автор: Анастасія Федченко
фото надані героями публікації
У дніпрянина Андрія Широкова було шестеро дітей, коли Росія напала на Україну. Чоловік без роздумів пішов захищати їх, дружину і дім добровольцем у “Правий сектор”.
Це один із численних прикладів людей, на яких тримається країна. Які знаходять можливості бути в авангарді й не шукають жодної причини залишитися збоку.
Майстрові спорту, командиру батальйону патрульної служби міліції “Тимур” Темуру Юлдашеву не завадило воювати те, що мав п’ятеро дітей.
Десантнику Максиму Ридзаничу, посмертно відзначеному Золотою Зіркою Героя України, – троє.
Широков загинув у грудні 2016-го на Світлодарській дузі. Юлдашев – у серпні 2014-го на Савур-Могилі. Ридзанич – у березні 2015-го неподалік Донецького аеропорту.
Ці прізвища одразу спадають на думку під час дискусій про багатодітних батьків у лавах Сил оборони, яка розгорілася в українських соцмережах і поза ними. Але насправді татів трьох і більшої кількості дітей у війську було і є ще чимало. І поки деякі народжують утретє заради відтермінування, інші захищають своїх синів і доньок, щоб не передати війну їм у спадок (хоча комусь таки й передають).
“Новинарня” розповідає історії чотирьох багатодітних татів-воїнів: один із них у лавах Сил оборони ось уже 12 років, двоє звільнилися через сімейні обставини та поранення, а ще один – назавжди в строю.
Ярослав Сенюк
Ярослава Сенюка знає ледь не кожен свідомий українець. Навіть якщо ви вперше бачите це ім’я, то майже напевне чули про те, як БМП під командуванням нинішнього головнокомандувача ЗСУ Михайла Драпатого “перелетіла” через ворожий блокпост на виїзді з Маріуполя у травні 2014 року. Керував тією “бехою” саме Ярослав Сенюк з Артасова на Львівщині.
“Строчка” одразу після школи, заробітки у Польщі після “дембеля”, а вже в 2014-му, у складі 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, – захист України на сході у війні, що тоді звалася АТО. “Сєня” (таке псевдо в захисника) був механіком-водієм БМП-2. Про той випадок із Драпатим, коли українським військовим перегородила шлях барикада проросійських сил, Ярослав згадує так:
“У нас був вибір: або ми рушаємо, або нас розстрілюють так звані сепаратисти. Це був адреналін!”
У 2016-му, “без відриву від служби” (тоді – вже в Головному управлінні розвідки Міноборони), він одружився з Василиною, яку знав кілька років і яка чекала на нього з фронту.
Ярослав і Василина
За кілька місяців народилася їхня первістка, Аліна-Анна. У 2017-му на світ з’явився Дмитро, у 2018-му – Максим, у 2019-му – Мілана, у 2020-му – Матвійко. Наймолодший, Данилко, народився в травні 2022 року.
Увесь цей час Ярослав був удома наїздами. Виховувати дітей невістці допомагали його батьки, нерідко й фінансово (коли не вистачало “бойових” абощо). Сєня ж виконував диверсійні завдання за лінією зіткнення, переважно на Донеччині.
“Із дружиною часто сварилися, вона дуже переживала за мене. Мені нелегко було воювати, а їй нелегко було очікувати мене”, – зізнається ветеран.
У 2018-му він втратив двох побратимів і зазнав важкого поранення біля Зайцевого неподалік Горлівки:
“На лівій руці мені попало в палець, а праву руку я фактично приніс у кітелі – вона висіла на шкірі. Тепер коротша на 6,5 см, але своя. Бо мені мали її відрізати, а я цього дуже не хотів. Медики в госпіталі тоді сказали, щоб я забув про військову службу. Відновлювався більш ніж два роки. Було 23 операції, загноювалося, лікарі боялися сепсису”.
Але не повернутися на війну Ярослав не міг, хоч як його відмовляла дружина.
“Коронний її аргумент: “Ти що, кіт? У тебе дев’ять життів?”
А я їй казав, що маю захищати своїх дітей і свій народ, якому я присягнув”.
Він намагається бути строгим татом.
“Я хочу, щоб діти розуміли, що треба бути відповідальними, у чому цінність життя, грошей… Але найбільше вони мають цінувати своїх батьків, насамперед – маму, яка дала їм життя. Я ніколи не хотів багато дітей, але це найцінніше, що маю. І моя дружина – це найцінніше”, – посміхається Сєня.
Під час служби побути з сім’єю Ярославові вдавалося нечасто
Повномасштабне вторгнення росіян ГУРівець старший сержант Сенюк зустрів у Гостомелі на Київщині, за який від початку тривали запеклі бої. А ще була операція на острові Зміїний, запливи по Дніпру у бік окупованого Енергодару і спроби повернути Запорізьку АЕС.
2023-й рік Ярослав, знову поранений у правицю (влетіли мінометні уламки, витягнув їх сам), “відзначив” у Бахмуті. Незабаром – рейд у Бєлгород під прикриттям Російського добровольчого корпусу.
“Там було… жорстко. Мене поставили командиром відділення. Я багато хлопців втратив, – його голос тремтить. – Для мене мої пацани – це моя друга сім’я. А Кирило Буданов – приклад, авторитет, командир із великої букви. Я ним дуже пишаюся”.
Читайте також:
Боєць “РДК” Ілля Богданов після рейду по Росії: Ми можемо опинитися поруч із “вагнерами” в наступній війні проти режиму Путіна
Торік, у 2025-му, Василина зателефонувала безпосередньому командиру чоловіка і дуже відверто з ним поговорила.
“Командир мене викликає: Сєня, приїдь. Чую, голос у нього якийсь не такий, – сміється. – Пахне смаленим. Сказав, що якщо хочу служити далі, потрібно вирішити питання з родиною, аби дружина не переживала… На жаль, довелося піти на дембель“.
Після звільнення ветеран адаптується до цивільного життя, фактично “знайомиться” з власними дітьми, допомагає встановлювати сонячні панелі.
Сім’я Сенюків
У селі, де живе родина Сенюків, є чоловік, сім’я якого поповнилася третьою дитиною саме задля того, щоб “відкосити” від війська.
“Просто є люди, які знаходять будь-яку “відмазку”, щоб не служити. Я на таких людей не можу дивитися, ставлюся до них негативно. Я ж міг звільнитися в будь-який момент, бути поруч із дітьми, з дружиною, яка плакала ночами. Але не робив цього, Бо кожен має захищати свою державу.
Я душею весь час зі своїми хлопцями. І я, і дружина розуміємо, що в разі загострення я одразу буду там. Просто ми не говоримо про це, щоб не сваритися”, – констатує батько шістьох дітей Ярослав Сенюк.
Андрій Широков “Сім’янин”
Ганна Счасна та Андрій Широков були знайомі ще підлітками, але одружилися за 20 років. В Андрія тоді вже був син. Перша спільна дитина, Маргарита, народилася у 2006-му. У 2008-му з’явилася Анжеліка. Андрій був чудовим батьком: уночі вставав заколисувати дітей, міняв їм підгузки, бавився з ними. При цьому встигав тримати в порядку великий будинок, де жили з родиною, розвивав приватну справу. Мріяв ще про одного сина. Ганна запитала: а що, як і наступними народяться доньки?
По телевізору (саме імплементувалася програма тодішнього президента Віктора Ющенка “Кожній дитині – родину”) вони побачили покинутих хлопчиків. І вирішили подарувати їм батьківське тепло.
Після подолання всіх бюрократичних перепон, 2009 року в сім’ї з’явився 9-місячний Миколка. Дуже слабкий, із затримкою розвитку. Однак постійний догляд і любов батьків допомогли “вирівняти” малюка.
Ще за півтора року в сім’ю прийняли Олексія. А в 2012-му народили Іллю.
З початком Революції Гідності та російської агресії Широков, завжди гуморний і “легкий”, став серйознішим, задумливим.
“Я дуже добре пам’ятаю той день, коли Андрій прийшов і сказав: “Я записався у “Правий сектор”. Я не була шокована, тільки запитала, чому саме туди. Чоловік сказав, що вже був у військкоматі, там обіцяли подзвонити, але так і не телефонували. Із батальйону “Дніпро-1” теж не передзвонили. Тому – “ПС”.
У липні він уже був на полігоні, а в вересні – у Пісках, – пригадує Ганна. – Чекати на чоловіка з війни складно, але я знала, що якщо він щось вирішив, то цей вибір я маю поважати. Він усе одно пішов би, бо казав, що хоче, щоб війна не прийшла в Дніпро. Діти спокійно сприйняли зміни, бо були ще маленькі й не до кінця усвідомлювали, що відбувається”.
Андрій Широков з побратимами під час захисту Донецького аеропорту
Ще на полігоні Андрію дали псевдо “Сім’янин”. Після ротації у Пісках він був у Донецькому аеропорту. Ганна і досі зберігає календар, де позначала дні, які чоловік провів у ДАПі.
“Тоді після аеропорту він приїхав додому. Нічого особливо не розповідав, тільки сказав, що було страшно. Потім – знову ротація в аеропорт у листопаді. Андрій провів там 11 днів, дістав поранення – легке, в лікарні не лежав. Навесні, коли була “зеленка”, знову був поранений. Мені про це повідомив телефоном якийсь чоловік”, – розповідає дружина.
Ганна зізнається, що сприймала ці новини доволі спокійно: “Маю таку особливість – не панікую, поки не розумію, що саме сталося. Просто Андрій робив свою роботу, а я його підтримувала”.
Андрій Широков у сюжеті “ТСН”:
Тоді Сім’янин був уже снайпером, що йому дуже подобалось.
“Він багато готувався, був спокійним, урівноваженим. У нього був зошит зі снайперськими розрахунками, – пригадує жінка. – Він любив математику і зі старшою донькою з бліндажа розв’язував домашні завдання по телефону”.
Один з аргументів дружин багатодітних чоловіків такий: якщо його мобілізують, родина не виживе без грошей, які заробляє батько, адже грошове забезпечення у Силах оборони низьке. Але тепер у війську є принаймні “бойові”. А 12 років тому в ЗСУ “контрактникам” на передовій виплачували “аж” 5,5 тисячі гривень і вдвічі менше – не на першій лінії. Добровольці ж узагалі воювали без зарплат, за ідею.
Андрій Широков
Родині Широкова продовжувала виплачувати зарплату фірма, де працював Андрій, щось близько 5 тисяч гривень. І Ганна ніколи не нарікала, що їй важко у фінансовому чи побутовому плані – звикла багато працювати й розраховувати на себе. Крім того, розуміла, що чоловікові складно, тож йому потрібні не скарги, а підтримка.
Інколи виникала думка, як же вона впорається сама, якщо з чоловіком щось станеться… але про погане думати не хотілося.
“Була впевненість у тому, що все буде добре. Хоча якось я запитала, чи не залишить він дітям якоїсь записки, з настановами абощо… Андрій посміявся, що все одно не послухають. Єдине, що порадив Миколці не кидати карате, а дівчат називав квіточками”, – згадує жінка.
Улітку 2016-го “група Подолянина”, де був і Сім’янин, “легалізувалася” в складі 54 ОМБр ЗСУ, яка тоді боронила Світлодарську дугу – позиції неподалік селища Луганського поблизу Бахмута.
Напередодні дня святого Миколая вони прикрашали ялинку, коли Ганні зателефонувала дружина командира. І сказала, що Андрій або вбитий, або в полоні.
“Я не можу сказати, що світ упав, бо знала: треба чекати. Якщо в полоні, то живий, – розповідає жінка. – Три дні Андрія шукали. Всі, хто вижив у тому бою, були переконані, що він ховається, бо був досвідченим снайпером.
Коли витягли тіло, для мене настали темні часи. Треба було якось сказати дітям, що батька везуть додому мертвого. Я покликала старшу доньку, яка була найближча з батьком, посадила її на ліжко і сказала, що тато загинув у бою, його везуть додому. Вона вся стислася, кілька разів кричала: “Ні, ти кажеш неправду!” і втекла. З нею мені було найважче.
За пару тижнів після похорону вона прийшла до мене з плачем: “У мене не виходить домашка з математики,
я подзвонила татові – і згадала, що він загинув”.
Ганна, якій дуже важко і боляче згадувати про ті події, розповідає, як в істериці писала доньчиній вчительці і просила допомогти.
“Сім’янин” у бліндажі вчить математику з дочкою по телефону. Фото Яни Червоної
“Діти потім займалися з психологом. Ілля сприйняв усе як казку: що тато на небі став зіркою. Якось ідемо з садка, а він: “Мамо, а в тата велика борода?” Я аж заклякла: “Яка борода?” – “Там, на небі”, – і показує пальчиком угору”, – цей випадок Ганна пригадує вже зі сміхом.
Восьмирічні Анжеліка, Микола й Олексій тримали на похоронах червоно-чорні прапори. Дітям болить втрата батька, тож вони нечасто згадують про нього, здебільшого розмови ініціює Ганна.
“Наймолодшому 14, він стрімко дорослішає і йому дуже не вистачає батька. Я розумію, що мушу впоратися з тими проблемами, з якими він стикатиметься. Бо коли було 40 днів по загибелі Андрія, я дуже чітко почула голос чоловіка: “Збережи родину”.
Я вижила завдяки мамі, сестрі, незнайомим людям, які казали добрі слова, надсилали подарунки. У перший рік було дуже багато підтримки, – розповідає жінка. – Зараз мені не вистачає визнання однолітками дітей подвигу Андрія і їхньої шани до цього подвигу. Але я б хотіла, щоб у принципі ставлення до військових в Україні змінилося. Щоб їм при зустрічі дякували, щоб нагадували назагал, наскільки важливо те, що вони роблять”.
Андрій Широков “Сім’янин” з дружиною та дітьми
Ганна робить усе, щоб їхні з Андрієм діти росли свідомими й активними громадянами.
“Я повністю підтримую петицію з вимогою скасувати право на відстрочку для чоловіків, які виховують трьох і більше дітей.
Я за те, щоб кожен чоловік згадав про обов’язки, а не тільки права.
Щоб кожен чоловік став на захист країни. Інакше сюди прийде Росія, яка не питатиме, чи хочуть вони воювати, а мобілізуватиме у лави своєї армії. Саме багатодітні батьки мають захищати своїх дітей.
Щодо жінок, які “не справляться” – це омана, – запевняє багатодітна мама. – Жінка, яка народила, зобов’язана виховувати дітей і тоді, коли поруч не буде чоловіка. А не стати його може з різних причин.
Ми всі маємо змінитися. Не може частина людей гуляти і розважатися, поки інша захищає нас ціною своїх життів. Суспільство має мілітаризуватися. Це не страшно, це момент нашого виживання”.
Читайте також:
Життя й боротьба Щасливого. Спомин на 40 днів Олега Юрченка – воїна, майданівця, батька п’ятьох дітей
Олександр на війні
Олександр збирався воювати ще в 2014-му, щойно Росія напала на Україну. Коли сказав дружині, вона повідомила: вагітна втретє. Інженер із Харкова спершу не повірив. Тоді дружина його “запросила” на УЗД, й Олександр переконався на власні очі. Підсміюючись, каже, що сплутати зображення на екрані з чимось іншим батькові двох було неможливо.
У 2022-му росіяни почали повномасштабне вторгнення. І хоч найстаршому сину Івану тоді ще не було 16, тож багатодітний харків’янин міг вивезти родину хоч би й за кордон, Олександр натомість добровільно став до лав Сил оборони. Спершу ремонтував техніку, а потім перевівся в 128-му окрему гірсько-штурмову бригаду стрільцем.
“[Вторгнення] почалося в четвер, а в суботу я вже був у війську, – розповідає чоловік. – Фронт стрімко просувався, і мотивація захищати своє в усіх була велика. Я пішов воювати, щоб не воювали мої діти. Спитав, чи буде якась зарплата – сказали, якась буде. Ну і добре.
Я не вважаю, чесно кажучи, що ті, хто за ці чотири роки “зробив” собі маленьких дітей, поховалися за спідницями, мають законну підставу не воювати. Вони могли б замінити на відносно тилових посадах тих, хто хоче перейти у штурмовики чи на якусь іншу бойову посаду”.
Олександр із сім’єю на вокзалі
Харків’янин воював на Запорізькому напрямку, звільняв Херсонщину, був на сході й знову на Запоріжжі.
Ремонтував танки і БМП, які трофеїли українські вояки. Каже, працювали, наче конвеєр, фактично без відпочинку:
“Вранці техніку відбили, ввечері ми її беремо, вночі передивилися, що до чого, вранці обкатка, зафарбували ворожі розпізнавальні знаки, намалювали наші, – і під вечір вона вже працювала на нас.
Мені казали хлопці, що я більше користі приніс під час ремонту техніки, ніж у штурмовій”.
Про штурми, в які потім ходив, Олександр говорить неохоче, він загалом малослівний.
“Тут або ти, або тебе, – каже. Після розпитувань додає трішки: – Ставлять завдання: дістатися позицій і зачистити їх. Вдосвіта – виїзд на “бехах”, і кожна група має рації та чітко знає, що робити. Є знаки і для коригування, і для зв’язку між собою “на мигах”. Страшно – це коли взагалі все навколо налітає-насипає і ніде подітися, і по пацанах влучає. Я в принципі вмію це в собі контролювати, “панічок” жодного разу не ловив”.
Олександр із сім’єю
У кінці 2022-го він був поранений неподалік від Соледару. Потім дивом не загинув, коли на Запорізькому напрямку зазнав серйозного поранення обох рук. “Якось їх зібрали, якось працюють”, – констатує ветеран.
У березні 2025 року він звільнився з війська через те, що на війні дістав інвалідність. Нині працює водієм, розвозить товари, щоб годувати родину.
Коли Олександр був у війську, “дорослі” “чоловічі” організаційні питання в сім’ї брав його найстарший син Іван. А щойно йому виповнилося 18 – пішов боронити Україну, як і батько.
Первісток Олександра Іван пішов у військо, щойно став повнолітнім
Спроби відмовити не спрацювали – Іван відмовився від місць у двох престижних вишах, зокрема й Києво-Могилянській академії, куди пройшов навчатися на бюджетну форму навчання. Був у піхоті, нині – дронар.
У родині ще підростають підлітки: Ігор 2013 року народження та його порічка Лілія, ровесниця війни.
Читайте також:
“Ми виховуємо дітей своїми вчинками”. Бойова медикиня Катерина Зарембо – про материнство на війні, жінок в ЗСУ і зміни в такмеді
Микола Шафалюк із Шепетівки на Хмельниччині “будував краще життя”: готелі, ресторани, ремонтував приватні помешкання, маючи у підпорядкуванні чималу будівельну бригаду. Коли Росія напала на Україну, пішов у військкомат. Каже, що його там “динамили”, бо вже тоді мав трійко дітей (Артема, який народився у 2008-му, Богдана, молодшого на рік, та Ярослава, якому на той час іще й року не виповнилося). Сказали, потрібно написати заяву, що хоче у військо добровільно, а ще – отримати погодження від дружини й мами.
“До мами було бесполєзно звертатися, я б погодження ніколи не отримав. Тож став чекати повістки або чогось такого. Коли сталися події під Волновахою із 51-ю бригадою (22 травня 2014-го проросійські бойовики під керівництвом Ігоря Безлера вдосвіта напали на український блокпост і розстріляли 17 захисників – “Н”), для мене це стало точкою неповернення: хлопців просто розстріляли, як курей. Я не зміг це терпіти – і вступив до лав Правого сектору”, – пригадує чоловік.
Микола Шафалюк у підрозділі Да Вінчі на базі в Авдіївці ще до повномасштабного вторгнення
Микола заходив у Донецький аеропорт, був на Бутівці. Каже, побував чи не в усіх гарячих точках “маленької” війни.
“Так склалося, що шлях “правосеків” ішов тільки гарячими точками. Ніхто не хотів відсиджуватися на базі і тягнути час, усі хотіли швидкої перемоги.
Я досі в строю, тому що наша земля не звільнена. І
я не знаю, як чоловік, у якого є дві руки і дві ноги, голова, може сидіти вдома, коли його землю захоплюють, паплюжать, кривдять українців.
Звісно, я втомився. Я б із задоволенням змінив форму на цивільний одяг і був біля дітей. Дуже сумую за ними. Я міг би не йти, і мені б ніхто і словом не дорікнув. Але то не мій шлях. Я маю брати участь і маю перемогти. Для мене нема іншого шляху”, – наголошує Шафалюк, чиє псевдо – “Бугай” – відповідає і його силі, і натурі, і статурі.
У 2017-му в сім’ї народилася ще одна донечка, Софія. На відпустку Микола щоразу чекає, як на велике свято, коли можна буде поїхати додому, у “святе місце, де завжди чекають”.
Бугай відверто не розуміє, коли родини прикриваються дітьми, аби не обороняти країну.
“Для мене то якась дичина. Батько чотирьох або п’яти дітей мусить сидіти вдома і чекати… чого? Ворога вже вдома? Навпаки, в нього має бути більша мотивація боронити своїх дітей, ніж у тих, у кого їх зовсім немає. Мотивація намагатися зробити все, щоб якщо його діти й побачать війну, то вона їх зачепила якомога менше.
Для мене це (відстрочка від мобілізації для тих військовозобов’язаних, які мають трьох і більше дітей – “Н”) дивні закони. І чим кращі троє дітей від двох? Двоє дітей – не діти? Чи вони інші? Чи одна дитина?
Як на мене, воювати мають всі, – міркує Бугай. – Звісно, хотілося б вищого грошового забезпечення, бо діти ростуть, ростуть і потреби. Але я знав ті часи, коли ні копійки не платили, воювали за ідею, і то не пару місяців, а роками. Я шість років воював без грошей. Тому з нинішнім забезпеченням це суттєво краще, ніж коли батьки сидять удома на тих “пособіях”.
І взагалі,
ховатися за дітьми – це останнє, що має робити тато.
Тато – їхній захист. Як на мене, такі батьки самі мусять іти до війська і розуміти, що нічого доброго не буде з того, що відсиджуватися вдома. Хочу похвалитися: мій старший вступив до Житомирського військового інституту, тому в нас уже складається династійна традиція”.
Олександр “Бугай” із сім’єю
Свою дружину Юлю Микола називає героїнею, яка поважає його вибір, дає раду з дітьми, господарством, і змогла виховати молодших Шафалюків гідними громадянами. Їй допомагала мама захисника – та, яка “ніколи б не дала дозволу” на участь сина в бойових діях, натомість мусила прийняти ситуацію і “включитися” у війну у свій спосіб.
Нині Шафалюк служить у 59-й ОШБр на Покровському напрямку. “Степовий хижак” за понад 800 кілометрів від дому робить усе, щоб Богдан, Ярослав і Софія не мусили ставати на шлях тата й старшого Артема.
Читайте також:
Тато трьох може не воювати, тато двох – ні. Чи справедлива така система?
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
