Ми досі не навчилися говорити з людьми після полону

Алла Подвін
ветеранка, учасниця проєкту “Трайб” Amnesty International Ukraine 

Одного разу я стала свідком розмови, яка змусила мене замислитися над тим, як ми зустрічаємо людей після полону.

У компанії друзів хтось дізнався, що одна з присутніх жінок пережила російський полон. І сказав, як йому здавалося, дуже правильну і підтримуючу фразу:

”Боже, як тобі пощастило, що ти вижила. Ти ж така молода”.

Обличчя жінки змінилося. Вона зібралася і відповіла: 

“Найважче було не там”.

Пізніше вона пояснила, що мала на увазі. У полоні вона боролася за виживання, а після повернення довелося боротися за право бути просто людиною і зняти з себе “етикетку жертви”: 

“Найважче було, коли після повернення всі дивилися на мене як на людину, яку треба жаліти. Що стільки років мого життя втрачено, бо я їх провела у полоні. Але для мене це вже те, що відбулося. Так, періодично я зупиняюся і не знаю, куди рухатися далі. Але у мене є мрії і бажання. Мені б хотілося, щоб оточуючі, знаючи мій шлях, не зводили все моє життя лише до років полону . Не вимірювали мою цінність тим, що зі мною сталося. У мене стільки тем та ідей в житті, про які я хочу і можу говорити!”

Як ветеранка, яка сама тепер працює з ветеранами та людьми, які пережили полон, я дедалі частіше помічаю одну закономірність. Ми багато говоримо про реабілітацію, психологічну допомогу, працевлаштування, соціальні гарантії. Але значно рідше говоримо про те, як поводимося поруч із тими, хто повернувся. Бо повернення з полону – це не лише шлях людини додому. Це ще й перевірка для суспільства. Чи готові ми прийняти людину такою, якою вона стала? Чи готові бачити в ній щось більше, ніж пережиту трагедію?

Люди, які повернулися з полону, діляться, що часто з найкращих намірів оточуючі серед цивільного суспільства починають вдаватися до крайнощів і припускатися болючих помилок.

Перша – це надмірна турбота. Людину починають постійно контролювати, перевіряти її стан, оберігати від будь-яких труднощів. Нам здається, що це прояв любові. Але іноді така турбота перетворюється на іншу форму обмеження. Надмірна турбота може викликати відчуття, наче людину знову замикають – тільки тепер у клітку з добрих намірів. 

Один із колишніх полонених сказав мені:

“У полоні мене рятувало відчуття, що вдома на мене чекають. Ніби відчував невидиму присутність. Але після повернення почало дратувати, що мене постійно питають, чи все зі мною добре, що хочуть нагодувати по 10 разів на день. Наче я перестав бути звичайною людиною”. 

Друга – це дистанція. Люди ніби відступають, обирають безпечну дистанцію. Думають: краще не торкатися, щоб не зробити боляче. І тоді виникає відчуття самотності. Людина повернулася з полону фізично, але повернення не відбулося по-справжньому, бо не повернулася в коло звичних стосунків.

Третя помилка – люди починають говорити щось “правильне” –  заготовлені фрази, які звучать нещиро і штучно – як з підручника. Це може відчуватися як порожня комунікація, як слова без справжнього контакту – просто ввічливий шум. 

Мені здається, що всі ці реакції мають спільну причину. Ми досі не навчилися говорити про досвід полону. Ми або жаліємо, або боїмося. Але рідко сприймаємо людину як рівну. Зі слів людей, які повернулися з полону, саме жалість руйнує контакт швидше за будь-що інше. Жалість – це ніби відстань, яка говорить: “ти не такий, як я”. Ніби дивишся на людину зверху вниз, навіть якщо здається, що дивишся із теплом. 

Люди, які пережили полон, не потребують жалості. Бо коли зникає зовнішня опора, людина шукає на що можна спертися всередині себе. Те, до чого в мирному житті, можливо, більшість людей не доходить. А вони дійшли – хтось через молитву, хтось через природу, хтось через потаємні спогади про рідних. І коли не було нічого людського навколо, було щось, що тримало. Це безмежна внутрішня сила та опора. 

Людина, яка повернулася з полону хоче, щоб з нею говорили, сперечалися, жартували. Сприймали як звичайну людину – з її силою, її слабкістю, гумором чи мовчанням. Мабуть, це і є справжнє повернення, коли тебе не виділяють серед інших, коли тебе приймають.

Попри те, що вже п’ятий рік триває повномасштабна війна, тисячі людей перебувають у полоні, тисячі – вже повернулися з полону, ми досі не маємо культури розмови про цей досвід. І незнання – це не виправдання, а завдання для кожного з нас. 

То що ж можна зробити? 

Перше – побачити людину, а не досвід. 

За кожним, хто повернувся, стоїть не тільки те, що з ним відбулося. За ним стоїть ціле життя – до, під час і після. Характер, гумор, мрії, роздратування, любов до кави або до тиші вранці. Якщо ми бачимо тільки “людину з важким минулим” – ми не бачимо людину.

Друге – не чекати, поки людина заговорить першою. Довіра не відновлюється сама собою. Вона відновлюється через маленькі повторювані дії – коли ти поруч не один раз, а регулярно. Через те, що не зникаєш, коли стає незручно. Один ветеран ділився зі мною: “Для мене неймовірно важлива комунікація. Ніби заново вчуся. Але перший рідко можу заговорити. Тому хочеться, щоб оточуючі перші не боялися”. Він хоче, щоб хтось просто запитав: як справи? Щоб хтось написав першим, не тому що “треба підтримати ветерана”, а тому що це нормально – написати другу. Щоб хтось запросив на каву і не робив із цього подвигу. 

Третє – перестати шукати правильні слова. Ідеальних слів може не існувати. І не варто робити вигляд, що розумієш те, чого не пережив. Чесніше і цінніше буде сказати: “я не знаю, через що ти пройшов, але я тут”. 

Четверте – вчитися у них. Люди, які були на війні, які були в полоні, винесли звідти знання, якого ми не маємо у цивільному житті. Цінна фраза, яку я почула від людини, звільненої з полону, і взяла з собою після розмови: “Я більше ніколи не намагаюся довести коханій людині, що я правий, а вона – ні. Це потребує стільки часу. І для мене зараз цінно інше.  Близьким треба давати тепло. Зараз, а не колись “потім”. Бо час не є нескінченним, а “потім” не завжди настає”. Завдяки цим словам я перестала відкладати на потім те, про що мріяла. 

Сьогодні в Україні дедалі більше людей повертаються з полону, і цифра буде зростати. Тому питання полягає не лише в тому, чи готові вони повернутися до суспільства. Питання в тому, чи готове суспільство прийняти їх не через призму пережитого болю, а через призму їхнього життя. Бо полон – це частина їхньої історії. Але це не вся їхня історія.

Читайте також:
Закон, який не працює. Як держава залишає поранених ветеранів сам на сам із системою