автор: Аліна Логвиненко
військовослужбовиця Збройних сил України
Едгар “Куба” лежав у бліндажі і збирався з силами, щоб надиктувати мамі голосове повідомлення. Він не знав, що з ним буде за кілька годин, не кажучи вже про завтрашній день. Це повідомлення було першим за майже три тижні і могло стати останнім у житті. І найменше Едгар хотів, сказавши зайве, зробити боляче найріднішій людині, яка чекає вдома. Говорити треба було коротко, спокійно і так, щоб мама, яка як ніхто знає інтонації сина, йому повірила.
Куба видихнув, натиснув на запис і сказав: “Привіт, мам! У мене все добре, не хвилюйся. Тут ще трохи треба попрацювати. Цілую тебе. Мамулька, ти у мене найкраща”.
Після цих слів його голос зрадницьки задрижав, Едгар вимкнув запис і поглянув на поранену ногу. До болю в кінцівці він уже звик, до її запаху розкладання й вигляду – теж. А ось до думки, що це може бути кінець, звикати не хотів. Попри все, Куба сподівався, що він дотерпить до дня, коли евакуація стане можливою і він нарешті зможе повернутися.
Ця розповідь – не тільки про відчуття й емоції людини, яка проходить через важке
поранення на передовій. Вона ще й про страшну реальність сучасної війни, в якій
швидка евакуація пораненого в більшості випадків уже неможлива. Так само, як і вчасна ротація бійців. Часто підрозділам доводиться планувати та проводити надважкі й ризиковані спецоперації, щоб здійснити заміну груп чи евакуювати поранених. І майже завжди – чекати, чекати й знову чекати умов, які дозволять провести ці місії так, щоб зберегти життя людей.
Едгар народився на Кубі і прожив там до чотирьох років, але подружнє життя батьків не склалося, і він з мамою повернувся на її малу батьківщину в Чернігівській області.
– Я завжди казав, що, попри велику частку батькової крові, в душі я завжди був
українцем, як мама, – посміхається Едгар.
Едгар “Куба” в лавах ВМС ЗСУ
Доросле життя він розпочав у Києві, там і залишився. Був професійним барменом-міксологом, 14 років простояв за барною стійкою. Коли почалася епідемія “ковіду”, улюблену роботу довелося залишити, пішов працювати на будівництво. Початок повномасштабного вторгнення росії зустрів також у столиці.
Куба чесно зізнається, що не дуже поспішав іти до війська, намагався жити
звичайне життя.
– Хоча я розумів, що мобілізація – це питання часу. 14 січня 2026 року прийшов до ТЦК, – розповідає Куба. – Пройшов ВЛК, на розподільчому пункті до нас підійшли представники кількох бригад, розповіли про свої підрозділи. Зрештою я десь пів години поспілкувався з представником 36-ї окремої бригади морської піхоти, на ній і зупинився. І вже наступного дня ми поїхали на БЗВП. А після неї я потрапив до 501-го окремого батальйону морської піхоти. Там пройшли бойове злагодження та додаткову підготовку, і я вже чекав бойового розпорядження.
Підрозділ Куби обороняв Костянтинівку на Донеччині.
Яким би ретельним не було навчання, до першого виходу неможливо підготуватися повністю, особливо психологічно. Тому коли о 6-й ранку групу викликали на інструктаж, видали гранати та набої, Куба розхвилювався. Його та двох побратимів, Марка і “Маланця”, довезли до точки, звідки вони пішли пішки.
Едгар “Куба” у бліндажі
– Це був не страх, скоріше, мандраж від невідомості… Ти не розумієш, що тебе чекає далі. Нам сказали: “Слухайте небо, дивіться під ноги”, – ми так і намагалися робити.
До позицій ми добиралися вісім днів. Кілька разів потрапляли під обстріли, доводилося чекати, пересиджувати в будівлях. Одного дня відбувався сильний мінометний обстріл, ми забігли в підвал будинку. Перший день росіяни лупили навколо, здавалося, в підвалі ми в безпеці, але наступного дня вони били вже прицільно і в якийсь момент в підвалі почала сипатися стеля. До того ж, будівля горіла і дим заходив до нас. Ми зрозуміли, що ще трохи, і нас там просто завалить або отруїть димом. То довелося вискакувати й перебіжками рухатися далі, шукаючи нове укриття.
Утім, найбільше Кубу вразило не хрещення вогнем, а мертве місто. Квартири, будинки в Костянтинівці ще зберігали сліди людської присутності, але життя тут більше не було.
Війна, від якої довго відкараскувався Едгар, раптом постала перед ним. І він усвідомив, наскільки страшними є речі, яких досі волів не помічати.
