Цивільний фронт. Як колишні бійці АТО стають громадськими активістами на Луганщині

Повернення з війни – болючий процес, битва за право на повноцінне, комфортне й осмислене життя “на гражданці”. І тим складнішою виявляється ця битва, чим далі від “цивілізації” домівка ветерана. Особливий випадок – коли домівка учасника АТО розташована на Донбасі, “через паркан від війни”.

Селища й містечка прифронтової зони – простір суцільної соціальної депресії. Безробіття, алкоголізм, малозабезпечені родини, російське телебачення, химерні кістяки напівзруйнованих заводів, фатальна відсутність доріг, транспорту та перспективи. Плюс під боком війна, про що нагадують розтрощені подекуди мости та будівлі – свого часу “прилітало” й сюди.

Проте саме фактор близької війни є особливим викликом для вчорашніх мобілізованих та добровольців, які – після ДМБ – обирають шлях громадської активності в проблемному регіоні.

На зустріч із двома такими активістами журналістка “Новинарні” поїхала в Луганську область.

автор: Олена Максименко

Дмитро Шинкаренко:
місія – повернутися

Дмитро Шинкаренко, демобілізований боєць 18-го мотопіхотного батальйону 28-ї бригади ЗСУ (смт Чорноморське Одеської області), переїхав до Білокуракиного на Луганщину після демобілізації з дружиною Яною й дітьми; друга донька народилася вже в новій домівці. У рідній Одесі не вдавалося зняти житло. Каже, серед вимог більшості орендодавців – “щоб без дітей і не “АТОшник”. Тож сім’я мусила перебратися на батьківщину дружини.

“До війни де я лишень не працював! – згадує 30-річний Дмитро. – З 11 років працював кравцем – сидів із матір’ю за машинкою. Після коледжу отримав спеціальності механіка з ремонту авто та водія. Права, звісно, не дали –  треба було дати 100 доларів інструктору, тож їх я отримав згодом. На виїзді з Одеси знімав бокс і ремонтував машини, сам на себе працював. Мені було 17. За певний час клієнти стали пропадати – конкуренти відкрили повноцінне СТО”.

Потім була робота продавцем у “Сільпо”, строкова служба, робота зварювальником модульних каркасних будинків, монтаж вікон – ним він займався на постійній основі до самої війни.

Дмитро Шинкаренко – учасник АТО

Мобілізували чоловіка у 18-й бат тероборони, що потім став 18-м мотопіхотним батальйоном 28-ї бригади. За рік безвилазного стояння в секторі “М” (міняли хлопців лише на паперах – на них самих) було пережито чимало – втрати, поранення, контузії. Зради й перемоги в усіх сенсах.

Прапор із підписами побратимів, який Дмитро привіз з війни

Повернувся в червні 2015-го. Вернувся фізично, бо подумки він часом і досі тримає свій сектор. “Насправді, помирати не страшно, страшно втратити все, що ти маєш, усі цінності в цьому житті. Не побачити більше рідних… Смерть відносна”, – запевняє Дмитро.

Звісно, згадуються й кумедні миті: “Пацани якось мене підкололи: кажуть, у тебе волонтерів знайомих багато, дістань нам на танчик “глушак”! Я повівся, замовив… Потім волонтери передзвонили і сміються: “Слухай, тебе розвели!”

Повернення стало не меншим випробуванням за сам фронт: “Я чотири місяці – визнаю – пив безпробудно. По-перше, були жорсткі напади “флешбеків”. Міг сидіти собі, а потім провалитися, наче в сон, чути звуки, запахи, бачити картинки всього, що відбувалося”.

“Ми лягали спати з ножем! – згадує дружина Яна. – Випив – лягає спати – кладе “перо” між матрацом і ліжком, і залишає мотузочку ззовні. А я його потім тихенько забираю”.

Читайте також:
Павло Славинський. Коваль-психолог прийшов з війни

Дмитро зізнається, що усвідомлював – перетворюється на алкоголіка.

“Починалося “двушкою” пива, продовжувалося третьою, п’ятою, шостою – міг вжити 10 літрів пива за раз. Інший вечір – віскі, коньяк або водка. Розумів що руйнується родина… На роботу почав “забивати”… Працедавець мене розумів, казав: “Чувак, давай вертайся додому! Для тебе війна скінчилася!” Без випивки не минало жодного вечора.

