На дванадцятому році війни з державою, яка існує для нас як екзистенційна загроза, ми досі змушені пояснювати, чому варто її вивчати. Експерт з питань інформаційних воєн та конкурентної розвідки Дмитро Золотухін формулює це прямо: сам факт, що це питання досі стоїть на порядку денному, — проблема. За його гіпотезою, це наслідок глибокої колективної травми, яка виникла ще за радянських часів коли кілька поколінь українців зазнавали фізичного винищення та психологічної перепрошивки. Якщо перекласти це на мову індивідуальної психології — маємо класичну поведінку людини, яка вийшла (чи не вийшла) з абʼюзивних стосунків: єдине бажання — закрити очі, заткнути вуха, ніколи більше не бачити й не чути кривдника. Це нормальна психологічна реакція. Але вона несумісна з завданням вижити поруч із кривдником, який нікуди не подівся і не збирається зникати.
Дуже багато психологів порівнюють стосунки між Україною та Росією зі стосунками між жертвою та аб’юзером. І ці стосунки тривають не 12 років війни, а сотні років нашого спільного існування.
Дослідниця архетипів Катерина Хоптинська нещодавно написала у своєму Facebook:
“Насильство узагалі рідко складається з однієї дії. Це система, у якій різні інструменти підтримують один одного і поступово позбавляють жертву опори на власну реальність. Так само працює і російський інфоабʼюз. Його можна скласти в матрицю з пʼяти повʼязаних інструментів”.
Цими інструментами вона назвала:
Ілюстрація: ФБ Катерини Хоптинської
“У результаті Росії навіть не обовʼязково домагатися, щоб люди повірили в кожне окреме твердження. Достатньо, щоб вони залишалися всередині створеної нею системи координат. Щоб знову й знову обговорювали Україну за питаннями, які сформулювала Росія. А коли жертва нарешті називає насильство насильством і починає чинити опір, запускається ще один механізм. Агресор і жертва міняються місцями. І вже від України вимагають пояснити, чому вона така зла, невдячна й агресивна”, — підсумовує Хоптинська.
Думки про те, яким буде майбутнє Росії різняться. Хтось переконаний в її розпаді, хтось запевняє, що нічого з цією махіною не станеться, і нам все одно треба готуватись до життя з РФ під боком. Обидва варіанти мають право на життя. Обидва варіанти означають, що нам треба вивчати Росію.
Дмитро Золотухін виходить із жорсткої тези: Росія не розвалиться, принаймні не в горизонті нашого покоління і кількох наступних. Всі 120–140 мільйонів людей, вся нафта й газ, усі регіони — залишаться там, де є. А відтак єдиний реалістичний шлях — не чекати на диво розпаду, а вчитися впливати на це суспільство, змінювати його зсередини, працювати з тим, що є, а не з тим, що хотілося б мати.
Дмитро Золотухін каже, що вивчав питання гіпотетичного розвалу Росії та незалежності республік РФ з 2016 року. Тоді він з колегами відштовхнувся від прикладу того, як розвалився Радянський Союз і Україна здобула незалежність.
“Український інтелектуал та викладач Валерій Пекар, зауважував, що в Україні в один момент об’єднались люди, які воліли незалежності, бо мали національну ідею (назвемо їх умовними “чорноволами”), і люди, які хотіли незалежності країни виключно через власні корисливі інтереси (назвемо їх умовними “кравчуками”). Об’єднались заради головної мети – незалежної держави”, – пояснює він.
Тоді Золотухін з колегами спробували шукати “чорноволів” та “кравчуків” у республіках Росії. І дійшов до висновку, що “кравчуків там – немає”. Тобто немає сили, яка готова рухатись в напрямку Незалежності навіть заради власних інтересів.
“За понад 20 років путінського режиму в Росії повністю випалено будь-яку регіональну автономію. Губернатори та глави російських республік — це не місцеві лідери, а тимчасові варяги, силовики або технократи, призначені Кремлем. Вони не мають зв’язку з місцевим населенням і підпорядковані виключно вертикалі влади”, — каже Золотухін.
Карта народів Росії (у спрощеному варіанті)
Історикиня й авторка науково-популярних книг Інна Ковалишена підходить до питання з іншого боку і застерігає саме від цієї логіки — вона називає її провіденціалізмом: переконанням, що історичні події стануться, щоб ми не робили. Наприклад, навіть якби мати Гітлера зробила аборт, Друга світова все одно трапилася б. Ця концепція сумнівна щодо минулого. Але особливо проблематично, коли за цією лінійкою починають міряти майбутнє:
“На моє переконання Росія вже слабшає з кожним своїм розпадом. Імперія — не циклічна константа, вона мутує і втрачає території щоразу”.
Ковалишена додає, що постійне повторення Росією агресії що після розпаду Російської імперії, що після розпаду СРСР, наводить на страшну думку, що вона здатна до нескінченної реінкарнації. “Але що, як подивитися на це не як на повторюваний цикл, а як на один довгий процес розпаду?” – запитує історикиня.
Обидві тези насправді не виключають одна одну, якщо розділити часові горизонти. Золотухін каже про горизонт практичної дії — найближчі десятиліття, у яких доведеться жити й діяти саме з цією Росією, яка є зараз. Ковалишена каже про горизонт історичної закономірності — про те, що фаталізм щодо “вічності” імперії є інтелектуально нечесним і небезпечним, бо знецінює саме те, заради чого варто діяти: можливість змінити траєкторію.
Українські дослідники Росії потрібні саме для того, щоб тримати в голові обидва ці рівні одночасно — не впадати ні в магічне очікування розвалу “само собою”, ні в паралізуючий фаталізм щодо її вічності.
Один з небагатьох конкретних, перевірюваних аргументів, які дає Ковалишена:
політичні режими найнестабільніші саме в момент передачі влади.
Демократії мають для цього вбудований механізм — вибори, які вона напівжартома називає “маленькою громадянською війною раз на п’ять років”. Диктатури такого механізму не мають органічно.
“У СРСР по смерті Сталіна частково існував механізм передачі влади — компартія й армія-переможниця у війні забезпечили “спадкоємність”. У сучасному Китаї партія свідомо вибудувала ротаційні механізми, дивлячись на провал пізнього СРСР. У путінської Росії — механізму передачі влади немає. Це не привід для святкового очікування, а конкретний аналітичний вузол, який вимагає фахового, а не пропагандистського спостереження: саме тут, а не в благих побажаннях, і криється реальна крихкість режиму”, – переконана історикиня.
Катерина Хоптинська вважає, що вивчення Росії – це, в першу чергу, безпека.
“Росію потрібно вивчати, але не для того, щоб вона й далі залишалася центром нашого культурного простору. Її треба досліджувати як джерело постійної загрози: як вона створює виправдання для насильства, як працює її пропаганда, які механізми й моделі поведінки вона повторює.
І не лише через призму вже пережитої нами травми, а для того, щоб вчасно розпізнати підготовку наступної агресії та не допустити повторення насильства. Тобто нам потрібна не постійна присутність Росії у власному житті, а знання про неї, яке допоможе захиститися”, – підсумовує вона.
Є дві речі, які не варто плутати : споживання російського контенту і його дослідження. Декан Факультету міжнародних відносин і врядування Національного університету “Києво-Могилянська академія” Максим Яковлєв посилається на дані КМІС: люди, які споживають контент російською мовою, статистично значно більш схильні вірити російській пропаганді. Експерт зауважує:
“Це емпіричний факт, а не моралізаторство. Не варто судити людину лише за фактом, що вона дивиться чи слухає щось російськомовне, питання — в меті.
Слухати Потапа й Настю — не те саме, що аналізувати документи з метою академічного й аналітичного вивчення ворога”.
Власне, для цього сертифікатну програму “Російські студії” і заснували в Києво-Могилянській Академії наприкінці 2024 року, а з 2026 року запускають магістерку. Це зробили з ініціативи кафедри міжнародних відносин спільно зі Школою політичної аналітики Могилянки. Яковлєва розповідає, що спочатку це було курсом вибору для студентів міжнародних відносин. Але попит на програму був такий великий, що врешті решт, тепер є окрема магістерська програма.
“Що я тільки про себе не чув, – згадує Яковлєв. – Ледь не до того доходило, що я створив таємний гурток русофілів”. Проте мета цієї програми – це саме академічне вивчення ворога. Опрацювання російськомовних текстів відбувається виключно через призму критичного аналізу для викриття колоніалізму й імперської ідеології, а не для контентного споживання. А також – це підготовка фахівців, здатних на світових майданчиках академічно та обґрунтовано спростовувати російські імперські наративи, виходячи за межі суто емоційної аргументації.
Яковлєв каже, що вже мають напрацьовані контакти дослідників Росії з Європи та США, але також сподіваються розширити співпрацю з дослідниками країн глобального Півдня. І додає: “Ми маємо фахово дискутувати та аргументувати, а не сприйматися як “травмовані українці, які просто злі на агресора”. Аргументація має триматися на високому академічному стандарті — теорії міжнародних відносин, порівняльній політології, соціології, регіональних студіях з мовною компетенцією, наприклад, без знання татарської неможливо серйозно досліджувати Татарстан”, – пояснює він.
У 2025 році ГУР МО України та Могилянка уклали меморандум про стратегічне партнерство задля системного вивчення Росії в межах сертифікатної програми. Є сподівання, що в майбутньому випускники зможуть співпрацювати з ГУР.
Дмитро Золотухін також переконаний: необхідно вивчати сучасний маспродукт і аналізувати. Як приклад він наводить “Слово пацана” – популярний російський серіал, який лише на офіційній платформі Wink подивилися близько 23 мільйонів глядачів, тобто кожен шостий росіянин, звітували тамтешні медіа.
“Важливо зрозуміти, чому саме цей продукт масової культури настільки резонує з російською аудиторією, які моделі справедливості й привабливості героїв він експлуатує, звідки в пропагандистському продукті татарськомовний саундтрек і чому він “вистрілив”, – міркує експерт.
Критерій простий і водночас незручний: людина, яка вивчає, завжди може відповісти на питання
“навіщо мені ці знання і що я з ними робитиму”.
Людина, яка просто споживає і виправдовується тим, що “ворога треба знати”, зазвичай на це питання відповісти не може.
Ковалишена дає методологічну рамку для будь-якого такого дослідження: об’єктивності не існує, і єдиний спосіб наблизитися до неї — свідомо коригувати власну упередженість, а не заперечувати її існування.
Окрім Києво-Могилянської Академії, ще чотири інституції досліджують Росію:
Спільна міждисциплінарна платформа Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Міністерства закордонних справ України, створена у вересні 2026 року. Центр фокусується на вивченні російських політичних еліт, економіки війни, ВПК, обходу санкцій, а також здійснює сценарне прогнозування майбутніх ризиків для України.
Інститут конфліктології та аналізу Росії (ІКАР). Незалежний український аналітичний центр, який провадить соціологічні та аналітичні дослідження процесів усередині російського суспільства. Центр регулярно проводить моніторинг настроїв громадян РФ та аналізує тенденції внутрішньої стабільності режиму.
ГО «Центр дослідження Росії» очолює колишній міністр закордонних справ України Володимир Огризко. Центр тривалий час займається деконструкцією російських імперських міфів, аналізом явища “рашизму”, а також готує експертні матеріали щодо дезінтеграційних процесів та майбутнього розпаду РФ.
Інститут стратегічних досліджень та безпеки (ISRS). Громадська дослідницька організація, яка спеціалізується на вивченні ситуації в Російській Федерації, а також на тимчасово окупованих нею територіях України. Експерти інституту аналізують гібридні загрози та внутрішньополітичні плани Кремля, щоб завчасно виявляти ворожі наміри агресора.
Поняття соціальної некрофілії (тяжіння до мертвого, механічного, руйнівного) на противагу біофілії (любові до життя і творення) ввів видатний психоаналітик Еріх Фромм. Якщо зануритись в ці поняття, то вражає, як ідеально стиль життя російської держави під нього підпадає.
За Фроммом, для некрофіла єдиним інструментом взаємодії зі світом є сила (насильство): “Для некрофільської особистості існує лише одне вирішення життєвих проблем — сила… Своєю суттю насильство прагне перетворити живу людину на річ, на безвольний об’єкт”.
Публіцист Сергій Грабовський у своїй колонці “Клінічний випадок некрофілії XXI століття” пише: “Некрофіл сприймає як найбільш реальне тільки минуле, а не теперішнє чи майбутнє. У житті, на його думку, панує те, що було (і що померло), а речі панують над людиною. Ніщо нове для некрофіла не має цінності, а радикальні зміни сприймаються як злочин проти природного плину речей”.
Зрозуміти націю, для якої сенс смерті важливіший за сенс життя вкрай складно. Далеко ходити не треба. Валерій Залужний визнав, що недооцінив готовність росіян жертвувати своїми людьми.
Щороку, 9 травня, до нас так чи інакше долітає сумнівна ритуальна традиція російського суспільства — ходити з портретами загиблих у “Великій Вітчизняній війні” родичами. Ми логічно підсміюємося, але варто на це подивитись не лише як на дикість, але й як на конкретний прояв некрофілії в культурі росіян. Пам’ятаєте, як російська пропагандистка сказала на параді жінці, чий син зник безвісти на так званій СВО: “То у вас подвійне свято?” Неймовірно недолуга фраза, але вона ідеально показала, що смерть для російської культури – це один з ресурсів мобілізовувати на війни населення.
“Безсмертний полк” у Москві 2018 року: Путін, Вучич, Нетаньягу. Фото: РІА Новости
Нині покійний Юрій Костюченко, доктор технічних наук, експерт з питань безпеки та ризиків, провідний науковий співробітник Наукового центру аерокосмічних досліджень Землі Інституту геологічних наук НАН України дуже влучно підсвітив це у своїй статті “Війна за смерть. Російський хтонічний некрокульт і його особливості”.
Ось, що він написав: “Сучасний російський хтонічний некрокульт – це, по суті, навіть не релігійна, а дорелігійна система. В його центрі – сакралізація мертвих: справжніх або символічних предків. Цей культ має чимало ритуалістичних проявів. Наприклад, нещодавно в Росії повідомили про обмін капсулами з могильною землею між Санкт-Петербургом (Піскарьовське кладовище) і Волгоградом (Мамаїв курган), таке собі “могильне побратимство” міст. Таке встановлення містичного зв’язку з сакральними мерцями задля отримання допомоги з потойбічного світу є класичною ознакою некрокультів.
На подібних елементах ґрунтується російська пропаганда. Наприклад, святкування “Дня Перемоги” у РФ є абсолютно релігійним ритуалом, а насильство, страждання, смерть культивуються як успішна соціальна норма: перемога вимірюється кількістю трупів і руйнувань; хто більше страждає, той перемагає. Бо в таких хтонічних некрокультах важлива самооб’єктивованість”.
Некрофільська логіка — це не лише внутрішня особливість російського суспільства.
Те, що всередині країни мобілізує людей на смерть, назовні стає інструментом деморалізації противника. Механіка проста: якщо смерть — це ресурс, то загроза смертю — найпотужніша зброя. Саме тому російська когнітивна війна так послідовно грає на страху: “ваші міста зрівняють із землею”, “радіоактивний пєпєл” тощо.
Але тут і криється її структурна сліпота. Залужний визнав, що недооцінив готовність росіян вмирати. Росіяни так само недооцінили готовність українців жити й боротись попри смерть, а не через неї. Це принципово різні мотивації. Некрофільська культура не може змоделювати противника, для якого смерть — трагедія, а не перемога. Вона б’є по страху смерті — і дивується, коли це не паралізує.
Саме тут когнітивна війна Росії проти України наражається на свою межу. Культура, що сакралізує смерть, не має інструментів для роботи з культурою, що обирає сенс життя.
Зламати волю до дії в людей, які вже зробили свій вибір — значно складніше. І, можливо, саме це питання — як зберегти цей вибір живим після чотирьох років повномасштабної війни — є найважливішим когнітивним викликом не стільки для ворога, скільки для нас самих.
Читайте також:
Когнітивний домен війни. Ворог намагається зламати мізки українців — як цьому протидіяти
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
