“Доки Луганськ не звільнимо, буду на передовій”. Спогади на 9 днів загибелі Героя України Сергія Губанова

автор: Наталія Позняк
фото з ФБ-сторінки Сергія Губанова

…На роботу їздив громадським транспортом. Отриману квартиру віддав побратиму, в якого народилася дитина, бо своїх дітей не мав. Після того, як батько пішов в “ополченіє”, сім’єю для нього став батальйон “Луганськ-1”. У патрулях фотографував квіти й метеликів. В’язав на спицях. Позивний Сєдой узяв, бо лисий. Гуморист.

Про командира батальйону патрульної служби поліції особливого призначення “Луганськ-1” Сергія Губанова бойовики знали практично все: до початку “русской весны” він очолював Ленінський райвідділ міліції міста Луганська, до того працював слідчим кримінального відділу, курував напрямок боротьби з незаконним обігом наркотиків, тож із багатьма фігурантами новин “із ЛНР” був знайомий. Знаючи авторитет Губанова, у 2014-му московські куратори доклали багато сил, щоб завербувати його на свій бік. Але комбат із позивним “Сєдой” день у день, з автоматом в руках, без ротацій і відпусток захищав свою землю та робив усе, щоб у злочинців та ворогів вона горіла під ногами.

Він знав кожну стежку своєї території, беріг кожного бійця свого батальйону. У рейдах завжди йшов першим – щоб у випадку небезпеки прийняти удар на себе. Того разу так і сталося. 20 травня Сєдой на чолі патруля підірвався на міні в районі села Трьохізбенка.

29 травня виповнюється 9 днів з дня загибелі Сергія Губанова, якому посмертно присвоєно звання Героя України. Сьогодні про нього для “Новинарні” згадують його близькі друзі й побратими.

Артем Ярошенко, начальник гуманітарного центру м. Щастя:

“У 2014-му, у Щасті на замінованому мосту він, перекрикуючи автоматні черги, горлав у трубку: “Я що, схожий на сцикуна? Я на передку і буду тут до кінця!”

– Я колишній міліціонер, поліцейський. Із Сергієм Леонідовичем ми познайомилися у 2011 році. Перший спогад про нього: я молодий курсант, мені потрібно підписати практику, і я стою перед кабінетом першого заступника начальника райвідділу, тоді ще, мабуть, майора, Губанова С. Л. З-за дверей чути, як він когось вичитує. Мене взяв мандраж – я знав, що таке потрапити під гарячу руку начальства. Але зі мною Сергій Леонідович поговорив спокійно і ввічливо. Я тоді подумав, що він точно хороша людина.

Сергій Губанов

У міліцію він прийшов у 1995-му. Мабуть, за покликом серця, бо роботі він завжди віддавався повністю. Він просто не міг працювати в пів сили, завжди був справедливим, вимогливим і принциповим. Навіть, коли став начальником Ленінського райвідділу міліції в Луганську, на роботу їздив громадським транспортом, на виклики – службовим “уазиком”. Багато хто дивувався: що ж він за начальник такий, що не має крутої машини чи квартири? А він просто був такий, чесний у всьому.

Коли почалася оця колотнеча у 2014-му, Сергія Леонідовича забрали “на підвал”. Вони ж, ці так звані “ополченці” та їхні куратори, спочатку намагалися приховувати зв’язок з Росією і те, що росіяни їх постачали зброєю, тому першим ділом для прикриття захоплювали збройні кімнати в міліції та СБУ. А Губанов, передчуваючи це, напередодні вивіз усю наяву зброю, а що лишилося, з колегами поховав у надійних місцях. От його і забрали, щоб дізнатися, де ця зброя.

Губанов розповідав, що вони ще намагалися із себе вдавати цивілізованих, спочатку тиснули морально, принижували, вербували перейти на їхній бік. Потім погрожували паяльником, влаштовували показові розстріли в коридорах. Він там пробув добу, а потім пішов розголос, і його вдалося витягнути звідти.

Губанов розповідав, що після цього взяв гранату, поклав у барсетку і ще тиждень ходив на роботу з цією гранатою, бо другий раз здаватися в полон не збирався.

А коли вже оголосили на нього “полювання”, довелося кидати і дім, і роботу, і вибиратися з міста.

Після виїзду з Луганська Губанов пішов до батальйону територіальної оборони “Чернігів”, разом із ним звільняв Лисичанськ,інші населені пункти Луганщини.

А в серпні-вересні ми зустрілися біля Щастя. Нас там була збірна солянка луганських правоохоронців – і оперативники, і слідчі, і полковники, і прості міліціонери. Нас по тривозі зібрали, автомати повидавали, бронежилети. Було реально страшно. Дали автомат, а що з ним робити, якщо ти останній раз стріляв курсантом в інституті? Там – “гради”, ліс горить, ніхто не розуміє, що відбувається.

І в цій ситуації Губанов бере командування на себе.

Як зараз пам’ятаю, як він стоїть перед нами в центрі імпровізованого кола, на плечі – автомат із подовженим ріжком, і роздає накази: “Жодних звань чи прізвищ по рації. Беремо позивні. Я, наприклад, буду Сєдой. Чому? Для конспірації. Бо я лисий“, – і сміється.

Були ті, хто кричав, що треба тікати, але Губанов глянув в очі і сказав: “Можеш валити. Залишай зброю, бери тих, хто думає так само – і вперед! А ми нікуди не підемо. Тому що це наша земля!” І ніхто нікуди не пішов.

Він умів у кожного вселити спокій і впевненість. У ньому дивним чином поєднувалися відчайдушність і сміливість – з одного боку, і порядність та людяність – з іншого.

Згадую ще один епізод з 2014-го, коли ми чекали прямої атаки псковських десантників на замінованому мосту. Сєдому подзвонили і несміливо так поцікавилися, чи виїхав він зі Щастя. На що він, перекрикуючи автоматні черги, горлав у трубку: “Я що, схожий на сцикуна? За кого ви мене маєте? Я на передку і буду тут до кінця!”

Фото з ФБ Тетяни Погукай

Для нього його батальйон був усім – і його сім’єю, і сенсом його життя, оскільки його батько пішов в “ополчення” і відмовився від нього.

Згадую, як у 2014-му році ми сиділи, розказували анекдоти про зятя, про тещу. А він раптом замислився і каже: “А в мене, навпаки, з тещею зараз стосунки стали дуже теплими. А от батько… Подзвонив, сказав, що я бандерівець і він мене знати не хоче. І все. З того часу більше не дзвонив і будь-які контакти обірвав”.

Я досі не можу змиритися з тим, що сталося. То був звичайний рейд по виявленню контрабанди. Там біля Трьохізбенки Сіверський Донець не такий широкий і там часто промишляють контрабандисти. Це була проторена дорога, ходжена не один раз. Звідки там з’явилася та міна? Чи спеціально ставили на Губанова, як потім пішли чутки, чи просто так, на патрульних, але що це недавня і невипадкова закладка – це однозначно.

Сергій Губанов у патрулі на березі Сіверського Дінця

Читайте також:
Загибель комбата Губанова пов’язана з боротьбою за контрабандні потоки між “ЛНР” і “ДНР”, – версія

А Сергій Леонідович був такий – він завжди ходив і в розвідку, і в рейди, завжди був з бійцями, на передовій. Йому вже не раз казали в батальйоні, що, Леонідич, може досить, побережіть себе. А він інакше не міг.

У Сєвєродонецьку, який зараз є обласним центром, розташовується штаб “Луганська-1”, але в тому штабі завжди сидів заступник Губанова, а командир жив у Щасті в казармі, з хлопцями, і їв там, і спав.

На похоронах розмовляли із хлопцями, вони згадували, що запитували в Губанова, які в нього плани, чи збирається на пенсію. Бо в нього і вислуга була, і контузія – міг за станом здоров’я. А він: “Яка там пенсія? Буду воювати, доки не виженуть. А виженуть – піду контрактником в ЗСУ, хоч рядовим. Доки Луганськ не звільнимо, моє місце тут”.

Я не можу назвати себе його близьким другом. Але при зустрічі ми обнімалися і міцно тиснули руки, як давні друзі. Якось я, ще будучи слідчим, начебто жартома сказав йому: візьміть, мовляв, до себе в батальйон. А він цілком серйозно відповів: “Будь-якого з вас, хто зі мною був у 14-му, візьму без розмов”.

Тепер його немає. Деякі інші полковники його покоління купують своїм синам дорогі позашляховики, квартири в Києві, їдять у ресторанах. У Сєдого був його батальйон, автомат і їдальня. Але він був Людиною. Таких людей у нас дуже мало. І їх нам дуже не вистачає.

Читайте також:
Міну на шляху комбата Губанова підірвали окупанти, – Аваков

Леонід Пантикін, позивний “Князь”, командир роти протидії ДРГ батальйону «Луганськ-1», фігурант “розстрільного списку 17”:

“Сепари ненавиділи його за те, що він був місцевий і відкрито говорив усе, що про них думає”

– Із Сергієм ми познайомилися у 1993 році на призивному пункті. Він хотів служити у ВДВ, але його чомусь спочатку відправили в “учебку” в “Десну”, а потім перевели в десантно-штурмову бригаду. А після армії ми перетнулися в міліції, десь у 2009-му, здається, коли він зі Стаханова перевівся до Луганська. У 2012-му його за чудову роботу призначили начальником кримінальної міліції Луганська, а мене призначили на його посаду в Жовтневому райвідділі, він передавав мені справи.

Армійську службу Сергій Губанов (другий у нижньому ряду) проходив у житомирській десантно-штурмовій бригаді

Коли почалися ці всі події 2014 року, наше керівництво не одразу зрозуміло, що відбувається. Тоді ніхто не знав, що робити, але молодші дивилися на начальство. А до нас зачастили на розмови колеги, “ветерани правоохоронних органів”, переконуючи перейти на бік Росії. До Губанова прийшли – він їх одразу послав. До мене приходили, обіцяли золоті гори, посади, квартири, зарплати. А, щоб ви розуміли, тоді зарплата начальника райвідділу поліції в Росії була порядка 3 тисяч доларів. Їм було потрібно одне: щоб ми, міліцейське начальство, вийшли під телекамери (а там на той час уже працювали всі російські телеканали) і сказали, що ми – “за народ, за республіку”. Але ніхто з нас не пішов проти совісті. І я вам так скажу, більшість луганських міліціонерів, які переїхали на підконтрольну Україні територію, зробили це тому, що ми, їхні начальники – Губанов, я, Сергій Паращенко, Коля Топольсков, Ярослав Денисенко, Віталій Тарасов, інші хлопці, які мали авторитет – зайняли таку позицію.

Ми тоді були останніми органами влади, які представляли Україну. Всі виїхали, а ми – лишалися, хоча бачили, що ситуація виходить з-під контролю. Сепаратистів ставало все більше, вони почали створювати свої загони, писати “конституцію”, призначати “міністра внутрішніх справ ЛНР”.

Коли наших хлопців взяли “на підвал” – затримали на блокпосту в Щасті, коли вони поверталися зі Сватового, з наради з керівництвом, щоб зрозуміти, як діяти далі. Ми дізналися про це у дві години ночі, і на ранок ми готові були піднімати весь особовий склад і визволяти. Сепари тоді ще боялися широкого розголосу – відпустили.

Читайте також:
“Підвал” Луганська. Репортаж і ФОТО з місць, де тримають українських бранців

Але й ночі, проведеної “на підвалі”, було достатньо, щоб розуміти, з ким ми маємо справу. Там творилося повне беззаконня, яке видавалося за “наведення порядку”. Там були показові розстріли в коридорах якихось наркоманів чи дрібних злодіїв, яких не встигали викупити, на догоду публіці. Там реально катували і вбивали за те, що ти висловлював незгоду чи виступав за Україну. Але міліцейське начальство вбити чи катувати тоді ще вони не могли – надто великим був би резонанс.

Хоча ми в останні дні ходили озброєні: Губанов ходив з гранатою, Паращенко з двома пістолетами Макарова, я ходив з автоматом. Уявіть собі картину: костюм, краватка, на голові – армійська каска, а на плечі – автомат. Таким я був у травні 2014-го.

А потім ми з Губановим зустрілися в липні в Щасті, коли йшли бої за Луганський аеропорт і там були заблоковані наші десантники, 80-та бригада – без їжі, без води, без боєприпасів, із їхніми 200-ми і 300-ми, яких ніхто бо ніхто не міг до них добратися – росіяни розстрілювали на підході. Пішла одна гуманітарна група з прикриттям – ніхто не повернувся. Пішла інша – потрапила в засаду, половина загинула. А Губанов пішов – і першим прорвався. Окольними шляхами, які знав, як місцевий, бо, з’ясувалося, що в наших ЗСУ були дуже застарілі карти. Привіз хлопцям води, ліки, забрав загиблих. Потім ми налагодили зв’язок, а далі вже пішли добробати, “Айдар”, які розблокували аеропорт і дали хлопцям вийти.

Через Губанова я залишився на передовій. Бо з травня 2015-го, коли почалося так зване “перемир’я”, все зупинилося, активні дії перестали вестися. Я для себе зрозумів, що Луганськ ніхто звільняти не збирається, і вже почав думати, чи переводитися в іншу частину, чи подавати рапорт про відставку. А він мені запропонував створити роту протидії ворожим ДРГ. Ми два місяці тренувалися, і пізніше ми влилися усім складом в “Луганськ-1”. І ми працювали на самому “нулі”, де нікого не було: найближчий блокпост був кілометрів за 15, а попереду були сепари.

Сергій Губанов дуже любив дітей, хоча власних у нього не було

Звичайно, в нього були там вороги. Якщо підняти їхню сепарську пресу, то його (та й мене) “ліквідовували” не один раз. А найбільше його ненавиділи за те, що він був місцевий і відкрито говорив усе, що про них думає. І всі їхні байки про те, що весь Луганськ – за них, а проти воюють “бандери” із Західної України, розліталися вщент.

До того ж він знав усіх, хто там зараз лишився в Луганську на тих посадах, і говорив усе, що про них знав.

Він ніколи не носив балаклави, не боявся давати інтерв’ю – і це їх бісило.

Ми неодоразово отримували з того боку записки з погрозами, за його голову призначалася винагорода.

Я досі не можу зрозуміти, що сталося. Сергій завжди був обачний, він завжди ретельно до всього готувався, все намагався передбачити. Це я міг зірватися кудись, а потім виявлялося, що в нас бензину лише в один кінець. А він як їхав, то в нього з собою було запасів бензину як мінімум на два дні. І не лише бензину. Таким він був у всьому, до дрібниць.

І це місце було нами сходжене вздовж і впоперек. Тим більше, що трагедія сталася, коли група поверталася на базу.

Тобто, одне з двох: або міну заклали після того, як група пройшла, або це була добре замаскована радіокерована міна і за Сєдим стежили, щоб здетонувати її саме тоді, коли треба.

І швидше за все, це був таки другий варіант.

Читайте також:
Комбат Губанов підірвався на російській “чорній вдові”, – лікар Риженко

Валерій Поцелуйко, радник міністра внутрішніх справ:

“Свою службову квартиру він віддав своєму водієві, бо в того народилася дитина”

– Із Сергієм Губановим ми були дуже близькими друзями. Я по лінії МВС опікувався батальйонами, і “Луганськом-1” зокрема. Ми познайомилися в серпні 2014 року в Щасті, коли російська регулярна армія перейшла наш кордон і Збройні сили України відходили планово від Металіста, від Луганського аеропорту в бік Щастя. Там був єдиний міст, через який можна було переправитися, який охороняли зведені батальйони поліції особливого призначення (я, як радник, був у секторі разом з начальником департамента цих батальйонів, Чалованом Віктором Арісовичем, щоб координувати їхні дії). Сергій тоді взяв на себе командування луганськими поліцейськими, які лишилися вірними присязі.

Часи тоді були буремні, відбувалося багато дивних речей, наші війська часто були дезорієнтовані, бо паралельно уже відбувався Іловайськ. Це був такий широкий наступ російської армії по всій лінії розмежування. Ми зустрілися увечері, коли вони накрили артилерією ТЕЦ, погасло світло по всій Луганській області. На той час не було жодного зв’язку між військовими підрозділами, поліцейськими, була значна дезорганізація і розкоординація. І ми взяли відповідальність на себе й вирішили замінувати міст, щоб, якщо росіяни підуть в наступ, то підірвати його.

Так сталося, що через цю розкоординацію на мосту нас зібралося лише 13 бійців. Серед нас був і Сергій Губанов, і Льоня Овдіюк, “Свояк”, який 20 травня ішов другим за комбатом і за життя якого зараз борються медики. До нас іще підійшли “айдарівці”, і ми, скориставшись тим, що ворог не знав нашої чисельності, влаштували заворушку, щоб вони думали, що нас багато.

До ранку ми відстрілювалися, побоюючись лобової атаки, а зранку підійшла 92-га бригада і дала росіянам відсіч. І так ми втримали міст.

Губанов уже тоді показав себе, як безстрашний воїн, який готовий померти, але не пропустити ворога на свою землю.

Він безвилазно був на передовій, він жив у батальйоні. “Луганськ-1” мав завдання патрулювати Сіверський Донець, самий “нуль”, на предмет контрабанди та ворожих ДРГ. Військові, які приїжджали туди з ротацією, часом боялися там ходити. А він там жив. Він знав кожну стежку, кожен камінчик там.

Його ненавиділи і з того боку, і з цього ті, хто наживався на контрабанді.

Бо він був чесний, порядний і з ним в принципі неможливо було домовитися про якісь корупційні схеми.

Скільки разів ми його вмовляли – давай в міністерство, зробимо тебе генералом, будеш командувати. А він мені завжди відповідав: “Валєра, прошу тебе одне: залиш мені мій батальйон, дай мені б/к (боєкомплект) і бумажку, бойове розпорядження, що я можу тут бути. А більше мені нічого не треба”.

І так він шість років прожив на “нулі”, з дня в день, з ранку до вечора. Вони ранесенько виїжджали, і так до самої ночі патрулювали, постійно під прицілом противника.

Сергій Губанов (другий ліворуч) із бійцями батальйону “Луганськ-1”. Крайній зліва – водій Роман

Він любив своїх бійців, це була його сім’я. Він настільки опікувався ними, що передати важко, хоча був вимогливим до кожного. Ось лише один приклад: йому дали службову квартиру в Щасті, а він віддав її своєму водію, Ромці, який був із ним ще з часів Стаханова і всі ці шість років воював з ним. Він сказав: “У тебе дитина народилася, тобі ця квартира потрібніша. А в мене дітей немає, я і так буду”.

Він був великий і грізний з вигляду, а душу мав тонку, яка тяглася до прекрасного. Любив природу – на його сторінці збереглося багато знімків природи, квітів. Частина цих фото була зроблена під час патрулювання.

На ФБ-сторінці Сергія Губанова збереглося багато фото природи і квітів, які він робив під час рейдів

Із гільз він робив підставки для олівців. Я порівнював його з персонажем із мультика “Мисливці на драконів” – воїн Лін Чу.

Він був таким же сильним і грізним, але в’язав на спицях… як бабуся.

В Українському інституті національної пам’яті зберігається привезена волонтерами підставка для олівців “від Сєдого”, зроблена з гільзи

Коли це сталося, він весь удар прийняв на себе. Тому що він завжди йшов попереду. У кожному рейді – лише першим. Саме для того, щоб прикрити. І він це зробив.

* * *

P.S. Другим після Сєдого того фатального дня ішов заступник начальника 3-ї роти спецпідрозділу “Луганськ-1”, 35-річний уродженець Рівного Леонід Овдіюк, позивний “Свояк”. Боєць отримав важкі поранення в живіт. Ушкоджені нирка і легені, зачеплено хребет. Зараз за його життя борються лікарі.

Для тих, хто може допомогти родині бійця матеріально – реквізити картки дружини Ганни Овдіюк, яка зараз біля нього:

картка Приватбанку 4149 4390 4176 1507, Овдіюк Ганна.

В родині двоє маленьких діток, які чекають на тата.

Читайте також:
У Сєвєродонецьку попрощалися з загиблим комбатом Сергієм Губановим. ФОТО