна. Того поляка тягали-тягали, він теж пробував дістати той документ, але врешті-решт заспокоїлися”, – з усмішкою розповідає Мочурад, військовий психолог і громадський активіст.
Волонтерський фонд “Народний тил” передав військовим частинам близько 300 авто і ще безліч – відремонтував. Його керівник Олексій Сіхуралідзе знає всі прояви проблем, пов’язаних із “сірими” авто для фронту. Але впевнений: є і способи їх розв’язання.
“Головне – бажання керівництва. А можливості для того, щоб поставити автомобіль на баланс частини, є”, – каже Олексій.
Деякі з автівок, “Колесами Народного тилу” в ЗСУ на початку війни, несуть свою службу й досі. Зараз волонтери переважно лагодять уже “обстріляні” машини. А якщо й купують “корчі”, то вже не за кордоном, як раніше, а в Україні.
“Машин завжди бракує. Якщо країна воює, доки вона не перемогла – всього бракуватиме!” – стверджує Сіхарулідзе. І нагадує, що у 2014-му до Збройних сил, відповідно до закону, мобілізували не лише людей, а й автомобілі. І говорили, що в умовах воєнного стану можуть навіть конфіскувати приватні авто для потреб армії.
Керівник “Народного тилу” визнає: більшість авто для армії на початку війни “заїхали як контрабанда”.
“Але щоб якимсь нахабним способом їх тягнути [через кордон] за хабар – такого нікого не було. Був випадок ще році в 14-му, може, навіть не один, коли волонтеру на кордоні офіційна особа сказала: “Ну звісно, провозь! 500 євро – і вперед!” І отримав… офіційно – не гроші, а в “табло”. Такі часи були!” – сміється Сіхарулідзе.
“Я згоден, що вже не треба завозити авто, як завозили у 2014-2015-му, так масово і без мита. Після 2016 року всі б/у машини ми купували в Україні.
Звісно, автомобілі, які передаються армії, мають ставитися на облік.
Але така можливість має бути легка, прозора.
Тут має все бути дуже просто і чітко!” – говорить Олексій Сіхарулідзе.
Андрій Мочурад виступає за ухвалення рішення на законодавчому рівні.
“На мою думку, такі речі повинні врегульовуватися законодавством. Є потреба в волонтерських машинах?! Так прийміть відповідний закон, постанову Кабміну абощо. Під час пандемії на Конституцію ніхто не дивився, правда ж? Але ж врегулюйте це належним чином, а не забороніть!” – каже Мочурад.
Із цим погоджуються і чинні бійці. Також вони вважають, що можна було б спростити режим пересування приватних, особистих авто в зоні ООС, коли такі автівки “служать” разом із бійцями.
“Якщо військовослужбовець має змогу їздити на фронті власним авто, то слава Богу, – говорить Віра. – Хай виконує свої завдання на особистому транспорті. Коли ти спокійно їдеш по зоні, це набагато приємніше, ніж коли ти на кожному блокпості напружуєшся, чи будуть проблеми і чи не відженуть машину на штрафмайданчик”.
За словами військової, з урахуванням волонтерського транспорту, в ЗСУ ввели кількість авто на підрозділ, яку не можна перевищувати: на роту – дві машини.
“Це взагалі нічого! Машина має бути на взвод! По-хорошому. Для того, щоб він працював, щоб привезти людей із позиції, привезти їм речі, харчування, пересуватися командирам підрозділу, їздити на наради, – пояснює Віра. – Плюс підрозділ аеророзвідки – він зараз є майже в кожному батальйоні. Людям треба пересуватися. Питання – чим? “Уралами”? Ми мовчимо про те, що це фінансово недоцільно – така кількість пального. Ну і плюс питання безпеки. “Богданами”? А де вони?”
На жаль, не всі волонтери і військові добросовісні, і не всі волонтерські машини для фронту використовуються саме на фронті.
“Я особисто знаю мінімум чотири “волонтерські” машини, на яких люди каталися і досі катаються по Львову, і жодна з цих машин в АТО не була!” – розповідає Андрій Мочурад.
Інша грань – нецільове використання волонтерських машин самими військовими.
“Я був свідком, колі різні “совєцькі” офіцери, які під час АТО посідали певні посади в батальйонах, “віджимали” в бійців машини, що передавали їм волонтери, і ними розпоряджалися, як хотіли, аж до продажу”, – згадує обурений ветеран.
Про випадки продажу подарованих автівок армійцями розповідає й керівник фонду “Народний тил”.
“Були всілякі випадки, коли ти знаходиш свою машину – тобто ту, яку передав у підрозділ – в оголошеннях на продаж. У більшості випадків це вдається відслідкувати, бо хто такі машини купить, крім інших волонтерів?! Ти відстежуєш цей ланцюжок і навіть можеш поговорити з бійцем, який це коїть. Він тобі розповість, що він не зовсім покидьок, а він вкладав у цю машину свої гроші, 500 чи 1000 євро, і хотів хоч щось повернути, бо їде до своєї родини – і ти вже починаєш його жаліти…” – згадує Олексій Сіхарулідзе.
Однак, додає волонтер, що хороших випадків все-таки більше. Зокрема, коли військові, які ідуть на “дембель”, дбають про волонтерське авто і передають іншим бійцям у робочому стані.
Інша хороша історія, що ламає стереотипи – це машина, подарована бійцям… службою ВСП (при тому що службу правопорядку у військах недолюблюють).
“У ВСП теж є волонтерська машина! Вони дзвонять і кажуть: “Хлопці, візьміть, передайте якимсь військовим, щоб вона працювала!” – посміхається Сіхарулідзе.
Читайте також:
“Звідти насправді ніхто не повертається”. Фронтові будні черкаських волонтерів
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!