Про реформи без популізму. Книжка Андерса Аслунда “Україна: що пішло не так і як це виправити”

Цей текст писався для себе, а не як рецензія, тож не претендує на вичерпний огляд чи глибинну критику книжки або реформ, про які тут ідеться, а радше є розмірковуванням над певними тезами чи цитатами, котрі “чіпляли” авторку в процесі читання.

Аслунд, Андерс. Україна: що пішло не так і як це виправити.
– К.: Видавничий дім КМА, 2015. – 294 с.

Аслунд-Україна

Андерс Аслунд (нар. 1952) — шведсько-американський економіст і дипломат, провідний міжнародний експерт з питань національних економік України, Росії та країн колишнього СРСР. Професор Джорджтаунського університету, старший науковий співробітник Атлантичної ради (США), до того – Петерсонівського інституту міжнародної економіки (США), радник чисельних урядових та економічних організацій. Доктор філософії (1982).

Перше речення, яке я прочитала в цій книжці, розгорнувши її, де вийшло, було таке: “Немає нічого складнішого за реформування держави” (ст. 159).
Цю фразу можна винести в підзаголовок практично кожного серйозного (читай “не популістського”) видання про реформи, а при тому вона ще й не єдина така в Аслунда – окремі місця просто-таки розбираються на цитати.

Продовження цієї тези не на нашу користь: “…найкраща держава – це маленька держава” (ст.159), а наша – велика і тому з її реформами буде ще гірше. А до того всього, держава – це ієрархія, і тому, “як і будь-яку ієрархію, реформувати її можна лише згори” (ст. 159).

З реформуванням згори у нас історично виходило не дуже добре. Може, пан Вільямсон з його теорією про ринки й ієрархії і знає щось таке, чого не знаю я, але, як на мене, то реформувати тільки згори – гибле діло, хотівши справді щось зробити, треба напрягатися з усіх боків: згори, знизу, ба навіть збоку.

Цей текст писався для себе, а не як рецензія, тож не претендує на вичерпний огляд чи глибинну критику книжки або реформ, про які тут ідеться, а швидше є розмірковуванням над певними тезами чи цитатами, котрі “чіпляли” авторку в процесі читання.

Отже, перша нотатка – про необхідність швидких реформ, бо потім завжди буває складніше.

Аслунд наводить приклад радикального і швидкого реформування-урізання у Балтійських країнах під час кризи 2009 р. Швидкі реформи в межах кількох років (від 1 до 3, як я зрозуміла) сприймаються людьми значно легше, ніж розтягнуті в часі, яким немає кінця-краю.

Відповідно до підзаголовку книжки, її загалом можна поділити на 2 частини: перша – що пішло не так, друга – як це виправити. Це нагадало мені problem-solution доповідь у курсі public speaking на магістерці КМА (от вже був дійсно корисний курс). Що ж, цей алгоритм чи не найкраще підходить до авторського задуму, а до того автор явно дуже добре володіє жанром.

У частині “що пішло не так” Аслунд починає здалека – від самого проголошення незалежності. Навряд чи хтось із нас, українців, прочитає тут щось нове для себе, але цікавий погляд на нас збоку, і тут можливі цілком несподівані інтерпретації.

Приміром, Кравчук виглядає значно гіршим президентом за Кучму, бо він реформами не займався, а просто балансував між сторонами, а Кучма у перші кілька років здійснив декілька важливих реформ.

Як саме втілювалися деякі з цих реформ, приміром, приборкання інфляції і введення гривні або деякі інші, я прочитала позаторік у спогадах Ющенка, про які написала свого часу  розлогий відгук, тому цей період прогортую.

Натомість треба сказати, що самого Ющенка-президента Аслунд оцінює невисоко. На його думку, з часової перспективи видно, що Ющенко зробив помилку, коли відразу після інавгурації не призначив перевибори парламенту, а поїхав у “переможне турне” по Європі й світу.
А тим часом “старі” депутати перебігали як до нього у фракцію, так і з неї, а на виборах у березні 2006 р. він отримав уже тільки 81 мандат.

І тут ми підходимо до дуже важливого питання: чи навчилися “помаранчеві” на своїх помилках (і як варіант, чи ми взагалі на це здатні).