Фото: Олена Максименко / Новинарня

Підкидали хмизу в багаття й родичі. “Важко вернутися, коли є люди, які це провокують, – розповідає Яна. – Мама його робила одну постійну помилку: Діма приходить – вона голосить над ним: “Бідний-нещасний, психіку дитині покалічили!” І тут він починає психувати: “Мамо, все нормально!” Вона ще більше голосить. Він починає кричати. Вона: “От бачиш!!! Таки покалічили, ти ненормальний!”

Шинкаренко констатує, що найбільша помилка родичів – “посадити на табуретку, обступити і гладити по голові”.

За словами ветерана, жалість ще більше пригнічує, спонукає замкнутися в собі і залити все алкоголем.
У дружини інший підхід: “Добре, ненормальний. Добре, був там, бачив. Давай, працюй!”

Читайте також:
Новий рік ветеранів АТО у “Бандерівському схроні”

“Трудотерапія рулить! – визнає Шинкаренко. – Було дуже непросто вийти з цього стану, були і скандали, ми були на межі розлучення. Був вибір: або міняйся, або родина припинить своє існування. Я вийшов із цього стану, закінчився алкоголізм, пропали друзі – їм стало зі мною нецікаво… З кінця літа 2015 року не вживаю нічого міцнішого за каву”.

Допомога Білокуракиному: реабілітація громадською активністю

Дмитро і Яна Шинкаренки з дітьми в смт Білокуракине Луганської області. Фото: Олена Максименко / Новинарня

По переїзді до селища Білокуракине (125 км на північ від Луганська) час було народжувати меншу доньку, а старшу відправляти до школи. Родина розуміла, що фінансово “не витягає”.

“Тут дуже високі ціни, – говорить про тилову Луганщину Дмитро. – Дарма, що не передова, не “сіра зона”, але це вважається “зоною АТО”, “пасивним сектором”.

“До Луганської області їхати ніхто не хоче, мало хто наважується привезти сюди товар… Сам лише ранець із наповненням вартував би нам порядку двох з половиною тисяч гривень…” – розповідає колишній одесит.

Чим займатися? Роботи тут немає, певний період ветеран купував на ОLХ телефони зі зламаною прошивкою, смартфони з розбитим тачскріном тощо, перепрошивав, ремонтував і перепродавав за 600-700 гривень. Яна займалася перепродажем одягу через інтернет. Проте цих заробітків було замало.

На допомогу прийшли волонтери. Громадська організація “Захист”, Івано-Франківський Ротаракт-клуб та багато інших.

Вони вирішили не обмежуватись родиною Шинкаренків, а підтримати всі три класи першачків – зібрали їх до школи. Яна з Дмитром долучилися до проекту – стали місцевими координаторами, ініціаторами проекту. Свого роду “святими миколаями”. Збирали дані, передавали їх волонтерам, забирали посилки, викидали відповідні пости… Кажуть – уся вітальня була завалена зошитами для ЗОШ №1. Усе це сортували й розносили діткам.

Маленькі підшефні з білокуракинської школи

Заглиблення в історію родин показало, наскільки безмежною є соціальна незахищеність.

“Поруч з нами є хлопчик, що живе з бабусею, мати його поїхала на тривалий період часу, її тут не було, – розповідає Яна. – Я поцікавилася, як у них справи, виявилося, що ніяк… Я кинула пост у соцмережах, і люди почали скидати речі – рюкзаки, одяг, навіть вишиванка одна йому дісталася, шкільні костюми…”

На сьогодні 90% речей, що носить малюк – волонтерські. Цей хлопчик став першим підопічним громадських активістів Шинкаренків.

“Коли підійшли до теми зборів у перший клас і соціальної захищеності місцевого населення, ми зрозуміли, настільки все печально, – ділиться Дмитро. – Середня зарплата тут – тисяча гривень, максимум півтори. І рюкзак із наповненням від двох до двох з половиною тисяч – це непідйомно для батьків. Коли підійшли до цього впритул, стало настільки небайдуже…”

Волонтерська діяльність – подібна до наркотику в хорошому сенсі. Віддача від людей, посмішки і надіслані фотозвіти – це все надихає на подальші звершення.

Наступним проектом стали “миколайки” – подарунки малечі до грудневого свята. Окрім цього, подружжя збирало інформацію про найнужденніші родини Білокуракиного та організовувало їм допомогу. Так, від ГО “Миротворець” надійшли дві палети з одягом. Від видавництва “Ранок” – книжки до місцевої бібліотеки.

Читайте також:
Мешканці Луганщини просять допомагати їм книжками, а не макаронами

Кожна друга родина Білокуракиного, за словами волонтерів Шинкаренків, є соціально незахищеною.

“Є дівчинка-сирота, яку доглядає тітка. Свою дитину там вдягають, ця – нікому не потрібна. – розповідає Яна. – Є дівчинка й хлопчик, чиї батьки п’ють. Є дівчинка-першокласниця, мама якої не завжди адекватно все оцінює… Є дівчинка з четвертого класу, в якої мама інвалід…”

В іншій родині – безробітна матір, а в дитини вроджена “вовча паща” і проблеми з серцем, які не дозволяють зробити всі необхідні операції (частину з них вже зроблено). В іншій родині – хлопчик, хворий на енцефаліт, з ураженою нервовою системою і вестибулярним апаратом, “лежачий”. І їм допомагають. Деяких хворих дітей було відправлено на реабілітацію.

“В магазин зайдемо – тьотя Лєна скаже: “Яно, Дімо, зверніть увагу на таку-то родину: дівчинка ходить у демісезонних чобітках, на ній тонкі колготки, тонка осіння курточка – при морозі -15!” – розповідає Дмитро.

Яна збирає чотири великих пакети з одягом і йде до цієї родини. Ділиться: “І наче є гроші в них, а от щодо вдягати – клепки не вистачає… Я прийшла і прямо пояснила: от, вдягаєте цю теплу курточку дитині, теплі штани. Відтоді мала вдягається тепло. Чого вони самі до цього не додумувалися – неясно”.

Шинкаренки кажуть: люди довго не вірили, що допомога надається просто так. Батьки, котрим приносили одяг, біблотекарка, якій приносили книжки – вертали їх із питанням: “А скільки ми вам за це винні?”.

Безкорислива підтримка не вкладається у світогляд пересічного місцевого мешканця.

Коли Дмитро став свідком епілептичного нападу в перехожого та надав першу допомогу до приїзду “швидкої”, свідки ситуації були вкрай здивовані, що він не виявився ані родичем, ані знайомим постраждалого: “Навіщо ж ви тоді це робили?!”

Місцевим мешканцям допомагає багато організацій. Так, ЮНІСЕФ позаміняв вікна у школі, декому допомогли з малим бізнесом – як-от біженці з Луганська, котра отримала змогу відкрити власну перукарню. Крига потроху скресає, проте жодним волонтерським чи громадським організаціям не під силу за три роки залатати всі дірки там, де руйнація відбувалася десятиліттями.

Читайте також:
Лавровий хист. Життя після Котла

Віктор Малахов:
старший лейтенант-депутат

Старший лейтенант, колишній командир взводу батальйону “Айдар” Віктор Малахов, в глибшому минулому – викладач технічних дисциплін та підприємець, нині є депутатом районної ради від “УКРОПу” в місті Старобільськ Луганської області.

Офіцер Віктор Малахов

На фронт пан Віктор пішов добровольцем. Одразу ж після Майдану до міста зайшов підрозділ української “Самооборони”, який “Айдаром” ще не називався. Бійці зв’язалися з місцевими бізнесменами і попросили підтримки. “Набір був таким: хто кого знає, хто за кого відповідає, тих і зачисляють до батальйону, – згадує 56-річний Малахов. – Мене покликали друзі”.

Спершу був блокпост на Половинкиному, перевірка автомобілів і пішоходів, потім – селище Золоте.

“Мені довелося з Валентином Лихолітом («Батя», колишній начштабу батальйону «Айдар») визволяти Щастя, потім визволяли Трьохізбенку, після неї двічі – Красний Яр під Луганськом звільняли, – згадує Малахов. – І передостаннє, що відповідає бойовим діям, це було Хрящувате, де я отримав поранення. Далі знову був блокпост на Кримському з моїм підрозділом, потім знову Щастя. Потім я звільнився…”

До того, 29 вересня 2014 року, старший лейтенант ЗСУ Малахов Віктор Вікторович указом президента №747/2014 був нагороджений Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня – “за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України”.

Балотуватися в місцеву раду переконали волонтери. Пан Віктор зізнається – ідучи в політику, не розумів, що це таке. Розуміння приходить тільки тепер.

“Є в нас Наталія Івашко, організатор бойовий, вона запропонувала нам піти в політику, аби щось змінити, – згадує Малахов. – Ми хотіли в “Самопоміч”, але нас туди не взяли… А тут організували партію “УКРОП” дніпровці. Ми вирішили: якщо нічого кримінального не буде, підтримаємо. На той час у нас було троє людей в Старобільській районній раді і п’ятеро в міській “.