Читайте і дивіться також:
Жесть, люди і танки на дорогах Костянтинівки: тіла вбитих росіянами цивільних уже нема кому забирати. ВІДЕО
Будинок у Костянтинівці. Весна 2026. Фото: пресслужба 24 омбр
– Я був шокований побаченим. І це навіть не руйнації. Ти заходиш у дім – очевидно, що там був хороший ремонт, все гарно зроблено – бачиш там розкидані речі, дитячі іграшки, сповивальний столик, розумієш, що люди збиралися похапцем і більшу частину змушені були залишити, як є. Тоді я подумав, настільки сумно те, що вони до останнього сподівалися, що тікати не доведеться. З одного боку, це виглядає нерозумно. З іншого – як вчинив би я? Можливо, так само. Важко кинути все, що так ретельно будував, створював з любов’ю, і їхати, по суті, в нікуди, – розмірковує Куба.
Одного дня Куба з побратимом після виконання місії поверталися до бліндажа, рухалися двійкою відкритою місцевістю й посадками. Едгар намагався не відволікатися від основної задачі – спостерігати, що діється довкола, щоб у випадку контакту з ворогом прикрити побратима. І не звернув увагу на те, що в нього під ногами.
Едгар у бліндажі, розмова з мишею. Відео:
Предмет у траві він побачив в останній момент, коли нога майже торкнулася його.
– Спалах, а далі я лежу, дивлюся в небо. Болю немає, тільки дзвін у вухах і сильно перехопило дихання. Єдине, що я міг видавити з себе: “Марк! Марк!”
Він підбіг до мене, добре, що наше укриття було неподалік. Потім – мені здавалося, що минула година або й більше, а хлопці сказали, що хвилин п’ять – перший шок минув, з’явився страшенний біль і я почав кричати, – розповідає Едгар.
За цей час побратими встигли накласти кілька турнікетів на поранену кінцівку і перетягнути “Кубу” у бліндаж. Коли він прийшов до тями, побачив, що нога набрякла і трималася буквально на чесному слові. Кровотеча припинилася, хлопці зробили конверсію і залишили один турнікет.
Едгар у бліндажі. Відео:
Але постала інша проблема – провести швидку евакуацію було неможливо. Потрібно було чекати, доки не відкриється “вікно можливостей”.
Усі розуміли ситуацію, Куба налаштувався на очікування, утім, ніхто тоді не міг уявити, що воно розтягнеться майже на місяць.
Перший тиждень, за словами Едгара, минув швидко. В основному, через те що через важку контузію він майже не усвідомлював, що відбувається.
І він, і хлопці опинилися в ситуації, до якої ніхто з них не був готовий. Саме тоді Едгар вперше зрозумів, що таке братерство, адже усе, що хоч якось підтримувало його життя, повністю впало на плечі побратимів.
З батальйону на позицію “пташками” скидали усі необхідні медичні препарати. Медики пояснювали, які процедури, як і коли треба зробити. Препарати, які потрібно вколоти, скидали вже в шприцах. Матеріали для перев’язки іноді доводилося брати у суміжників.
– Коли, вибачте, в тебе вже ногу їдять черв’яки, її слід безкінечно обробляти й чистити, матеріалу йде дуже багато, – пояснює Куба. – Постійно виділяється рідина, все мокре, буквально кілька годин – і пов’язка вже не працює. Бинтів банально не вистачало. Тому сусіди приносили бинти на точку, де ми всі набирали воду, і якось так викручувалися всі гуртом.
Едгар “Куба”
Марк і позивний “Маланець” дбали про Кубу цілодобово. Поїли і годували його, чистили й перев’язували рану, допомагали справити природні потреби, бо встати сам він не міг, як не намагався.
Фізично Куба почувався погано, хоча психологічно перший час тримався. Але минув перший тиждень, другий, евакуювати його не вдавалося. Побратими мали виконувати бойові задачі, які з групи, звісно, ніхто не знімав. У такі моменти Едгар залишався сам на сам з думками, які з’їдали його зсередини. Злість, образа, розпач – все разом виснажувало його не менше, ніж поранення.
На третій тиждень у Едгара стався нервовий зрив.
– В мені наче щось зламалося, я ридав і не міг зупинитися, – зізнається Куба. – З цього часу почалися постійні напади паніки й істерики, мене аж викручувало. Хтось із хлопців завжди підходив, брав за руку: “Кубо, все, все, я поруч”. І це заспокоювало.
Але не завжди була така можливість. Часом вони мали стояти зі зброєю, бо бойова тривога, а в мене починається напад. Зрозуміло, що в такі моменти я був для них ще більшим клопотом та тягарем. І я завжди буду вдячний Марку і Маланцю за те, що вони це все витримали.
Зрештою Куба опанував себе з однієї простої причини – він не хотів підвести хлопців.
– Будь-які звуки, тим паче крики могли видати нашу позицію. Тоді нас закидають FPVшками або зрівняють мінометом. І як складно не було б це визнавати, але я був напівживим, моя втрата не відіграла б особливої ролі, а групі я міг дуже нашкодити, – говорить морпіх. – Тому змушував себе зціпити зуби й мовчати і дати хлопцям робити свою роботу. Хоча в душі вирувало пекло.
Коли наприкінці третього тижня хлопцям дали можливість записати голосові повідомлення рідним, Едгар не знав, що сказати мамі. Але позбавити її можливості почути хоча б його голос, він не міг.
Куба вирішив, що повинен дати їй трохи спокою і впевненості, хай навіть ілюзорних та примарних. Змучений власним відчаєм, він подумав, що варто
вже змиритися з майбутнім, хоч би якимвоно було.
На 26-й день на позиції Куби, Марка і Маланця нарешті змогла зайти заміна. Рано-вранці хлопці заметушилися і розбудили Едгара: “Все, “Куба”, виходимо”.
Найбільшою проблемою було транспортування пораненого, адже для нош потрібно було четверо людей, до того ж, Куба мав на собі бронежилет з каскою і автомат.
– Виходить, що хлопці просто тягнули мене, ще й з додатковим вантажем. Чесно кажучи, я дуже пошкодував, що нога не відпала зовсім: вона бовталася на залишку тканин та м’язів, і на кожному горбочку я відчував нестерпний біль. Такий собі “масажик”. Коли вже вийшли на асфальт, ці ноші швидко стерлися. Добре, що на мені був бронік, – згадує Куба.
Читайте також:
Біля Костянтинівки росіяни зайшли на позицію пілотів FPV 36-ї бригади: наші вступили в контактний бій. ВІДЕО
Момент евакуації Едгара, відео:
Хлопці вийшли до побратимів, які несподівано полегшили їм евакуацію.
З Костянтинівки потрібно було ще вивести полоненого, тож до групи додався морпіх із позивним “Міккі” й росіянин Льоня, якого той супроводжував. А дорогою їм трапився ще один “подарунок долі” – стара саморобна тачка з двома гумовими колесами.
– Йшла така дивна процесія – полонений п***дар, побратими і ледь живий я на тачці, – розповідає Куба. – Ті колеса потім зламалися і відлетіли. Це був дуже важкий шлях. До всього, зі мною ж ніхто не міг нікуди відскочити чи заховатися. Якщо дрон вилетів би на нас і ми його не збили, несолодко було б усім.
І тут хлопцям пощастило знову. Вони натрапили на дружній підрозділ, командир якого запропонував допомогу. Зупинив пікап зі своїми бійцями, що пролітав трасою, і група Куби, завантажившись за хвилину в авто, на шаленій швидкості виїхала з найнебезпечнішої зони.
Едгар “Куба” в медичному авто під час евакуації
На точці евакуації їх зустріли побратими, і ті перші хвилини Куба згадуватиме до кінця життя.
– Обліпили мене. Хто дає цигарку, хто бутерброд, хтось плескає по плечу, говорять усі одночасно, а я дивлюся на них і плачу, не в змозі повірити, що все позаду, – посміхається Едгар.
У шпиталі Кубі ампутували ногу вище коліна. Хірурги були шоковані, коли дізналися, скільки він залишався з накладеним турнікетом і як взагалі вижив.
Едгар “Куба” у шпиталі
Зараз Едгар проходить лікування, лікарі борються за те, щоб зберегти стегно. Далі – протезування. Процес складний, але Куба намагається дивитися на все з оптимізмом, особливо після того, що йому довелося пережити. Поряд із ним мама, та й побратими постійно на зв’язку.
Той місяць кардинально змінив Едгара.
– Це абсолютно інше ставлення до життя і його цінностей. Мене немов перепрошили.
Зараз я розумію, що ковток води набагато дорожчий за будь-які гроші. Що щасливою людину роблять найпростіші речі, і це далеко не завжди щось матеріальне, – переконаний військовий.
Куба впевнений, що після протезування та реабілітації знову повернеться на службу.
Едгар “Куба” з матір’ю в лікарні
– Я хочу повернутися. Після того як побачив, скільки горя принесли пі***ри, вже не можу сказати: “Все, я своє відвоював”, – говорить Едгар. – Я згадую себе колишнього і розумію, що легковажно ставився до війни, так, боявся, був у чомусь слабкодухим. Зараз все по-іншому, і я хочу приносити користь.
Читайте також:
Морпіхи проти “Рубікону”: як вогнева група 36-ї бригади прикриває логістику під Костянтинівкою. ВІДЕО
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
