Гротескний “Донбас”. Чи отримає “Оскар” фільм Лозниці про “не регіон, а поняття”

автор: Людмила Кліщук

На українські екрани вийшов в обмежений прокат фільм “Донбас” Сергія Лозниці. Ця стрічка змагається за “Оскар” у категорії “найкращий фільм іноземною мовою” – у жовтні фільм пройшов кваліфікаційний відбір та потрапив до “довгого списку” номінантів.

“Новинарня” подивилася фільм, склала власне враження про нього та запитала кінокритиків, які шанси у стрічки отримати престижну нагороду Американської кіноакадемії.

Про перші нагороди та специфіку фільму

Фільм створювали у копродукції Україна, Франція, Німеччина, Нідерланди та Румунія. 

Бюджет картини, яку продюсує Хайно Декерт – близько 71,3 млн. грн. Із них 16,7 млн. надала держава Україна (фільм став одним із переможців 8-го конкурсного відбору Держкіно).

Українським копродюсером виступив Денис Іванов та компанія Arthouse Traffic.

54-річний Сергій Лозниця (народився в Білорусі, жив і навчався в Україні та Росії, із 2001 року – в Німеччині) виступив у ролі і сценариста, і режисера-постановника свого четвертого повнометражного художнього фільму.

Зйомки відбувалися в лютому 2018 року у промисловому Тернівському районі на околицях Кривого Рогу.

Із відомих облич бачимо в Донбасі акторів Тамару Яценко, Геогія Делієва, Олесю Жураківську, Людмилу Смородіну, Наталію Бузько, навіть “співаючого далекобійника” Вадима Дубовського.

Кадр із фільму “Донбас” Сергія Лозниці

Читайте також:
У Кривому Розі вивісили прапори “Новоросії”

Уперше 2-годинну стрічку показали ще 9 травня на 71-му Каннському міжнародному фестивалі. Тут фільм і отримав свою першу нагороду – за найкращу режисуру у програмі “Особливий погляд” – та став “фільмом-відкриттям”.
Що свідчить не лише про сприйняття фільму критиками, а й – опосередковано – про те, що суспільно-політичні події на Донбасі залишаються актуальними для Заходу.

У стрічці відсутня традиційна сюжетна лінія, а є 13 епізодів із власними невеликими сюжетами, які, за словами режисера, засновані на справжніх подіях і показують Донбас як

“не регіон, а поняття”.

Деякі сюжети, що лягли в основу “Донбасу”, можна знайти в YouTube як документальну фіксацію того, що трапилося з реальними людьми в реальних місцях у перші роки війни – наприклад, знущання над українським військовополоненим.

Сергій Лозниця, режисер-постановник та автор сценарію фільму “Донбас”

Попри це, “Донбас” не нагадує “документалку”. Лозниця запозичує реальні історії та за допомогою художніх засобів показує абсурдність життя на тимчасово окупованих територіях України, поблизу лінії розмежування та навіть у “тиловій” Україні.

Про що кіно: кадри, емоції, увага до деталей. Трохи спойлерів

Починається стрічка з висміювання методів гібридної війни та пропаганди, які застосовує Росія на Донбасі.

Тісний кінофургон. Дві візажистки накладають грим на літніх жінок: бліде від пудри обличчя, занадто яскрава губна помада, підкреслені синці під очима, які мають демонструвати злиденність донбасівок.
“Більше масти, хіба це синяки?!” – вказує гримерці жінка, яка потім, на фоні нібито обстріляного тролейбуса і трупів, розповідатиме на камеру, як “фашисти обстріляли мирних мешканців”.

Кадр із фільму “Донбас” Сергія Лозниці

Є у стрічці і кадри з підконтрольної української території, які в саркастичній, гротескній формі передають також абсурдність внутрішніх проблем України – поряд із відкритим східним кордоном та збройною агресією.

…Сесія міськради у провінційному містечку, гімн, прапор, Тарас Григорович на стіні. До зали засідань вривається жінка та мовчки виливає відерце лайна на голову чиновнику – “помста за наклеп”.
Лозниця майже точно передбачив події в Миколаївській міськраді, які трапилися через півроку після прем’єри його фільму.

Кадр із фільму “Донбас” Сергія Лозниці

Епізод перетікає в пологовий будинок десь в ОРДЛО. Впливовому типу у шкірянці по телефону звітують про те обливання лайном – сплюндрований мер має все одно підписати якийсь документ для сепаратистів.

Скетчі лише на перший погляд не пов’язані між собою. Насправді ж майже в кожному наступному епізоді є герої та відлуння з попереднього.

В око глядача не може не потрапити табличка українською “пологовий будинок” – хоча і на окупованій території. Озброєні головорізи із георгіївськими стрічками у коридорах лікарняного закладу на контрасті виглядають загострено недоречно та абсурдно поруч із медсестрами в білих халатах.

Виразні деталі в загальній картинці – ще одна фішка фільму. Глядач дві години зосереджує увагу та ловить розставлені режисером художні пастки.

У стрічці майже відсутній образ української армії. Автор, очевидно, не мав за мету героїзувати (чи навпаки) Збройні сили України. Хоча епізод на блокпості українських військових не може не викликати приязні до наших бійців: попри те, що стрічка – російськомовна, наші говорять українською із вкрапленням суржику.

Військовий зображений дотепним та із почуттям гумору – гумору мовчазного, на рівні поглядів, емоцій та жестів.

Автор злегка потролив ЗСУ за недосконалість та застарілість матеріального забезпечення, але у фільмі це сприймається зі доброю посмішкою.

Загалом, попри обрану “трагічну” тему стрічки, глядач сміятиметься – із абсурдності ситуацій та їх художнього переосмислення.

Автори фільму зробили акцент на кольоровій гамі: переважно це тьмяні, чорно-білі тони, сірий сніг, який тане, болото, голі дерева тощо. На цьому тлі виділяються червоні сумочка та нігті білявки, яка прийшла у брудне, зацвіле бомбосховище, де ховається від обстрілів її матір. Білявка принесла харчі та спочатку мирно переконує матір поїхати з нею туди, “де не бомблять”. Мати відмовляється.

Відбувається сварка з лайкою, знову гротескно звучать поруч слова “мама” і “бл***ь” (неценцурщини у фільмі не бракує, як і в житті). Білявка на шпильках виходить з бомбосховища в грязюку та їде на роботу, “де не бомблять” – в адміністрацію глави фейкової “республіки”.

Весілля в “республіці” (так і хочеться написати – “в Малинівці”) – імовірно, одна з найемоційніших сцен фільму.

ОРДЛО. Пара приїздить у РАЦС, обом – за 40-50 років. І ведуча, і новоспечене подружжя, і гості добряче загримовані блідою пудрою – наче мерці. Мерці на весіллі.

Кульмінацією абсурдної церемонії є… традиційний вишиваний рушник, на який стають “молоді”.

Кадр із фільму “Донбас” Сергія Лозниці

Кілька бойовиків ідуть із церемонії завчасно, сідають в авто, зриваючи святкові весільні стрічки, та їдуть геть. Як виявляється – до РСЗВ “Град”. Із весілля на війну.

Сцена – без слів. Як і нічний теракт та розстріл позашляховика. Режисер залишає за глядачем право визначити, хто та кого ліквідував посеред ночі: бойовики – своїх, чи то була вдала робота української ДРГ на тимчасово окупованій території.
Власне, ніхто достеменно не знає, хто насправді “задвохсотив” Моторолу в ліфті, Гіві в казармі чи Захарченка в кафе “Сепар”.

Кадр із фільму “Донбас” Сергія Лозниці

Не можна сказати, що фільм без насилля. Воно присутнє та реальне. Як-от сцена з українським добровольцем, якому бойовики накинули на плечі український прапор та прив’язали до стовпа на автобусній зупинці – “аби поспілкувався з народом”.

Однак, попри наявність насилля та вбивств, у фільмі немає крові.

Розгублені очі німецького репортера, якого принижують та обзивають “фашистом” напівп’яні донбаські “казаки”. “Бойовики” з Горлівки із явно не європеоїдним розрізом очей. “Зашифрований” російський командир. Трилітрова банка квашених огірків на БТРі… Різні способи показати пастку, в яку потрапив Донбас та його мешканці.

Не можна сказати, що жителі тимчасово окупованих територій показані як зло. Лозниця, радше, намагається продемонструвати, що люди стали заручниками ситуації та методів гібридної війни. І вже в ході цієї війни з них починають лізти тваринне єство, злість та агресія.

Російська та світова реакція на фільм

Вочевидь націлюючись на фестивальні нагороди зі своїм артхаусним фільмом, Сергій Лозниця уже здобув значно більше уваги, ніж пересічні стрічки такого штибу.

Те, що режисер поцілив “у яблучко” на східному напрямку, свідчить реакція російської сторони. Так, посольство Росії в Австралії на своїй сторінці у Facebook прямо застерігає: картина Лозниці – то “антиросійська пропаганда”.

“Фільм не може не викликати огиду своїм демонстративним, відверто расистським русофобським зарядом в гірших нацистських традиціях. Важко уявити, що твориться в душі людини, яка з таким смаком зображує мешканців Донецької і Луганської народних республік у вигляді потворних, грубих, агресивних і розумово неповноцінних персонажів… Огидна, неприховано фашистська мораль”, – йдеться в заяві диппредставництва РФ.

При цьому в дописі відзначається, що фільм має схвальні відгуки в пресі Австралії, де його теж показують. Скрізь “фашисти”: це ніби продовження епізоду з німецьким репортером на блокпосту.

Фільм уже побачили в Польщі, Франції, Німеччині, показали у рамках міжнародних фестивалів у Карлових Варах, Мюнхені, Єрусалимі, Мельбурні. У вересні 2018-го “Донбас” був представлений у секції “Сучасний світ кіно“ 43-го Міжнародного кінофестивалю в Торонто.

Західні експерти дещо розійшлися у поглядах на фільм. Так, провідний кінокритик британського видання The Guardian Пітер Бредшоу вважає, що фільм Лозниці – це зворотний бік медалі буйного бачення Кустурицею хаотичної війни в колишній Югославії: “Донбас” є недосконалим, але яскравим досягненням”.

Натомість сценарист і режисер Джеймс Леттімер у рецензії для видання Британського інституту кіно зазначив, що “Донбас” говорить “водночас забагато і замало про війну в Україні”.

А ось російський кінокритик Антон Долін констатує в “Медузі”: “Донбас” складається з низки жахливо рельєфних, гротескних, гіперреалістичних фресок, майстерно знятих постійним соратником режисера оператором Олегом Муту. Від смішного до кошмарного тут менш ніж крок… Фільм безумовно знятий не для того, щоб зайняти політичну позицію і виправдати дії українських військових. Це чітко антивоєнна картина, яка не виправдує організоване насильство з будь-якого боку. Вона показує, як війна калічить людину, перетворює на чудовисько, комічне і жахливе одночасно”.

Що говорять українські кінокритики

Чи тягнуть дві години донбаського абсурду на “Оскар” – покаже час. Але саме фільм Лозниці делегував на розгляд кіноакадемії США Український оскарівський комітет – його члени надали перевагу “Донбасу” в конкуренції з “Кіборгами” Ахтема Сеїтаблаєва, “Міфом” Івана Яснія та покійного Леоніда Кантера, “Коли падають дерева” Марисі Нікітюк,  “Брамою” Володимира Тихого та “Вулканом” Романа Бондарчука.

Творча група фільму “Донбас” на чолі з Сергієм Лозницею в Канні, травень 2018. Фото: ЕРА

“Новинарня” запитала в українських кінокритиків про шанси “Донбасу” отримати “Оскар”.

Дарія Бадьор
кінокритик,
редактор відділу “Культура” LB.ua:

– Доля “Донбасу” на “Оскарі” залежить від кількох речей. По-перше, чи достатньо гучною була прем’єра фільму Лозниці на світовому кіноринку (в Каннах фільм виборов нагороду, вийшли рецензії, фільм показали на кінофестивалі в Торонто, що важливо, – все це також вплинуло на рішення Українського оскарівського комітету на користь цієї стрічки).

По-друге, чи достатньо ефективною буде інформаційна кампанія про фільм серед тих кіноакадеміків, які беруть участь у голосуванні у визначенні дев’яти фільмів у “короткому списку”.

Говорячи про “Донбас”, треба пам’ятати, що Лозниця не просто знімає про “війну” або про сталінські процеси. Він досліджує пострадянську дегуманізовану територію – її причини і наслідки. Тому його фільм про війну на Донбасі – це не кон’юнктурна спроба вписатись в актуальний порядок денний, а ще одна серія величезного кінематографічного дослідження.

Той факт, що Україна бере участь в цьому дослідженні не лише як пасивний об’єкт і тема, а також активно, індустріально, своїми креативними ресурсами – це дуже добре, на мій погляд.

За словами пані Дарії, читаючи рецензії західних критиків, можна більш-менш зрозуміти, як “Донбас” Сергія Лозниці сприймають поза Україною. Для багатьох критиків це не просто стрічка про окуповану територію конкретної країни – це фільм про те, що відбувається з людьми, які перебувають у стані війни, під впливом пропаганди,

що відбувається з людьми, яких “не відпускає кадавр Радянського Союзу”. 

Я думаю, що нам час мислити глобальніше і перестати дивитись у дзеркала “світу”, Американської кіноакадемії або ще когось, бажаючи знайти там якусь розраду і підтвердження того, що ми все робимо правильно. Це інфантильна позиція.

Війна на Донбасі – надто велике, потужне і трагічне явище, щоб забороняти кінематографістам про неї знімати кіно. Як вони це роблять, чи можливо для них (і для нас, як глядачів) витримати потрібну для художнього висловлювання дистанцію, – це вже питання до обговорення після того, як ми ці фільми подивимось.

Катерина Сліпченко
кіножурналіст, кінокритик,
член Міжнародної федерації кінопреси:

– Для “Оскара” важлива участь у таких фестивалях, як Каннський чи фестиваль у Торонто. Якщо подивитись на список, то можна легко побачити, що такою логікою керуються більшість країн.

Я вважаю, що це видатна режисерська робота, поєднання багатьох жанрів та спроба аналізу того, що відбувається. Мабуть, багато речей у “Донбасі” будуть незрозумілими для іноземців. Але те, як приймали фільм в Канні, і приз за режисуру свідчать, що він таки сприймається як мінімум професіоналами.

Катерина Сліпченко поки утримується від конкретних прогнозів щодо отримання чи неотримання стрічкою статуетки, втім, наголошує вона, саме цей фільм має найбільші шанси з усіх запропонованих українських претендентів.

Україна та “Оскар”: історія взаємин

Незалежна Україна вперше подала стрічку власного виробництва на “Оскар” у 1997 році. Але фільм “Приятель небіжчика” В’ячеслава Криштофовича у номінацію основного конкурсу не потрапив, як і вибір 2003 року – “Мамай” Олеся Саніна.

У 2004 році стрічку “Водій для Віри” Павла Чухрая дискваліфікували через переважне російське виробництво стрічки.

Згодом були ще сім фільмів, також не номіновані: “Аврора” Оксани Байрак (2006), “Ілюзія страху” Олександра Кірієнка (2008), “ТойХтоПройшовКрізьВогонь” Михайла Іллєнка (2012), “Параджанов” Олени Фетісової та Сержа Аведікяна (2013), “Поводир” Олеся Саніна (2014), “Українські шерифи” Романа Бондарчука (2016), “Рівень чорного” Валентина Васяновича (2017).

Першим та єдиним фільмом, який створили на території України та номінували на премію “Оскар”, є військова мелодрама “Військово-польовий роман” Петра Тодоровського (1985).
Проте російськомовна стрічка представляла Радянський Союз.

Відбір претендентів на “Оскар-2019” відбудеться в першій половині січня. Номінанти стануть відомі 22 січня.
Потім члени Американської академії кіноіндустрії перейдуть до другого етапу голосування, який 12-19 лютого визначить шорт-лист. Змагаються фільми із загалом 87 країн.

91-ша церемонія вручення премій “Оскар” відбудеться 24 лютого 2019 року.

Читайте також:
Документальний фільм про Революцію Гідності зупинився за крок до “Оскара”.
Ді Капріо таки отримав

Українські фільми про війну провалюються в прокаті.
Чому це не “зрада”