автор: Марина Ткачук
фото і відео “Новинарні“, надані РДК та з відкритих джерел
Олександр “Фортуна” сьогодні лише мріє про прості житейські речі: виспатися і сходити бодай у магазин без охорони. Відколи він став начальником штабу “Російського добровольчого корпусу”, який воює за Україну, ця звична рутина лишається його нездійсненною мрією.
Фортуна фактично ніколи не буває наодинці, мусить постійно змінювати місце проживання та засоби зв’язку. Адже на керманичів “РДК” невпинно полює ФСБ. Яка вже здійснила на самого Олександра та Дениса Капустіна “Вайт Рекса”, за даними агентурних джерел, щонайменше 17 замахів.
У Росії Олександр заочно засуджений до довічного ув’язнення, а за голови очільників російських добровольців тепер дають до 1,5 мільйона доларів – про що Фортуна розповідає не без задоволеної посмішки.
Саме він був єдиною людиною в лавах “РДК”, яка знала про спецоперацію з “ліквідації” командира корпусу Дениса Капустіна. Її, нагадаємо, замовили спецслужби Росії в грудні 2025 року, але у результаті комплексної спецоперації ГУР МО України, яка тривала понад місяць, Вайт Рекс лишився живим та неушкодженим. Хоча кілька днів все ж побув “загиблим” в інформаційному полі.
“Оці три дні були дуже важкі, – згадує Олександр. – Мені повідомили про все о 6-й ранку, а вже через чотири години мій телефон розрядився від розмов. Зрозуміло, що першого дня мені пів країни зателефонувало, на другий день – друга половина. Але сама по собі операція була вдалою з точки зору основного задуму – усі планові завдання були виконані.
Та й для “РДК” це був корисний досвід. Адже ця історія розкрила багато вузьких місць: панікерів чи людей, у яких змінюється різко настрій. Саме такі критичні ситуації завжди показують, наскільки єдиний підрозділ, наскільки згуртований. І добре, що більшість наших хлопців перебували на фронті в той час, їм особливо ніколи було плакати, засмучуватися. Зрозуміло, для всіх це було потрясіння велике, але треба було виконувати роботу. На мій великий подив і щастя, негативно ніхто не здивував. Все було так, як і передбачалося. Якщо я думав, що ця людина морально слабенька, то так воно і виявилося”.
Відео:
“Я виріс у звичайній сім’ї. З розряду: тато працює на заводі, мама – в бібліотеці, – розповідає про своє дитинство та родину Олександр. – Гарно вчився в школі, був відмінником, займався професійно спортом. І дуже багато читав. Ми жили в маленькій квартирі, мама вночі прокидалася, а я сидів на кухні й читав. Вона мене весь час сварила за це і спати проганяла.
Моя бабуся по маминій лінії – з України, з Чернігівської області. У 1937 році всю її родину депортували до Сибіру. Пам’ятаю і досі спогади бабусі про Голодомор, розкуркулення. Говорила вона українською”.
Народився і виріс Олександр у місті Новокузнецьк Кемеровської області. Звичайне промислове місто, каже Фортуна, дуже схоже на будь-яке інше на сході України: всуціль шахтарі та працівники заводів.
“У 2007 році я переїхав до Новосибірська – там, у столиці Сибіру, у мене з’явилася хороша пропозиція по роботі (а працював я у сфері будівництва й проєктування технічних об’єктів зв’язку для обслуговування газу та нафтопроводів). І жив я там, доки не переїхав в Україну”.
Олександр “Фортуна” під час інтерв’ю “Новинарні“
Олександр одружився з українкою. І коли закінчилися робочі контракти, а політичний клімат в Росії став нестерпним, подружжя вирішило оселитися поблизу Києва. Це був 2017 рік.
“Я припускав на тлі загальних новин, що станеться щось у 2022 році. Думав, це буде серйозне ускладнення ситуації на сході країни, – згадує Олександр початок повномасштабного вторгнення Росії. Він із сім’єю на той час жив в Ірпені. – Першу ніч ми з сусідами просиділи в підвалі нашого дому, а вже наступного дня зв’язалися з нашими друзями. Виявилося, що формується група небайдужих громадян, які хочуть якось протидіяти. І от ми почали щось робити – взаємодіяли з ГУР, СБУ, поліцією. Виконували партизанську роботу.
Бували й курйозні моменти. У нашому житловому комплексі народжувала жінка. А в сусідньому ЖК був акушер. То ми її зі зброєю вели вночі, супроводжували, щоб усе було добре. Народила вона у підвалі.
Ірпінь тоді обстрілювали з танків, гаубиць, мінометів, ПТУРів – що тільки не летіло. Ми зібрали всіх цивільних у підвалі. І я думав, що коли на ранок вийдемо, то побачимо, як в епізоді серіалу “Сімпсони”, лише рівну поверхню, без жодної будівлі. Але коли ми вийшли, то зустріли російських військових, які вже ходили містом. Стало зрозуміло, що потрібно виводити людей. І виходити самим”.
Росіяни, ще до ладу не розібравшись у ситуації, дозволили колоні цивільних покинути Ірпінь. Під обстрілами, упродовж двох днів вони добиралися до Києва.
Тоді Олександр ще не знав, що опинився по різні боки барикад зі своїм рідним братом, який служив у Росгвардії.
“За кілька тижнів до повномасштабного вторгнення він мені написав, що їх як поліцейський спецназ відправляють на навчання, – пригадує Фортуна. – Я кажу йому, що це погана ідея, бо, схоже, “щось” починається. Раджу лягти тимчасово в лікарню. Але брат запевняє, що, мовляв, нічого страшного – рядові навчання. Він на них їде – і зникає зі зв’язку.
Коли почалася повномасштабна війна, я в останню чергу думав про ті наші розмови. А одним з об’єктів, за яким ми вели спостереження до заходу противника в Ірпінь, була Бородянка. У нас там свої люди, ми були на зв’язку з ними, вони надавали точки розміщення противника, здійснювали оперативний контроль над пунктом. І коли почали заходити колони через Бородянку, по них успішно відпрацювала українська артилерія – спалили купу техніки.
Знищена російська військова техніка на вулиці у селищі Бородянка Київської області, березень 2022 року
А в березні на мене виходить мій добрий знайомий і каже: слухай, тут же з твоїм братом є історія. Виявилося, що у складі однієї з колон була машина, на якій він їхав. Машина зламалася, її теж зачепило під час обстрілу, а брат отримав серйозне поранення. Його встигли відвезти в Гостомель і мало не останнім бортом відправили до Білорусі, у військовий госпіталь.
Я написав брату, і він був в абсолютно депресивному, дуже поганому моральному стані: “нас обдурили, все дуже погано”, “та якби ми знали”…
Але його виписали, минуло 2-3 місяці – і все кардинально змінилося. Почалася всім відома риторика, що “в усьому винні “англосакси”, НАТО і таке інше. Я кажу йому: слухай, я все зрозумів – бувай!
Мій контакт у тебе є. Якщо знову приїдеш – здавайся в полон.
І з того часу ми не спілкувалися”.
До родинної драми Фортуна ставиться без надмірних емоцій: брат сам зробив свій вибір.
“Я думаю, що такі історії – це більше міф для жіночих романів. У першу чергу, це противник, якого ніхто сюди не кликав. Знав він, не знав – для того, щоб зрозуміти, що відбувається, навіть рядовому особовому складу потрібно лише кілька годин. Вони ж усвідомлювали, що це територія України, і могли зупинитися у будь-який момент. Вони цього не зробили – це їхній вибір, і якихось сентиментів тут бути не може”.
Читайте також:
Боєць “РДК” Ілля Богданов після рейду по Росії: Ми можемо опинитися поруч із “вагнерами” в наступній війні проти режиму Путіна
Бійці РДК Олександр “Фортуна”, Ілля Богданов і Павло Кузнєцов “Могила”
Олександр, попри російський паспорт, прийняв рішення долучитися до сил оборони України. А в травні 2022 року з ним зв’язався Денис Капустін (якого Фортуна знав і раніше) й розповів про свій задум створити бойовий підрозділ, у якому за Україну будуть воювати громадяни Росії.
“Тоді це була просто купка людей із російськими паспортами, які хотіли щось робити. Ми домовилися із нашими добрими, ще довоєнними друзями з 98-го батальйону ТрО “АЗОВ-Дніпро”. Вони нам дали на Запорізькому умовному напрямку шматочок фронту. Сказали: воюйте, займайтеся. І ось із цього почалося “РДК”, – пригадує Фортуна.
Він зізнається: серед перших російських добровольців майже ніхто не мав бойового досвіду.
“Я дивуюся, як усі ми лишилися живі до цього часу. Адже мало хто вмів користуватися зброєю.
Усі сиділи в інтернеті й дивилися, що це за труба така, звідки тут все вилітає, як це взагалі працює.
Навчалися по ходу справи. Але тоді був найвищий рівень ентузіазму. Якби мені зараз сказали: слухай, ти поїдеш у сіру зону, по суті, у населений пункт, де за кілометр від тебе вже буде противник перебувати… Я б відповів: ви що, з глузду з’їхали? Ні, звичайно. А тоді це здавалося нормальною взагалі історією”.
Бійці “Російського добровольчого корпусу”. Фото: Суспільне
Бійці “Російського добровольчого корпусу”
Тепер “РДК” – це великий бойовий підрозділ у складі “Спецпідрозділу Тимура” ГУР України, який має свою піхоту, розвідку, БПЛА і НРК, бронегрупу, мінометну секцію, секцію вогневої підтримки, артилерію та логістику.
За словами начальника штабу, “РДК” на сьогодні автономно може виконувати складні завдання:
“Є спецоперації, коли ми маємо на фронті або просто десь на лінії зіткнення виконати якесь точкове завдання. Яскравий приклад – Вовчанський агрегатний завод. Коли різні підрозділи намагалися його відбити, у результаті це було доручено “РДК” та суміжним підрозділам. І впродовж трьох тижнів операція була виконана.
Є звичайні фронтові операції, рутинні. З медійного погляду нудні, напевно, для багатьох. Коли є певна ділянка фронту, яку потрібно стабілізувати або де слід посилити суміжні сили, які там перебувають. Або провести якісь спецзаходи на цій ділянці, щоб дати можливість Силам оборони України зробити там якісь свої дії. Тобто це така велика командна робота, це може тривати місяцями.
У нас, наприклад, зараз є об’ємне завдання, яке виконується з грудня минулого року понині, і там ще кінця не видно. Є якісь технічні завдання, яких ми взагалі не висвітлюємо: коли нам, наприклад, десь на кордоні або в прикордонні потрібно здійснити якусь локальну операцію для того, щоб зрозуміти ступінь, можливості та час реакції противника на якісь наші дії”.
Читайте також:
Зірковий хокеїст Олександр Матвійчук у підрозділі ГУР: після поранення в обличчя відчував тільки лють на росіян і знову рвався в бій
Олександр “Фортуна” і Денис Капустін “Вайт Рекс”
Критерії відбору бійців, каже Фортуна, в “РДК” за ці роки суттєво змінилися:
“Якщо раніше: ти – хороший хлопець, у тебе є російський паспорт, дві руки, дві ноги, і ти знаєш 10 слів – все, ти нам підходиш! Нам цього було достатньо. То
зараз конкурс до лав “РДК” високий: десь 50 осіб на місце.
Ми намагаємося відбирати або професіоналів, або людей, які за сукупністю морально-ділових якостей можуть вирости у професіонала, на нашу думку”.
Військовополонені росіяни, які приймають рішення воювати на боці України, найчастіше опиняються у лавах саме “РДК”. Хоча Фортуна запевняє: їх не так багато серед російських добровольців, як у декого складається враження.
“Ми виробили модель адаптації військовополонених всередині корпусу. І вирахували, що їх кількість на добровольчий підрозділ не повинна перевищувати 20%. Ми намагаємося тримати цю цифру десь на рівні 15% загального складу. Плюс усі військовополонені у нас розосереджені за різними бойовими групами. Немає такого, що є група, яка складається виключно з військовополонених, – розповідає начальник штабу. – Окрім того, ми все-таки намагаємося людей ретельно відбирати, вони проходять силу-силенну перевірок. І якщо є хоч мінімальні сумніви, нам простіше відмовитися від людини, ніж нести потім відповідальність за її дії. Тому в нас є військовополонені, які отримують нагороди та звання, які з простих військовополонених, звичайних солдатів виросли до командирів відділень, до командирів взводів. І ми тільки раді цьому”.
Олександр “Фортуна”
Серед бійців “РДК” є люди абсолютно з різними історіями: професори, студенти, сантехніки, художники, люди, які відсиділи 26 років у в’язниці. І, як запевняють очільники корпусу, ситуація на фронті ніколи не впливала на потік добровольців. Натомість сплески обумовлені завжди лише змінами, що відбуваються в Росії.
“Наприклад, там оголошується мобілізація, – і в нас відразу кількість заявок зростає. Починаються якісь утиски, з’являються нові обмеження, починаються проблеми з отриманням закордонних паспортів у Росії – у нас заявок стає більше”, – зауважує Фортуна.
До таких змін настроїв, на жаль, поки що не належать активні удари України по території Росії, хоч би як цього хотілося українцям:
“Наразі це не впливає глобально на російське суспільство, – переконує Фортуна. – Воно в Росії дуже роздрібнене: Росія не одна – їх багато. Москва – це одна Росія, Пітер – зовсім інша. Ви їдете в Краснодар – там третя Росія, геть інакша обстановка. Для того, щоб удари українських сил були відчутними для всіх росіян, потрібно, щоб динаміка цих атак зростала, щоб їх завдавали на постійній основі. І тоді ми, напевно, зафіксуємо загальну зміну настроїв у суспільстві”.
Олекандр “Фортуна” під час інтерв’ю “Новинарні“
Загалом же Фортуна не вірить в успіх мирних перемовин із Росією, і переконаний, що перемогу Україні все ж доведеться здобувати виключно військовим шляхом:
“Я вважаю, що сьогодні перед “РДК” є низка стратегічних цілей, до яких ми поступово йдемо. Перша мета – це перемога в цій війні на боці сил оборони України. І однією з таких цілей є створення або ініціація певного каскаду подій, які безпосередньо вплинуть на режим Російської Федерації. Наше завдання – посприяти його падінню і запуску процесів, які, як нам би хотілося, почнуть виводити Росію із цивілізаційного штопора і перетворювати її все-таки в нормальну країну (або ж країни).
Друга мета – це розвиток “РДК” як військового підрозділу, посилення, підвищення кваліфікації наших хлопців та створення підрозділу, що є ціннісним не лише на рівні “Росія-Україна”, а й взагалі на світовій арені.
А третя мета – це створення, я так це називаю, прототипу здорового російського суспільства – культурного, військового, політичного, будь-якого. Ми розглядаємо “РДК” як певну платформу, на якій ми даємо можливість організуватися усім небайдужим, пасіонарним людям і зробити свій внесок у боротьбу”.
Олександр “Фортуна”
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