Малахов – партійний активіст

Серед намічених векторів роботи – виховання підростаючого покоління: “Ми згуртовуємо дітей, вчителів, громадські організації, влаштовуємо спільні свята, проводимо бесіди. Долучається не тільки школа, а й переселений педінститут із Луганська. Там я особисто двічі проводив співбесіди зі студентами”.

«Ми підтримуємо жінок і матерів загиблих воїнів, тих, хто служив в батальйоні “Айдар”. Також було організовано поїздки школярів на Західну Україною для відпочинку”, – розповідає колишній вчитель праці.

Проте, за словами екс-учасника АТО, загалом населення є вкрай пасивним, підтримує інновації неохоче.

“Багато людей хочуть повернути Радянський Союз, покликавши сюди «ЛНР», – ділиться пан Віктор. – Але, гадаю, цей відсоток зменшився за два роки. Тому що вони бачать, що відбувається на тій стороні, є родичі, знайомі, котрі там і розповідають, яке там життя… ”

“Проросійськи налаштовані викладачі – такі є, і дуже багато. Гасимо подібні інциденти мирним шляхом, пояснюємо людям”, – визнає педагог Малахов.

Він згадує: “7 травня в 2014 році тут був мітинг. Приїхав Мозговий (колишній ватажок бандформування «Призрак») з бойовиками… На площі була від сили тисяча людей. А на той час у місті було 19 тисяч населення… Але послухалися тисячу, зняли прапор України з адміністрації… Я кажу завжди дітям, наскільки важливо мати свою громадянську позицію та реагувати, а не сидіти по домівках і чекати, що за тебе хтось буде воювати чи захищати площу”, – каже Віктор Малахов, занесений на сайтах терористів до “списку карателів”.

Він одружений, має двох дорослих дітей, за його словами – родина “всі патріоти”.

Вулиця в Старобільську. Фото: Олена Максименко / Новинарня

Як і всюди, в Старобільську у більшості мешканців стоять супутникові тарілки, що гарантують доступ до російського телебачення. Серед крамниць переважають секонд-хенди, сором’язливо названі “Одягом із Європи”, вуличні оголошення пропонують дешеві рейси в Москву, Воронеж, Анапу тощо. На стовпах – намальовані балончиками російські триколори і свастики. Або ж “Слава полку Азов” чи “Смерть врагам”. А також – роздруковані на принтері пропозиції служби в ЗСУ – “Зарплата від 8 000 гривень!”

“Потрібна державна програма, яка б дозволяла будувати підприємства і задіювати людей, що хочуть працювати, – говорить Малахов. – Будівництво забере не один рік, але люди будуть задіяні, матимуть платню. Саме так можна змінити настрої людей”.

За його словами, на сьогодні в місті панує думка, що при Януковичі було краще, ніж при Порошенкові.

“Іноді я дивлюся російське телебачення, аби стати достатньо злим і рішучим, бо так я добрий і пухнастий… Ну і наші канали, вони теж злять часом брехнею”, – визнає ветеран.

Віктор Малахов у рідному Старобільську. Фото: Олена Максименко / Новинарня

На сьогодні, не рахуючи депутатства, Малахов є безробітним. Так само, як і його бійці, що залишили службу. Каже – роботи просто немає. Збирався відкривати приватне підприємство, але  наразі це під питанням. “За останні місяць-півтора по Україні закрилося понад 100 тисяч підприємств. І ще 30 тисяч за останній тиждень. Не знаю, наскільки це правдива статистика, але підстави для неї є, і я тепер вагаюся…” – каже Малахов, маючи на увазі закриття “сплячих” ФОПів.

На думку активіста, ситуацію врятують нові люди при владі. “З 1991 року наша влада наробила технологій, які допомагають збагачуватися, – говорить він. – Ми, як новоспечені депутати, цього всього не розуміємо, і навчати нас ніхто не навчав. Тому докопатися до цих схем дуже важко. Але зруйнувати їх можна, над чим ми і працюємо. Саме зараз, за рік цього добитися складно”.

Читайте також:
Війна за ветерана. Як суспільство й держава борються
за психологічну адаптацію учасників АТО

“На мій погляд, керівники місцевої влади повинні бути нові, хай вони не розуміються на управлінні, але щоб вони були чисті”, – зазначає Малахов.

Утім, брак відповідних знань та навичок, вочевидь, все-таки заважає побудувати чітку конкретну стратегію розвитку регіону. Адже на проведенні патріотичних свят і косметичному ремонті доріг далеко не заїдеш.

Серед позитивних досягнень депутат визначає виділення бюджетних коштів на перепоховання бійців (у місті є поховання нерозпізнаних героїв, і час від часу аналізи ДНК підтверджують особу когось із них – тоді родичі приїздять, аби забрати останки й поховати у рідному регіоні); залатані ями на дорогах, упорядкування центру міста, освітлення в районах, утеплення і ремонт лікарні, інституту та інших установ.

“Добре працює нова поліція, вона стала більш толерантна, менше порушень з їхнього боку, – перераховує пан Віктор. – Тим паче, що ми з ними стояли на блокпосту разом свого часу, ми знаємо одне одного…”

Залишаючи Старобільськ

Статуя Махна в Старобільську. Фото: Олена Максименко / Новинарня

…Окрім проблем, Старобільськ (90 км на північ від Луганська) має туристичний потенціал – це місто, в якому розташовувався штаб Нестора Махна, тут є пам’ятник “батькові”; також це прототип Старгорода з роману Ільфа й Петрова “12 стільців” зі статуями Бендера й Вороб’янінова. Зрештою, це мала батьківщина поета культового Сергія Жадана.

Тут цікава сучасна міська скульптура і не бракує своїх талантів. Є підземелля, де, за легендами, заховані скарби Махна, старовинна будівля університету, затишні вулиці…

Проте заховані скарби лишаються захованими – для гостей місто не пристосоване, якщо не сказати – вороже.
Так, у марних пошуках цілодобової кав’ярні з вай-фаєм випадковий гість взимку о 6-7-й ранку зможе найти відкритими квіткові крамниці, “Ритуальні послуги”, салон “Он и она”, магазин нижньої білизни “Кокетка”, декілька вічних “секондів” – але не каву з інтернетом.
Втім, часто пошук не дає результатів і в пізніші години.

Фото: Олена Максименко / Новинарня

Мимоволі виникає думка, що корінь нещасть тутешніх міст і селищ – саме в цій закритій непривітності. Невмінні прийняти допомогу. Невмінні її запропонувати. Невмінні забезпечити прості речі, як-то транспортні сполучення або ж затишні заклади для приїжджих (здавалося б, безпрограшна ідея для малого бізнесу!..) У звичці шукати винних і неготовності відключитися від “тарілки” на користь альтернативних джерел інформації. У відсутності книгарень…

Простіше кажучи, проблема значною мірою лежить у культурній площині.

А отже, бійцям і волонтерам, що вертатимуться з “передку” в тил, тут стане роботи і простору для нових ініціатив. А громадська діяльність серед них цілком реально може стати потужним трендом.

* * *

КОМЕНТАР ФАХІВЦЯ

Олена Нагорна

військовий психолог,
співголова комітету психологічної адаптації і соціальної реабілітації
Асоціації народних волонтерів при Міністерстві оборони

– Війна змінює систему цінностей людини. Зявляються нові сенси, загострюється почуття справедливості. Людина переходить на інший рівень бачення та розуміння. Якщо бачив смерть, знаєш ціну життя, вже інакше сприймаєш своє місце в житті, стосунки з соціумом, ставлення до оточення.

Формування цих нових взаємостосунків, по суті, і є соціальною реабілітацією. Хоча більш точними є терміни реадаптація (відновлення втрачених контактів з оточенням) та абілітація (застосування нового досвіду в нових умовах, формування нових навичок комунікацій з суспільством).

Допомога іншим та отримання допомоги від інших є одним з найкращих способів впоратися з труднощами.
Тож герої цієї серії матеріалівНовинарні” ідуть правильним та, можливо, одним із найкоротших шляхів у подолання душевних травм, завданих війною.

Вони стали інші, і вони бачать місце в світі для себе оновлених.


Над матеріалом працювали: Олена Максименко, Дмитро Лиховій
Фото Олени Максименко, з «Фейсбуку» та з особистих архівів героїв статті

Матеріал підготовлено в рамках проекту,
що здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади
через Міністерство міжнародних справ Канади

canada-branding

Читайте також:
Реабілітовані державою. Держслужба ветеранів і Генштаб
прозвітували про психологічну роботу з АТОвцями


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.