Бойові втрати жовтня: 13 облич загиблих героїв

 

Після вересневого умовного “затишшя”, коли бойові безповоротні втрати сил АТО протягом місяця становили 5 загиблих та 31 поранений, у жовтні крива фронтових смертей знову поповзла вгору.

За місяць, що минув, “Новинарня” нарахувала 13 полеглих та 47 поранених і травмованих військових (серед останніх – один прикордонник).

Підкреслимо: йдеться про тих загиблих, що підтверджені саме як бойові втрати Генеральним штабом ЗСУ.

Тринадцять чоловіків, які віддали за нас найдорожче – свої життя.

Наймолодшому – Іллі Стецуну з Хмельниччини – лише 19 років. Найстаршому – Михайлові Володимировичу Луговому з Харкова – 53.

Один із полеглих героїв – уродженець Росії, ще один – громадянин Грузії, для якого була це вже не перша війна проти московських окупантів.

Усі вони підписали контракт зі Збройними силами, щоб захистити нашу країну від російської агресії.

Шестеро загиблих військових значаться як бойові втрати внаслідок підривів на вибухових пристроях. Решта семеро – полягли внаслідок боїв та обстрілів.

Загиблі по днях: 1.10 – один, 16.10 – двоє, 17.10 – троє, 23.10 – один, 24.10 – четверо, 28.10, 31.10 – по одному.

Протягом місяця не було безповоротних бойових втрат на Луганському напрямку.

Вдивімося в їхні обличчя. В них – мужність і честь.

Вчитайсмося в їхні біографії. В них – самопожертва в ім’я кожного з нас.

Закарбуймо імена і прізвища. Подякуймо за їхній великий чин.

Царство небесне воїнам, шана та вічна пам’ять.

1. Сергій Клемешев “Клема”

Сергій Клемешев народився 16 лютого 1993 року в селі Красносілка Лиманського (тоді ще Комінтернівського) району Одеської області.

Закінчивши 9 класів сільської школи, хлопець із багатодітної сім’ї продовжив навчання у ВПУ №25, де отримав фах “столяр-тесляр”.

У 2011-му Сергій пішов на строкову службу в армії. Після повернення додому намагався влаштуватися на різну роботу, щоб заробляти для сім’ї: працював продавцем-консультантом, на шкіряному комбінаті, охоронцем паркінгу.

У квітні 2014-го 21-річного на той час юнака призвали до ЗСУ в першу чергу мобілізації. Службу він проходив у селі Червоний Чабан (тепер – Преображенка) на Херсонщині, на адмінкордоні з окупованим Кримом.

А менш ніж через два роки після демобілізації, в символічний День усіх закоханих 14 лютого 2017 року, вирішив повернутися до війська – цього разу на контракт із ЗСУ як молодший сержант, командир інженерно-саперного відділення інженерно-саперної роти групи інженерного забезпечення 28-ї окремої механізованої бригади.

Сергій користувався авторитетом серед підлеглих та товаришів по службі. Він був справжнім фахівцем саперної справи – добре показав себе як під час навчання на курсах у Центрі розмінування Кам’янця-Подільського, так і безпосередньо в роботі, під час бойових виходів у районі проведення АТО.

1 жовтня 24-річний Клемешев вирушив виконувати бойове завдання в “сіру зону” біля села Богданівка Волноваського району Донецької області. І підірвався на міні.

Осколкове поранення в скроню не залишило бійцеві шансів. Очевидно, це була ОЗМ-72 — протипіхотна вистрибуюча осколкова міна кругового ураження, в просторіччі — “міна-жаба”.

Похорон Сергія Клемешева. Фото: Трасса Е-95

Поховали Сергія в рідній Красносілці.

Без сина залишилися батьки, без чоловіка – молода дружина.

2. Андрій Беспалов “Палич”

Андрій Іванович Беспалов народився 17 березня 1971 року в російському місті Челябінськ, у сім’ї військового. У 1986-му разом із батьками переїхав в Україну, в місто Кіровоград (нині – Кропивницький). Із 2004 року мешкав у селищі міського типу Нове Кіровоградської міськради.

Після школи Беспалов вступив у Калінінградське вище інженерне училище. Але згодом перевівся назад у Кіровоград, у машинобудівний коледж Кіровоградського національного технічного університету, який закінчив за фахом “інженерна механіка та машинобудування”.

Його пристрастю була риболовля, якою Андрій Іванович займався фактично на професійному рівні – неодноразово виступав суддею на змаганнях із цього виду спорту.

Після початку війни у 2014 році Беспалов пішов добровольцем на фронт. Пройшовши навчання в “Десні”, був направлений у 57-му бригаду.
Спершу служив у роті матеріального забезпечення, потім проходив службу в 146-му протитанковому артилерійському дивізіоні (в/ч В2701). Навесні 2017 року за власним бажанням перевівся на передову.

Молодший лейтенант, заступник командира роти вогневої підтримки 17-го мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

“Прекрасна людина, чудовий друг…”, “веселий, чесний, охоче ділився своїми знаннями, навчав усьому, що знав сам…” – розповідають про загиблого побратими.

Як пише волонтер Ян Осока, Беспалов зовсім трохи не дочекався до звання лейтенанта.

“Тату, в мене для тебе подарунок”, – казав він батькові, маючи на увазі, що скоро привезе додому нове звання та нагороду.

Замість цього привезли його.

16 жовтня о 15:30 в районі селища Невельське Ясинуватського району Донецької області 46-річний Андрій Беспалов підірвався на розтяжці. За одними даними – переслідуючи ДРГ противника, за іншими – перевіряючи пости під час чергування.

Поховали воїна нa Aлеї Слaви Рівнянського кладовища в Кропивницькому.

У нього залишилися батьки, цивільна дружина та 15-річний син від першого шлюбу.

3. Микола Ларін

“Своїм оптимізмом, життєлюбством, вмінням прийти на виручку в найпотрібнішу мить 25-річний козак привертав до себе всіх, з ким його зводила доля на життєвому шляху та на бойових стежках”, – так описує Миколу Ларіна, бійця розвідроти 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців, прес-служба підрозділу.

Ворожа куля скосила старшого солдата Ларіна буквально за кілька днів до виходу 72 омбр з-під Авдіївки на ротацію.

Микола народився 8 вересня 1992 року в селі Хрулі Лохвицького району на Полтавщині. З початку бойових дій на сході України став до лав Збройних сил. Служив у льотній частині в рідній області, разом з іншими прикомандированими в грудні 2016-го прийшов у 72-гу білоцерківську бригаду.

У січні 2017-го, коли під Авдіївкою противник розпочав активні бойові дії, Микола разом з іншими бійцями розвідувальної роти 72 омбр відстояв кілька днів на відбитій у ворога позиції “Алмаз-2”, згодом перейменованій на “Орел” – на честь полеглого тут капітана Кизила з таким позивним.

Товариші розповідають: “Ми виходили сюди на бойове чергування щодоби, після бою поверталися в розташування роти на відпочинок. Коля ж, побачивши, наскільки тут тяжко триматися і які шалені атаки здійснював ворог на захисників Авдіївки, за власним бажанням лишався на позиції три доби поспіль, в найгарячіші дні битви за “Орел”.

“Потім, коли противник перемістив напрямок атаки східніше, під Круту Балку, Микола попросився туди, щоб так само відважно захищати українську землю тут, у свіжовиритих окопах, щоденно обстрілюваних ворогом з мінометів, танків та артилерії”, – пише прес-слуджба 72 омбр.

По закінченню відрядження Микола вирішив продовжити службу в 72-й бригаді, у розвідроті, що стала для нього рідною.

“У серпні він повернувся до нас в бригаду, відразу ж попросився в свою розвідроту, на знайомі небезпечні позиції за 100-150 метрів від ворога. 14 жовтня Микола Ларін отримав від командира народну нагороду – медаль “За оборону Авдіївки”, 16 жовтня вранці начальником штабу бригади йому була вручена народна відзнака за мужність і патріотизм, виявлені при захисті Вітчизни. А вже ввечері його не стало…” – розповідають “Чорні запорожці”.

Того дня обстріл позицій 72 омбр противник почав близько 18:00, вів його з мінометів та стрілецької зброї.
Ларін, який саме перебував на бойовому чергуванні в районі Кам’янка/Крута Балка, отримав поранення в шию, несумісне з життям.

На похорон у рідних Хрулях зібралося все село. У бійця залишилися мама, дві неповнолітні сестри і старший брат.




4. Михайло Луговий “Дід” / “Борода”

Михайло Луговий народився 27 червня 1964 року в Харкові. Закінчив ПТУ №9 за фахом “слюсар літальних апаратів”. Працював водієм, захоплювався риболовлею й полюванням…

Коли після окупації Криму почалися бойові дії на сході України, Михайло Володимирович без вагань пішов у військкомат – щоб захищати українську землю.
Проте (ймовірно, через поважний вік) потрапити до лав ЗСУ вдалося не одразу. Та незважаючи на відмови, чоловік не припиняв спроб. І в серпні 2016 року підписав контракт із ЗСУ до закінчення особливого періоду.

Станом на жовтень 2017 року служив у званні сержанта, на посаді командира відділення кулеметного взводу 2-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади.

Втім, як зазначає волонтер Ян Осока, до початку вересня 53-річний воїн був у взводі матеріального забезпечення 1-го мехбату й лише нещодавно був переведений до 2-го, бо виказав бажання потрапити на передову.

Попри те, що багатьом однополчанам “Дід” годився в батьки, вони розповідають про нього як надзвичайно енергійного й діяльного чоловіка, який не міг сидіти без діла й увесь час знаходив собі заняття.

Своїм патріотизмом і завзяттям Луговий “заразив” зятя та племінника, які тепер також служать у ЗСУ.

На жаль, уже без Михайла Володимировича. 17 жовтня о 13:00 бойовики почали обстрілювати Мар’їнку (Донецька область) зі стрілецької зброї. Зав’язався бій, і Луговий кинувся на допомогу. Боєць біг по безпечному коридору серед укріплень. Але 12,7-міліметрова куля, зрикошетила від гаража, виявилася фатальною для Михайла Володимировича.

Поховали Михала Лугового в Харкові, де в нього залишилися дружина, дочка та сестра.

5. Олександр Омельчук

Солдат Олександр Омельчук, якого називали “Механ” – бо механік-водій 2-го батальйону 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади – загинув надвечір 17 жовтня в районі сіл Жованка/Зайцеве Донецької області. На позицію прилетіла 120-мм міна.

Спокійному, врівноваженому “Механу” було 27.

Народився він 18 лютого 1990 року в селі Велика Боровиця Білогірського району Хмельницької області. Закінчив Рівненський технічний коледж НУВГП за спеціальностями “слюсар контрольно-вимірювальних приборів і автоматизації” та “технік-електромеханік”.

Ще до війни – якраз на Покрову, 14 жовтня 2011 року – Омельчук вступив на військову службу за контрактом.

Від початку війни служив у роті матеріального забезпечення, взимку 2016-го переведений на посаду механіка-водія. В останню ротацію вирушив до зони АТО на початку літа 2017-го.

Похований 20 жовтня у рідному селі. Залишились батьки та сестра.

6. Микола Руденко “Рудік”

УТОЧНЕНО. Речник Міноборони у зведенні наступного дня не згадував про цю смерть як про бойову втрату. Однак було відповідне службове розслідування.

“Інформація по бойових втратах відносно Руденка Миколи Вікторовича, командира 1-го відділення розвідувального взводу 10 ОМПБ 59 ОМПБР, підтверджується командуванням бригади”, – повідомили “Новинарні” в Генштабі ЗСУ.

Старший солдат, 22-річний командир БРДМ-2 Руденко – або, як його називали, Рудік – загинув 17 жовтня на Приморському напрямку, в районі Павлополя Донецької області, внаслідок підриву на фугасі.
За словами волонтерів, він підірвався на ворожому фугасі на очах у товариша.

Народився Микола 2 травня 1984 року в Одесі. Закінчив 11 класів школи №106, навчався в Одеському національному медичному університеті, надалі працював автоперевізником та будівельником. Захоплювався зброєю.

1 лютого 2017 року підписав трирічний контракт із ЗСУ. Навчання проходив в Острозі, після чого на початку весни прибув до свого підрозділу – у розвідувальний взвод 10-го окремого мотопіхотного батальйону 59-ї мотопіхотної бригади. На фронті – з травня.

Поховали Миколу в рідній Одесі. Залишились дідусь, якого він постійно згадував у розмовах з товаришами по службі (через що його навіть називали “Дєдушка Рудік”), батьки, дружина та донька.

7. Юрій Колесник

ОНОВЛЕНО. Підтвердження щодо цієї втрати як бойової джерела у Генштабі надали “Новинарні” вже після того, як матеріал було опубліковано.

23-річний Юрій Колесник загинув 23 жовтня поблизу села Богданівка Волноваського району Донецької області (Приморський напрямок), коли проводив встановлення сигнальних загороджень для запобігання підходу ДРГ противника. Солдат підірвався на невідомому мінно-вибуховому пристрої – про це першою повідомила Дубровицька РДА Рівненської області.

Юрій народився в Дубровиці 22 березня 1994 року. Здобув фах муляра-штукатура у тамтешньому професійному ліцеї. Добре малював – пішов у батька-художника, займався татуюваннями.

До Збройних сил прийшов ще до війни – з 15 жовтня 2013 року проходив військову службу за контрактом у 80-й окремій аеромобільній бригаді.

Під час АТО Колесник брав участь у боях за Луганський аеропорт, у забезпеченні виводу військ з Іловайського котла. Того року дістав контузію і проходив лікування в Одеському військовому госпіталі.

Планував навчатися у військовій академії, але перевівся у 28-му бригаду ОК “Південь” (ППД – Чорноморське).

Деякий час був інструктором із саперної справи на Яворівському полігоні, по тому повернувся на фронт.

Старший солдат, стрілець-зенітник механізованого батальйону 28 омбр.

У листопаді 2015 року нагороджений пам’ятним нагрудним знаком Міноборони “Захиснику України”.

Залишилися батьки, старший брат (настоятель Свято-Петро-Павлівського храму Сарненської єпархії УПЦ МП) та дві старші сестри.

Юрій Колесник – друга втрата 28-ї бригади за місяць у районі Богданівки після Сергія Клемешева, і також унаслідок підриву.

8. Антон Сінягуб “Дейл”

24 жовтня двоє військових із 24-го окремого штурмового батальйону“Айдар” 53-ї бригади ЗСУ загинули на Світлодарській дузі в результаті підриву на міні ОЗМ – Ярослав Бондар та Антон Сінягуб.

Молодшому сержанту Сінягубу, позивний “Дейл”, було 24 роки.

Він народився 16 вересня 1993 року на Київщині, в селі Тарасівка Києво-Святошинського району.

Закінчив школу в Боярці, навчався в Києві у політехнічному ліцеї КПІ, потім вивчав правознавство в Університеті економіки та права “КРОК”. У 2015 році заочно закінчив Кіровоградський інститут комерції, отримавши фах економіста.

Роком раніше, у березні 2014-го, Антон із позивним “Дейл” уже допомагав батальйону “Київська Русь”.

У червні 2015 року підписав зі Збройними силами контракт.

Командир відділення 1-го взводу 1-ї штурмової роти 24 ошб “Айдар”.

Журналістка Б’янка Залевська написала про загиблого захисника України: “Коли літом я приїхала в «Айдар», він віддав мені власне місце, щоб спати… Він любив Україну, захищав ії, годинами грав в футбол і часто казав, що ніколи не зрозуміє “жіночoї логіки”. Я тоді з посмішкою відповідала: “Зрозумієш, ти ще молодий, і в тебе буде час, щоб це зрозуміти”. 24 роки – здається, що все життя попереду. Але він помер, i ще один хлопець з батальйону «Айдар», і ще один поранений… Вічна пам’ять Герою”.

Поховали Антона в рідній Тарасівці. Залишилась мати.

9. Ярослав Бондар “Яків” / “Фестиваль”

Другому загиблому внаслідок підриву на “Світлодарці” 24 жовтня – Ярославу Бондару – було 30 років.

Він народився 29 грудня 1986 року в селі Губник Гайсинського району Вінницької області. Надалі жив у Літині, ходив до школі в Селищі.

Довгий час працював у компанії “Укртелеком” (мав фах “електромонтер лінійних опор електрозв’язку та провідного мовлення”).

Був мобілізований під час шостої черги (2015 рік). Проходив службу у 122-му окремому аеромобільному батальйоні 81-ї бригади, майже сім місяців провів в Авдіївській промзоні.
21 вересня 2017 року підписав контракт із ЗСУ і вдруге пішов на фронт.

Солдат, номер обслуги гранатомета в 1-й  роті 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар”.

Похований 26 жовтня в смт Літин.

Залишились мати, брат та кохана дівчина на Житомирщині, де Ярослав жив певний час між ДМБ і контрактом.

10. Ілля Стецун

Йому було всього 19.

Стецун Ілля Миколайович народився 3 серпня 1998 року в селі Любомирівка Новоушицького району Хмельницької області.

Після дев’яти класів школи закінчив Михайлівське вище професійне училище за спеціальністю “механізатор”.

Військовослужбовець-контрактник 9-го окремого мотопіхотного батальйону 59-ї окремої мотопіхотної бригади (в/ч А2896).

Ілля загинув 24 жовтня близько 12:00 поблизу села Водяне Волноваського району Донецької області від кульового поранення в груди під час обстрілу укріплень з АГС та кулеметів.

Залишилися батьки та сестра.

11. Валерій Самофал

Валерій Павлович Самофал народився 11 січня 1969 року в селі Леб’яже Чугуївського району Харківської області. Досвідчений чоловік, 49 років.

Після початку війни спочатку відслужив за мобілізацією, а згодом вирішив продовжити службу в армії за контрактом, який підписав у квітні 2016 року.

Старший солдат, водій у 2-му взводі 6-ї роти 2-го батальйону 92-ї окремої механізованої бригади.

Валерій Самофал загинув 24 жовтня в районі міста Мар’їнка Донецької області від пострілу ворожого снайпера. Куля 7,62 мм влучила  в шию.

У загиблого залишилися батько, дружина та двоє синів.

12. Олександр Жуков

Олександр Жуков – перший боєць 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, який склав голову після приходу десантників до Авдіївської промзони, де вони замінили 72 омбр.

Це сталося 28 жовтня. Олександр загинув, уражений кулею ворожого снайпера.

Солдат, стрілець-санітар 25 опдбр.

Він народився 23 серпня 1986 року в селі Мала Білозерка Василівського району Запорізької області.
Працював на Запорізькому залізорудному комбінаті (складальник поїздів).
У 2015 році був мобілізований, служив механіком-водієм у 16-му полку охорони громадського порядку Нацгвардії (в/ч 3036).
Невдовзі після демобілізації уклав перший контракт із ЗСУ – на півроку. У вересні 2017 року прийшов на новий контракт – у 25-ту бригаду, яка наприкінці жовтня заступила на оборону Авдіївки.

Як повідомляв прес-центр штабу АТО, того вечора бойовики двічі по кілька годин поспіль обстрілювали опорні пункти ЗС України в Авдіївській промзоні, а наприкінці доби обстріляли з гранатометів і цивільні будинки мирних мешканців.

Поховали Олександра 31 жовтня в рідному селі. Залишилися мати, сестра й дочка.

13. Георгій Саралідзе “Гюрза-2”

“Братан, я не боюся смерті. Дивись сюди. Вальгалла-експрес! Я буду єдиним та улюбленим грузином за столом у одноокого бога”, – Гюрза-2 показує молот Тора.

Олексієві Бешулі, бійцеві 54-го і 131-го розвідбатальйонів, свого часу вистачило тижня в одній палаті у госпіталі поруч із Георгієм Саралідзе, щоб досі розказувати друзям історії про цього грузинського підполковника.

“Кавказька бравада. Тотальний потяг до жінок. Життєлюбність. Щирість і часом трохи акторства… Чомусь я впевнений, що зараз він зібрав усіх валькірій, роздав їм по пластиковому стаканчику з вином і вплітає до розлого тосту: “Я дивлюся у твої очі та розумію, що в нас буде секс”, – написав Бешуля замість некрологу 39-річному Гюрзі.

Георгій загинув 31 жовтня біля Донецького аеропорту.

“У знаменитому мiсцi загинув, для нього це важливо. Казав менi колись, що коли йому було 14 рокiв, батька вбили руськi у першій абхазькій війні… З тих пiр вiн у всiх війнах, де тiльки “русский дух”, – розповів “Новинарні“ керівник волонтерського фонду “Народний тил” Олексій Сіхарулідзе, який знав Саралідзе ще весни 2014 року.

У 90-х роках Саралідзе брав участь у війні в Абхазії та в громадянській війні. За його словами, спершу – в Легіоні грузинських соколів, згодом – у Національній гвардії, де служив його батько Анзор, позивний “Бабу” (загинув під Сухумі 1992 року).
У лавах грузинської армії захищав територіальну цілісність Грузії під час російсько-грузинської війни 2008 року. Підполковник ЗС Грузії.

В Україні Гіоргі був лише молодшим сержантом.

Йому було 40. Народився 8 вересня 1977 року.

Приїхав до України як доброволець з самого початку війни проти російських окупантів.

Олексій Сіхарулідзе згадав їхній із Георгієм діалог у травні 2015 року:

– Алекс-брат, а есть рации у тебя?
– Есть, но они незащищенные, Вас могут прослушать…
– Пусть прослушивают, мы по-грузински будем говорить, пусть знают враги, пусть боятся…

Спочатку Гюрза воював у полку спецпризначення “Азов”. У квітні 2015-го, під час боїв під Широкиним, отримав важкі поранення, переніс 13 операцій, а в травні 2016-го знову був у строю.

Знайомі розповідають, що Гюрза – чоловік правих поглядів – абсолютно не боявся куль, був “по-хорошому нарваним” і міг, наприклад, сам піти вночі “на той бік” з кулеметом “косити сепарів”.

В одному з телевізійних інтерв’ю він просив про пільги та допомогу не живим АТОвцям, а сім’ям загиблим.
Крім того, нарікав на невирішеність питання легалізації грузинських добровольців у Збройних силах України:

Після “Правого сектору” Гюрза-другий (а “перший” Гюрза був якраз “правосеком” і загинув у грудні 2016 року) підписав контракт із ЗСУ.

Воював у 25-му окремому мотопіхотному батальйоні “Київська Русь”, 2-му мехбаті 92 омбр, насамкінець – у 42-му батальйоні 57-ї механізованої бригади.
Формальна посада – старший навідник гранатометного відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки.

“…Найбільш гаряче  знову було на Донецькому напрямку. Зранку (31 жовтня) бойовики обстріляли з великокаліберного кулемета і стрілецької зброї наш опорний пункт неподалік Опитного. У результаті цього обстрілу один український воїн загинув, один був поранений”, – ішлося у зведенні прес-центру штабу АТО.

У деяких інших джерелах ішлося про бойове зіткнення за участі розвідгрупи Саралідзе.

Поховають його 2 листопада в Запоріжжі, де легіонер жив останнім часом.

Гіоргі був одним із героїв документального фільму “Брат за брата” Руслана Ганущака – про грузинських добровольців, які воюють за Україну:

Вічна пам’ять і слава полеглим воїнам.

На фото-заставці – Микола Ларін, старший солдат розвідроти 72-ї бригади, загиблий 16 жовтня.

підготували: Дмитро Лиховій і Леся Шовкун

Читайте також про загиблих у попередні місяці:
вересень 2017
серпень 2017

липень 2017

червень 2017
травень 2017
квітень 2017

березень 2017

лютий 2017
січень 2017
грудень 2016
листопад 2016

 

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

 

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

 

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

- реклама -

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: