автори: Леся Шовкун, Дмитро Лиховій
“Что случилось, Светочка?
— Война, папа, случилась”
Серпень 2014 року. Іловайськ. Іще недавно більшість мешканців інших регіонів України навряд чи й чула про невелике містечко на Донеччині — байдуже, що це важливий залізничний вузол. Тепер за нього тривають запеклі бої між українськими силами й проросійськими бойовиками. На ту мить українці ще не здогадуються, що до кінця місяця назва “Іловайськ” стане однією з найкривавіших плям на карті.
Але тут, у 2019-му, ми це знаємо аж надто добре. Тому фільм “Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас»” — не з тих, де головна інтрига — чим же все закінчиться.
Бо закінчується все, як і в реальності, сумнозвісним “зеленим коридором”, у якому російські війська віроломно розстрілюють затиснуту в лещатах українську колону. І саме цей момент — найбільш видовищний і потужний у стрічці.
Хоча й інші батальні сцени вражають розмахом: тут “по-справжньому” вибухають бензобаки, розриваються снаряди, летять назустріч кулі й постріли РПГ, гинуть люди…
Бійці батальйону “Донбас”, літо 2014. До наших днів дожили не всі
У іншому фільмі, додивившись фінальні титри, можна з полегшенням зітхнути, мовляв, усе це — інсценування, художні прийоми. Але не в цьому випадку. Бо ті бійці батальйону “Донбас”, про яких розповідають автори фільму, таки загинули. По-справжньому. Там, у реальному Іловайську 2014-го. І забути про це не вдасться: на тлі фінальних титрів одне за одним відпливають у чорноту їхні фото: Шульц, Скіф, Самольот, Франко, Карат, Улибка (а далі — й інші бійці батальйону, які загинули пізніше, в різний час і за різних обставин).
У цьому — особливість стрічки режисера Івана Тимченка, яка 29 серпня вийшла в прокат і буде показана більш як у 190 кінотеатрах по всій Україні (дистриб’ютор — B&H).
Коли йдеться про кінематографічне зображення історичних подій, розвиток яких відомий наперед, сценаристи зазвичай вдаються до іншого способу тримати інтригу: приділяючи окрему увагу головному герою чи героям, доля яких у відомих обставинах може скластися по-різному.
Михайло Бриних. Фото: Новинарня
В “Іловайську 2014” — трохи не так. Сценарист Михайло Бриних наголошує, що йому нецікаві “голлівудські уявлення” про головного героя як неодмінну складову успіху фільму — тобто всі ці “мета, складнощі на шляху до її досягнення, поворотні точки, переродження” та інші “теоретичні уявлення” про побудову сценарію. Їх у цьому фільмі, в принципі, й справді немає.
А от головний герой — так вийшло — таки є. Хоча, за словами Бриниха, не планувався, адже задумувалася поліфонія образів, коли провідних персонажів багато — і всі важливі.
Режисер Іван Тимченко, зі свого боку, наголошує, що “головним героєм” цієї стрічки є весь добровольчий батальйон Нацгвардії “Донбас” зразка 2014 року.
Можливо, так воно й було до остаточного монтажу. Дивлячись “Іловайськ”, який триває рівно дві години, час від часу ловиш себе на думці, що “ось тут явно щось вирізали”, тут скоротили із втратою логічного переходу. Як виявилося, це враження не хибне: на презентації фільму сценарист розповів, що початковий монтаж фільму був на годину довший, тож у результаті “багато що залишилося за кадром”.
“Але мені здається, що все-таки якісь ціннісні речі, все, що ми хотіли донести до якомога ширшої аудиторії, нам сказати вдалося”, — зауважив Михайло Бриних, додавши, що й остаточна версія сценарію була аж сьомою за рахунком.
Звісно, хронометраж не гумовий, і в кінцевій версії кіноавторам завжди доводиться чимось жертвувати. А глядачу тепер залишається хіба що здогадуватися, що саме залишилося за тим кадром, і чи не краще було вирізати щось інше.
Тарас Костанчук “Бішут” у ролі самого себе. Кадр відео
Словом, можливо, саме через вирізаний у підсумку матеріал вийшло так, що якщо умовна перша частина фільму справді “поліфонічна”, то в другій чіткий “головно-геройський” акцент зроблено по суті на одній людині: це командир штурмової групи батальйону “Донбас” Тарас Костанчук, позивний “Бішут”.
І якщо врахувати, що саме він є генпродюсером фільму й від початку був ідейним натхненником самого його створення, то чи така вже це й випадковість?..
Загалом, видовищності “Іловайську 2014” однозначно не бракує, і станом на сьогодні це —
наймасштабніший за розмахом батальних сцен фільм про російсько-українську війну на Донбасі.
Тому якщо ви небайдужі до теми АТО/ООС, але досі у вас залишається питання, чи варто йти в кінотеатр на цю стрічку — забудьте про вагання: однозначно, варто.
По-перше, це наша історія, яку обов’язково треба знати й пам’ятати. А по-друге, жоден відгук не допоможе скласти враження про картину так, як перегляд її на власні очі. І в цьому сенсі “Іловайськ” — безумовно, кіно для візуалів.
А от любителі тонкого психологізму можуть бути дещо розчаровані. У цьому сенсі мимоволі порівнюєш “Іловайськ” із драмою Ахтема Сеїтаблаєва “Кіборги”, де все було навпаки: кілька батальних сцен там радше викликали посмішку, ніж вражали (найперше згадується, як оборонці ДАПу чомусь почали валити по танках з автоматів). Натомість стрічка брала психологічною напругою, якій сприяла блискуча гра акторів… і за яку її так розкритикували ненависники “занудних пафосних діалогів” :).
Читайте також:
Як бійці по всій зоні АТО фільм “Кіборги” дивилися. ВІДГУКИ, ФОТО
Автори ж “Іловайська” наголошують: пафосу й “штучної” героїзації уникали принципово.
“«Технічні» бойовики про цю війну ще попереду. І бюджет у них, варто сподіватися, буде більшим, ніж майже 48 мільйонів гривень сеїтаблаївської драми”, — писала “Новинарня” після прем’єри “Кіборгів”.
“Іловайськ 2014” — перший (хочеться вірити, лише перший) з таких “технічних” бойовиків.
Досконала робота каскадерів в “Іловайську 2014”. Кадр із фільму
А от бюджет у нього при цьому ще менший, ніж у “Кіборгів” — 33 мільйони гривень, тобто близько 1,1 млн євро.
І що цікаво — жодної копійки з державного бюджету. Не тому, що автори принципово не хотіли брати кошти від держави: як пояснила продюсер стрічки Світлана Соловйова, на той час, коли був оголошений пітчинг патріотичного кіно, “Іловайськ” уже був у процесі виробництва, а коли його починали, подібних пітчингів просто не оголошували.
“Походження коштів — приватні інвестиції і фонди. Є приватні небайдужі інвестори, учасники АТО, які допомагали створити цей фільм”, — відповіла продюсерка на запитання “Новинарні” щодо фінансування, зауваживши, що наразі не може розголошувати прізвищ цих жертводавців.
Втім, щонайменше одне з таких прізвищ навряд чи становить інтригу.
Режисер Іван Тимченко, генпродюсер, актор Тарас Костанчук і продюсерка Світлана Соловйова. Фото: Новинарня
Генпродюсером, ідейним натхненником та одним із головних героїв “Іловайська” є реальний учасник тих подій, колишній боєць батальйону “Донбас”, бізнесмен Тарас Костанчук, він же “Бішут”. Який (сюрприз-сюрприз!) сам же й зіграв себе на екрані.
Водночас повністю приватне фінансування дещо зменшує градус імовірних претензій до художньої чи будь-якої іншої якості фільму: Держбюджет однаково не постраждав, а вдало інвестори вклали кошти чи ні — вирішувати глядачеві.
З опису на сайті Kino-teatr.ua
Іловайськ на всі віки увійде до трагічної історії українського народу. Подія, яка повинна була стати переможною для нашої армії, обернулася для нас найбільшим провалом. Глядачі зможуть побачити цю історію зсередини, разом із батальйоном “Донбас” і його командиром на прізвисько Бішут. Поранений чоловік разом зі своїм товаришем по службі опинилися в пастці – у місті оточеному ворожими військами. Виживати в таких умовах двом військовим допомагають тільки небайдужі місцеві жителі. Вони ж і зроблять усе можливе, щоб Бішут і його товариш могли вибратися за межі міста, на безпечну територію. Це реальна історія, яку прожив кожен українець.
Отже, інтриги немає й тут: нам не лише зрозуміло, що й поранений у голову Бішут, і його товариш із пораненням ноги залишаються живими, а й уже з “офіційного” анонсу відомо, що вони зрештою таки вибираються за межі міста (а не, скажімо, потрапляють у полон).
Тож відкиньмо вже ці умовності: цінність “Іловайська” — не художня, а радше документальна.
Кадр із фільму
Нам справді показують реальну історію, більше того — реальних людей. Адже крім Костанчука, у фільмі знімалися десятки справжніх бійців батальйону “Донбас”, які були учасниками боїв за Іловайськ.
Але фігурують вони в масових сценах та епізодах.
Самого себе грає тільки Бішут, решту головних персонажів зображують професійні актори. Тому, скажімо, реальний боєць “Нікітос”, який переховувався разом із Костанчуком у місцевої мешканки, у кадрі з’являється лише епізодично. А персонажа, для якого він став прототипом, у фільмі звуть “Квентіном” (актор Руслан Сокольник).
Поранені Квентін і Бішут. Кадр із фільму
Між іншим, саме на долю Квентіна випала єдина еротична сцена фільму. Поранений красень-“фашист”, співчутлива секретарка “ДНРівського” коменданта Світлана, яка дізнавшись, що 90-річна сусідка переховує двох “укропів”, не лише не здає їх самопроголошеній владі, а й підгодовує зі свого нехитрого продуктового пайка… Ну як тут без еротики. (Чи все ж можна було?..)
Світлана. Кадр із фільму
З огляду на своє місце роботи, Світлана (Анастасія Ренард) спершу дуже боїться наступу українських військ. Вона б залюбки втекла в Донецьк, але прикутий до інвалідного візка батько категорично відмовляється кудись виїздити. І в результаті саме розумна Свєта уособлює ту частину мешканців окупованих територій, котрі більше вірять власним очам, ніж пропаганді.
Це вона пише коменданту скаргу на місцевих “ополченців”, які розбомбили сільський будинок однокласниці, списавши все на “укрів”. І чітко визначає, що черговий снаряд, який прилетів у вікно сусідської квартири, випущений зовсім не з “українського” боку, а з Донецька. Але тата покинути не можна, а значить, доведеться з цим жити…
Та повернімося до Бішута. Чому Костанчука зіграв саме Костанчук?
Іван Тимченко. Фото: Новинарня
Як запевняє режисер Іван Тимченко, для якого “Іловайськ” став дебютом у повнометражному кіно (досі він знімав лише короткометражки, а перед тим був оператором), кращого актора на цю роль просто не знайшлося.
“Тарас нас постійно підганяв: давайте, давайте вже знімати. А персонажів дуже багато, наш кастинг-директор Оксана підшукувала акторів по всій Україні… Проблема була ще в тому, що я хотів затвердити весь акторський склад одразу, а не по одному, адже це повинен бути ансамбль. От ми все вибирали, вибирали — вже скоро зйомки мають початися, а акторів немає! І Тарас якось пожартував, що так ще й доведеться самому себе грати. А я його запросив на проби.
Він прийшов — і стало зрозуміло, що у нас є актор, який зіграє Бішута”,
— каже Тимченко, запевняючи, що генпродюсер у підбір акторів не втручався взагалі.
“Я став перед камерою, щось почитав — і він каже «будеш зніматися»… Я його попереджав: дивись, якщо я не дай Боже зіпсую своєю рожею весь фільм — то його ніхто не побачить! Але Іван переконував, що все буде нормально. «Не хвилюйся, не хвилюйся…»
А потім у кадрі: «Що ти пройшов із задоволеним обличчям?! Ти зараз у бою, ти повинен бути втомлений!” — ділиться Бішут враженнями від свого першого кастингу й зйомок.
Читайте також:
Під Києвом почали знімати фільм “Іловайська історія”: Бішут грає Бішута
Костанчук зізнається, що в кадрі йому було непросто: “Я зрозумів, що мені, щоб зіграти, треба просто відтворювати події того часу. Згадував 14-й рік, своїх бійців, які загинули. Я знову воював — так, начебто це справжній бій, справжні кулемети… як у 14-му. І тільки так воно починало працювати.
Кадр із фільму
Я не міг зіграти бійця. На відміну від акторів, які могли хіхікати, пити каву, а тоді поскидали ковдри — і вони вже бійці! Це акторська майстерність.
А мені доводилося згадувати себе в подіях 2014 року: як у мене на очах Шульц біжить і падає від кулі, в мене шок — але це бій, і я кричу: стояти! всім! Бо хлопці ж кидаються до пораненого — а снайпер тільки цього й чекає. Ми потім витягнули й Шульца, і Скіфа, під кулеметним вогнем… Я все це згадував. І діяв на знімальному майданчику, як у реальному бою”.
Читайте також:
Режисер “Іловайська” Іван Тимченко:
Батальйон “Донбас” – це маленька Україна, саме він – головний герой фільму
Образ бійця “Шульца” (прототип – Сергій Шкарівський), який встановлював прапори у звільнених адмінбудівлях…
…і відтворена в кіно його загибель. Кадри з фільму
Якщо з бойовими фрагментами було легше, то сцени в квартирі місцевої мешканки Надії Петрівни, де поранені Бішут і Квентін переховуються від російських бойовиків, далися складніше. Клятий психологізм закритого простору з його діалогами…
“Тоді я згадував, як у мене боліла голова, так ніби я знову поранений у голову, вводив себе у той стан, коли мені постійно було погано, я втрачав свідомість. І так дубль за дублем…” — каже Костанчук.
Він наголошує, що і в реальній іловайській історії ховався у квартирі місцевих жителів, виймав кулю собі з голови. Як це вийшло зіграти в кіно… то вже інше питання.
Як і щодо гумору. За сценарієм, він нібито є. Бабуся збирає “своїх фашистів”, дбайливо загортаючи гранати в газету. Заблоковані у квартирі бійці читають стару пресу, обговорюючи запуск норвезької ракети по Москві тощо. Але сценарна задумка погано втілена акторами: чомусь не смішно.
Актори і творці фільму “Іловайськ 2014. Батальйон “Донбас”. Фото: Новинарня
На запитання “Новинарні“, чи задоволений він своєю акторською грою як генпродюсер, переглянувши вже готову версію фільму, Костанчук відповідає ухильно: “Я задоволений фільмом. Мені досі важко оцінити гру моїх побратимів. Дивлюсь на екран: а вони там бігають — так само, як бігали в Іловайську… Як це оцінювати?
Я можу оцінити гру акторів — вона мені дуже подобається! Наша Петрівна чудова. А Руслан як зіграв! Після показів до нього люди підходили й питали, чи нога вже не болить. У нас фантастичні актори! Вони грають так, що їм віриш!”.
Знімати фільм про реальних героїв і події нещодавнього минулого завжди непросто — є великий ризик образити неточністю людей, які брали в них участь, та родичів загиблих. Якщо ж ідеться про такі болісні події, як бої за Іловайськ та сумнозвісний “котел”, щодо яких досі залишається більше запитань, ніж відповідей, проблема стає ще складнішою.
Тому, попри наш висновок про передусім документальну, а не художню вартість цього фільму, його автори наголошують: безумовної точності відтворення конкретних персонажів і їхніх історій домогтися й не намагалися.
ГРУшник Рунков. Кадр із фільму
“Якщо говорити про пропорції між вигадкою і реальністю в ігровому кіно, то в усіх фільмах, які засновані на історичних подіях, варто говорити не так про вигадку, як про узагальнення. Скажімо, в нашому фільмі лінія головного антагоніста, ГРУшника Рункова — я досі не можу зрозуміти, вигадана вона чи реальна. Такі події цілком могли відбуватися в той час і не здивуюся, якщо й відбувалися”, — пояснює сценарист Михайло Бриних.
У свою чергу Тарас Костанчук розповів, що прототип у Рункова, якого переконливо зіграв Сергій Дзялик, все-таки є — але зустрілися вони з ним не під час іловайських подій, а вже згодом.
“Це реальна людина, з позивним «Лис». Його пораненого сина захопили в полон. Ми з ним близько року вели перемовини щодо обміну полоненими. І зрештою таки обміняли. Задля цього Лис мало не силою забрав з того боку нашого бійця, якого вони категорично не хотіли віддавати”, — каже Бішут.
І все ж таки, запитуємо Костанчука та інших творців фільму: ветеранське середовище — дуже чутливе до неправди про війну, як вийти з цієї “виделки” між фактажем і художнім узагальненням? У даному випадку є великий ризик помилитися в показі реальних людей та їхніх доль, смертей, сплутати для глядача події історичні та вигадані.
Михайло Бриних наголошує: в кожному художньому фільмі, навіть базованому на реальних подіях, є художні узагальнення.
Тарас Костанчук. Фото: Новинарня
“Звісно, у фільмі можуть бути якісь неточності, адже це художній твір. І задача стояла — створити хороший художній фільм, — каже у свою чергу Тарас Костанчук. — Я переконаний, що будь-які події, які ми хочемо донести до широкого глядача (а не якоїсь окремої групи глядачів) і які ми хочемо, щоб залишилися в історії, повинні йти через високохудожній твір”.
“Спочатку фільм повинен затягувати, бути цікавим. А потім через цікавий художній твір люди повинні замислюватися про те, що ми хочемо сказати й на чому хочемо наголосити”, — додає генпродюсер, він же — учасник реальних подій.
Кадр із фільму
“Фільм не створювався для учасників АТО чи для певних категорій людей. Ми старалися створити його для максимально широкої аудиторії — і для підлітків, і для дорослих, і для так званих «ватників» тощо. Ми хочемо, щоб його побачила велика аудиторія, і зрозуміла той посил, який ми хотіли донести. Те, що ми досі тримаємо всередині: ту підлість росіян, які на найвищому рівні пообіцяли, що не буде обстрілу. А коли побачили, що вся колона зайшла в лещата, приготовлені ними за кілька днів до того, була віддана команда «вогонь» — і крупна артилерія почала знищувати наші автобуси й автомобілі”, — підкреслює Костанчук.
Кому стрічка точно не сподобається — так це колишньому комбату “Донбасу” Семену Семенченку. Про нього доводилося чути різні відгуки від бійців, часто діаметрально протилежні. У фільмі ж образ командира батальйону в балаклаві — різко негативний.
“Не Семенченко”? Кадр із фільму
Це яскравий прояв показу іловайських подій з точки зору Бішута, для багатьох — досить неоднозначного чоловіка. Комбат у фільмі хоче піару, отримує поранення в сідницю, вимагає негайної евакуації — можливо, ціною життя важко пораненого підлеглого.
Але творці картини “перестрахувалися”. Вони стверджують: “Семенченка у нашому фільмі немає. У нас є якийсь командир батальйону, який відлітає гелікоптером. І так воно й було: поранені командири батальйонів відлітали гелікоптерами. І балаклави багато хто носив”.
Автори наголошують: єдине, в чому була мета дотриматися максимальної точності — це саме події, що стосуються штурму Іловайська й виходу по так званому “зеленому коридору”.
Кадр із фільму
Завдяки активній участі у зйомках бійців “Донбасу”, які підказували, як усе відбувалося насправді, й виправляли, якщо були якісь неточності, ці моменти справді відтворювали фактично документально. Навіть послідовність машин у колоні, що виходила коридором-пасткою, була відтворена з прискіпливою точністю.
Для зйомки цього виходу закупили 20 машин, від військових до “пожарки” й “швидкої” — і до кінця знімального процесу всі їх було знищено.
Складнішою була історія з пошуками військової техніки та зброї, які, всупереч відомій тезі російського агресора, просто так “у супермаркеті” не купиш.
“Маючи сценарій абсолютно патріотичного українського кіно, ми дуже сподівалися, що отримаємо підтримку Міністерства оборони, Генерального штабу Збройних сил. Були написані листи з проханням, щоб нам надали техніку й можливість знімати певні сцени, які дуже дорогі. І які неможливо зняти без танків, кулеметів та іншого озброєння, яке ніде не купиш і не візьмеш на прокат”, — розповів Тарас Костанчук.
Він цитує “фантастичну відповідь” від Генштабу ЗСУ (тоді — на чолі з Віктором Муженком). Свою відмову допомогти авторам фільму в ГШ пояснили, зокрема, такими аргументами:
“У сценарії фільму зазначається низка суттєвих неточностей, з якими Збройні сили не можуть погодитись. А саме: відсутність історичної правди про противника-агресора (…) Відсутність прикладів героїзму (…) правдивого висвітлення ролі Збройних сил України й керівництва Антитерористичної операції… Крім цього, в основу фільму покладено події, які не пов’язані зі Збройними силами України”.
Кадр із фільму
Попри те, що про роль керівництва АТО у фільмі й справді не розповідається (адже в центрі історії — саме батальйон “Донбас”, тому така мета й не стояла), відповідь Генштабу ЗСУ творців стрічки образила й розчарувала. Зі слів Тараса Костанчука можна зрозуміти, що з нині чинним начгенштабу Русланом Хомчаком, який брав безпосередню участь в Іловайських подіях, ситуація склалася б інакше.
Читайте також:
Як виглядало пекло. “Іловайський котел” у спогадах бійців
“Єдиний, хто нам пробував допомогти, взяв лист, телефонував у бригади й намагався якось домовитися — це був генерал Руслан Хомчак, та людина, яка була з нами в Іловайську. Потім він розвів руками: «Я на моєму рівні зараз нічого не можу зробити, пішла команда вам не допомагати». У нас були ситуації, коли ми домовлялися на рівні командирів — і вони кажуть: звичайно, хлопці, вам — будь-що, приїздіть і знімайте! А наступного дня — «вибачте і зрозумійте, ми не можемо…»” — обурюється Бішут.
Врятував ситуацію підпорядкований не ЗСУ, а Нацгвардії (як і тодішній “Донбас”) полк “Азов”. Колеги надали групі Костанчука і танки, і гармати та іншу зброю, і можливість знімати.
Кадр із фільму
Тож весь “зелений коридор” був відзнятий на полігоні “Азову” під Маріуполем.
Іншу велику частину батальних сцен знімали у “промзоні” села Липняжка Кіровоградської області. Там було де “розгулятися” каскадерам та піротехнікам: і на території колишнього цукрового заводу, і в покинутій багатоповерховій забудові, яка занепала разом із підприємством-банкрутом.
Околицями Донецька в фільмі “Іловайськ” стало село Липняжка в Добровеличківському районі Кіровоградської області
Усього зйомки тривали близько 60 днів. Купу невикористаного або вирізаного з фінальної версії матеріалу, можливо, буде використано в багатосерійній телевізійній версії фільму. Над нею, за словами Тимченка, “йде робота”.
Після прокату в Україні автори розраховують показати стрічку за кордоном. Принаймні говорять, що є домовленості про прокат у Чехії, Польщі, Кореї та Японії.
Галерея (кадри з фільму):
— На жаль, ця чудова бабуся (прототип героїні, що переховує бійців “Донбасу”) померла восени 2018 року, коли ми ще знімали фільм. У віці 94 роки. Всі ці чотири з половиною роки я дуже сподівався, що я повернусь, разом з Нікітосом, і зможу її обняти, — розповідає Тарас Костанчук.
“Петрівна”
Весь цей час ми її підтримували. Руками місцевих патріотів (!) зробили їй у квартирі ремонт, вставили всі вікна, склопакети, купили холодильник, телевізор. Вони регулярно ходили до неї в гості, слідкували, щоб їй нічого не бракувало. Я з нею мінімум двічі на рік спілкувався по телефону, ми одне одного вітали з Днем Незалежності, днем народження, Різдвом, Новим роком.
Був один кумедний момент, коли в 2016 році той хлопець, який прийшов до неї відвідати й дав телефон, щоб ми поговорили, каже мені: “Ну що, я тебе вітаю — бабуся сказала, що переписує на тебе квартиру. Станеш жителем Іловайська!”
Я посміявся, подякував, але сказав, хай краще квартиру онукам залишить.