Так от, конкретно в цьому випадку можна висновувати, що так, адже в 2014 і 2015 р. після президентських виборів провели парламентські й місцеві, і для автора це хороший показник (і водночас для нас самих ні, бо понавибирали часто такого, що ні в які ворота не лізе).

Ще абзац про помаранчевих, зокрема про перше прем’єрство Тимошенко: “Популістська економічна політика Тимошенко призвела до падіння економічного зростання з 12% у 2004 році до -1,6% у серпні 2005-го, по одному відсотковому пункту на місяць. … Після її відставки економічне зростання швидко відновилося, а от реформи так і не почалися” (ст. 98).
До речі, уже згаданий вище Ющенко і досі вважає, що його найбільшою помилкою було призначення Тимошенко прем’єром. Певно, у 2014 у неї шансів і не було, але добре, мабуть, що цього теж не повторили. Поки що.

А ось трохи про Путіна. Його “тези” про Україну на саміті НАТО в Бухаресті 2008 р. наведені на ст. 102 (переписувати не буду, бо там немає нічого, що читач не почув би від русского міра про Україну за останні 2 роки).
Питання інше: якщо це було озвучено вже 8 (а відносно початку війни 6) років тому, то чому для людей (і зокрема українських спецслужб) війна стала сюрпризом.  Риторичне питання, звісно…

Ну, з причиною нашої недалекоглядності треба розбиратися, звичайно, а от “причина” поведінки Путіна наведена на ст. 121: “Президент Росії Володимир Путін постійно  ностальгував за Радянським Союзом…”
Ось так просто усі плани страшного, а швидше демонізованого Путіна зведені до одної простої, ба навіть смішної формули, котра ставить його в один ряд не зі світовими лідерами, а з бабУшками на лавочці під будинком, які згадують про ті благословенні часи, коли “ноги не боліли і мужики хотіли”.

А тут уже про Революцію гідності. Чи змінив історію сотник Парасюк? Чи саме його полум’яна промова заставила Януковича швиденько спакувати манатки і втікти в Росію ностальгувати за Радянським союзом разом?
“У розпалі переговорів 21 лютого Янукович сказав, що має прийняти дзвінок від президента Путіна, після чого раптом пішов на істотні поступки в переговорах із трьома лідерами опозиції, посередниками в яких були три міністри ЄС. … У той самий час охоронці, що вартували президентську адміністрацію та кабмін, посідали у фургони і зникли. Європейські переговірники мали враження, що Путін сказав Януковичу збиратися й їхати” (ст. 134).

Далі йдуть розділи “як це виправити” і, як і всі європейці, першим ділом Аслунд довго і багато говорить про боротьбу з корупцією. При цьому наводить деякі вкрай цікаві факти.

“У 1766 році Швеція першою в світі ухвалила Акт про свободу інформації. У той час Швеція була аристократичним (або олігархічним) суспільством, політично не дуже відрізняючись від нинішньої України. Французькі та російські посли змагалися у підкупі високопосадовців. Коли одна аристократична партія здобула владу в парламенті, то захотіла викрити корупцію своїх попередників. Вона зробила це завдяки справді радикальному закону, за яким громадськість отримувала доступ до всіх документів за винятком питань національної безпеки та особистих медичних даних.
Відтоді всі декларації про доходи і майно у Швеції стали доступними для громадськості. Щороку газети публікують імена та розміри доходів найбагатших людей кожного міста Швеції, що ускладнює приховування незаконних доходів чи статків”
(ст. 149).

Єдиний коментар, який я можу до цього факту додати (окрім вигуку “1766 року, Карл!”), це те, що у нас попереду дуууже довгий шлях.

Щодо люстрації, то з тексту випливає,  що одна з причин її уповільнення, окрім спротиву “системи” (беру це слово в лапки, бо я не вірю в систему, я вірю в людей, які одні дають, а другі беруть, а система – це просто відмазка), як це не парадоксально, – у самому ЄС, який недолюблює концепту колективної відповідальності і наголошує на персональній (а цим користуються “старі кадри”, які добре орієнтуються в усіх можливостях втриматися на пригрітому стільці).

Не варто чекати від Аслунда нових і геніальних рецептів реформ, при яких усім відразу стане добре. Якби він писав таке, то був би не Аслундом, а Ляшком чи Тимошенко.

Та Андерс – поважний науковець, а не горлопан-популіст, саме тому він наполягає на необхідності проведення дуже непопулярних між “пересічними українцями” реформ: різкого підняття комунальних тарифів, підняття пенсійного віку до 65 років і чоловікам, і жінкам, закриття малих шкіл і лікарень і таке інше. І всі ці тези добре аргументовані й цілком зрозуміло описані.

Наприклад, про тарифи. “За підрахунками Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово- комунального господарства України, якщо модернізувати систему центрального опалення, це заощаджуватиме близько 3 мільярдів кубометрів газу на рік – тобто 1,2 мільярда доларів при ціні 400 доларів за 1000 кубометрів” (ст. 229). І в цьому вся суть. Доки ви платите за спожитий газ копійки, модернізація центрального опалення вас у принципі не цікавить, ба навіть облік спожитого тепла не цікавить, а як свідчить мій особистий досвід, одним тільки будинковим лічильником на тепло можна зекономити немалі гроші.

Далі пенсії. Це, мабуть, найскладніша реформа, бо всі пенсіонери – виборці, та ще й активні, а хто зазіхне на пенсії – позбудеться їх (виборців) дуже швидко. Бо скільки би голосів розуму не намагалися пояснити, що треба, завжди натомість знайдеться хтось, хто тут і відразу наобіцяє золоті гори і високе пенсійне забезпечення, як в СССР.

І то не має значення, що насправді в тому СССРі з пенсіями було не так гладко. Хто там про це пам’ятає. Хіба що Аслунд:

“Попри поширене хибне уявлення, значні пенсійні видатки України не є радянською спадщиною. До пенсійних реформ Михайла Горбачова 1985 року пенсії були мізерними і не всім виплачувалися. Пенсії різко зросли у 1990-му на хвилі популістських заходів перед розпадом Радянського Союзу. У 1992-94 роках через несамовитий популізм вони сягнули 10% ВВП” (ст. 238).
І далі: “Прийнятий у пенсійній системі України пенсійний вік на рівні 60 років для чоловіків і 55 років для жінок був запроваджений у 1929-му, коли ті в середньому жили 46 і 50 років відповідно” (ст. 240).

А ось про вищу освіту: “Українські університети страждають від геронтократії” (ст. 247), і як пояснення, що ж автор мав на увазі, – про “феномен Патона”: “Це неймовірно, але академік Борис Патон, який народився 1918 року, коли академію було засновано, є її президентом із 1962 року”.

Попри високу західну тривалість життя, це для них таки неймовірно. А для нас нормально. Чи ні?

А щодо середньої освіти, то вкрай цікава таблиця статистики про освіту міститься на ст. 250. Я її переписувати не буду, але ви таки подивіться, не полінуйтеся. З неї зокрема випливає, що з 1990 року дітей у школах зменшилося на яких 40 з хвостиком відсотків, вчителів у школах – усього на 6 відсотків, а самих шкіл – лише на 2 відсотки. При такій статистиці середня освіта у нас має бути просто-таки вищий клас. Чи знову ні?
Може, якби скоротити трохи кількість малих шкіл, то для більших вивільнилися би гроші на сучасні навчальні матеріали? Може, доцільніше мати одну нормальну школу і 3 шкільні автобуси, ніж 4 дрібні школи по 6-7 учнів у класі, у 3 рази більшою кількістю вчителів і постійною нестачею коштів на будь-що, крім захищеної законом статті зарплат.

Те саме стосується лікарень. А тепер уявіть собі, скільки буде крику…

Читати? Обов’язково. Особливо тим людям, які думають, що реформи – це посадити Януковича і позвільняти нечесних державних службовців. Насправді реформи це складно і часто дуже неприємно. Насолоджуйтесь 😉

Автор: Ольга Погинайко

Читайте також:
Березневі гіди по нових книжках, які варто прочитати любителям еротики

Facebook Comments

підтримати новинарню 2

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *