автор: Аліна Логвиненко
військовослужбовиця Збройних сил України
фото надані Миколою Янковським та пресслужбою 39 ОБрМП
У травні 2022 року, коли оборонцям Маріуполя зачитали наказ на вихід з “Азовсталі” в полон, у голові Кощея промайнула думка знайти гранату і закінчити все одним рухом, щоб не потрапити в неволю до ворога. Побратим переконав його не робити останній крок одним риторичним запитанням: “Хіба тобі не цікаво, що буде далі?”
Далі були в’язниця в Оленівці, допити, знущання, підпільне прослуховування українських новин, обмін, сльози радості від повернення додому і рішення продовжити боротьбу.
Деякий час Микола Янковський “Кощей” командував протитанковим дивізіоном у 36-й бригаді морської піхоти, потім у 37-й ОБрМП сформував і масштабував легендарний артилерійський підрозділ “Koschey Group”, на рахунку якого – величезна кількість знищеної техніки та живої сили противника. А нещодавно підполковник Янковський очолив 39-ту окрему бригаду морської піхоти, яка виконує бойові завдання на Харківщині.
В інтерв’ю “Новинарні” командир одеських морпіхів розповів про прорив із заводу Ілліча з пораненими побратимами в кузові “Уралу” і строковиком Нацгвардії на капоті; про подарунок дружини, крадіжку якого він не може пробачити окупантам; про уроки Маріуполя; про стару добру артилерію і нові технології. Про героїзм, страх і самопожертву. Гідність та помилки. А також про чесність і про те, чим небезпечна її втрата.
Микола Янковський в академії
– Стати військовим – це була дитяча мрія, яку я втілив цілком усвідомлено, – розповідає Микола Янковський. – Закінчив Київський військовий ліцей імені Івана Богуна, потім вступив до інституту артилерії (Сумського військового інституту ракетних військ та артилерії імені Богдана Хмельницького – Авт.). Так сталося, що у 2007 році довелося залишити військо. Але коли росіяни зайшли в Крим і розпочали військову агресію на Донбасі, я повернувся.
Микола Янковський під час АТО
У 2015 році підписав контракт і почав службу у 27-й артилерійській бригаді, потім вступив до Національної академії сухопутних військ у Львові, завершив навчання у 2019-му. За розподілом потрапив до 35-ї окремої бригади морської піхоти і поїхав у зону ООС, на той момент – у селище Гранітне Волноваського району. Наступна ротація була вже в районі Торецька.
У жовтні 2021-го я перевівся служити в 36-ту окрему бригаду морської піхоти, за місяць ми виїхали на Маріупольський напрямок, де й зустріли перші дні повномасштабного вторгнення Росії у 2022-му.
– І якими ці дні залишилися в пам’яті?
– 24 лютого 2022 року я прокинувся від того, що злетів з ліжка. Це було у Водяному. Вийшов на вулицю і побачив, як російські літаки скидають ФАБи. Привів усі розрахунки до бою. Три дні ми залишалися на своїх позиціях, аж до наказу відійти всім на оборону Маріуполя.
28 лютого ми зайшли у Волонтерівку (мікрорайон на північно-західній околиці Маріуполя – “Н”), наш батальйон став на крайніх вулицях і перебував там десь до кінця березня. Відбивали штурми, туди вже заїжджали російські танки.
У кінці березня ми всім батальйоном перейшли на завод Ілліча. На той момент “Азов” відійшов із мікрорайону “Східний” ближче до “Азовсталі”, і нам у фланг уже заходив противник. Ну, не було в нас стільки сил та засобів, щоб тримати таку широку смугу.
Артилерійські боєприпаси на той час уже майже закінчувались. В мене, пам’ятаю, залишились тільки 82-гі міни в батареї, і то небагато. Ми кидали по дві-три міни, щоб відбити наступ, допомогти піхоті.
Потім уже залетіли гелікоптери, скинули Starlink, і хоча б на командному пункті бригади з’явився зв’язок.
На заводі Ілліча. Маріуполь, квітень 2022 року
Скинули, пам’ятаю, двадцять 120-мм мін на “Ілліча”. Дзвонить мені начальник артилерії, каже: “Так, тут двадцять мін на три батальйони, поділіться якось там, хоч по шість мін кожному…”
Мені по “Ілліча” треба було десь півтора кілометра під обстрілами їхати. Приїхав, кажу: “Романе Вікторовичу, я тричі ледь не вмер, хоч не дарма їхав?” – “Та вже розібрали інші батальйони”. Плюнув, приїхав назад до своїх, як викликають мене знову: “Їдь забирай всі двадцять, бо вони не знають, як ними стріляти”.
Розібрався, з трьох пристріляв, і нормально так полетіло.
Ситуація на заводі швидко погіршувалася – диверсійні групи заходили навіть у цехи, охопити територію в суцільну лінію оборони було неможливо. На “Ілліча” ми пробули до 11 квітня.
– Відомо, що в бригаді обговорювалися варіанти дій, і думки розділилися: частина ухвалила рішення йти на загальний прорив під керівництвом командира бригади, дехто ризикнув виходити малими групами через окуповану територію, інші, зокрема, батальйон на чолі з Сергієм Волинським, вирішили прориватися через Маріуполь на “Азовсталь”.
– Так, Сергій Волинський сказав: “Хто зі мною, той на “Азовсталь”.
10 квітня вночі була спроба загального прориву в бік Волновахи. Вишикувалася бригадна колона, але вона була настільки велика, що мій батальйон навіть не став туди. Одразу на виїзді з Маріуполя противник почав завдавати вогневе ураження по голові колони, де йшли три танки і бронетранспортер командира бригади.
Командир бригади (Герой України полковник Володимир Баранюк – “Н”) зник зі зв’язку, підрозділи повернулися, а ми навіть не вирушали. Ті, хто залишився, розділилися на дві частини. Одні так само спробували з 11 на 12 квітня виїхати на Волноваху. А батальйон на чолі з Сергієм Волинським поїхав на “Азовсталь”.
– У Маріуполі вже на той час були російські блокпости. Як вам вдалося проїхати через місто?
– Вирушили вночі. Попереду – броньовані “Козаки”. Я – в неброньованому “Уралі”, в кузові кілька десятків людей, зокрема й поранені. Ще заздалегідь запитав, чи знає водій маршрут. Мене переконали, що знає.
Їдемо, бачимо – стоїть військовий, зовсім молодий хлопець. Виявилося, солдат строкової служби Нацгвардії відбився від своїх, загубився. Кричу: “Швидко сідай до мене в кабіну”. Габарити ми закрили, нічого не видно, йдемо навмання.
На проспекті Ілліча почався обстріл, “Козаки” по газах і зникли. Я так впевнено водієві: “Ви ж знаєте, куди їхати, погнали”. А він: “Та не знаю”…
Добре, поїхали, як пам’ятаю я… Помчали через міст, вступили там у стрілецький бій, але без втрат, навіть ніхто поранений не був. Повернули до “Азовсталі”, на міст до центрального входу.
Стовпи понад дорогою були завалені, і нам потрапив дріт під капот, капот піднявся і повністю закрив лобове скло, рухатися неможливо… Я поглянув на нацгвардійця: “Ось тут ти мені й згодишся”… Вибив лобове скло, хлопець ліг на капот, я тримав його за руки – так ми й доїхали до заводу, де нас забрали провідники з “Азову”. Далі вже була оборона на “Азовсталі”.
Бомбовий удар РФ по заводу “Азовсталь” у Маріуполі. Фото: Sky News
Читайте також:
Рижуля повернулася з полону. Бойовий медик-морпіх Анна Олсен – про свою війну в Маріуполі, тюрму в Росії і звільнення
– Важко було підтримувати бойовий дух – і свій, і своїх людей – в тих умовах?
– Так. Тому максимально намагався розмовляти з кожним, вгамувати паніку, дати надію, що все буде добре.
Коли все почалося, ми заїхали зі своїх позицій у Волонтерівку, на пункт постійної дислокації 503-го батальйону. Кажу людям: “Давайте відпочинемо хоч 2-3 години, потім нас зберуть командири підрозділів, я дізнаюся задачу і вже будемо, відповідно, готувати вогневі позиції”.
Ну, поспав я, мабуть, десь півтори години, будять: все горить, дим, треба виїжджати, противник у Сартані. Кажу: “І що з цього? До бою всі!” Ми тут, щоб робити свою роботу.
Водночас люди бачили, що командир не кидає їх напризволяще. Коли ми їхали на “Азовсталь”, нам сказали залишити поранених. Я не погодився з цим, забрав усіх своїх.
Якось ФАБом склало будівлю, в підвалі якої були мої хлопці, засипало командира розрахунку. Ми розкопували його увесь день, ломами піднімали плити, але ж витягнули. Тому що я не розумію, як би жив із тим, що кинув побратима там.
На жаль, він пізніше загинув у шпиталі Маріуполя. Йому пробило легені, був на ШВЛ. І коли вже в Маріуполі повністю вимкнули електрику, він помер, бо апарат не працював…
Читайте також:
“Голлівудська історія” морпіха Михайла Ротаря: з Маріуполя через полон, тортури і два теракти назад в ЗСУ
– У травні оборонцям “Азовсталі” дали наказ про вихід у полон…
– …Майор Сергій Волинський, на той момент виконуючий обов’язки командира 36-ї бригади, зачитав його нам. Нас поділили на групи, і ми виходили з 16 по 21 травня. Я виходив 17-го.
Здали зброю, віддали на огляд речі. Мені саме дружина на Новий рік подарувала хороші парфуми. Я ними дуже не пшикався, щоб надовго вистачило, так вони і залишалися в рюкзаку.
Полонені з “Азовсталі” в автобусі під конвоєм російського автоматника
Якийсь бурят, оглядаючи мої речі, знайшов парфуми і забрав їх зі словами: “Как пахнєт! Тєбє всьо равно тут не надо”. Скільки часу минуло, а я згадую з такою злістю цей епізод.
Після перевірки нас відвезли в Оленівку, там тримали 4 місяці аж до обміну.
Росіяни – це майстри психологічних тортур.
Перші три тижні годували раз на три доби. Потім різко почали годувати частіше, давали багато хліба. Кілька днів, потім кількість їжі різко скорочується, і знову тижнями голодуєш. Постійні допити…
Але хоч як росіяни намагалися залякати полонених, вони все одно залишалися ницими істотами. Мені запам’яталася розмова двох вертухаїв, один питає: “Как боєвиє получіш, што купіш?” “Мєчтаю про “шестьорку” жигулі, шесть лєт собіраю”. Які ж ви примітивні “лапті”, думаю… І мрії у вас такі ж, як і ви.
– Що додавало вам сил?
– Та якась віра, що все буде добре, що я повернусь. Думки про дружину. Ну, і один за одного трималися.
Якось ввечері стоїмо з побратимом Іваном Правдолюбовим, а надворі місяць – повний, гарний. Іван каже мені: “Васильович, я вже не можу, не витримую”. Я йому:
“Помовч і глянь, який прекрасний місяць”.
Постояли, подивилися вгору – і наче можна ще потерпіти.
Одного дня нас вигнали на вулицю, роздягнули догола, перевірили речі. Кілька годин ми стояли напівзігнуті, потім нас завантажили в КамАЗи, далі – в літак.
Я в той момент дуже пошкодував, що не спробував утекти, бо подумав, що нас етапують у Сибір, а звідти я вже точно не втечу.
Згадується, що в літаку були залізні лавочки, а ми всі худі, кості жахливо боліли. Коли приземлилися, нас пересадили в автобус з неочікувано м’якими сидіннями. Руки в нас були зв’язані стяжкою, очі замотані скотчем, тож ми не могли бачити, куди нас везуть. В якийсь момент автобус зупинився, туди хтось зайшов і сказав українською мовою: “Хлопці, з поверненням, ви вже вдома”.
І покотилися сльози.
Читайте також:
Анестезіолог з “Азовсталі”: військовий медик Олександр Демченко пройшов унікальний госпіталь у бункері й російський полон
– Багато вам знадобилося часу після повернення, щоб ухвалити рішення повернутися на фронт?
– У реабілітаційний центр до нас приїхав Віктор Сікоза, тоді він був командиром 36-ї, і запитав: “Будеш служити?” Я відповів: “Трішки від’їмся і подумаю”.
Потім нам дали ще відпустку на 30 днів. І вже на початку відпустки я сказав дружині: “Все, мені нудно”.
6 грудня 2022 року я вже був у Покровську. Завіз документи і почав приймати новий підрозділ, протитанковий батальйон.
Микола Янковський
Прийшов до протитанкістів, кажу: “Що ви вразили з “джавеліна?” “Та корову на Херсонщині”. Ага… Почали працювати, нормально так вражати ворожу техніку, все добре виходило.
Потім мені запропонували посаду у 37-й бригаді морської піхоти, яка тільки формувалася. Перейшов туди, був командиром артилерійського дивізіону, начальником артилерії, заступником і так званим чистим заступником командира бригади.
Читайте також:
На фронті загинув комбат 1-го батальйону морської піхоти 37 обрмп Володимир Стогній “Золотий”
– Зараз ви керуєте 39-ю бригадою. Що для вас як для командира є найважливішим принципом управління?
– Відповідальність за рішення і слова. Я і від себе цього вимагаю, і від інших. І ще людяність.
– Бувають моменти, коли важко втримати баланс між людяністю і жорсткістю, коли йдеться про виконання бойового завдання?
– Буває й таке. Хтось відмовляється йти, хтось боїться, це абсолютно нормально. І ось тут велику роль відіграє чесність.
Я маю чесно сказати, що треба зробити і чому.
Не просто наказати: іди туди, стань там і стій, поки тебе не вб’ють. А пояснити, для чого потрібна та чи інша дія:
якщо ти зробиш це, отут стане легше, і ми звідси зробимо ще один маневр, потім тебе тут посилимо.
Коли спілкуєшся з людиною нормально, з повагою, то у нього і вогник в очах з’являється, бо він розуміє, що щось важливе робить.
Але так само від людей чекаю чесності – які проблеми є, чого не вистачає, який загальний стан підрозділу, забезпечення у ньому. Щоб я, відповідно, міг це проаналізувати, видати те, чого не вистачає, з кимось домовитися про підтримку.
Я все одно знайду те, що треба. Але якщо вони будуть обманювати мене або мовчати, я просто не буду знати, що не так. Я ж не екстрасенс.
Микола Янковський у 39 ОБрМП
Якось, ще в 37-й, відправив групу на завдання, попередив, що працювати треба буде вночі. Запитав, чи все є. “Все”. І тут у процесі прилітає: “Ми не можемо йти вночі”. Чому? “Тому що в підрозділі тільки три прилади нічного бачення, а треба вісім”. Так а чому ж ви не сказали?
– І що ви зробили?
– Зупинив місію. Потім довезли прилади нічного бачення, з “Вампіра” повітрям закинули хлопцям, і все пройшло успішно.
Читайте також:
Місяць “Куби” в Констасі. Історія морпіха, який 26 днів залишався на позиції з турнікетом на пораненій нозі
– Ви на війні вже 10 років. Що найбільше її змінило за цей час?
– Технології, звісно. Коли я прийшов, все було на старому якомусь рівні. Згідно зі статутом, який писався ще після Другої світової війни, визначено кількість боєприпасів, лінії, забезпеченість підрозділів.
У 2021 році комбат дав нам один дрон. А мені дуже хотілося під Новгородським подивитися позиції. Кажу командиру розрахунку: “Пішли, політаємо”. Коротше, втратили ми того дрона.
Взялися за голову: господи, як сказати, що ми його втратили, скільки він грошей коштує, з чого скидатися… Сто разів пошкодували, що підняли його в повітря, бо обійшовся він кожному в місячну зарплату.
Зараз роль БПЛА, як і їх кількість у підрозділі, неймовірно зросла. Постійно з’являються нові засоби ураження і, відповідно, засоби для протидії ворожому ураженню.
Микола Янковський (ліворуч) у 39-й бригаді мосрької піхоти
– Розвиваєте цей напрямок у 39-й бригаді морської піхоти?
– Розвиваємося, бо за цим – майбутнє. Та і в цілому дуже непогана бригада, сильна. Дещо треба підкоригувати, за один день це не робиться, будемо працювати – і все вийде.
Так що запрошую до нас служити. Хороші умови, досвідчені командири, фахове навчання – маємо все, приєднуйтеся.
Читайте також:
Вірний назавжди! Вісім історій від морпіхів 36-ї ОБрМП – про вихід з Криму, оборону Маріуполя, полон і продовження війни
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