Анастасія Ренард, виконавиця ролі Світлани
Світлана жива-здорова, так і доглядає батька, все нормально.
— Щодо ГРУшника — ми не відпускаємо ворога. Ми відпускаємо людину, яка випадково потрапила на війну і вже постражала. Таких фактів у реальності було багато. І в реальності я б його відпустив, — переконує Костанчук. — Тому що людина, яка поклала зброю, для мене — як того, хто вбивав, хто командував штурмовою групою, — перестає бути ворогом у той момент, як вона поклала зброю. Далі йому вже інша кваліфікація.
Це людина, яка кинулася рятувати з війни свого сина. Людина досвідчена, яка розуміє абсурд ситуації. Рунков чудово бачить, що Росія нав’язує війну, що ніяких русскіх у нас тут насправді рятувати не треба.
Його сина вбивають. Він уже достатньо постраждав у цій війні. А людяність повинна залишатися в будь-який момент і в будь-якій ситуації.
У фільмі ми старалися показати, що з обох сторін цієї війни були і є різні люди.
Є люди, які стали заручниками ситуації. Як жінки, які ще за два місяці до цих подій ходили на мітинги проти “укрофашистів”, бо були переконані, що в Києві фашисти захопили владу і вішають всіх, хто розмовляє російською мовою. Вони в це свято вірили, тому що їм це розповідали.
У реальності в нас справді був момент, коли зайшла сусідка, побачила мене, перелякалася, вибігла. Я у бабусі питаю, хто це — вона каже, це сусідка знизу. Власне кажучи, Світлана. Я біжу до неї в квартиру, стукаю. В неї справді батько-інвалід на кріслі, все як у фільмі. Я прошу: допоможіть, бо в нас тільки військовий одяг, заляпаний у крові, потрібна якась допомога. Тобто спеціально нав’язую їй якийсь діалог, щоб вона відгукнулася. Вона каже: так-так, у мене є такий-сякий одяг, знаходить якісь спортивні штани. А буквально через півгодини приносить уже води — вони там цівочкою воду в підвалі набирали.
Потім була ще одна жінка — у фільмі її немає — росіянка. Нікітос мені казав: що з ними робити? Я кажу, ти хоч, щоб я їх застрелив чи що? Ми не можемо їх ні застрелити, ні затримати, не збирати ж їх у кімнаті всіх.
Тому ми привіталися, представилися. І ця росіянка тут же сказала, що впізнає мене — бачила крізь вікно, як я командував групою на перехресті. Вона сама з Ростова. І вона не пішла мене здавати.
Це був реальний ризик. Але в нас не було виходу. Доводилося ризикувати.
Я нав’язував їм бесіду, ми розмовляли. Вона казала, що Путін — сволота, яка разом зі сволотою Порошенком розв’язала війну. А прості люди страждають, і так далі. Я підтакував.
Юрій Здоренко. Фото: Новинарня
Автор пісні — Юрій Здоренко, колишній музикант гуртів “ВВ” і “Борщ”.
— Ми з Тарасом Костанчуком друзі ще з дитинства, разом вчилися. І коли він мені розповів цю історію, то я був такий вражений, що написав цю пісню ще до фільму.
— Ми з Юрою 50 років одне одного знаємо. Я запропонував йому бути нашим композитором ще на етапі сценарію. Він переживав, чи справиться. Бо це ж група “ВВ”, група “Борщ” — там пісні зовсім іншого штибу. Я дав йому сценарій, він подивився — і через кілька днів каже: “Буду! В мене вже є мелодія!”
Це фантастична пісня. Юрко написав те, що від нього не очікував жоден із шанувальників.
Головний консультат фільму, крім Бішута – боєць “Донбасу” Дмитро Єсаулов “Камиш”.
Оператор-постановник – Олександр Земляний, уже відомий за роботою у фільмах “Позивний “Бандерас” і “Гніздо горлиці”.
Художник-постановник – Вадим Шинкарьов.
Фото: Новинарня
Читайте також:
Скільки воїнів загинули в Іловайському оточенні: відоме точне число й імена
Лавровий хист. Життя бійця батальйону “Донбас” після Котла
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
