Війна і творчість Мишка Адамчака – водія-парамедика й музиканта “КораЛЛів”

Як побудована робота парамедиків у батальйоні ДУК “Госпітальєри”, навіщо сопілка на ротації та що попереду в гурту “КораЛЛі”

Мишко Адамчак (праворуч) із колегою по “Госпітальєрах”, медиком Тарасом Попадюком

автор: Яна Ладомська

30-річний Михайло Адамчак – музикант і водій-парамедик батальйону «Госпітальєри» Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Гурт «КораЛЛі», в якому Мишко грає на клавішних та сопілці, є культурним осередком не тільки для Івано-Франківська, а й для всього Прикарпаття.

У розмові з Адамчаком розумієш, що на війну насправді йдуть з великої любові – з любові до Вітчизни, з поваги до власної гідності, керуючись вірою в Бога та в людей. Мишко радіє з того, що його екіпажам вдалося довезти живими до шпиталів усіх поранених із передової – так було і в Пісках під Донецьким аеропортом, і в Мар’їнці, і в Широкиному та Гнутовому.

Під час останньої наразі ротації в Мар’їнці Михайло Адамчак не лишався осторонь музики. Оскільки було натхнення, то, знайшовши поміж ящиками зі снарядами фортепіано, награвав різдвяні колядки у своєму, новітньому аранжуванні.

Нещодавно Мишко з гуртом «КораЛЛі» повернувся з фестивалю «Asian Beat» у Токіо – і розповідає, що карпатський рок справив на японську аудиторію неабияке враження. У Києві як сопілкар взяв участь у концерті гурту «Kozak System». Раніше – знявся в ролі опришка у художньому фільмі «Легенда Карпат», проводив фестиваль «Оле Довбуш» у Івано-Франківську, до війни – був арт-директором знаних фестивалів у Карпатах – «Черемош-фест», «Підкамінь», «Карпатський протяг».
На Свято Покрови Адамчак долучався до організації фестивалю «Під проводом Тризуба» у Боярці, який ініціювала і провела його дівчина, історик Марина Мірзаєва. Разом вони також досліджують і криївки часів УПА на Івано-Франківщині, і городища ХII століття біля Львова, і давні пам’ятки на Чернігівщині та Полтавщині.

Михайло Адамчак, позивний «Лемко», є людиною своєї філософії – надійним воїном, громадянином, талантом. Його талант – натхненне перетворення світу.

У військові парамедики – через гірськолижний курорт

  • Михайле, як суміщаються усі ці пласти – ваше творче осягнення світу, прагматизм, війна, милосердя?..

– Я вважаю, що основне – це якщо ті всі «пункти» вдається реалізовувати гармонійно, то навіть не виникає питання, як все між собою пов’язується. Просто робиш те, до чого всередині відчуваєш потребу – і ті дії «штовхаються», як санчата: штовхаєш-штовхаєш – і щось вдається, щось ні, щось вдається не одразу, але тим не менш не варто опускати руки.
А духовна трансформація відбувається так само, як людина росте від дитини до дорослого. Це поступовий процес.

  • У 2008 році ви закінчили Івано-Франківський інститут нафти і газу – і якого фаху набули? І чи одразу пішли очолювати арт-проекти?

– Я спеціаліст з неруйнівного контролю виробів та матеріалів. Інженер-фізик. Одразу після завершення університету пішов у арт-сферу. Але мій диплом був на тему «Контроль якості випромінювачів звуку», – тобто контроль якості колонок, – і кожного разу, виходячи на сцену, я слухаю, який звук у колонках, і вже звукорежисерам підказую: мені треба гучніше, тихіше, якісніше, – і це якраз моя тема.

  • Як до вас прийшла ідея стати парамедиком? Цьому теж передував досвід?

– Я колись працював на одному з гірськолижних курортів рятувальником. Це було у 2008–2009 роках. І надання першої медичної допомоги не є для мене новим: там з туристами відбувалося все, що завгодно: і струси мозку, і кровотечі, і важкі переломи, забої, – і там треба було теж якомога швидше вивезти травмованого лижника чи бордера зі схилу й завезти його до медпункту.

Загалом це все було більш-менш знайоме, а вже на Сході я отримав більше практики.

  • Що саме доводиться робити вам у «Госпітальєрах»?

Основна моя позиція – це водій-парамедик. Але так стратегічно закладено, що кожна людина у команді «Госпітальєрів» мусить вміти при потребі замінити іншу. Якщо я водій, то я маю вміти і вогневика замінити, і медика, і парамедика – так само, як і лікар має вміти замінити водія.

У вільний час ми практикуємося і пропрацьовуємо різні ситуації з пораненими. Хлопці практикуються у їзді за кермом. Стріляємо.

  • З яких видів зброї?

– Автомати, кулемети, дрібна артилерія.

  • Колектив на війні вибудовується легше, ніж серед «мирняків»?

– Треба розуміти, що всі люди різні і в кожного якісь свої життєві звички, якісь усталені норми спілкування. Але люди, навіть ті, хто воліє спілкуватися на підвищених тонах, притираються.

Мишко Адамчак (другий ліворуч)

Я можу сказати, що наші команди дуже злагоджені, працюють максимально ефективно і можна бути певним, що кожен з учасників екіпажу – а там є зазвичай троє-четверо людей: медик, парамедик (або й два) та водій-парамедик – зробить усе для того, щоб забрати поранених з позицій, надати їм необхідну медичну допомогу та довезти до госпіталю.

Читайте також:
Міністр оборони нагородив волонтерів за врятовані життя. ФОТО

Я завжди працював у команді з різними людьми, але завжди була ота певність. Ти спілкуєшся з людьми, потрапляєш у різні напружені ситуації – і їзда на великій швидкості, і обстріли, і поранені, важчі, легші – і з часом все це усталюється, і я особисто розумію, що з цими людьми справді можна край боронити, і я можу розраховувати на те, що в складній ситуації кожний з них свою ланку роботи виконає якнайкраще. Як і я.

Є такий вираз: «I’ll do my best» – роблю все можливе, щоб своє завдання виконати максимально добре.

“За всі мої ротації не трапилося випадку, щоб ми не довезли пораненого до лікарні”

  • Я думаю, ви дуже оберігаєте поранених.

    Парамедики – фахівці, які працюють у службі швидкої медичної допомоги, аварійно-рятувальних та військових підрозділах та володіють навичками надання невідкладної меддопомоги на етапі до ушпиталення

– Звичайно, найперше ти думаєш про те, щоб не нашкодити, не зробити їм ще гірше.

  • Дорогою розповідаєте їм щось?

– Звичайно, і розповідаємо, і співаємо, і все, що завгодно, – аби ефективно. Це дуже важливо, бо і розповідями якимись, тими ж своїми співами можна емоційно та психологічно відволікти пораненого від болю.

  • А буває, що тоді поранений сміється?

– Та буває. Бувають не дуже складні поранення, коли поранений може сидіти. Нормально довозимо. За всі мої ротації не трапилося жодного випадку, щоб ми не довезли пораненого до лікарні.

Найперше поранений вивозиться до найближчого госпіталю – це може бути або Покровськ, або Маріуполь, або Артемівськ (Бахмут), залежно, де розташована позиція. Бували поранення, коли бійці полежали у госпіталі два дні, рана затягнулася – і вже рвуться повертатися на позицію. Якщо ж дійсно складне поранення, то й гелікоптерами поранених забирають.

Загалом у нас («Госпітальєрів») є відділ, який повністю веде бійця і контролює, щоб йому була надана допомога, своєчасна та якісна, і далі вже реабілітація.

Кількість екіпажів постійно змінюється – може бути на позицію два екіпажі або три, залежно від завантаженості. Деколи є потреба додати ще один екіпаж, коли починаються сильніші обстріли.

Ми як добровольці не отримуємо ніяких зарплат, немає ніяких контрактів. Ми йдемо за внутрішнім покликом, і я вважаю, що це основне, і те, що відрізняє нас від тих, хто там на контрактах, тих, кого тягнуть через військкомати. А у нас окрема своя позиція, і всі правила там – госпітальєрські.

“Бути добровольцем – основний момент”

  • Скільки часу ви на фронті?

– Від січня 2015 року.

  • А курси парамедика закінчували коли?

– Я ще в грудні 2014 року проходив медично-тактичну військову підготовку, коли у нас в Івано-Франківську формувався медичний батальйон «Гіппократ» і ми там проходили вишкіл із спеціально навченими медичними інструкторами.
Все вийшло легко і ненав’язливо.

Я розумів, що якоїсь ґрунтовної військової підготовки у мене немає, я в армії не служив. А перед тим як потрапити до основного батальйону, мені потрібно було би спочатку у складі запасного батальйону проходити всі можливі навчання як мінімум два місяці – і на полігоні, і фізичну підготовку, і по стрільбі – і аж тоді, можливо, потрапити на Схід, у місця бойових дій.

Я розумів,що оскільки я музикант, то зима в мене – міжсезоння, і в мене більше було можливостей долучитися до бойових дій на Сході якраз взимку, коли немає великої кількості концертів.. Я розумів і те, що своїми водійськими якостями я можу абсолютно ефективно долучитися до будь-якого батальйону.

Знайомі волонтери, знаючи ці мої пориви, підказали, що «Госпітальєри» саме шукають водія. І якраз трапилась машина, яку треба було перегнати на Схід. Я цю машину привіз на Схід – і вже залишився у «Госпітальєрах».

Тобто це абсолютно волею випадку сталося – але за день до того я записався до ДУКу в Івано-Франківську – саме до запасного батальйону.

Михайло Адамчак і Тарас Попадюк

  • Добровольці є найбільш ідеологічно вмотивованими з вояків.

– Для мене бути добровольцем – основний момент. Якщо я пішов би до іншого військового з’єднання і побачив би там дещо, що не збігається з моїми життєвими принципами, продовжив би пошуки, – а тут я прийшов і зразу зрозумів, що все гармонійно і немає розбіжностей в ідеології та в різних інших практичних моментах.

Читайте також:
“5 – 300, 2 – 200. ТІЛЬКИ НЕ СПИ!”
Розповідь волонтерки, яка рятувала поранених під Станицею Луганською

  • Що змінилося останнім часом у технічному та медичному оснащенні «Госпітальєрів»? Чи змінилися підходи у організації роботи та воювання? Чи такі самі екіпажі й такі порядки?

– Технічне оснащення майже завжди потребує оновлення – в умовах бойових дій та екстремальної експлуатації по пересічній місцевості в автомобілів різко падає ресурс. Через ями й високі швидкості зношуються і виходять з ладу елементи підвіски, двигуни, інші вузли. А це все потребує немалих вкладень. Причому зазвичай термінових.

Звичайно, небайдужі люди і волонтери допомагають з технічним та медичним оснащенням. І велика їм за це дяка.

Робота “Госпітальєрів”

Хоча протягом майже трьох років багато хто зневірився, і обсяги допомоги та підтримки вже не ті, які були, коли все це тільки починалося. Та навіть у цих умовах ми робимо все можливе, щоб гідно виконувати ту місію, за яку взялися.

Організація роботи завжди відштовхується від умов позицій, на яких перебувають екіпажі. Наприклад, два роки тому поблизу села Піски (біля Донецького аеропорту) у нас цілодобово чергували три екіпажі по чотири людини в кожному. І роботи вистачало усім – ситуація була надзвичайно напружена. Ледь встигали ремонтувати колеса після проїзду по дорогах, всіяних мінними осколками.

Зараз же зазвичай на одній позиції перебуває одна група, один екіпаж. Це не завжди означає, що стало менше роботи, просто ми намагаємося і бійцям на позиціях провести бодай короткі інструктажі з надання першої медичної допомоги, для того щоб кожен з них міг і вмів допомогти собі та побратимам в разі потреби.

Адамчак (другий ліворуч у нижньому ряду) серед “Госпітальєрів”. Яна Зінкевич – у центрі

Ну і в цьому всьому надзвичайно важливим є хороше і вміле керівництво батальйоном, яке проводить наш керівник Яна Зінкевич. Це неабияк згуртовує людей навколо однієї великої мети – допомогти і врятувати життя. Недарма девіз «Госпітальєрів»: «Заради кожного життя».

Читайте також:
Відома волонтерка Яна Зінкевич, попри прогнози лікарів,
після важкої травми стала мамою. ВІДЕО

“Бачу свою місію передусім у культурному плані”

  • Михайле, коли переможемо, чи матимете ви стосунок до медицини?

– Я думаю, треба спочатку забезпечити першу складову вашого запитання. Треба, щоб це нарешті сталося, а далі сильно наперед загадувати не будемо. Але зараз я тут і звідси нікуди не подінуся, по мірі можливості й надалі допомагатиму.

  • Чи не захотілося вам,часом, стати професійним військовим?

– За минулий рік я більше спрямував свої зусилля на музичну діяльність, хоч і на Сході відбув декілька ротацій. І розумію та вкотре переконуюся, що музика – це те, чим я живу, що мені подобається і те, що сприяє культурній свідомості людей навколо.

Я зараз бачу свою місію передусім у культурному плані – через музику донести до людей, і зокрема до молодого покоління, важливість розвивати кожному свою свідомість та полюбити свою країну і розвивати її.

А бути парамедиком чи військовим мені підходить рівно настільки, наскільки потребують ситуації на Сході у справі, за яку взявся.

Хочу наголосити на тому, що все те, що ми там робимо (надання першої медичної допомоги та швидка евакуація поранених), є абсолютно професійними діями, які неодноразово відточені на практиці та у бойових діях. Проте гадаю, що повністю занурюватися у цей напрям означало би розпорошувати зусилля на декілька речей, і як наслідок – сумнівний результат на виході.

Читайте також:
Олексій Сіхарулідзе: На промзоні страшніше, ніж у ДАПі.
Але допомагати треба “нерозкрученим” позиціям

  • І автосправу ніколи не облишите?

– Я в мирному житті щодня за кермом. Для мене насамперед важлива функціональність машини для подорожі: і автобокс на даху, і велокріплення, і тюнінг. Я своєю машиною у такі гори заїжджаю, що не кожен і джипом зможе…

“Калинова сопілка” із фронту

  • Цікава нещодавня історія запису диску з «Калиновою сопілкою», коли ви приїхали на запис з передової…

– Про проект «Бійці АТО читають казки дітям» я почув ще перебуваючи на Сході. Зрозумів, що мені є що сказати, тож без вагань вирішив долучитися. Тож на студію до Львова їхав з самої передової.

Запис повчальної казки «Калинова сопілка» відбувся легко, натхненно, адже в мене було велике бажання донести до найменших слухачів ідею понад усе триматися свого роду і розуміти, що будь-яка лукавість чи злодіяння рано чи пізно матиме свої наслідки. А сопілка додала оповіді яскравості.

Мишко Адамчак на концерті з нагоди другої річниці визволення Маріуполя. Фото з ФБ

Я переконаний, що такі ініціативи, які сприяють культурному розвитку молодого покоління та змалку прищеплюють любов до нашого рідного українського, необхідно всіляко підтримувати. І не тільки силами небайдужих ініціативних людей та меценатів, а й силами та коштами держави. Тоді молоде покоління виросте свідомим і з міцним стрижнем всередині, який буде запорукою сильної та успішної країни.

  • До речі, Михайле, про культурні новини, про музичні та книжкові фестивалі і свята я часто дізнаюся у «Фейсбуці» саме від вас, хоча ви в цей час можете перебувати на Сході й боронити країну, залишаючись у самому серці її добрих новин. Чи легко ви перемикаєтесь з воєнного життя на мирне?

– Включеність до культурного життя не переривається, адже в мене й на фронті інтернет зазвичай є – звісно, коли є зв’язок і коли користування ним не несе небезпеки.

А перемикаюся я досить легко. Найперше про це свідчить, напевно, сон: на Сході сон завжди чутливий, ти підсвідомо чуєш рацію і готовий вирушити на виїзд посеред ночі. А коли приїжджаєш додому, то організм, може, певною мірою виснажившись там, просто сам перемикається, і я можу спати до дев’ятої-десятої години ранку й абсолютно не чути, що відбувається навколо.

Але сни бувають дуже різні… Достатньо жорсткі, і на фронтову тематику.

Читайте також:
Цивільний фронт.
Як колишні бійці АТО стають громадськими активістами на Луганщині

  • Краще прокинутися вночі від того, що з натхненням прийшла нова музика?

– Звичайно. У мене сопілка завжди з собою – втілення, як правило, не забарюється.

  • Пам’ятаю, ви вчили грати побратима Тараса Попадюка – унікально доброго лікаря, судячи з його ставлення і до бійців, і до мирного населення.

– Так, Друг Тарас 35 років не грав на сопілці, я привіз її йому на спільну ротацію.

Мишко Адамчак і Тарас Попадюк

  • Чи ведете ви для себе будь-яку статистику щодо ваших дій – наприклад, як нещодавно писав про себе Тарас Попадюк: «Я пройшов 11 ротацій»?

– Мій побратим Тарас Попадюк – надзвичайно сильна і свідома людина та вірний друг. І я радий, що нам довелося не одну ротацію пройти пліч-о-пліч. Звісно, мені з його таким досвідом і статистикою годі тягатися. Та в будь-якому разі, під час кожного перебування на позиціях усі ми боремося за життя і здоров’я побратимів. І це основне, що сприяє нашій згуртованості.




Позивний Лемко

  • Ви скрізь створюєте атмосферу веселої вільної людини із власним смаком до життя. Як на мене, це вияв великої мужності – розцвічувати складне фронтове мирними, життєствердними планами.

– А чому б і ні? (Сміється). Я взагалі маю глибоке переконання: те, що в людини всередині – усе це вона й створює навколо себе. Тому якщо в тебе гармонія, добро і світло всередині – то таку атмосферу ти навколо себе створиш.

  • А ось ваш позивний «Лемко» – це з вашого лемківського роду…

– Так. Бабусі-дідусі були переселені під час операції «Вісла» і розкидані по всьому світу. Я вважаю, історію треба пам’ятати, і поки бабусі-дідусі живі, обов’язок кожної свідомої людини – говорити з ними і дізнатися максимально про свій рід і про своїх предків.

  • І це, мабуть, походить від культури вашого роду – здатність сприймати біль ближнього, щоб його тамувати?

– Я думаю, що кожна людина має всі шанси культивувати у собі які завгодно якості. Воля для того, щоб витягувати і нести поранених – це з’являється, коли розвиваєш свою свідомість. Усі хороші якості можна розвинути. Я схильний вважати, що вони в тебе вже є закладені, і ти просто розвиваєш їх на певному етапі свого життя і формуєш цілий комплекс з них.

  • А що для вас є визначним у духовній культурі вашого роду?

– Визначне? Нас багато. І у мене велике бажання дружності і злагоди. Коли в багатьох людей таке бажання є, воно десь так і трапляється.

Зараз найстаршою з нас є бабуся, їй понад 80 років. Мама, тато, сестра і нас троє братів. Брат Юра найстарший, я другий, далі сестра Іванна-Марія і брат Іванко. Іванку 15 років. А сестра щойно отримала диплом магістра. Вона дуже класна співачка. Брат Юрко теж вчився на інженера. Зараз він працює у сфері ІТ.

На двох Майданах

  • Ви, без сумніву, були на обох Майданах?

– Був. Та я спокійно до цього ставлюся і кричати про це на всі світи не вважаю доцільним.

Не можна було стояти осторонь. Коли був перший Майдан, я був ще першокурсником і ми просто жили там і щоранку формували «десятки», «сотні» й стояли там. Тоді у людей сформувалася довіра один до одного. Сутичок серйозних не пригадаю – проте там теж були оті «антимайдани».

А коли розпочинався Євромайдан, то напередодні розгону «Беркутом» студентів в ніч на 30 листопада ми, бачачи, що ввечері все було достатньо спокійно і не підозрюючи, що на ніч запланований розгін, вже рушили з Києва. А вранці, у Львові, дізнавшись, що там відбулося, рвонули назад до столиці. І там же зустріли і 1 грудня, і події на Банковій, і я вперше так конкретно наковтався сльозогінного газу, і ті вибухи світлошумових гранат, і бульдозер…

Знімок ризикований зробив: знімаю прямо в лице ряд «строковиків» [Внутрішніх військ], які стоять перед адміністрацією.

А до сотні я не належав. Бував у Києві наїздами, адже у Івано-Франківську мав роботу і виступи. Також ми з групою «КораЛЛі» виступали на Майдані.

Нові вершини “Карпатських алігаторів”

Гурт “Кораллі” (Михайло Адамчак – другий праворуч)

  • «КораЛЛі» – це не просто музичний гурт, а цілий культурний осередок, в якому вирують ініціативи творчих людей на Прикарпатті. Знаю, що учасники напівжартома називають гурт «Духовним інститутом імені Дужого духу». А звідки назва «КораЛЛі»?

– Гурт «КораЛЛі» існує вже 11 років. «КораЛЛі» – це спочатку була така собі абревіатура з двох слів – «Карпатські алігатори». Це така майже міфічна, давно вимерла порода людей у Карпатах, про яку зараз тільки легенди ходять – і це були горяни, не саме гуцули, не саме лемки, а – карпатці. Це були люди, правдиві у своїх діях, без лицемірства. Як правило, вони жили високо в горах. Добрий хлоп знайде і в екстремальних умовах якусь романтику і ті ж сантименти – якщо це доцільно і якщо це необхідно.

  • Часто творчу людину на сцені «пре», наче атомний гриб. А як у вас?

– Вихід на сцену – це завжди для мене піднесення, це однозначно те, що має бути у житті музиканта… У мне є такі сопілкові та клавішні партії, найбільше сопілкові, чи деякі музичні соло й мотиви, від виконання яких мене справді просто «пре» на сцені. І я завжди у захваті і чекаю на ці фрагменти.

  • Яка ваша роль у гурті «КораЛЛі» та їх творчості?

– Моя музика – це сопілка і клавіші. Хоча я на гітарі я граю теж. І часом співаю у церковному хорі. А музична освіта у мене по класу скрипки. Та сопілка і клавіші – це «родзинки» до звучання гітар та барабанів, тому моя основна мета – привнести яскравості та цікавості музичним композиціям.

У гурту «КораЛЛі» записані два студійні альбоми. Останній із них – ще декілька років тому, бо трохи лінюхи! Та ми гастролюємо, у тому числі і за кордоном, і по Україні. І беремо себе в руки й рухаємося далі, навіть в умовах цієї непростої війни.

  • Розкажіть, будь ласка, про гастролі «КораЛЛів» у Японії.

– Поїздка до Японії тривала близько тижня, а цього часу зазвичай замало для того, щоб відбулося бодай якесь звикання до місцевої культури. Тим не менше, контраст із тим, до чого ми звикли вдома, ми відчули неабиякий – починаючи від інфраструктури і рівня розвиненості всього навколо, закінчуючи рівнем організації концертів, технічного забезпечення – як і самого підходу та спілкування організаторів з музикантами.

Тож після повернення додому є стійке бажання піднімати наші аналогічні напрямки на вищий рівень. Я впевнений, що це все реально.

  • Що нового в усіх сферах, де ви залучені з роботою, ви створили останнім часом?

– Із недавнім оновленням музичного складу «Рок-вар’яте КораЛЛі» виникло велике бажання, поряд із напрацюванням і вивченням давно знаних і виконуваних композицій, творити новий матеріал, нові пісні. Власне, на це зараз робимо основну ставку. Під час літнього фестивального сезону з оновленою програмою будемо нести карпатську культуру в маси!


Фото: фейсбук-сторінки Мишка Адамчака та “Госпітальєрів”


Підтримати батальйон ДУК ПС “Госпітальєри”

Із 1 лютого 2017 року “Госпітальєри” працюють на ще одному напрямку – АВДІЇВКА.

“Зважаючи на вкрай загострену ситуацію, велику кількість поранених та загиблих, ми виділили підмогу з числа кваліфікованих медиків і парамедиків з числа “Госпітальєрів”.
На позиції працює один з найсильніших, перевірених багатьма ротаціями екіпаж. З учорашнього вечора надали допомогу та транспортували 6 військових”, – звітували “Госпітальєри” 1 лютого.

Маєте бажання допомогти роботі добровольчого медичного батальйону “Госпітальєри”?

Зінкевич Яна Вадимівна – командир та автор проекту “Госпітальєри”

Офіційні реквізити (“Приватбанк”):
гривня 4149 6258 1082 5933
долар 5168 7572 7664 1950
євро 4149 4978 2041 3195

Paypal: lanabuglak@hotmail.com

Western Union: Yana Zinkewytch

WebMoney: Зінкевич Яна Вадимівна
номери рахунків для поповнення:
USD Z286721089451
гривня U251163847991

Facebook коментарі

   

підтримати новинарню 2

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *