“Актори безконечної війни”. Чим вразила документальна вистава “Голоси” у виконанні ветеранів

 

автор: Наталія Позняк-Хоменко
журналіст

“Війна змінює людину. Той, хто хоч раз у житті вбивав, хто бачив смерть друзів, хто стояв біля могили того, з ким іще кілька днів тому травили анекдоти чи обговорювали плани – той ніколи не буде таким, як раніше”. За п’ять років війни кожен із нас неодноразово чув ці слова.

Розібратися з тим, що ж відбувається з людиною на війні, наблизити ці два світи, війни і миру, почути і зрозуміти одне одного – таким є головне завдання документальної вистави “Голоси”, створеної протягом трьох тижнів роботи “Театральної резиденції для бійців” від благодійного фонду “Творча криївка”. Участь у проєкті взяли реальні воїни, волонтери, добровольці, медики, кожен із яких у фіналі презентував свою історію-сповідь.

Ці голоси теж можуть бути різними. Як по-різному звучать уламки снарядів та порожні гільзи, які несуть смерть, – вони були підвішені на сцені і могли б сприйматися як бутафорія чи музичний акомпанемент, якби не їхнє попереднє призначення. Як фрази “а чого ти туди поперся?”, “чого тобі не вистачало?”, “скільки ти там заробив?”, які не раз чують ветерани від тих, кого вони надто добре захистили від війни. Як якісь побутові речі, які раз-по-раз повторювали учасники дійства на початку вистави.

Як пронизливі сповіді тих, на чию долю випали непрості випробування.

Їх на сцені дев’ять. Сім чоловіків і дві жінки. Усі такі різні – але розуміють одне одного з пів слова. Бо те, що їх поєднало, більше, ніж просто дружба.

Для кожного з них війна починалася по-своєму.

Для Олександра Мітчика з Одеси вона почалася 2 травня 2014 року, коли він дізнався, що в Будинку профспілок згорів його рідний брат.

“Який просто за 300 гривень погодився постояти і помахати російським прапором. І тоді я вирішив, що маю зробити все від мене залежне, щоб цього прапора більше ніколи не було на моїй землі”, – розповідає зі сцени Олександр.

Дмитро Клугер із Донецька за іронією ховає великий біль від побаченого і пережитого в донецькому підвалі. “Він жартує, що став першим, кого вигнали з полону”, – кажуть про нього друзі. Правда, перед цим, після численних катувань і принижень, Дмитро здійснив спробу накласти на себе руки. А коли його, з відкритою черепно-мозковою травмою, таки відпустили, він першим ділом приїхав до Києва і прийшов в СБУ, щоб розповісти про все, що чув і бачив у полоні.

“Але там мені сказали, що таких, як я, у них буває пачками щодня. Вони взяли мій номер телефона і сказали, що обов’язково зателефонують. Я досі чекаю цього дзвінка”, – кидає Дмитро свій біль глядачам.

“Кіборг” Роман Гребенюк після того, як пішов на війну, розірвав зв’язки з ріднею, і з мамою, яка назвала його “фашистом”.

У Володимира Дубецького була прекрасна перспектива пройти шлях ченця в італійському монастирі, але після Майдану він зміняв сутану на службу в ДУК “Правий сектор” і тепер шукає відповідь на питання “чи можна на війні лишитися людиною?”

Леся Антонова з Луганська, мати трьох доньок, які подорослішали на очах, змінила затишний офіс на медичну сумку “Айдару”, бо в один прекрасний момент зрозуміла, що “з моєю Україною так не можна”.

Юрій Григор’єв із Києва став мінометником, маючи поламані ребра, “бо хтось же має робити цю роботу”.

Андрій Балацький із Коломиї на Майдані спілкувався з Віталієм Марківим, а тепер не може зрозуміти, чому за захист своєї землі той отримав 24 роки ув’язнення.

Андрій Лоза із Бахмута втратив на цій війні брата.

Волонтерка Катруся Бережна з Харкова сіла за кермо, “бо їхати треба, а чоловіки у водіях не затримуються”, і за п’ять років вивчила всі фронтові дороги та “навчилася ремонтувати машини скотчем і пляшкою з-під «Кока-коли»”.

Усі вони розповідали свої історії, а люди, які сиділи в залі, розуміли, що на їхньому місці міг бути кожен із нас. Або – не міг бути. Бо війна – це особистий вибір кожного. Як “бути чи не бути”.

А ще були мовчазні голоси тих, хто ніколи вже не заговорить з нами. Їхні імена були прикріплені до спинок крісел у центрі глядацької зали.

Яна Червона, Міф, Морячок, генерал Кульчицький, 18 бійців, над могилами яких салютував Роман Гребенюк, і ще багато відомих і не відомих широкому загалу імен. Цього вечора вони теж були в залі.

“Ніхто з тих, хто виходить тут на цю сцену, в житті не збирався бути актором. Але ж і воювати вони теж не планували”, – попередив на початку вистави режисер Євген Степаненко.

Були в аматорській виставі моменти, від яких мурашки бігли по спині. Наприклад, коли Дубецький зі Львова намагається з’ясувати у “донецького” Дмитра Клугера, хто такі сепаратисти, що в них у головах, що вони думають, що відчувають? І той просто на сцені починає провокувати Володю, смикаючи його і зачіпаючи фразами: “Будь пацаном! Покажи зуби! Ти лох чи хто?” І в якийсь момент львівський хлопець входить у цей раж, ловить цю хвилю і сам починає вести себе як гопник. А тоді обоє зупиняються й питають один одного: “Що це було? Це ж були не ми?” І приходять до висновку, що “нам така Україна не потрібна”.

Це один із найбільш вражаючих моментів вистави, зіграний так, що зробить честь будь-якому професійному актору.

А ще був безконечний, як війна, аркан, під сопілку парамедика й музиканта “Кораллів” Мишка Адамчака – аркан на виживання, на межі і за межею людських можливостей. Була розмова-перекличка, зрозуміла для втаємничених, були голоси-сповіді і фінальна презентація учасників, коли вони розповідали один про одного, і жоден не знав, що він скаже наступної миті.

Проєкт “Голоси”, художнім керівником якого є ще один актор-ветеран АТО, зірка фільмів “Червоний” та “Позивний БандерасОлег Шульга, задумувався як своєрідна арт-реабілітація для бійців, яких накриває посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Про це теж ідеться у виставі.

“Стрес, агресія, посилений викид адреналіну – це нормальна реакція організму на ненормальну ситуацію. Війна – це ненормальна ситуація”, – чуємо ми зі сцени.

Але “Голоси” вийшли за ці межі. І перетворилися на сеанс групової психотерапії, в якому задіяні усі: і люди на сцені, і актори в залі, і ті, хто дивилися на нас іменами на спинках крісел. І ще не відомо, для кого цей сеанс був потрібніший. Бо стільки голосів, скільки зринало в пам’яті після прем’єри, давно уже не чув кожен з присутніх у залі.

У фіналі Євген Степаненко запропонував кожному з глядачів узяти з собою шматок осколка чи гільзу, привезені з війни. Як нагадування, що війна триває, що досі ледь не щодня там гинуть люди. І нагадування про тих, завдяки кому ми цього можемо не помічати.

Але до ящика із “сувенірами” мало хто підійшов. Не кожен готовий до такого, матеріального, оприявленого наближення до війни. Надто добре нас захищають наші воїни. На наше щастя.

Та стіна, яка відділяє наш світ від світу війни, була зруйнована. Дай Боже, щоб тим, хто повертається, стало від цього легше.

фото автора, з ФБ Наталі Лютікової й Айдера Муждабаєва

Читайте також:
“Голоси”: у Києві представляють театральну виставу – пряму мову дев’яти ветеранів АТО

 

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: