Що робити з Суворовим? Про міністра Нищука, Ізмаїл і національний інтерес

Сергій Борщевський
письменник, дипломат, експерт Центру дослідження Росії

Кілька місяців тому керівник одної з областей бадьоро доповів громадськості про успішне завершення процесу декомунізації на підпорядкованій йому території.
Вочевидь згаданий керівник не розуміє, що справжня, а не позірна декомунізація – це не просто заміна топонімів і повалення пам’ятників комуністичним вождям, а глибинні, тектонічні зміни в суспільній свідомості.

А головне, що йтися, власне, повинно не про декомунізацію, а про деколонізацію, адже комуністичний період – це лише один з етапів колоніального панування Росії на наших теренах. А артефактів цього панування і сьогодні, через 27 років після проголошення державної Незалежності, маємо вдосталь.

Пригадую, ще на початку двохтисячних один російський дипломат у розмові зі
мною завважив, мовляв, країни Латинської Америки чудово обходяться спільною для всіх мовою колишньої метрополії – іспанською. На що я негайно відповів, що в жодній з цих країн немає жодного пам’ятника конкістадорам, себто завойовникам, на кшталт Кортеса чи Пісарро.

Так от про пам’ятники. Міністр культури України Євген Нищук повідомив, що в зв’язку із запланованим знесенням на території Київського військового ліцею статуї колишнього «патрона» колишнього суворовського училища, цю статую передадуть до Ізмаїла. Мовляв, у Ізмаїльському музеї є присвячена Суворову експозиція, і така передача стане цивілізованим вирішенням питання.

Під «цивілізованим», мабуть, мається на увазі, що царського завойовника не розтрощать на друзки, як комуністичного на київській Бесарабці.

До речі, російська Вікіпедія мовить не про експозицію, а про Ізмаїльський музей О. В. Суворова, один із п’яти таких закладів на пострадянському просторі. Отже, через ті ж таки 27 років після проголошення Незалежності маємо в Україні музей, що прославляє завойовника, та ще й дбаємо про його наповнення.

Хочу нагадати: російські війська під началом Суворова захопили Ізмаїл 1790 року.

А тепер надаю слово тій же російській Вікіпедії: «Підкорення Ізмаїла мало велике політичне значення. Воно вплинуло на подальший хід війни та на укладення 1792 року Ясського миру між Росією і Туреччиною, який підтвердив приєднання Криму до Росії».

І тут не збрехали: перемога Суворова під Ізмаїлом справді закріпила російське панування на півострові.

Нещодавно я мав розмову з авторами сценарію фільму та однойменної документальної повісті «Позивний Бандерас» про нинішню українсько-російську війну. Після виходу фільму й книги вони об’їхали різні куточки України, провели чимало зустрічей з читачами та глядачами. В тому числі і в Ізмаїлі, де політична свідомість аудиторії, за їхніми словами, на доволі низькому рівні, а патріотично налаштовані громадяни почуваються не надто комфортно.

І в цьому зв’язку хочу нагадати ще одне: анексія Криму відбулася 2014 року, але готувалася вона заздалегідь, у тому числі шляхом відкриття на півострові – при потуранні тодішньої української влади – філій московських університетів.

Якщо нинішня українська влада не знає, як цивілізовано вирішити питання з пам’ятником Суворову або боїться «взяти гріх на душу», нехай подарує його Польщі. Сподіваюсь, у наших сусідів знайдеться і здоровий глузд, і кувалда, щоб розібратися з катом, який 4 листопада 1794 року залив кров’ю Варшаву.

Памятник російському полководцю Суворову поки що стоїть закритий. Грудень 2018. Фото: Новинарня

Читайте також:
Пам’ятник Суворову перед ліцеєм Богуна демонтують