авторка: Оля Коротенко
ілюстрації Ксенії Степась
Сергію Тищенку на псевдо “Вітер” 46 років. Понад 20 із них він працює ветеринарним лікарем. Одружений, батько пʼятьох дітей. У 2023-му пішов у ТЦК оновити дані й долучився до ЗСУ. На фронті хотів бути саме бойовим медиком, однак минуло 11 місяців, поки у складі 30-ї окремої механізованої бригади його призначили на цю посаду.
Заступивши на позиції 13 липня 2024 року на Бахмутському напрямку, він пробув там 471 день без ротації. 5 грудня 2025 року Сергієві Тищенку присвоєно звання Героя України із врученням ордена “Золота Зірка”.
“Коли через 471 день я вийшов із позицій, довго звикав до денного світла. До того, що можна просто йти вулицею, не поспішати. Відчуваю себе ніяково у відкритих великих приміщеннях: у магазинах, супермаркетах. Досвід війни змінив світогляд. Тепер я все порівнюю з перебуванням на позиціях. Якщо я вижив у тих умовах, то тут усе можливо“, – каже військовий.
Далі – монолог Сергія, записаний платформою Меморіал у межах спецпроєкту “Люди, які працюють зі смертю”. Усі матеріали проєкту читайте за посиланням.
Із початком повномасштабної війни я зрозумів, що моя діяльність може змінитися. Ховатися від служби я не хотів. А втім, раніше взагалі не стикався з військовою справою і не міг уявити, як воно – воювати.
Коли мене призвали, я спочатку потрапив у Нацгвардію. На розподільчому пункті просився у медицину, але представник медслужби не з’явився, і мене не забрали. Військкомат направив у роту охорони при ТЦК.
Тоді, до слова, у мене зʼявився позивний. Побратим запропонував “Вєтєр” – скорочення від моєї професії (ветеринар). Але “вєтєр” – російською, я переклав його українською і стало “Вітер”.
Після трьох місяців у роті охорони мені присвоїли посаду “стрілець, помічник гранатометника”.
Згодом потрапив у новостворений 464-й окремий піхотний батальйон 143-ї бригади. Й ось пощастило: звільнилася посада стрільця-санітара – це помічник бойового медика, і мене призначили. Я допомагав витягувати поранених із поля бою, накладати турнікет чи пов’язку, зупинити кровотечу.
Тоді і був мій перший досвід смерті побратима. Боєць із позивним “Вест” мав несумісну з життям травму голови. Кровотечі ми зупинили, він ще деякий час протримався, але, на жаль, загинув. Це був складний досвід, я довго прокручував думки, чи могли ми зробити щось іще та врятувати побратима. Але з часом зрозумів, що зробили все можливе.
Згодом я завершив курси бойового медика (проходити їх мав медик взводу, але він зламав ногу, тож відправили мене). А далі нас прирядили до 30-ї бригади. У мене вже був сертифікат про навчання і тоді мене офіційно призначили бойовим медиком взводу – нарешті!
Пізніше у складі 30-ї бригади я провів 471 день на позиціях.
Ілюстрація Ксенії Степась
Я був і бойовим медиком, і стрільцем. Тобто виконував бойові завдання, брав участь у відбитті штурмів і, крім цього, надавав домедичну допомогу.
Ми жили у виритій власноруч землянці. Метрів пʼять можна було пройти на ногах зігнутим, а далі – нірки, де тільки лазити. Спочатку нас було девʼятеро на позиції, але місяців через чотири стало п’ятеро – через поранення та загибель побратимів.
З червня 2025 року нас уже було четверо. А втім, позиції постійно руйнували обстрілами й ставало менше місця – більш ніж пʼятеро вже й не вміщалося.
Головними моїми завданнями були зупинка кровотеч, накладання повʼязок, підтримка життєдіяльності до прибуття евакуаційної групи. На евакуацію доводилося чекати щонайменше добу, а пізніше – й понад тиждень. До точки евакуації потрібно було пройти близько кілометра. Якщо боєць не міг іти, несли його на ношах.
Кожному з нас було за 45, в усіх свої хронічні хвороби: тиск, спина. Я просив, щоб нам присилали також ліки від уже нажитих недуг. Запаси медикаментів і перевʼязувального матеріалу були чималі, але через сирість таблетки псувалися, тому я пакував їх у зіп-пакети.
В одного бійця, який мав уже за 50, були проблеми з серцем, після поранення він постійно непритомнів. Я переживав не стільки за його рани, скільки за серце. Підтримували його стан “Корвалментом”.
А вже після ротації він знайшов мій номер і подзвонив:
– Дякую, що врятував життя.
Стало трохи ніяково:
– Та я ж просто виконував свою роботу…
Ілюстрація Ксенії Степась
Були три побратими, яким я надавав домедичну допомогу, але вони загинули. Двоє – під час служби у 30-й бригаді.
Під час першого виходу на позиції бойовим медиком я отримав невелике поранення, надаючи допомогу під дронами та обстрілами: РПГ, кулемети, автомати, ВОГи – летіло все. Було ще двоє поранених, один із них, Роман, – в критичному стані. У темряві я намацав взуття поряд із ним і спитав:
– Ти що, роззувся?
– Ні, я не роззувався. Чому ти питаєш?
– Нічого, все гаразд, мені здалося.
Я зрозумів, що в нього нога переламана і лежить у неприродній позі. Йому не сказав, щоб не лякати. Тягти бійця було далеко, не менш ніж 500 метрів. На допомогу прийшли хлопці, і одного з них теж поранило дроном. Евакуювати поранених не вдавалося через інтенсивні обстріли. Ми намагалися приховати Романа антидроновими плащами, але ворог чекав на евакуаційну групу і постійно атакував. Ми змушені були трохи відступити в різні боки, щоб скиди не накрили всіх одразу.
Роман загинув. Нам не дали його евакуювати.
Решту поранених вдалося вивезти. Психологічно мені було дуже важко. Зокрема через те, що боєць просив його врятувати.
– Вітер, допоможи. Я не хочу помирати.
– Все буде добре, – казав я, хоч розумів, що навряд чи вийде його вивезти.
Довго я себе картав, хоча вже зараз розумію, що не винен, що нічого більше не зміг би зробити.
Друга смерть побратима, коли моя допомога не врятувала життя, сталася через чотири місяці.
Бійця звали Микола. Куля зайшла через ключицю і пошкодила внутрішні органи. Я заклеїв пневмоторакс, робив штучне дихання та масаж серця, боровся до останнього, хоча розумів, що шансів мало. Побратими вже казали: “Залиш, нічого не вдієш”, але я не міг. Поки була надія – допомагав.
Я надавав допомогу навіть тоді, коли розумів, що шанси майже дорівнюють нулю. Навіть коли дихання вже зупинялося, я продовжував боротися за життя.
Микола був досить близьким для мене. Ми встигли подружитися, він запрошував у гості після перемоги. Його смерть було нелегко перенести.
Інший побратим намагався заспокоїти:
– Чого ти так переживаєш? Це ж уже не перший загиблий. На жаль…
– Якщо людина була близька, кількість смертей, які бачив до того, не має значення – буде однаково боляче.
Найважче – коли був шанс. Коли намагаєшся врятувати людину і не вдається.
Я памʼятаю кожного, кому надавав допомогу. Памʼятаю, в кого яке поранення було. Це у памʼяті назавжди.
На позиціях є і страх власної загибелі. Найбільше боявся, що дрон побачить нашу землянку. Боявся загинути під завалами в муках. Коли виходив з укриття і біг надавати допомогу, страху смерті не було – тільки зосередженість на необхідності врятувати життя інших.
Читайте також:
Це війна, а значить, треба чимось жертвувати. Як Наталія Арцева залишила трьох дітей із чоловіком та стала бойовою медикинею
Ілюстрація Ксенії Степась
Коли ми жили у землянці, нашим важливим завданням було регулярно копати. Ворог руйнував наше укриття – ми копали. І так по колу. Намагались покращувати собі умови, розширювати простір, щоб кожен мав місце для відпочинку. Викопали криницю, щоб був доступ до води.
Я любив копання. Цей процес фізично нелегкий, але він допомагав відволіктися і так час минав швидше.
Складність була у винесенні землі. Спочатку можна було вискочити вдень, але ворог відразу бив туди, де з’являлася свіжа земля або мішки зі сміттям. Ми намагалися їх обхитрувати, виносили землю якнайдалі або туди, де її не видно.
З часом ситуація погіршувалася, виходити назовні ставало майже неможливо. В останні місяці ми не бачили білого світу: закривали всі щілини мішками через дрони. Не вистачало повітря, особливо влітку. Це неабияк пригнічувало.
Найбільше таке довге перебування на позиції далося взнаки моральному стану. Я намагався не падати духом, постійно планував майбутнє, налаштовував себе і хлопців на хороше. Розумів, що рано чи пізно вийду. Фізичне здоровʼя теж сипалося: почалися проблеми з зором та опорно-руховим апаратом.
Дуже допомагала підтримка родини. На позиції, де був старлінк, командир звантажував відеозвернення від наших рідних на флешку. Ми записували свої відео на іншу флешку. Коли приносили павербанки для рацій, обмінювалися флешками на півдорозі, щоб дрони не помітили. Ті новини з дому були найбільшою радістю для нас.
За час життя в землянці я засвоїв важливий урок: навіть якщо сьогодні здається, що все добре, треба готуватися до того, що завтра може бути погано. Бо вже може не бути змоги підготуватися.
Нам розширення укриття врятувало життя. Ми викопали додаткове приміщення для відпочинку, і коли половину основної землянки зруйнували, було де сховатися.
Так само і з криницею: вона замулилася і я наполіг її почистити. Хлопці хотіли відкласти до завтра, але ми все ж почистили, винесли землю вночі, а наступного дня почалися такі штурми, що ми б уже нічого не зробили й залишилися б без води.
Читайте також:
“Якби так всі виходили!” Інтерв’ю з бійцями 93-ї ОМБр Дмитром і Денисом після 130 днів на позиції. ВІДЕО
Ілюстрація Ксенії Степась
Я люблю тварин і допомагати їм. Після профільного навчання у 2002 році став ветеринаром на підприємстві, працював там аж до початку служби у 2023 році.
Лікував гусей, баранів, овець, свиней, корів. Навіть страусів!
Із часом лишилася лише велика рогата худоба. Також із 2014 року почав працювати з домашніми тваринами. Декому важко копирсатися біля корів у грязюці, а для мене це не проблема. Головне – надати допомогу. І навіть якщо тварина не витримувала наркозу або мала якісь ускладнення, що несумісні з життям, я все одно завжди продовжував рятувати її, до останнього.
Після війни планую повноцінно повернутися у ветеринарію. І навіть тепер під час відпусток іноді працюю, роблю стерилізації домашнім тваринам. Люди звертаються, хоча знають, що я давно не практикував. Приємно, що мені довіряють улюбленців.
Я завжди хотів власну клініку, але раніше шукав відмовки: мовляв, то грошей нема, то приміщення. Зараз моя донька пішла вчитися на ветлікарку, тож буде кому передати справу, і це великий стимул. Тепер уже без відмовок. Треба жити життя.
Читайте також:
Військова медицина людяніша за цивільну: Дмитро Макаров про війну, службу та життя
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
