автор: Олена Максименко
фото авторки та з Facebook Павла Казаріна
Із Павлом Казаріним ми спілкувалися у Львові після конференції Школи журналістики і комунікації-2026 “Комунікація довіри: від відновлення до переосмислення”. Практикуючий публіцист і паралельно військовослужбовець ТрО, Казарін приїхав на захід країни з Донеччини, де зараз воює його батальйон.
“Новинарня” поспілкувалася з Павлом Казаріним про особливості його служби у війську, значення мобілізації, призначення тероборони, хиби комунікації війни та військову літературу.
42 роки, кримчанин (народився 3 грудня 1983 року в Сімферополі).
У 2006 році закінчив Таврійський національний університет ім. Вернадського за спеціальністю “російська мова та література”. Із 2004 року почав працювати в медіа (ДТРК “Крим”, ТРК “Чорноморська” та ін.). У 2012-2014 роках жив та працював у Москві (Slon.ru, “Новая газета, центр Карнегі). Після окупації Криму Росією повернувся в Крим до батьків-науковців. Переїхав до Києва в жовтні 2014-го. У січні 2021 року завершив процедуру виходу з російського громадянства.
Із 2015 року працював на телеканалах ICTV, “24”. Регулярно писав тексти на суспільно-політичні теми для видань “Радіо Свобода”, “Українська правда”, NV, Liga. Із березня 2019-го до лютого 2022-го був співведучим суспільно-політичного ток-шоу “Зворотний відлік” на Першому каналі “Суспільного”.
У жовтні 2021 року видав книжку “Дикий Захід Східної Європи” — публіцистичну збірку, присвячену змінам, які відбулися з Україною після анексії Криму та російського вторгнення на Донбас.
Павло Казарін на церемонії вручення Шевченківської премії 2025
Серед відзнак Казаріна — Шевченківська премія 2025 року (за проєкт “Публіцистика воєнного часу” в “УП”); премія імені Георгія Гонгадзе (2020); премія “Книга року BBC” в номінації “есеїстика” — за книгу “Дикий Захід Східної Європи” (2022).
– Павле, зауважила, що на багатьох ресурсах вас досі представляють як публіциста і аналітика, а не як військовослужбовця. Як ви самі себе ідентифікуєте?
– Станом на зараз я колишній журналіст, і сподіваюсь, що майбутній журналіст. Але в даний момент я головний сержант 2-го батальйону безпілотних систем 104-ї бригади територіальної оборони – і це мій єдиний професійний вимір.
Якщо в моєму житті залишається якась рудиментарна журналістика, то вона саме рудиментарна. Я військовий, моє життя підпорядковується тим наказам, які отримує наш підрозділ. Я з радістю повернуся в професію, коли настане для цього можливість, але навряд чи раніше.
– Де ви зараз служите, що входить у ваші обов’язки?
– Трохи більш ніж два роки тому я перевівся в роту ударних БПЛА “Серафими” 104-ї бригади ТрО. Зараз мій батальйон і ми на Донеччині. Чим доводиться займатися головному сержанту батальйону, визначено в статуті внутрішньої служби. Плюс ті додаткові завдання, які нарізає командир.
Погон старшого сержанта Павла Казаріна. Він жартує: “Це як кільця на дереві – по одному за кожен рік служби”
– Хто служить із вами?
– Наша армія складається здебільшого з 40-річних чоловіків. І всі ці люди прийшли у військо, вже маючи власний професійний бекграунд. Цей бекграунд, який люди принесли з собою, часто стає дуже допоміжним.
В цьому сенсі наша армія не схожа на те, як ми зазвичай бачимо армію в американських фільмах, коли в навчальному центрі сержант кричить на молодих та несформованих новоприбулих. Наша армія напевно на 80 відсотків складається з учорашніх цивільних. У нас служать юристи і держслужбовці, люди, які тримали пасіки, і люди, які працювали в IT, люди, які водили туристів Карпатами, і люди, які працювали в сільрадах.
У нашому батальйоні така мішанина з цивільного досвіду, який інколи дає дуже круту і дуже неочікувану синергію.
– Чи стає цей цивільний досвід у нагоді під час служби?
– Безумовно. До нас приходили інженери, яким навіть не доводилось міняти свій цивільний фах. Вони починали одразу з коліс ремонтувати, обслуговувати, перепрошивати наші БПЛА. Автомеханіки, які так само, не змінюючи свого попереднього фаху, заходили у взвод матеріального забезпечення, щоб опікуватись батальйонними автівками.
Павло Казарін у підрозділі БПЛА
– А яке співвідношення у вашому підрозділі тих, хто прийшов добровільно, і тих, кого змусили?
– Коли я приходив у підрозділ, на 70 відсотків він складався саме з добровольців першої хвилі, які приходили служити ще в лютому-березні 2022 року. Потім до нас почали приходити люди, які отримували повістку на вулиці. Хтось приходив без сутичок із групами оповіщення, а хтось – через справжнісіньку таку хрестоматійну “бусифікацію”.
Мене, до речі, дуже дратує цей посил, що мовляв, навіщо вам в армії невмотивовані люди, мовляв, давайте ви будете шукати собі вмотивованих. Мотивація – дуже мінливий фактор, її можна як набути, так і втратити. І людина, яка воює п’ятий рік, може загубити свою мотивацію під час чергувань на позиції. А людина “бусифікована” – може, навпаки, цю мотивацію набути.
– Що може мотивувати таку людину?
– Все залежить від того, в який колектив вона потрапить. Якщо це нормальний колектив із нормальним внутрішнім кліматом, з нормальним рівнем дисципліни і з нормальними командирами, вона втягнеться.
У мене перед очима є кілька прикладів такого на рівні нашого батальйону. Коли людина була “бусифікована”, прийшла з величезним відторгненням до Збройних сил, але потім інтегрувалися в підрозділ і нормально служить.
Наприклад, одного з наших механіків мобілізували проти його волі на Закарпатті, відправили до нас. А він дуже круто втягнувся і вже навіть вступив у військовий виш на цивільну спеціальність.
Павло Казарін із побратимами по службі
Тобто якщо ви доукомплектовуєте “бусифікованими” нормальні підрозділи з нормальним внутрішнім колективом, то вони розчиняються, і відбувається дифузія панівної ідеології.
Якщо панівна ідеологія в вашому підрозділі – це нормальна служба, вона стане головною в тому числі для новоприбулих. Але якщо ваш підрозділ на 80 відсотків складається з “бусифікованих”, то з таким підрозділом може бути дуже складно.
– Як би ви оцінили роботу вчорашніх колег сьогодні? Чого бракує у матеріалах медіа про війну?
– Мені здається, що в нас є певна диспропорція у висвітленні армійського побуту. Якщо ви почнете шукати в YouTube контент про Збройні сили, ви зазвичай побачите матеріали про людей, які зробили якісь героїчні, неймовірні речі. Або захищали позицію впродовж неспівмірно великого часу. Або потрапили в полон, змогли відбитися і вийти до своїх.
Але не меншу частину в армії складає такий дуже повсякденний “тихий” героїзм. Я про тих людей, які 24/7 без жодних вихідних просто працюють.
Я часто думаю, що
сьогодні розмова про армію потребує не стільки героїзації, скільки рутинізації.
Щоб люди, які зараз в тилу, розуміли, що в армії є купа посад, де їхні цивільні навички могли б стати в пригоді, а сума додаткової винагороди була б відчутно більшою, аніж те, що вони можуть отримати в своїх рідних містах. І що армія потребує не лише гераклів, які здатні перемогти Лернейську гідру чи очистити Авгієві стайні – армія також потребує людей, які здатні точити Гераклові меч, давати вівса його коням і піклуватися про його щит, коли він ним не користується. Мені здається, що такої розмови про армійську повсякденність не вистачає.
Коли ми зводимо армійський досвід лише до відчайдушної і героїчної роботи тих людей, які перебувають на безпосередній лінії зіткнення, то люди, які в тилу бачать такий контент, можуть відчувати власну неспівмірність цим героям. А мені здається, що інколи потрібно пояснювати, що в армії є місце в тому числі для такого, як ти, саме з твоїми навичками. І якщо ти прийдеш, то героям, які роблять подвиги, буде легше.
А ще у мене інколи виникають претензії до колишніх колег по цеху. Наше суспільство дуже опалене війною. І мені здається, що з цим суспільством потрібно розмовляти не мовою емоції, а спокійною мовою фактів та аналізу. Інколи здається, що завдання деяких журналістів – лише зібрати якомога більше переглядів, що вони готові боротися за суспільну увагу до останнього лайку в фейсбуці. І через це відбувається певна “гордонізація” розмови про нашу реальність. А це точно не та трансформація, на яку заслуговує наша професія і наше суспільство.
Павло Казарін, 2023 рік
Тому в мене час від часу виникає питання до колег, коли я дивлюсь, кого вони запрошують в ефір як експертів, як вони будують розмову і що саме вони готові виносити в заголовки. Якщо війна – це випробування для нашої країни, то кожен сам для себе повинен вирішувати, з якою мірою гідності він готовий проходити це випробування. У світі смажених фактів краще інколи сідати на дієту.
– Згодна, клікбейт – це зло. Але як не прикро, люди все менше сприймають “важкий” контент, посилаючись на “втому від війни”. І все важче їх зацікавити.
– Безумовно, у 2022-му і 2023 роках запит на будь-який контент з фронту був настільки високий, що ти міг, умовно кажучи, палицю вставити в землю, і вона починала цвісти. Зараз ти можеш робити будь-якої складності контент, а він інколи отримує мінімальну кількість переглядів.
Пів року тому я б сказав, що це правило, яке не має винятків. І що навіть книги, які пишуть ветерани, все одно приречені на наклад у 3 тисячі примірників. Але зараз у нас, наприклад, перед очима є приклад книги Артура Дроня “Гемінґвей нічого не знає”, яка вже перетнула позначку в 40 тисяч примірників.
Тобто це означає, що інколи в цьому загальному правилі є винятки. І, можливо, питання не тільки в тому, що суспільство не хоче будь-якої розмови про війну, але і в тому, як про цю війну створювати контент. Артурові вдалося розставити літери таким чином, що його наклад вже перетнув ту позначку, яка може вважатися великою і для будь-якого блокбастера.
– Ви багато говорите і пишете про мобілізацію. Вочевидь, наразі мобілізаційна кампанія провалена. Як правильно комунікувати цю тему?
– Для початку цю тему взагалі потрібно почати комунікувати комусь, окрім військових. Тому що президент, наприклад, взагалі не говорить про мобілізацію. А я підкреслюю – найбільшим викликом для нашої країни станом на зараз є не корупція, а саме мобілізація. Тому що без мобілізації наша країна ризикує просто припинити своє існування.
Цієї теми, внаслідок її суспільної непопулярності, усі намагаються оминати, і навіть очільник Національної поліції каже, що залучення його підлеглих до процесу мобілізації негативно позначається на довірі до Нацполіції. Його, звісно, можна зрозуміти, але як взагалі всі ці люди бачать вихід з ситуації?
Я втомився від того, що у політиків є спокуса вести довготривалу війну за правилами короткотривалої. Вони намагаються не торкатися непопулярних тем у своїх спічах. Фактично зараз склалася ситуація, коли український план на війну – це воювати, допоки у Росії не закінчаться гроші, а російський план – це воювати, допоки в української армії не закінчаться солдати. Той, хто вгадає зі своїм прогнозом, той переможе у війні. І якщо ми далі не будемо змінювати наших підходів до мобілізації, то перспективи того, що російська ставка може виявитися більш виграшною, зростають.
Читайте також матеріал 2023 року:
Дикий і Лиховій: Щоб не програти війну, потрібен новий суспільний договір щодо мобілізації
– Чи врятували би ситуацію, на вашу думку, чіткі терміни служби? І чи можливо це?
– Наша війна взагалі в багатьох сферах заклала нові правила гри. І те, що раніше вважалося неможливим, стало можливим впродовж останніх чотирьох років. Але треба розуміти, що якщо хтось зараз впроваджуватиме терміни служби і ротаційну основу у військо, то для того, щоб зібрати людей на заміну тим, хто воює чотири і більше років, піде багато часу. Спочатку цих людей потрібно знайти, потім пропустити через БЗВП – а у кожного навчального центру є своя гранична пропускна здатність. Потім їх треба пропустити через фахове навчання і дати можливість послужити бодай пів року з досвідченими бійцями.
Павло Казарін у війську
Якби у 2022 році цю модель хтось би прийняв на озброєння, то в 2024-му або 2025-му теоретично могли б скластися умови для того, щоб ці терміни служби запровадити. Якщо ж це запровадити зараз, то вікно можливостей для того, щоб когось відпускати зі Збройних сил, відкриється роки за два.
Але повторюю, все впирається в наявність політичної волі. Якщо ми кожного разу очікуємо, що вибори відбудуться за пів року, то ніхто ані термінами служби, ані посиленням відповідальності для ухилянтів, ані посиленням мобілізаційних заходів взагалі не буде займатися.
Ми ж бачимо, як деякі депутати під куполом Верховної Ради кажуть, що вони з одного боку за терміни служби, а з іншого – пропонують закрити ТЦК і звести комплектування війська лише до рекрутингу.
Перший крок для впровадження термінів служби – це посилення відповідальності для ухилянтів. Якщо ви хочете подолати “бусифікацію” як явище, то на заміну низовому хаотичному примусу повинен прийти сліпий державний примус. Коли ви встановлюєте настільки високу ціну викиданню повістки у смітник, що ніхто не наважується викидати її у смітник. І тоді “бусифікація” не потрібна – усі, хто отримують повістку, розуміючи неминучу відповідальність за її ігнорування, добровільно приходитимуть до територіальних центрів комплектування.
– Якби зараз була можливість на законних підставах звільнитися з війська, чи ви би демобілізувалися?
– Якби держава сказала: “Твій дозор закінчено, у тебе є право на почесну демобілізацію”, і я б ним скористався. І тоді із статусу “майбутній журналіст” я знову повернувся би до статусу “чинний журналіст”.
– Розкажіть про свій шлях у війську з моменту мобілізації до сьогодні.
– Я мобілізувався в Києві 25 лютого 2022 року в Шевченківському районі, потрапив до 207-го батальйону 112-ї бригади [ТрО]. Прослужив там певний час. А потім мене викликали в штаб і сказали, що після закінчення Київської операції є величезний брак матеріалів про те, як воюють Сили територіальної оборони, що про них є викривлене уявлення в суспільстві – мовляв, це люди, які стоять на блокпостах і нічого корисного не роблять. А це неправда, бо купа бригад вже тоді воювали на самісінькому передку. Тому сформували мобільну групу з трьох колишніх журналістів. І наступні півтора року ми провели на передку разом із різними бригадами – проїхали всі області, окрім Херсонської. Ми заходили з підрозділами в Бахмут, заходили на Лиман, на Харківщину – до і після контрнаступу. В моїй телефонній книжці досі багато номерів хлопців, які служать в різних підрозділах Сил оборони і, зокрема, Сил ТрО.
Павло Казарін під час мобілізації в тероборону ЗСУ, лютий 2022
Наприкінці 2023 року почали створювати роти ударних БПЛА по всіх бригадах ТрО, і я перевівся в РУБАК “Серафими” 104-ї бригади. З того часу я служу саме в цьому підрозділі, і ми вже встигли пройти через етап масштабування до батальйону. Наш підрозділ воював на Запоріжжі та в Куп’янську, на Сумщині та Донеччині.
– Як змінилося за ці роки сприйняття ТрО у суспільстві?
– Пам’ятаєте, під час АТО з’являлися добровольчі батальйони? Це зокрема було через те, що тодішня система комплектування війська не могла впоратися з кількістю добровольців. І коли вони стикалися з цією інституційною неспроможністю, вони об’єднувались в добробати.
Чому добробати не з’явилися під час повномасштабки? Тому що таким “мобілізаційним карманом” для всіх, хто хотів доєднатися до війська, стали Сили територіальної оборони, записатися до батальйонів яких можна було в кожному районі міста і в кожному райцентрі області. Тому сили ТрО від початку складалися саме з людей, яких не заганяли туди примусом, а які йшли за власним бажанням.
Доля цих людей склалася дуже по-різному. Деяким бригадам пощастило з командирами, деяким – ні. Одні бригади застосовували обережно, інші менш обережно.
Але хочу підкреслити, що сили ТрО почали воювати на передку з перших днів. Ті, хто служив у цих бригадах, мали менше озброєння, менше уваги, менше ресурсів, дуже часто воювали в форматі приданих підрозділів, але їм точно нема за що червоніти.
– Що для вас стало переломним моментом під час служби?
– Коли почали гинути побратими. Я пам’ятаю, як прийшла новина про загибель першого побратима, з ким ми починали служити в одній роті. Юридично його статус був “пропав безвісти”. Його родина ніяк не могла примиритися з цим фактом. Напевно, у них був психологічний “рятувальний круг”, мовляв, “пропав безвісти” – це просто загубився. І вони писали оголошення в соціальних мережах: “допоможіть знайти, ось фото”. А потім мене набрала його мама, і тобі треба їй пояснювати, що “пропав безвісти” – це або загинув, але немає тіла, або потрапив в полон, а росіяни ще не підтвердили, що він у них.
– Чи виникає внутрішній конфлікт між людиною, яка звикла пояснювати, аналізувати, і людиною, яка має діяти?
– У мене інший конфлікт. Здається, у багатьох журналістів є така професійна деформація, що, мовляв, вони знають життя, знають країну і знають людей, які в цій країні живуть. Це народжується через те, що дуже часто ми спілкуємось з якимись decision maker. Ми наближені до людей, які мають реальні повноваження і владу в своїх руках. Але армія – це найкращий спосіб позбутися стереотипів щодо власної країни. Найкращий спосіб зняти окуляри, які складаються з узагальнень, пихатості, певної зневаги до людей, які в цій країні живуть. Коли ти розумієш, що хлопець із райцентру, в якого, можливо, немає двох вищих освіт, і в телефонній книжці якого немає телефонів усього Кабміну, може бути набагато більш корисний армії, аніж ти. І це важливе заземлення, повернення до реальності.
Багатьох моїх побратимів немає в соціальних мережах. І коли ми тут кажемо: “Боже, вся країна обговорює ось це!”, ми насправді говоримо так лише тому, що це обговорює наша бульбашка в фейсбуці чи твіттері. А три чверті моїх побратимів взагалі можуть не знати про існування цього срача. Тому найкращий спосіб дізнатись щось про власну країну і людей, які в ній живуть – це мобілізуватись до війська.
Читайте також:
Артем Чапай: Військові більше не “котики”. Всі шарахаються, бо думають, що ти – з ТЦК
– Чи виникало у вас відчуття, що свого часу ви писали про це як журналіст, а тепер зсередини бачите, що все трохи інакше?
– Якщо ви про те, чи змінили чотири роки війни мої погляди на деякі процеси, то так.
Я раніше думав, що Росія буде більш чутливою до надмірних втрат свого особового складу. А зараз ми бачимо, що всі переоцінювали цінність людського життя в Російській Федерації, що воно там коштує набагато дешевше, ніж ми вважали.
Павло Казарін у Гуляйполі, 2023
Водночас мені здається, що ми недооцінювали самі себе. Кожного разу, коли ми намагаємось оцінювати країну та суспільство з приводу того, гарно чи погано ми долаємо виклики війни, зазвичай є спокуса казати, що ми погано справляємось. Мовляв, дивіться, скільки у нас ухилянтів, скільки популізму, скільки корупції. Але коли ви намагаєтесь свою країну оцінювати, вам потрібна якась база для порівняння, якась “країна маминої подруги”, яка краще за вас впоралася з аналогічними викликами.
І проблема в тому, що в нас такої країни перед очима немає. Ніхто на континенті з аналогічними викликами за останні 80 років не стикався. Фінляндія, яку ми любимо наводити собі в приклад, воювала з Радянським Союзом менше чотирьох місяців. А в країнах Західної Європи, з яких ми звикли брати приклад, соціологічні опитування показують, що відсоток людей, готових зі зброєю захищатись у разі нападу – набагато менший, ніж у нас.
Тому ті показники, за які ми себе критикуємо – як, наприклад, співвідношення громадян і обивателів – може бути недосяжною мрією для наших європейських сусідів.
– Ви родом із Криму. Чи змінилося за роки війни та з досвідом служби ваше сприйняття історичної батьківщини?
– Думаю, що ні. Все, що я хотів сказати про Крим, я сказав у своїй книзі “Дикий Захід Східної Європи”. Повномасштабна війна в цьому сенсі нічого не додала до мого розуміння моєї “малої батьківщини”. Війна набагато більше мені розповіла про мою країну загалом.
Книжка Павла Казаріна “Дикий Захід Східної Європи”
Раніше після 2014-го лютий щороку для мене особисто був місяцем, пов’язаним не лише з перемогою Майдану, а й також зі спогадами про власне безсилля. Коли ти в якийсь момент прокидаєшся, а на вулицях твого рідного міста їздить російська бронетехніка, і твоя країна не може нічого з цим вдіяти. І тому кінець лютого для мене завжди був місяцем згадок про безнадію, безпорадність та безсилля. А після 2022 року емоційна карта лютого дуже змінилася. Тепер для мене кінець лютого – це історія про нашу спроможність, про черги до військкоматів, про людей, які готові давати хабарі, щоб потрапити до війська. Про країну, яка раптом об’єдналася, попри усі розбіжності, для того, щоб чинити опір.
– Ви вже згадували книгу Артура Дроня в контексті військової літератури. Чи вдається вам стежити за літературним процесом на війні, і кого з авторів ви би ще виділили?
– Я намагаюся читати все, що пишуть побратими про повномасштабну війну – і у мене є свої фаворити. Це Павло “Паштет” Белянський – “Битись не можна відступити”. Він єдиний, хто пише про війну не есеїстику, а саме художні тексти, і у нього зараз вийде друга книга про війну.
Це також Дмитро Крапивенко – “Все на три літери”, це Валерій Пузик – “Ким ми були”, Богдан Журавель – “Букурія. Історія одного плавання”.
Павло Казарін і Павло Белянський
Я думаю, що ще буде багато важливих книжок, які рефлексуватимуть досвід, набутий під час повномасштабної війни. Тож читайте військових.
– А самі не думаєте написати ще одну книгу про свій досвід?
– Я такого не виключаю, але поки не знаю, якою б могла бути ця книга. Коли і якщо зможу знайти відповідь на це питання, тоді, напевно, я за неї сяду. Не раніше.
– Ви часто повторювали, що війна не закінчиться цього року. А як зараз? Чи є відчуття, прогнози, що вона взагалі може закінчитись, і як саме?
– Війна закінчиться тоді, коли ми її закінчимо. Війна не суб’єкт процесу, суб’єкт процесу – це ми. А закінчитись вона може, або якщо ми її програємо, або коли у Російської Федерації не вистачатиме ресурсів далі вести війну такої інтенсивності.
Вони (росіяни) майстерно вміють прикидатися непереможними, але це не відповідає фактам. Не забувайте час від часу дивитись на мапу – щоб оцінити їхні “здобутки” за останні роки війни. Темпи їхнього просування мінімальні, і це дуже швидко повертає у реальність.
Просто ми зараз на тому етапі, коли треба воювати не на мотивації, а на дисципліні. Якщо ми, звісно, не хочемо програти війну.
Читайте також:
“Де українські ремарки? Цінуйте їх, поки живі”. Історії шістьох наших письменників, які воюють
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
