СПЕЦТЕМА:
COVID-19 covid-19
Діагностовані випадки:
87872 +1732
Летальні випадки:
2011 +19
Одужали:
46797 +581
Дані МОЗ України. Проведено ПЛР-тестів: 1252842 (+18917). Оновлено: 09:50 14.08.2020

“Звідти насправді ніхто не повертається”. Фронтові будні черкаських волонтерів

 

автор: Наталка Позняк

Їх шестеро, і вони з Черкащини. Іван Таряник найстарший за віком – днями йому виповнилося 60. Двічі був на контракті, воював у 40-й  артилерійській бригаді, нині – продовжує допомагати бійцям на фронті. Є в групі ще один учасник бойових дій, Віталій Кобрин, 80-та десантно-штурмова. В інших – професії більш “мирні”. Але раз на місяць вони забувають про справи, беруть відпустки-відгули, вантажать під зав’язку бусик – і на передову.

Іван, Павло, Зоя, Юрій, два Віталія – маленька команда тих, хто безпосередньо здійснює логістику з фронтом. А ще є близько тридцяти друзів, які регулярно допомагають збирати передачі. Ще майже сотня, які регулярно підтримують фінансово. І ще більше тисячі з усієї України, які підтримують не так регулярно, але по краплині роблять можливим усе задумане. Так і працює цей волонтерський механізм.

Фото з ФБ Павла Собка (він ліворуч на передньому плані)

Вони жартома називають себе “будзагоном”. Бо так склалося, що за шість років волонтерства якось сама собою сформувалася їхня “спеціалізація”: будівельні матеріали для укріплення бліндажів, плівки, електричні кабелі, мотузки, лопати, скоби, цвяхи, сокири, генератори, мотопилки, буржуйки та інша побутова всячина, яка зміцнює обороноздатність нашої армії. Бо на фронті дрібниць не буває.

А з початком епідемії коронавірусу до переліку замовлень “будзагону” додалися антисептики, захисні маски, антиковідні костюми для медичного персоналу військових частин. Такі реалії сьогодення.

“Зараз за потребами на фронті повертається 2014 рік”

Почалося все, як і в багатьох – із Майдану. Ще тоді в Черкасах сформувалася група, яка регулярно їздила до Києва, збирала і передавала волонтерам Майдану все, що було потрібно. А коли спалахнула війна і друзі пішли хто в добробати, хто в Нацгвардію, хто в ЗСУ, все склалося само собою: спочатку шукали, що потрібно, і передавали через інших волонтерів, потім почали їздити самі.

“У перші дні війни потрібно було все: від спорядження до елементарних засобів гігієни. Бо хлопці поїхали воювати в кросівках і спортивних штанях. Ми навіть форму та набої намагалися закуповувати й передавати.

Зараз, до речі, ніби повертається 2014 рік.

Може, немає такої потреби в харчах та спорядженні, бо все-таки в цьому ситуація змінилася кардинально. Але по багатьох дрібницях – потреби лише зростають”, – розповідає учасник волонтерської групи Павло Собко.

Власне, це й пояснює те, що на сьомому році війни волонтери на фронті так само бажані, як і у 2014-му.

“Нам кажуть, що постачання армії порівняно з 2014-м роком покращилося і в бійці всім забезпечені. З одного боку, це так. З іншого – бюрократична машина в армії як була неповороткою, так і лишилася. Щоб написати рапорт, провести його по інстанціях, дочекатися результату – іноді на це йде від місяця часу і більше. А це все треба “на вчора”. До того потрібні є деякі речі, які армійськими службами забезпечення просто не передбачені. Тому й звертаються бійці і командири до волонтерів. Іноді навіть самі готові скинутися грошима, щоб ми купили і привезли їм потрібне. Бо це треба вже”, – говорить волонтерка Зоя Бойченко.

Читайте також:
“Приватні бліндажі”. Чому в ЗСУ досі купують будматеріали коштом бійців і волонтерів

Зоя Бойченко

Зоя приєдналася до команди у 2016-му. Раніше збиралася піти в “Госпітальєри” чи в добробат, навіть вишкіл уже пройшла. Але підвело здоров’я. Тож знайшла своє покликання у волонтерстві. Спочатку збирала і передавала те, що потрібно, потім (з іншою командою) вперше поїхала на передову.

“Мені пощастило, що мене взяли. І це виявилося назавжди. Звідти насправді ніхто не повертається. Хто там був хоч раз, хто це побачив на власні очі – він назавжди лишається там, на передку. І навіть, коли ти повертаєшся додому, ти вже інший, щось у тобі змінюється. Бо там життя таке, яке воно є – без масок і прикрас”, – усміхається Зоя Бойченко.

“Коли ти на позиції, за 500 метрів від ворога – вже не до масок”

Із початком карантину “асортимент” волонтерської допомоги дещо змінився. До звичних замовлень додалися маски, антисептики, захисні медичні костюми. Оскільки поїздки на Донбас в умовах протиепідемічних обмежень були практично неможливі, все це намагалися передати максимально швидко “Новою поштою”.

Плетіння масксіток для армії

“У нас в Черкасах є дві групи пенсіонерів, які плетуть маскувальні сітки для армії. Коли оголосили карантин, ми попросили їх залишитися вдома і не збиратися разом у приміщенні. Але потім подумали, що їх можна переорієнтувати на пошиття захисних масок. Одна взялася за розкроювання, інша – шила. Так у нас з’явилася партія марлевих і тканинних масок для бійців. Потім на нас вийшли підприємці з Києва і запропонували безкоштовно партію антисептиків, 200 літрів, щоб передати на фронт”, – розказує Павло Собко.

Згодом до них звернулися інші друзі, які з початком карантину освоїли пошиття масок і костюмів, і частину своєї продукції безкоштовно передали для армії.

Для військових захисні антиковідні костюми спеціально шиють зеленого кольору.

“Це – повні комплекти протиепідемічного одягу “Bio Security”: з респіраторними масками, з бахілами. Нам їх передає наш добрий друг Олексій Ющенко”, – розповідають черкаські волонтери.

Ті самі “маскувальні” антиковідні костюми для військових медиків від черкаських волонтерів

“Спочатку вони брали в нас контакти і відсилали напряму, потім ми теж підключилися. Відправляли у військові госпіталі в Чернігів, у Маріуполь, десь десяток костюмів відправили у Волноваху в лікарню та на “швидку”, лікарям на передовій. Загалом, більше 200 костюмів точно передали“, – додає Зоя.

У червні, після послаблення карантину, черкаські волонтери відновили поїздки на передову. За два з половиною дні проїхалися від Щастя до Маріуполя, відвідали дев’ять бригад, поспілкувалися з бійцями.

Запитую, як там із карантином, чи є хворі на COVID-19?

“Як вам сказати? Одні кажуть, що є, інші – що немає. Як на мне, зараження мають бути, сто відсотків, але де, скільки – вся інформація неофіційна і на рівні припущень. У бригадах обладнані спеціальні намети для ізоляції бійців із підозрою на COVID. Хлопці, звичайно, намагаються берегтися, але все залежить від ситуації. Ще на блокпостах бійці стоять в масках і рукавичках, а вже ближче до передової, коли позиція в лісі, десь за 500 метрів від лінії розмежування, то, повірте, хлопцям там не до масок і не до коронавірусу”, – розповідає Павло.

Читайте також:
Масок на “передку” ніхто не носить, бо вони там просто не потрібні,
– капітан Нацгвардії про коронавірус в ООС

Гроші з фестивалю передали на інфекційну лікарню

На сцені фестивалю “Холодний Яр”

З початком пандемії друзі пішли і на власну жертву. Практично всі учасники команди – члени оргкомітету популярного Фестивалю нескореної нації “Холодний Яр”, що п’ять років поспіль збирав на Черкащині учасників бойових дій, волонтерів та шанувальників сучасної української музики. Коли оголосили карантин, вони, ще на початку квітня, одними з перших звернулися до влади з проханням віддати кошти, передбачені для цьогорічного фестивалю, на додаткове фінансування Черкаської міської інфекційної лікарні, яка була визначена як профільна в області у боротьбі з коронавірусом. А це 700 тисяч гривень.

“Для нас усіх це рішення було нелегким, бо фестиваль – це свого роду наше дитя. І нам багато хто казав: та почекайте, до літа ще далеко, все стабілізується. Але ми не могли бути спокійними, дивлячись, що відбувається навколо. А фестивалі – вони ще будуть”, – запевняє Зоя Бойченко.

“Війна, якщо закінчиться, то для волонтерів все одно знайдеться робота”

Цими днями команда знову вирушила на Схід. Список замовлень традиційний: маскувальні сітки, генератори, бензопили, перфоратори, кабель, плівка, лопати, сокири, скоби, цвяхи. А ще – ноутбуки, смаколики і всяка всячина.

Павло Собко (на передньому плані) та його друзі

“Зараз дуже велика потреба в будівельних матеріалах. Хлопці десь нові позиції будують, десь відновлюють зруйновані, знищені. Замовляють лопати, сокири, плівку для будівництва бліндажів. Ми взагалі намагаємося просто так не ганяти, якщо щось термінове – відправляємо поштою. А вже як їдемо – вантажимося під зав’язку, тисяч на сто”, – пояснює Собко.

На передовій друзів чекають не лише тому, що вони привозять потрібні речі, а й через те, що волонтери – як привіт із того мирного життя, яке захищають воїни.

“Розумієте, це як відвідати хворого в лікарні.
Можна щось передати через медсестру,
а можна зайти, посидіти, поговорити, розрадити
– настрій після цього зовсім інший.

Я ніколи не забуду, як ми ще десь у 2016-му приїхали до батальйону “Лугаськ-1”, привезли багато всього корисного, і привезли янголят, які нам передали діти. І заходить комбат Губанов – під два метри зросту, широкоплечий, такий собі “рембо”. І він не звертає увагу на те, що привезене, а бере тих янголят і так дбайливо ховає собі за бронежилет. А сам – аж світиться. Це була якась паралельна реальність: тут – війна, а тут – він з янголятами. Таким він назавжди лишився в моїй пам’яті”, – згадує Зоя Бойченко.

Перша зустріч черкаських волонтерів із комбатом Губановим

“Хлопцям справді, може, не так важливі наші подарунки, як це спілкування. Іншим разом, коли ми привезли замовлення на Бутівку, нас зустріли “Уралом”, бо дороги були такі, що не проїхати. Ми все перевантажили і кажемо: “Ну добре, ми поїхали”. А нам: “Сідайте з нами, поїхали до хлопців, хоч поговоримо з вами. Розкажете, що там і як, на Великій Україні”. І коли бачиш сльози на очах бійців, коли вони читають дитячі листи чи дивляться дитячі малюнки, то розумієш, чому ти тут”, – підхоплює Павло.

Наважуюся запитати: а що буде далі, як війна закінчиться? Співрозмовники замислюються.

“Ну, в першу чергу, моя жінка й діти зрадіють, що я повернуся в родину й не буду зникати надовго, – усміхається Собко. – А в іншому?.. Думаю, війна якщо закінчиться, то для волонтерів все одно знайдеться робота. Як не на фронті, то деінде. Ми й до війни опікувалися дитячими будинками в Черкаській області, зараз допомагаємо дитячому будинку у Волновасі. Коли допомагаєш – ти розумієш, що потрібен людям, соціуму. В цьому – сенс життя”.

Поруч із цим знаком біля Щастя на Луганщині гріх не сфотографуватися

Ми прощаємося. Зоя з Павлом сідають до бусика, де їх уже чекають інші члени команди. Попереду – розбиті прифронтові дороги Луганщини й Донеччини, від нуля до нуля. Дороги, що ведуть до наших захисників. А значить – треба їхати і допомагати.

Читайте також:
“Ми наче повернулися в 2014”. Як волонтери забезпечують армію та шпиталі під час епідемії

 

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

889
 

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: