Катерина Калитко: Цієї листопадової ночі померлі й ненароджені мовчки стоять у нас під вікнами і дивляться в них

Катерина Калитко
письменниця, перекладачка

(FB)

Цього дня я завжди думаю, що народилася внаслідок великого дива. Точніше буде сказати, що я – онука Дива.

Наприклад, моїй бабусі Марії в перший рік Голодомору було шість. Вона була п’ятою і найменшою дитиною в родині, єдиною дівчинкою – тобто одразу в групі ризику. Якби мало статися щось жахливе – сталося б у першу чергу із нею. Але всі діти вижили, хоча з годувальників у родині була лише мати, моя прабаба Катерина.

Я досі не набралася мужності масштабно обдумати всі жахливі зусилля й приниження, яких коштувало їй виживання дітей.

З того всього вона з полегшенням померла у п’ятдесят, виглядаючи при цім на всі вісімдесят. Але тоді – зуміла вистояти.

Бабуся часто згадувала, як щоранку плакали й просили хліба старші брати-підлітки, які запалі щоки й хворобливо блискучі очі були в її мами. Сама бабуся їсти не просила, тільки марила. Вона вижила – і це Диво.

Скільки разів воно мало повторитися з людьми, яких розкуркулювали і виселяли, які голодували роками, які блукали тайгою без напрямку, тікали по шию в снігах від озброєної банди, потопали в якутських річках, ховалися на київському вокзалі під час досвітнього німецького бомбардування, корчилися від холоду в болотах зі снайперською гвинтівкою на Білоруському фронті, скручували зубами (бо обмерзлі руки не слухалися) оголені дроти під ворожим вогнем, аби забезпечити дивізію зв’язком, провалювалися під кригу на переправі, йшли пішки до Берліна й верталися, зомлівали на вулиці випадкового галицького містечка від гарячки після поранення, – скільки разів мусило повторитися Диво із цими людьми, щоб вони просто вижили і народили своїх дітей, а ті – мене.

А потім я починаю думати про тих, із ким сталося інакше. Кому несправедливо не дісталося дива – чи то просто Бог забрав їх раніше, позбавивши страждань. Про всіх, хто помер від голоду чи від кулі, хто похований у колективній могилі, поліг при форсуванні непотрібних висот і безіменних річок, у в’язниці, у таборі, про всіх, чиї імена лишилися і тих, чиї проросли травою. І про всіх їхніх дітей, які так і не народилися.
Про те, якою населеною, живою та іншою була би з ними тутешня земля. І мені стає боляче дихати, ніби в трахеї скло.

А тоді я починаю їх бачити. Цієї листопадової ночі вони мовчки стоять у нас під вікнами і дивляться в них. Навіть ті, хто в реальності не встиг з’явитися. Вони прикладають долоні до скла і дихають на нього.
Вони тримають для нас землю із того боку. Їм радісно, що в нас є дім – маленький власний і великий спільний.
Але й дуже самотньо.

Запаліть сьогодні для них свічку. Хай вони побачать, що ми теж про них думаємо.

Читайте також:
Сьогодні – День пам’яті жертв голодоморів. ЗАПАЛІТЬ СВІЧКУ ПАМ’ЯТІ!