автор: Наталія Терамае
фото з особистого архіву героя матеріалу та з відкритих джерел
Ігор Симчич на псевдо “Вітер”, син легендарного сотенного УПА, Героя України Мирослава Симчича, служить у 3-й штурмовій бригаді. До армії він потрапив у 2022 році. До того вважав, що “застарий для таких справ”. Нині старшому лейтенанту Симчичу 61 рік, і він заступник командира роти з психологічної підтримки персоналу в 3-й ОШБр 3-го армійського корпусу ЗСУ.
Схоже, це перше велике інтерв’ю сина “Кривоноса” (псевдо Мирослава Симчича). І я не можу приховати свого здивування. Про таких людей хочеться знати більше. І треба знати, особливо в сучасних умовах. Як боролися проти радянської окупації? На що сподівалися? Як підтримували надію на перемогу? Зрештою, як жили в підкореній країні і виховували дітей?
“Новинарня” публікує велике портретне інтерв’ю Симчича-сина, який продовжує шлях своїх предків. Це одна зі сторінок нашої великої історії.
Дивіться також інтерв’ю у відеоформаті на нашому YouTube-каналі:
Говорячи про свій родовід, Ігор Симчич згадує про рідного брата прадіда – сотника Гриця Голинського, який почав військову кар’єру командиром Гуцульської сотні в Українських січових стрільцях, а потім очолив пробойовий (тобто штурмовий) Гуцульський курінь Української галицької армії.
Командир Голинський загинув у 1941 році – під час розстрілу НКВС, коли радянська влада відходила зі Станіславова.
Григорій Голинський (1895-1941) – український січовий стрілець, командир УГА, страчений НКВС. Фото: https://www.legionukrainiansichriflemen.com
Батько Ігоря – Мирослав Симчич (1923-2023) – народився у селі Вижний Березів на Косівщині. Власне, дядько по матері Григорій Голинський вплинув на хлопця в його виборі долучитися до національно-визвольного руху. Пам’ятного 1941-го Мирослав приєднується до ОУН, а за пару років стає до збройного опору.
Найвідоміший бій “Кривоноса” – під Космачем у 1945 році, коли його сотня розгромила більший за чисельністю підрозділ НКВС. Але Мирослав потрапив у полон 1948-го, після чого був засуджений до 25 років таборів. Достроково звільнений 1963 року.
Сьогодні його син – хорунжий в українській армії, за існування якої батько боровся всупереч усім геополітичним розкладам. У війську також й інші члени родини Симчичів: Ігорів молодший брат Мирослав та зять Андрій. Двоюрідний брат Василь Підойма та племінники Сергій Іванов і Степан Геник полягли в цій російсько-українській війні.
Ігор Симчич на Харківщині, 2024 рік
“Я відповідаю за бойовий дух в підрозділі, за моральний стан бійців і командирів”, – розказує Ігор Симчич про свою роботу й називає себе проміжною ланкою між бійцями та психологом.
“Якщо потрібно, ми залучаємо психологів. Є різні проблеми. Люди мають панічні атаки. Переживають вигоряння.
Є різні ж люди. На початку прийшли кремінь-хлопці. Зараз у військо беруть всяких, до нас [у 3-тю штурмову бригаду] і “бусифіковані” потрапляють. З цими людьми більше праці потрібно, щоб допомогти їм бути ефективними.
У нас навіть інколи трапляються випадки, що люди йдуть у СЗЧ. Потім пояснюють: або запив, або жінка намовила, або щось в голову стрілило. Тобто є люди, які гостро не відчувають свого обов’язку вкладатися у цю війну. Для мене це незбагненно.
Але військо – це така формація, в якій ти не вибираєш собі побратимів. Тобі їх дають, і ти працюєш з тими, хто в тебе є.
Також часто люди працюють у замкнутому колективі. На місяць чи два в одному маленькому тісному бліндажі можуть опинитися двоє несумісних людей. Треба допомогти їм бути на 100% ефективними, бо вони мають дуже велику відповідальність. Ми будуємо стосунки в нашому підрозділі, як в родині”.
Симчич говорить про культ побратимства, притаманний різним військовим формаціям у різні часи: “Історія знає про побратимство у скіфів, у козаків. І ми у Третій штурмовій намагаємося зберегти цей побратимський принцип і передати його наступникам”.
Говорячи про відмінності, Симчич згадує такий випадок: “Нещодавно у наш підрозділ прийшов боєць, він із Харківської області. Підійшов до мене і каже: “Слухай, я все розумію: Андрій Білецький, ідея нації, нема питань. Але не розказуй мені, що Степан Бандера – герой. У нас тут свої герої”. Нічого, працюємо з ним. Просто людині треба трошки часу, щоби зрозуміти, що ми всі є одним народом, з одним набором героїв, і в нас немає регіональної градації”.
Читайте також:
Крутіший за Бандеру. Маловідомі факти про вождя українських націоналістів Євгена Коновальця, прах якого повернувся в Україну
Ігор Симчич нагадує, що сам народився у Запоріжжі: “Я теж виростав у такому дусі, що бандерівці – це якісь кровопивці. Я не знав, що вони на коліні створили цілу підпільну армію і десять років билися за Україну. Довідався пізніше, коли трошки підріс. Думаю, що цей мій побратим теж підросте і нормально у нього все буде з Бандерою”.
Чи допомагає відоме прізвище у житті й на службі? Мій візаві сумнівається: “Не вважаю, що моє походження має якесь значення для виконання моїх обов’язків. Я своїм прізвищем не козиряю.
З Андрієм Білецьким зустрічався і до повномасштабки, і під час: на Запорізькому напрямку, під час Бахмутської кампанії. До повномасштабного вторгнення він був у нас вдома: зустрічався з татом. Це була зустріч поколінь. Тоді батько сказав приблизно таке: що могли, ми зробили, тепер ваша справа – втримати і розвинути. І зараз, знаєте, як в тому анекдоті: наш фронт непогано просунувся з Карпат аж на схід, в Донецьку та Луганську області”.
Мирослава Симчича було реабілітовано аж у 2017 році, а Героєм України він став у жовтні 2022-го.
Чому так? Чи не було образливо пану Мирославу за це?
Мирослав Симчич – сотенний (1945) і ветеран (2008) Української повстанської армії
“Батько боровся не за те, щоби його визнали героєм. Він бачив свою мету в побудові великої України. Знав, що може загинути в боротьбі. І він не ставив собі за мету дожити до 100 років. Але коли дочекався незалежності, то був щасливий”, – пояснює син.
Рідним містом Ігоря Симчича стало Запоріжжя, де внаслідок химерних перипетій людських доль зустрілися його батьки.
На початку 1960-х Мирослава Симчича звільнили з ув’язнення. За репресивною логікою радянської системи, він не міг повернутися на рідні терени, на захід України. Тому шукав прихистку в різних “дозволених” областях України, наприклад, на Одещині та Черкащині, але все не складалося.
Чоловік, з яким він познайомився в ув’язненні, порадив йому звернутися до своєї родички, що мешкала у Запоріжжі. Дав адресу і, так би мовити, “рекомендаційного листа”. Спроба спрацювала: “Варвара, моя майбутня баба Варя, його прийняла на квартиру”, – розказує Ігор Симчич.
Читайте також:
У Запоріжжі вулицю комсомолки Чайкіної перейменували на честь сотенного УПА Мирослава Симчича
“Тато був у складній ситуації: грошей немає, їсти хочеться, жити ніде. Він ночував на вокзалах, його ганяла міліція. У результаті він не витримав, пішов у міськвиконком і заявив: або садіть мене в тюрму назад, або я вчиню якийсь злочин – поб’ю вітрини чи ще щось, щоби мене посадили. Бо там (в ув’язненні) мені хоч давали ліжко спати і три рази якесь харчування було, а тут мене як собаку женуть”, – Ігор переказує історію, описану у книзі Михайла Андрусяка “Брати грому” з трилогії про історію УПА, удостоєної Національної премії імені Тараса Шевченка 2010 року.
Внаслідок цієї акції Мирославу вдалося прописатись й отримати роботу. Тоді ж на квартирі у своєї благодійниці він познайомився із дочкою господині – Раїсою.
Господар цієї родини Андрій Мороз (1905-1941) пропав безвісти у Криму: комуніст, він пішов добровільно у Червону армію, хоча мав бронь як сталевар і підстави не любити радянську владу – в Запоріжжя утік від Голодомору на Сумщині.
Андрій та Варвара Мороз – дід та баба Ігоря Симчича по матері
Наполегливість і працьовитість дозволили Симчичу-старшому стати неабияким авторитетом.
Ігор розповідає про батька: “Спочатку він працював мулярем – залазив у гарячу мартенівську піч і закладав усередині цеглу, що викришилася. Потім перейшов на іншу роботу. Був добрим слюсарем, токарем, фрезерувальником. Адміністрація підприємства його цінувала і допомогла взяти кооперативну квартиру в Заводському районі Запоріжжя – зараз ця вулиця називається Добровольчих батальйонів. Тисячу рублів на перший внесок позичила батькова мати баба Параска. Пізніше, як він звільнився з другого ув’язнення, його туди ж прийняли на роботу – через 17 з половиною років взяли на високий розряд, з доброю зарплатою. Він звільнився, коли мав уже за 70 років”.
Ігор Симчич із мамою і татом Мирославом, 1966 рік
Ігор Симчич зізнається, що в Запоріжжі зростав як звичайна радянська дитина:. “Павлік Морозов був для мене авторитетним хлопцем. Чув дворові страшилки про бандерівців. Була така стандартна історія: солдат ішов додому чомусь пішки із Західної Європи і на ніч попросився в якусь хату, куди прийшли бандерівці, перевертні і вурдалаки, які хотіли випити його кров.
Тоді я розмовляв російською. Був навіть такий час, що без акценту. У цій шовіністичній атмосфері вважалося, що українською говорять “рагулі”. “Рагулем” соромно бути. Але при цьому всьому в сім’ї ми говорили українською. От, мати ніколи не перейшла на російську”.
Питання виховання української дитини в родині бійця УПА, що зазнала репресій і живе в умовах окупації, – ключове до розуміння ситуації.
Коли Ігорю було три роки, його батька арештували вдруге. Ішов 1968 рік.
Мирослав Симчич у 1968 році
Констатуючи цей факт, Ігор пояснює: “Тато не міг брати участі у моєму вихованні в дитинстві”.
Контакти малого з батьком відбувалися згідно із правилами табору суворого режиму – двічі на рік під час побачення з ув’язненим.
“Якщо у цього ув’язненого не було покарань за порушення режиму, – додає Ігор. – А у тата часто траплялися порушення, тому ми не кожних пів року бачилися. Але ми відвідували його. Нам інколи давали дві або три доби для побачення. Вони мали цілком побутовий характер”.
Будучи дитиною, Ігор чув, “як тато з мамою про щось шепочуться”, інколи виринали якісь прізвища. Уся атмосфера створювала відчуття важливості та секретності: “Я не дуже добре розумів, що це означає. Але розумів, що це секретно. І поки мені не розказують, я зайве не запитував.
Я просто розумів, що ми – ізгої в суспільстві, ворожі системі. Що виявляти свою ворожість небезпечно.
Ми маємо приховувати своє справжнє ставлення до неї. Натомість назовні виявляємо лояльність до режиму”.
Після другого арешту батька малого Ігоря було проінструктуровано, що тато в тюрмі, але говорити про це не треба.
“Основна версія назовні була: “Тата нема”.
Через деякий час в школу прийшов представник КДБ поговорити з директором і парторгом.
У певний час я зрозумів, що за мною в школі встановили нагляд. І мусив поводитися так, щоби до мене було менше зауважень. Хоча характер у мене був складний і залишився, очевидно, таким, просто я менш активним став – мене рідше викликають до начальства за мої проступки. У школі хуліганства всякого більше було. Мене навіть карали за те, чого я не робив, бо ніхто не міг повірити, що мене там не було, якщо сталася якась надзвичайна подія в школі”, – розповідає пан Ігор.
Звільнили Мирослава Симчича у 1985 році. Загалом він відбув в ув’язненні 32 роки 6 місяців і 3 дні.
Ігор Симчич біля школи у Запоріжжі, 1980 рік
Розуміння, до якої сім’ї він належить, приходило поступово – як каже Ігор Симчич, порціями: “Як ми їздили у Карпати до баби Параски на курс патріотичного виховання, вона згадувала якусь партизанку. Я думав, що це червоні партизани. А за рік-два, у 14-15 років, я вже знав, яка це партизанка”.
Уже подорослішавши, Ігор дізнався про багато історичних фактів: “хто ми, чиїх батьків, ким і за що закуті”.
Бажання продовжувати боротьбу прийшло у підлітковому віці. Тоді батько поставив завдання – отримати вищу освіту: “Ти будеш боротися за Україну, але коли посадять якогось слюсаря – це одне, а коли посадять інженера – це інше”.
Поступово у життя Ігоря почали входити люди з кола батьків – так працювали зв’язки політв’язнів. Наприклад, на побаченні в таборі “Пермь-35” він познайомився із Валерієм Марченком (1947-1984) – дисидентом, правозахисником, журналістом, перекладачем.
Валерій Марченко
“У кожного хлопця є старший хлопець, який є для нього прикладом. І таким прикладом для наслідування для мене був Валерій Марченко. Він мені писав листи з ув’язнення, я йому писав. Знав його матір – Ніну Михайлівну. Пам’ять про Валерія Марченка я зберігаю як щось дуже цінне. Щороку відвідував 14 жовтня його могилу, там збиралися 10-20 людей. Зараз, на жаль, я не маю такої можливості”.
Олена Антонів
Серед тодішніх знайомих Ігоря – Олена Антонів (1937-1986), правозахисниця, громадська діячка, дружина В’ячеслава Чорновола й Зеновія Красівського. Або Ірина Сеник (1926-2009) – членкиня ОУН, дисидентка. “Велика людина, поетеса, художниця. Теж кілька заходів в концтаборах відбула і не припинила боротьби майже до смерті: останній напад на неї стався в 2004 році під час виборів президента, коли прихильники Януковича напали на неї і жорстоко побили”.
Ірина Сеник
Ігоря цікавила історія, але він розумів, що з його власною історією, цей факультет йому не світить.
Вступ до індустріального інституту у Запоріжжі супроводжувався складнощами: “Хімію я здав на чотири, а фізику – на два. Хоча хімію знав набагато гірше, ніж фізику. І ми подумали, що можливо, це не випадково”.
Після цієї невдачі Ігор Симчич закінчив ПТУ з відзнакою. А вищу освіту подався здобувати до російської провінції, щоб було менше питань: “Була ціла спецоперація розпрацьована: спочатку відвезли мої документи, а я приїхав уже безпосередньо перед іспитом, склав фізику на п’ять і зразу став студентом”.
Обраним вишем був філіал Ленінградського політехнічного інституту у Пскові, з молодими талановитими викладачами. “Надзвичайно сильні викладачі, нас дуже добре вчили. Псковський філіал за рівнем освіти не відрізнявся від Ленінградського політехнічного. Хоча мені і видали пізніше диплом ЛПІ”, – пояснює Ігор Симчич.
Але і там рука “великого брата” дістала. На другому курсі керівник інституту запросив Ігоря Мирославовича Симчича на розмову: “Я кажу: “А чого ви мене покликали?” – “Ну ти ж розумієш”. – “Розумію. У вас до мене питання є?” – “Немає”. Я вчився досить непогано, каналізував свою енергію в спорт – всім усе подобалося. І так я закінчив інститут”.
Як Ігорю вдалося вибороти направлення в Україну? Оформив опіку над старою бабусею. Так він влаштувався на Коломийський завод сільськогосподарських машин, де працював інженером-електриком.
“Я вибрав електрику. Моя мати була електриком. Мені подобалася фізика. І я щасливий, що я здобув цей фах. Він і досі мені час від часу допомагає”.
У хорунжого багато бюрократичної роботи. Ігор Симчич під Бахмутом
Питаю в Ігоря, чи почувався він особливим?
“Не особливим, а іншим. Розумів, що у ворожому середовищі, яким є радянський режим й російська імперія, треба не дати людям шансу знищити тебе завчасно. Але в Україні я цілком органічно почувався і в Донецьку, і в Запоріжжі, і у Вінниці, і у Львові. Куди б не приїхав. От коли я їхав з Росії на канікули до батьків у Запоріжжя потягом “Москва-Запоріжжя”, завжди вночі прокидався у Харкові – там повітря інше. Відчував, що вдома.
Для мене не було проблем, російськомовний українець чи україномовний українець. Це зараз загострилося. Бо російськомовність – вияв ворожості.
Кожен російськомовний повинен зрозуміти, що його російська є першим маркером небезпеки.
Кожному, хто досі цього ще не усвідомив, при нагоді я намагаюсь пояснити”.
“Я приїхав в Коломию у 1989-му, – продовжує він свою історію, – і відразу включився в боротьбу. Був підготовлений – кацапи пошили мені в Росії синьо-жовтий прапор в ательє”.
Це був вдалий для поставлених задач час. 1989 рік – початок масових заходів по всій Україні: “Спочатку під гаслом за українську мову, за екологію, проти атомних станцій. Боротьба набувала різних форм. Але основна мета – незалежність. Люди використовували ті методи, які були їм доступні для розхитування системи”.
Читайте також:
Некрофільська Росія: навіщо нам потрібно її вивчати?
Ігор Симчич намагався влитися всюди. Почав із “групи політично стурбованих громадян, які творили національний рух в місті і в околицях”. Далі було Товариство української мови, пізніше – Народний рух України.
“Я записувався по черзі в усі ці організації. Єдине, куди не вступив – в Українську Гельсінську спілку. Вважав, що це така організація, куди запрошують, а не в яку просяться. Водночас я був молодим, хотів працювати в молодіжному сегменті. Молодь – це пробивна сила, менше боїться. Наша молодіжна група ходила із синьо-жовтими прапорами, коли було заборонено. Коли синьо-жовті прапори стали цілком легальними, ми ходили з червоно-чорними прапорами. Коли вже червоно-чорні прапори стали теж легальними, все розпалося. Україна стала незалежною, люди поділилися на різні партії, фракції”.
Ігореві Симчичу пощастило уникнути ув’язнення. Хоча “можливості” були.
Один з інцидентів трапився у наприкінці 1989 року – 10 грудня, в День прав людини. Цього дня у Косові на Івано-Франківщині призначили перше публічне богослужіння представників греко-католицької церкви, яка щойно виходила з підпілля. Вийшло так, що Ігор прибув у Косів сам, соратники не приїхали. Приєднався до процесії із привезеним із собою синьо-жовтим прапором. Разом із тим прапором його й “запакували” у міліцейський бобік після закінчення події. Підставою могла бути ця “невстановлена символіка”, за що передбачалося 15 діб арешту.
Я добу просидів там за ґратами. Якийсь майор у Косові мені казав:
“Так ти ж наш хлопець, із Запоріжжя. Чого ж ти із жовто-блакитним прапором ходиш?” – “Це наш прапор. Чого ви в мене його забираєте?”
– “Так це невстановлена символіка”. – “Ким не встановлена символіка? Український народ встановив цю символіку, а ви тут в міліції щось мені розказуєте”.
Ігор Симчич 1991 року у Запоріжжі з коломийськими пластунами на фестивалі “Червона рута”
Внаслідок того інциденту суд оштрафував Симчича на 100 рублів. Рішення оскаржив юрист із Руху Богдан Юращук, який згодом став міським головою Коломиї. “Через тиждень мусора привезли мені прапор, віддали всі речі, вибачалися: “Ігоре Мирославовичу, ви не подумайте нічого”.
Ігор Симчич – голова крайової управи Спілки української молоді в Україні, 2000-ті роки
Чи мав Ігор Симчич, людина з такою сімейною історією та особистісними установками, плани на політичну кар’єру?
“Так, на зорі незалежності я бачив себе політиком, планував стати президентом України. Поступив у Львівський університет на юридичний факультет, щоб бути готовим до цієї діяльності. У 1999 році стало зрозуміло, що політична діяльність вимагає значних статків. І Конгрес українських націоналістів, членом якого я був, перестав бути дієвим фактором у політиці. У 1998 році він ще провів своїх депутатів, але після того ця політична сила зійшла на маргінес, а разом з нею і мої плани займатися політикою”.
Ігор Симчич (крайній праворуч) під час Помаранчевої революції в Києві, 2004 рік
Хоча це не завадило йому брати участь у всіх Майданах, крім першого. “Я чомусь думав, що тільки студенти беруть участь у Революції на граніті, а виявилось, що ні. Але мені це не було видно з Коломиї”, – напівжартома розповідає Ігор Симчич.
“Я вірю в Дух одвічної стихії, – згадує офіцер Молитву українського націоналіста. – Він приходить, бере тебе за руку і веде куди вважає за потрібне. Він повів мене у Спілку української молоді, потім – у Конгрес українських націоналістів. І так я прийшов у Збройні сили. Я вдячний тим людям, які створили у Києві ТрО “Азов”: вони довірили мені зброю. І з цією зброєю я вже п’ятий рік намагаюся зробити, що можу, цілком щиро і самовіддано. Ми гідно боремося, ми протистоїмо могутньому ворогові.
Я сподіваюся, що всі разом, як нація, ми виконаємо свою місію.
Треба припинити робити вигляд, що нічого не відбувається: нас кормили солодкими пігулками про “два-три тижні”, що наші котики там самі справляються, а ми тут будемо жити своє життя, і це нас не стосується. Але вся державна структура і весь народ мають усвідомити проблему екзистенційного протистояння. Всі як один: жінки, чоловіки, діти, старики повинні зрозуміти, що ми всі разом воюємо. Бо якщо хтось припиняє битися, він програє. Ми не можемо припинити битися”.
Як перемогти? “Ми всі – влада, преса, громадськість – повинні створити такий настрій, що ховатися від ТЦК – ганебно. Що на кожен обстріл відповіддю має бути різке зростання пожертв на ЗСУ і черги добровольців у ТЦК”.
Ігор Симчич під час Бахмутської кампанії
61-річний Симчич пишається службою у Третій штурмовій: “Наша бригада, як ви знаєте, одна з найкращих у Збройних силах”.
Запитую, чи був він дотичний до операції “Вівальді”? Заступник командира роти з ППП дивиться прямо в очі і після короткої паузи видає: “Кожен, хто служить в Третьому армійському корпусі, був дотичний до операції “Вівальді”. Наш підрозділ був дуже успішний у цій операції. Наприклад, ви бачили у засобах масової інформації повідомлення, що наша радіоелектронна протидія була настільки ефективною, що провідний ворожий підрозділ “Рубікон” зняли з нашого напрямку і перевели на іншу ділянку фронту. Бо вони не могли нічого зробити з нашою роботою”.
Читайте також:
Під час операції “Вівальді” українські військові впровадили нову тактику “Грифон”: деталі
Підсумовуючи все вищевикладене, доречно закінчити цей матеріал словами, які Ігор повторює за батьком: “Ми не за нагороди боремося. Наша мета – велика Україна”.
Подвиг Мирослава Симчича сьогодні вивчають українські діти (з книги “Воїни і війни України” Олега Іванюка, 2018 рік)
Читайте також:
“Пересвячував” московських священників, а тепер працює з колумбійцями. Історія Гуцула з Центру спецпризначення “Омега”
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
