“5 – 300, 2 – 200. ТІЛЬКИ НЕ СПИ!” Розповідь волонтерки, яка рятувала поранених під Станицею Луганською

Оксана Чорна і медичне авто Кашалотик. Фото з ФБ

Оксана Чорна і медичне авто КашалотіК. Фото з ФБ

Оксана Чорна
волонтерка, медик
(FB)

5 – 300, 2 – 200.
Лише чотири цифри. Але це такі страшні цифри.

Твоє життя тут без війни і постійних обстрілів перетворюється на рутину. На нудну марну метушню. Ти їдеш чергувати на полігон. Або возиш якихось там хворих із гемороєм і розтягненням. Ти розумієш, що цю всю роботу може виконати будь-хто. Абсолютно будь-який водій.

А потім – бах.
Виклик. Швидко виїжджай. Є 300-ті (поранені).

Коли такі виклики, ти не знаєш кількість поранених і тяжкість поранень. Ти навіть не знаєш, чи це дійсно поранений, чи черговий помисливий солдатик зліг із драйкою.

Дивно звучить. Але це так. Виїжджаючи, ти абсолютно не знаєш, що на тебе там чекає.

А ось коли телефонує командир і схвильованим голосом запитує, чи далеко я і як швидко буду – тут розумієш, що сталося щось серйозне.

Вони виїхали мені назустріч. Хоча і проїхали лише кількасот метрів, коли я до них дісталася.

Пікап повний поранених. Покотом. Четверо важкопоранених, які навіть поворухнутися не могли. Всі в крові.
————————-
Знаєте, навіщо я це все пишу. Навіщо так детально і з натиском на деталі. Це не перші й далеко не останні поранені. І ніякі курси тактичної медицини та навіть медінститут не підготують тебе до реальної бойової ситуації.
Може, хтось, хто прочитає це, зможе почерпнути інформацію і правильно зреагувати, коли буде аналогічна ситуація.
————————
З вигляду бійців відразу можна було сказати, що лік іде на хвилини. Вирішити, кому і яку допомогу надавати, не маючи медика в розпорядженні, було просто нереально. Було вирішено просто перемістити поранених на ноші, максимально зменшивши кровотечу, і якомога швидше доставити в лікарню.

Ще під’їжджаючи до позицій, я попередила військових лікарів, які працюють у лікарні в Щасті, що є поранені. Багато. Швидше за все, важкі. І вже є 200-ті (загиблі).

Як у фільмах про війну. Ти під’їжджаєш. А там, на дорозі, близько 10 осіб. І велика частина в крові. Руки, форма, обличчя… Хто допомагав нести, хто бинтував, хто тримав, а хто поранений…

Вивантажуємо ноші одні, другі, треті. Треті потрібно розкласти. А перший, якого занесли, вже біліє. Тільки дихай. Не спи. Не спи в жодному разі.

Ніколи не думала, що трьох нош буде мало. Трьох.

Третього вже несли на руках, тому що в пікапі залишався ще один важкий. З пробитими грудьми. При кожному русі з рани хлюпала кров.

Ще один з перемотаними грудьми, Олег, стояв спершись об борт пікапа. Бліде обличчя. Пов’язка повністю просякнута кров’ю. Червоні струмки стікали по спині до штанів.

“Йти можеш? Сідай в машину спереду. Допоможіть йому!!!”

Сам не розумієш, що вже кричиш.

Перший, якого завантажили, Віталик – зовсім молоденький хлопчик, лежав обличчям до стінки Кашалота. Весь білий.

Другий, Толик, загорнутий у ковдру справа. По центру вже на підлозі Жора. Його несли під руки, і він навіть на них міг спиратися.

Побіжний огляд. У всіх трьох пошкодження ніг і тазу. У двох, схоже, артеріальна кровотеча.

Але, як і всі рази до цього, куля або осколок, проходячи через стегнові м’язи і ламаючи кістки, викликає внутрішню кровотечу, яка самостійно зупиняється через набряк.

Крові багато. Але не критично. При таких пораненнях від внутрішньої кровотечі втрачається більш ніж півтора літра крові. Але є до півгодини часу. Це дозволяє доставити пораненого навіть не надаючи йому взагалі ніякої допомоги.

А в пікапі ще один, Серьожа. Блідий як простирадло. Кров хлюпає з ран на грудях. А мені його нікуди покласти. Капець. Нікуди.

Пам’ятаю все про пневмотеракс і що потрібно робити. Але якщо надаватиму йому допомогу, ті що, в машині просто стечуть кров’ю. А їхати ще хвилин 20.

Вирішую, що повезу тих чотирьох. А цього в пікапі. Бо він сидить і так, тож повезе до лікарні ротний. Тільки затисніть рани. Просто затисніть і їдьте якнайшвидше.

Їду й думаю. Боже. Дякую, що є машини. Що є КашалотіК і пікап. Що не зважаючи на “перемир’я”, люди висилали гроші і ми все ремонтували.

Я так хочу, щоб вони вижили. Тільки б довести їх живими. І якби був лікар. Справжній. Як Жак або Костя.

Там, у кузові, троє важких. Їм потрібні крапельниці і знеболювальні, гормони, та просто навіть перев’язка. Але немає нікого, хто міг би це зробити. Нема нікого.

Як голос волаючого в пустелі. Дайте медика в екіпаж! Не потрібно нічого. Просто одного лікаря. Справжнього. На один батальйон. Щоб ми могли виїхати нормальним екіпажем.
А обіцянка, що потім приїде звідкись… Так не працює. Потім вже нікому не потрібно. Потім вже занадто пізно.

Мигалки, сирени. Люди – упирі. Ніхто, ніколи не поступається дорогою “швидкій”. Ніколи.

У лікарні лікарі стоять біля входу. Показую двох найважчих.

Першого забирають нагору. На руках, вузькими сходами. Все як у “нормальних” радянських лікарнях. Хоч рентген новий є. Решту переносимо в приймальне відділення.

Кажу, що зараз ще одного підвезуть. Дуже важкого з пробитими грудьми.

Ноші ставимо просто на підлозі в приймальному покої у ряд. Підключаємо крапельниці.

Першого забирають в операційну. Одна команда лікарів. І тільки одна операційна.

Хлоп’ята. Просто почекайте. Зачекайте трохи. Потерпіть. Прошу.

Тим часом зрізаю одяг, знімаю з них берці. По черзі носимо їх на рентген. У трьох складні пошкодження стегнових кісток і тазу.

Нові й нові флакони в крапельницю. Тільки не засинайте.

Так, покури.

Кожному даю сигарету. Знаю що лікарня. Але з їхніх облич хоч на мить іде біль. Гладжу по голові. Тільки не спи.

Заходить Олег. З рентгену. Рвана рана спини. В районі правої лопатки. Сантиметрів 15 вивернутих зв’язок та м’язів. Вся спина в струмочках бордової крові. Як є в самих штанях і з закривавленими руками. Каже, що він буде останнім. І що лікар сказав, що потрібно рану затампонувати і просто перемотати.

– Боляче?

– Не так, як пацанам. Так що я почекаю.

Тампонується і бинтую ІППшками (індивідуальний перев’язувальний пакет).

– Можеш іти курити. Тільки не залишайся сам.

В операційній Серьога з пробитими грудьми. А на підлозі ще троє важких.

Просять води. Завжди так. Коли велика крововтрата. Страшна спрага. Знаю, що буде наркоз і не можна пити. Але коли він буде… Так що даю води.

Приїхали ще лікарі. Справжні лікарі. ПДМШ (Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова) і ще військові. Не знаю хто. Трохи легше.

Той, Віталик, що був найблідіший і якого я реально не думала, що довезу живим, уже навіть не такий білий.

– Його беріть. Він найважчий.

Всіх поранених трусить від холоду. Вкриваємо ковдрами. Ще сигаретка.

Це справжнє пекло.

Стояти над пораненим бійцем і не бути спроможним йому допомогти.

А на його обличчі біль. Очі заплющуються.

Тільки не спи. НЕ СПИ!!!

Читайте також:
За добу в АТО українська армія понесла значні втрати, у бойовиків – двоє загиблих

Подвиг Печеньки. Бойовики під Майорськом
обстріляли медичне авто з Харкова, є поранені

Facebook Comments

підтримати новинарню 2

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *