автор: Наталія Бушковська
Так звані гібридні війни існували завжди. Будь-яка війна мала свою підготовку, своє інформаційне підґрунтя, свій вплив на цивільне населення. Візьмемо для прикладу окупацію Китаю Японією. Тоді важливою зброєю гібридної війни був опіум. Після захоплення Маньчжурії у 1931 році Японія свідомо використала опіум з двома цілями: фінансувати власну військову машину і розм’якшити волю китайського народу до опору — створити залежне населення, яке не підніме повстання зі страху втратити наступну дозу. Одним із перших кроків було виробництво спеціальних партій сигарет Golden Bat з домішкою опіуму — їх безкоштовно роздавали цивільному населенню Маньчжурії. Роботодавці навіть виплачували своїм працівникам зарплату “червоними пігулками” — акуратно розфасованими дозами героїну.
Метою тогочасної окупаційної політики була та сама мета, яку має і Росія нині: зробити людей апатичними і нездатними чинити опір.
“Новинарня” вирішила дослідити, як це працює в термінах когнітивного домену війни і чому битва за наші уми така важлива.
Слово “домен” у військовому контексті означає середовище, у якому ведуться бойові дії. Прикладна дослідницька лабораторія з питань розвідки та безпеки Університету Меріленду (ARLIS), що працює за контрактами з американською розвідкою та Міноборони, описує традиційні домени війни: суходіл, море, повітря і космос, кожен з яких має свої збройні сили. Кілька десятиліть тому до цього переліку додався кіберпростір: людство визнало стратегічну важливість цифрової інфраструктури та інформаційних мереж.
У 2024 році Міноборони США виділило 500 млн дол на підтримку Прикладної дослідницької лабораторії з питань розвідки та безпеки (ARLIS). Фото: Університет Меріленду
Але що, якщо ми не бачимо чогось більшого?
”Природа конфлікту змінюється — і наше розуміння “простору бою” має змінюватись разом із нею. У цю цифрову, глобалізовану добу операції вже не обмежені фізичною територією. Дедалі частіше вони відбуваються всередині систем, створених і сформованих людьми: економічних ринків, політичних структур, правових механізмів, онлайн-платформ. Це так звані антропогенні домени — і вони стають не менш критичними для національної безпеки, ніж будь-яка фізична територія. Визнання цих доменів операційними просторами дозволяє діяти, впливати й перемагати задовго до того, як конфлікт переросте у відкриту війну”, – пишуть на сайті університету.
Якщо раніше бойові дії означали (і означають) взяти якусь висоту, перерізати шляхи постачання тощо, то в сучасному стратегічному середовищі це також формування наративів, дестабілізація фінансових систем, вплив на правові норми або маніпуляція цифровими інформаційними потоками, вказує все та ж ARLIS.
Перша відстежувана публікація з терміном “когнітивна війна” датується 1996 роком.
Автори статті переконані, що когнітивний ефект — це не побічний продукт дії, а сама її мета. Іншими словами, когнітивна війна — це коли атакують не заради грошей, території чи інформації, а заради того, щоб змінити те, як людина думає, у що вірить і як приймає рішення. І це не супутній результат — це і є весь сенс атаки.
Проте 94% наукової літератури з цієї теми з’явилося після 2021 року — і це збігається з тим, що у листопаді 2020 року Інноваційний хаб НАТО (NATO ACT Innovation Hub) опублікував перший концептуальний звіт “Cognitive Warfare” під редакцією Франсуа дю Клюзеля, який започаткував формальну розробку цієї концепції в межах НАТО.
В аналізі зазначають, що когнітивні атаки розроблені так, щоб використовувати інформацію для активації підсвідомих процесів у нашому мозку, через що нашій свідомості стає важко розпізнати наявність когнітивної загрози.
Когнітивні атаки розроблені так, що нашій свідомості важко розпізнати когнітивні загрози. Ілюстрація з доповіді Франсуа дю Клюзеля
Повноцінну військову концепцію когнітивної війни у НАТО планували завершити до кінця 2024 року, а остаточно затвердили лише у 2025 році.
Чи варто цей термін відрізняти від більш знайомих нам? Як-от інформаційний вплив чи психологічні операції? Є доволі переконливі аргументи, що так. Але є і позиція, що когнітивна війна — маркетинговий хід і не більше.
Експерт з питань інформаційних воєн та конкурентної розвідки Дмитро Золотухін каже, що терміни навколо інформаційного протистояння змінюються приблизно кожні півтора-два роки, синхронно зі зміною грантових бюджетів західних донорів. Це відображає не появу принципово нових явищ, а радше моду в експертному середовищі.
Своєю чергою Бернар Клаверʼє та Франсуа дю Клюзель — автори програмного документа НАТО “The Cognitive Warfare Concept” — відрізняють когнітивну війну від інших напрямів. Вони зазначають, що тоді як психологічні операції спрямовані на закріплення або переспрямування наявних поглядів, когнітивна війна має більш деструктивний характер, оскільки прагне послабити або повністю знищити здатність до критичного мислення. Тобто є більш руйнівною.
Одна з цілей когнітивного домену — зробити навіть переконання непотрібним та неможливим.
Найкраще це може описати цитата головного стратега президентської кампанії Трампа десятирічної давності Стіва Беннона. Він відкрито заявив у 2019 році, що головна опозиція — не демократи, а медіа, і впоратися з цим противником можна лише “затопивши його [інформаційним] лайном”. Іншими словами, зробити інформаційний шум настільки надокучливим, що ніхто не буде розбиратися, де правда.
Дональд Трамп в Індіані під час виборчої кампанії 2016 року
Ознаки когнітивного домену можна відстежити ще в VI столітті до нашої ери у трактаті “Мистецтво війни” китайського стратега і військового мислителя Сунь-цзи. Ця книга глибоко шанована у бізнес-середовищі країн Далекого Сходу, а деякі їхні корпорації вимагають від своїх управлінців знати її напам’ять. Її місце у західній філософії управління засвідчує той факт, що тільки англійською мовою існує понад 50 перекладів “Мистецтва війни”.
Уявний портрет Сунь-цзи. Джерело: Вікіпедія
“Кісінджер помітив, що Сунь-цзи, на відміну від західних стратегів, надає перевагу психологічним і політичним методам, а не військовим”, – каже Сергій Лесняк, автор першого українського перекладу “Мистецтва війни” 2015 року.
“Війна – це мистецтво брехні”
– так ствердив на початку свого трактату Сунь-цзи, додаючи, що “досвідчений у воєнних діях маніпулює ворожими рухами, створює умови, що змусять ворога їм підкоритися”.
Сунь-цзи справді використовував хитрість і обман, але зводити його до інформаційних операцій було б спрощенням. Його головна ідея глибша: “перемога без бою” означає не обдурити ворога щодо розташування військ, а зробити так, щоб він втратив волю воювати ще до першого пострілу. Знищити не армію — а рішення її командира. Не захопити місто — а зробити його захист безглуздим в очах тих, хто мав би його боронити.
Саме це — мішень у розумі, а не на полі бою — і є тією ниткою, яка веде від VI століття до нашої ери до сучасної доктрини когнітивної війни.
Якщо повернутись до сучасної України, то, як пояснює Дмитро Золотухін, єдиним суб’єктом, який зараз може вести війну і захищати громадян, є українська армія. Вона має найбільшу довіру. Як це зламати? Золотухін бачить таку застосовану концепцію: найвищою формою війни є протистояння між добром і злом.
Дмитро Золотухін
“Ви берете будь-яку суспільну проблему, аналізуєте, хто в ній може бути добром/злом, і починаєте накидувати на аудиторію хибну дихотомію. Аудиторія стає на бік “добра”, але того, яке ви йому запропонували”, – каже аналітик.
Так, армію розділили на “хороших” і “поганих”. Ті люди, які гинуть в окопах і захищають нас, — хороші. А люди, які виконують службові обов’язки у ТЦК, займаються закупівлями в Міноборони, логістикою, вищі офіцери — це “погані”.
Письменник і військовослужбовець Остап Українець був запрошений як викладач курсу “Когнітивні технології” від Victory Neurones.
Остап Українець
Він відокремлює такі основні інструменти когнітивного домену:
Сенсаційність/розмивання. “Ми працюємо в реаліях так званої “економіки уваги”. Людська увага, живий час, який ми здатні приділити інформації — останній колоніальний фронтир, за який мікроблогери конкурують зі світовими урядами”, — пояснює Українець.
Якщо повідомлення коротке, то його ефектність важливіша за формальну якість чи корисність. Якщо повідомлення достатньо часто повторюване, воно здається важливим. Самого лише цього інструменту замало для побудови змістовної і ефективної кампанії, звісно. Але розмивання уваги — дуже поширений інструмент.
“А коли мета — піднімати невизначеність, то масштаб спектру так само важливіший за якість кожного окремо взятого повідомлення (це те, що Росія робила після збиття літака в 2014). Більшість інформації, яку генерує ворог — це до якоїсь міри деструктивний, але насправді некорисний шум”, — додає Українець.
Його головна шкода — в існуванні.
Мережування. Суть не в окремих повідомленнях, а в ширших когнітивних рамках, на ймовірності того, що в суспільній групі Х буде достатньо поширеним переконання N. Переконання кластеризуються, так само як люди збиваються в мережі.
“Росія дуже грамотно і з давніх часів вибудовувала це відчуття безальтернативності, неминучості її інформаційної інфраструктури. Свої меми, внутрішні жарти, закорінені в безпосередньо російських культурних повідомленнях, знаходились для будь-яких суспільних прошарків, незалежно від освіти та зацікавлень. Росія здавна і ефективно конкурує за увагу саме через те, що якісно створює мережеві продукти. Вона як державний апарат насправді діє, виходячи з практичного імперського мислення і сприйняття України як території, над якою вони мають суверенітет, а не жодної глибшої ідеології”, — пояснює Остап Українець.
Це дозволяє Україні відносно легко адаптуватися до вже наявних систем переконань, інтегрувати в живі мережі власний інтерес і зрештою змушувати ці мережі діяти у власних інтересах.
“Я зі свого боку усвідомлюю в роботі ворога наявність системи, але так само не можу описати всю систему — тобто рутинно прогнозувати його діяльність. Наша робота ведеться саме над тим, щоб це змінити і поліпшити”, — пояснює Українець.
Підтримка. Що більш атомізованими ми почуваємось, то більше довіри делегуємо нібито нейтральній мережі (соціальним медіа). І тут питання навіть не того, як працюють алгоритми, а як працює мозок.
“Логічно, що ми погодимося з переконаннями, які в нас уже є. Тому немає сенсу шукати, як переконати в чомусь людину, яка з тобою фундаментально не згодна”, – каже аналітик.
Натомість маніпулятор шукає, як використати вже наявні переконання людини, щоб підштовхнути її до певних дій.
Українець уточнює: “Йдеться не про те, що ми можемо спрогнозувати поведінку окремих людей. Але на рівні достатньо прогнозованого класу стратегій такі речі можна дизайнувати”.
Типова схема така: спершу через існуюче упередження створюють відчуття загрози, потім перебільшують її масштаб, а далі перекладають відповідальність на політиків, які нібито на неї не реагують — і це особливо ефективно, якщо політики вже мають репутацію тих, хто на загрози не реагує.
Коли історія містить достатньо деталей, у які легко повірити без перевірки, серед них протягують й очевидну дезінформацію. А найвищий рівень маніпуляції — це коли жертва сама знімає власний захист і вирішує, що повідомлення достовірне. Найпростіше цього досягти повідомленнями, які органічно вписуються в уже наявну картину мислення людини.
Далі вину перекладають на владу. За аналізом, проведеним Інститутом масової інформації 23 грудня 2024 – 5 січня 2025 року, повідомлення в анонімних телеграм-каналах будуються так, щоб підсилити наратив, ніби війна і мобілізація стали наслідком дій Зеленського, а не агресії Росії — тобто провина переноситься з агресора на “своїх” політиків, які “довели до цього” чи “не реагують”.
Скріншоти ІМІ телеграм-каналів з “Тimes of Ukraine”, “Всевидящее око” та “І.ШО?”
Питання, на яке нам всім лише потрібно знайти відповідь. Тим більше, що так багато грантових коштів ішло на те, щоб “протидіяти дезінформації” та “розвивати медіаграмотність”.
Викладач Київської школи економіки (KSE) у сфері політичної комунікації, інформаційної безпеки, пропаганди та контрпропаганди Дмитро Яровий зауважує: якщо людина прийшла на тренінг з медіаграмотності, то, скоріше, він їй не потрібний.
Дмитро Яровий
Експерт наводить у приклад дослідження від Internews Ukraine “Українські медіа: споживання новин і довіра у 2025 році”. Відповідно до нього, 84% респондентів усвідомлюють, що в інформаційному просторі циркулює дезінформація, і 75% із них вважають, що здатні її розпізнати. Проте лише 6% тих, хто знайомий із фейковими новинами, правильно оцінили правдивість трьох запропонованих новин. І 78% правильно визначили щонайменше одну.
Яровий переконаний, що інформаційну стійкість суспільства відзначає не швидкість спростування – в умовах інформаційного потоку це втрачає сенс.
Важливіше за це – довіра до інституцій.
І от її дуже часто успішно підривають, особливо, якщо вже є проблеми.
Одне із завдань дослідження Internews, що ілюструє кризу довіри до інституцій
“Російська пропаганда рідко щось вигадує. Частіше вона гіперболізує проблеми й подає їх під вигідним кутом. Якщо в людини нема кому довіряти за замовчуванням, то ніякий фактчекінг не допоможе, ніяка медіаграмотність не допоможе. А ще, окрім медіаграмотності потрібна глобальна освіта, якісна соціогуманітарна освіта, яка дає людям інструментарій працювати з інформацією”, – каже Яровий.
Дмитро Золотухін вважає, що сама ідея “протидіяти” чи “запобігати” — хибна. Він переконаний, що парадигма “дати людям правильну інформацію” (популярна у 2015–2017 роках) не працює, бо не існує єдиної об’єктивної реальності — у кожного вона своя.
Експерт наводить як приклад комунікацію про Україну світові.
“Ми часто думаємо, що нам достатньо сказати правду, і світу все стане ясно. Це не так. Але коли ми спростовуємо наративи ворога, відповідаємо на тези на кшталт “вас не існує” виправданнями “ні, ми існуємо”, ми втрачаємо фокус на власній суб’єктності й постійно перебуває в режимі захисту, а не творення”, — пояснює він.
Експерт додає, що коли ми в такому форматі спілкуємося з будь-якою аудиторією, то не розказуємо історію, в якій ми є головним героєм. Ми таким чином пропонуємо своїм респондентам зайняти позицію арбітра, й одночасно переповідаємо версію реальності нашого ворога, пропонуємо свою версію реальності. І в такий спосіб запрошуємо нашого респондента стати на чиюсь сторону у цьому протистоянні.
“В найкращому випадку середньостатистичний представник нашої аудиторії скаже: “ну, треба слухати обидві сторони, бо всі несуть відповідальність за мир”, — пояснює Дмитро Золотухін.
Натомість, замість протидії ворожим наративам, він пропонує генерувати власну інтерпретацію дійсності, яка природно резонує з аудиторією і поширюється сама.
“Наприклад: якщо заходу потрібен образ “демократичної Росії майбутнього”, і без цього образу європейські політики не бачать свого власного майбутнього — Україна має сама запропонувати цей образ, вигідний їй”, — пояснює Золотухін.
Росію прийнято вважати сильним гравцем в інформаційних битвах. Хоча історикиня та дослідниця Олеся Ісаюк вважає, що не варто забувати, що чекісти мають дуже обмежену фантазію, а насправді просто вміють масштабно грати на основних страхах людей.
Олеся Ісаюк
Проблема України в тому, що Росія дуже добре знає наші страхи. Століття спільного культурного та мовного простору не могли пройти даремно. Але вони так і не зрозуміли, наскільки ми завжди були відмінними і як сильно змінились за роки відновлення незалежності. І це вже проблема Росії.
Тому, з одного боку, їм вдається розхитувати нас інформаційно, підривати довіру до наших інституцій, деморалізувати нас і зіштовхувати лобами. З іншого – парадні мундири росіян залишились гнити десь у лісах на підступах до Києва, бо наша спроможність чинити спротив явно була недооцінена.
У когнітивній війні у нас є велика перевага: ворог знає, як розхитати та залякати, але не знає, як знищувати нашу волю до дії. Тому що це не питання переконань – це питання ідентичності. А вони у нас із росіянами кардинально різні, й змінити цього не змогли ні знання російської мови, ні спільна релігія, ні 70 років радянської окупації.
Чому так сталося? Відповідь, як не дивно, дає не політологія, а культурна антропологія.
Олеся Ісаюк вважає, що росіяни завжди були успішними там, де можна натиснути на базові інстинкти: страх, вигоду, виживання. Де людиною керує матеріальний інтерес — там їхні інструменти працюють бездоганно.
“Ця культура переконана, що людиною керує лише матеріальний інтерес. І завдяки цьому виліпити з будь-кого можна будь-що. І саме там вони й буксують. Коли вони зустрічаються з середовищем, де є чітке розуміння власної гідності, сенсу життя та взаємозв’язків з іншими. Наприклад, так було з українськими та литовськими рухами опору”, — розповідає історикиня.
Гідність, сенс, зв’язок з іншими — це вітальні цінності, мова живих.
Але щоб зрозуміти, чому російська когнітивна машина так послідовно програє там, де зустрічає життя, треба подивитись на те, чому вона поклоняється.
Важливість переносу бойових дій на територію ворога тепер зрозуміла кожному українцю. А як щодо когнітивного домену?
Палають логістичні центри Wildberries
Остап Українець стверджує, що такі “бойові дії” вже йдуть на території Росії, і сталося з цілком природних причин.
“Від нас тепер залежить хіба скористатися ситуацією. Одне з моїх засадничих припущень у тому, що через глибоку взаємопов’язаність інформаційних мереж ми не можемо ізолювати канали впливу. Контроль інформаційного простору — це фікція. А це означає, що кожне наше повідомлення так само ймовірно зчитають і їхні громадяни. І що більше ресурсів вкладемось в насичення інфополя цими повідомленням – то більше їхніх громадян його побачать”, — каже культуролог.
Остап Українець звертає увагу на парадоксальний ефект, який виник через асиметричність війни: Україна роками жила під російськими обстрілами, тоді як Росія тривалий час залишалася відносно безпечною територією. Це дало Кремлю простір для масштабної пропаганди про нібито неминучий “колапс” України — паніку, розвал економіки, втрату контролю держави над ситуацією.
Однак коли українські удари почали все частіше долітати до самої Росії — по нафтопереробних заводах, прикордонних регіонах, інфраструктурі, росіяни вперше масово зіткнулися з власним досвідом життя під загрозою.
Інакше кажучи, наратив, який мав деморалізувати українців, тепер мимоволі застосовується росіянами до власної країни — пропаганда “повернулася” й описує реальність тих, хто її творив.
Як писав Сунь-цзи, “тому сказано: той, хто знає ворога й себе, ніколи не програє війни; той, хто не знає ворога, але знає себе, інколи виграє, а інколи програє; той, хто не знає ні себе, ні ворога, програє кожну баталію”.
Читайте також:
Що нам робити з Кримом: від “мідл-страйків” і логістичного локдауну – до повернення території та людей
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
