“Чиїм композитором був Бортнянський?” Максим Стріха – про плани двох прем’єр Львівської опери не українською мовою

Максим Стріха
дійсний член НТШ, професор, лауреат перекладацької премії імені Максима Рильського

Зараз, коли ще не перейдено піку епідемії в Україні, важко передбачити, коли знову зможуть запрацювати наші театри й концертні зали. Фахівці в своїх прогнозах обережні – й навіть майбутнє перенесеної на рік токійської Олімпіади зараз під питанням: Ігри-2020 може бути скасовано навіть у 2021-му. А проте колись це нормальне (чи відносно нормальне) життя таки повернеться – і до цього теж потрібно готуватися. Тому велику симпатію викликає ідея зустріти 120-річчя Львівської опери у вересні постановкою відразу двох опер Дмитра Бортнянського – «Алкід» та «Сокіл».

Адже Бортнянський є без сумніву великим композитором європейського рівня. А сценічна постановка обох цих опер, здійснена вже понад двадцять років тому під керівництвом невтомного популяризатора нашої старовинної музики клавесиністки Наталі Свириденко, засвідчує: ці твори аніскільки не застаріли і можуть прикрасити афішу будь-якого театру, й не лише українського.

Автор цих рядків пишається тим, що свого часу на прохання пані Наталі зробив українські переклади лібрето обох цих опер. Адже композитор Дмитро Бортнянський, на чию спадщину Україна справедливо претендує сьогодні, писати опери в другій половині XVIII століття (ще до виходу друком «Енеїди» Котляревського!) на українські лібрето не міг за означенням. Відтак для героїчного «Алкіда» було використано італійське лібрето П’єтро Метастазіо, а для лірико-комічного «Сокола» – французьке лібрето Франсуа Лаферм’єра, написане за сюжетом відомої новели Боккаччо.

Беручись свого часу до сценічного відродження цих двох опер, Наталя Свириденко тонко відчувала: поставити їх сьогодні мовами оригіналів означало б не лише обмежити слухачів черговими вокалізами з пантомімою, за якими цілком загубився б драматургічний задум (особливо прикрі наслідки це мало б для «Сокола», де для досягнення замисленого композитором комічного ефекту слухачам потрібно негайно розуміти комічні репліки героїв). Це водночас фактично було б визнанням того, що Дмитро Бортнянський був саме петербурзьким придворним композитором, для якого Україна була тільки місцем народження.

А Наталі Свириденко хотілося актуалізувати саме українського Бортнянського, і це їй вдалося.

Її «Соколові» в перекладі українською аплодували в багатьох містах України, зокрема й у Львові, де виставу було показано на знаменитому Римському подвір’ї на площі Ринок:

Зустрічали цю виставу й за кордоном.

І відвідувачі фестивалю «Музика в старому Кракові» не мали жодних підстав сумніватися, кому саме належить спадщина композитора Бортнянського:

На жаль, цього не можна буде сказати про відвідувачів прем’єр у Львівській опері (якщо вони таки відбудуться). Адже «Алкіда» заплановано поставити італійською, а «Сокола» – французькою.

Отже, хай живе мова оригіналу! І хай гине елементарний здоровий глузд.

Адже дискусія про те, якою мовою слід виконувати опери, така ж давня, як і сам оперний жанр. Для декого сьогодні це буде відкриттям, але майже всі великі оперні композитори минулого (назву насамперед Верді, Вагнера, Шостаковича) були рішучими прибічниками виконання своїх творів саме в перекладі мовою, зрозумілою для публіки. Адже писали вони саме музичні драми, де слово й сценічна дія мають не меншу вагу від нот. Натомість перехід до практики виконання опер мовами оригіналів мав під собою в другій половині ХХ століття суто економічне підґрунтя: забезпечити безперебійне функціонування конвеєра своєрідного міжнародного оперного «фаст-фуду», де соліст співає сьогодні тут, а завтра в іншому кінці світу, і часу на переучування партії в нього немає.

Але й до того, як пандемія коронавірусу зруйнувала цей конвеєр (хто знає, як надовго), практика виконання опер у перекладах теж нікуди не зникала. Є театри, що ставлять у перекладах все (найвідоміший приклад – Англійська національна опера в Лондоні). Є ті, що дотримуються комбінованої стратегії (переклади застосовують для комічних опер, для вистав, орієнтованих на молодіжну аудиторію тощо).

Вже понад десятиліття на сцені нью-йоркської «Метрополітен опера» йде англійською «Чарівна флейта» Моцарта (хоч у нас у Львові слухачі змушені сприймати її німецькою – дарма, що пів століття тому в Києві її виконували в чудовому українському перекладі).

На сцені берлінської «Коміше опер» німецькою йде Моцартів «Дон Жуан». Так, німці пишаються перекладом самого Ріхарда Вагнера, який композитор зробив, ставлячи оперу як диригент у Цюріху. Але ж і в нас є конгеніальний переклад Миколи Лукаша, який найбільша українська оперна режисерка Ірина Молостова поновила була з поваги до пам’яті визначного українського перекладача на сцені Національної опери вже тоді, коли нові вистави ставили тільки в оригіналі. Але успішна на європейських теренах диригентка Оксана Линів, ставлячи «Дон Жуана» три роки тому на вітчизняному фестивалі, вирішила, що публіці в Тульчині італійська безумовно ближча від української.

І такі сумні приклади можна вести далі. В погоні за можливістю ще глибше інтегруватися в уже згаданий вище конвеєр українські музиканти доброхіть відмовилися від рідної мови, що, як відомо, вокалізується нітрохи не гірше від італійської.

А як, до речі, ставиться до проблеми мови в операх українська публіка? Торік у жовтні 29 провідних українських інтелектуалів звернулися до міністра Володимира Бородянського з вимогою повернути українську мову на сцени оперних театрів. Вони аргументували це ще й тим, що авторами українських перекладів оперних лібрето були провідні українські поети минулого, і праця Максима Рильського, Миколи Бажана, Бориса Тена, того ж Миколи Лукаша варта поваги й збереження. Причому підпис під цим зверненням академіка Романа Кушніра означав і офіційну позицію Наукового товариства імені Шевченка – нашої першої національної академії наук.

…Якщо все ж таки станеться диво й Львівська опера, по-перше, справді зуміє відкрити сезон у вересні, а, по-друге, таки прислухається до аргументів здорового глузду й ставитиме опери Бортнянського українською, то автор готовий надати для цих вистав свої переклади «Сокола» й «Алкіда» безкоштовно.

Твердих прихильників виконання всього лише «мовами оригіналів» спішу заспокоїти: якщо Україна поверне собі на такий спосіб свого Бортнянського, це теж відповідатиме усталеній традиції. Адже італійці давно привчили світ виконувати «Дона Карлоса» Верді в італійському перекладі, а не у французькому оригіналі!

Але якщо переможе таки бажання конче нав’язати львів’янам черговий «італійський несмак» (використовую фразу видатного російського оперного диригента Кирила Кондрашина на означення вистави, що йде бездумно завченою «мовою оригіналу»), автор водночас категорично забороняє використовувати ці переклади (чи їхні частини) з будь-якою метою, – для відтворення в буклетах, на світловому табло, чи навіть зі сцени в прозових діалогах у «Соколі».

Адже автор як український письменник і науковець не хоче мати нічого спільного з подією, яка де-факто дистанціюватиме композитора Дмитра Бортнянського від України й утверджуватиме його в статусі постаті, що належить насамперед імперії Романових та її нащадкові Путіну.

Читайте також:
Українська мова в Національній музичній академії: нова заборона у Валуєвському стилі