“Усе на три літери”: від мату до Бога у книжці Дмитра Крапивенка про ЗСУ

У видавництві Ukraїner готується до друку дебютна книжка журналіста та військовослужбовця Збройних сил України Дмитра Крапивенка під назвою “Усе на три літери”. Ця збірка нарисів є унікальним поєднанням особистих переживань автора та аналізу реалій сучасної української армії.

Кожен розділ книги має назву з трьох літер, що відображає специфічні терміни та абревіатури, які широко використовуються у військовому середовищі. Автор розкриває значення цих понять через призму власного досвіду в армії, від приземленої буденності до високої філософії.

ТЦК, ЗСУ, ПТЗ, РАО, “Бій”, “Тил”, “Дід”. кожен нарис у збірці названо абревіатурою з армійської термінології  або коротким словом. “Усе на три літери”  —  це відверта розповідь про будні військових. У текстах багато діалогів між військовими, учасником або свідком яких був сам автор. Гумор, сатира, нецензурна лексика та доступне пояснення складної воєнної термінології в книжці Крапивенка допомагають зробити війну більш зрозумілою для цивільних, а надто ж для тих, хто ще вагається, чи варто долучитися до війська.

“Кожен культ і поклоніння має свої емоційні перебільшення. Усі ці замовляння на кшталт “вірю у ЗСУ” створили в уяві багатьох людей супергероїв, лицарів, що є втіленням усіх можливих воїнських чеснот. Нам, звісно, приємно. Але внаслідок цього в людей, що опинилися поза “двіжем” склалося хибне уявлення, що в Збройних Силах служать якісь надлюди і звичайним громадянам там не місце”, — пише автор у своїй книжці.

Так, у розділі “Бог” Крапивенко досліджує тему віри на фронті, розмірковуючи про те, як війна впливає на релігійні переконання вояків. Дмитро зазначає, що, попри відому сентенцію про “відсутність атеїстів в окопах”, реальність набагато складніша:

“Війна найпевніше здатна вбити віру. Коли ти бачиш згарище хати, під якою похована щаслива родина з малими дітьми… Коли бачиш це, то народжується не молитва, а запитання: “Де ваш Бог і його справедливість?”

Автор також звертає увагу на важливість взаємодії між військовими та цивільними, що розглядається у розділі “ВЦС” (військово-цивільна співпраця, правильніше – “ЦВС”). Він підкреслює, що успішна комунікація та підтримка між армією та населенням є запорукою стійкості та морального духу суспільства.

У розділі “А.У.Є.!” Крапивенко розповідає про строкатий склад українського війська, де поруч служать люди із різним життєвим досвідом — від колишніх ув’язнених до представників інтелігенції. Війна стирає соціальні межі, об’єднуючи всіх заради спільної мети.

Зацитуємо ширше:

“…Тут ще з Петром трапилася комедія. Гахнуло зовсім поруч, він хотів сховатися в яму, але, здається, то була каналізація, і летіти б йому в неї бозна-скільки, але, на щастя, зачепився броніком, витягнули. Пореготали. Сміхуйочків узагалі багато. Мабуть, це реакція на стрес.

З курявою і гальмівним вереском на вулицю залітає кульгавий пікап. У кузові повно хлопців. Вони один за одним стрибають у придорожну пилюку. З пасажирського сидіння усміхається розчервонілий Юрок: усі живі, нікого не поранило. Але, здається, є контужені. Малий із розвідвзводу тихо й заторможено промовляє:

— Міна, блядь… Від нас метра три рвонула.

Його нерозлучний друг Тьома, навпаки, кричить, але при цьому він сам майже нічого не чує:

— А.У.Є.! Жизнь 30-ке!!!

Це він так радіє життю, висловлює емоції. Тьома десь мав у своїй біографії ходку на зону (підозрюю, що коротку й за якоюсь дрібною статтею). Часом він міг щось там просторікувати, що чи не єдиний нормальний москаль, якого він бачив, це якийсь там авторитет із Москви, з яким він сидів у дєда Лук’яна. І що авторитет той був суворий, але справедливий.

Тьомині байки ніхто слухати не хоче, всі ми дорослі дядьки, нікого вже не вабить тюремна романтика. Тому єдиний його співрозмовник — Саша, що має вигляд ну дуже досвідченого уркагана і говорить так, ніби й справді просидів пів життя, хоча весь його невольничий досвід — кілька років дисбату під час строкової служби.

Майже всі до цих “мурчань” ставляться вкрай іронічно. Ось і зараз Тьома насправді хоче висловити щось позитивне: так, він контужений, але вижив, і йому відрадно бачити нас тут живими. Але хіба може такий фрукт сказати щось на кшталт “пацани, радий вас бачити”. Ні, це занадто сентиментально. От А.У.Є. — інша річ.”

Окрему увагу привертає розділ “Мат”, присвячений ролі нецензурної лексики у військовому середовищі. Автор досліджує, як матюки інтегруються в повсякденне спілкування бійців, виконуючи різноманітні функції — від емоційної розрядки до засобу комунікації.

Крапивенко зазначає, що і в давні часи, такі як період козаччини чи УНР, воїни не цуралися вживати обсценну лексику. Це підтверджується і прикладами з української барокової літератури, де в низьких жанрах, зокрема в інтермедіях, трапляються матюки. “Не часто-густо, але й не як щось геть екзотичне”.

Колишній головред розглядає функціональність матюків у сучасному війську. Вони служать не лише для вираження емоцій, а і як засіб зміцнення колективної ідентичності та підтримки бойового духу. Крапивенко підкреслює, що в умовах постійного стресу та небезпеки нецензурна лексика стає своєрідним клапаном для випуску напруги, допомагаючи бійцям справлятися з психологічними навантаженнями.

Цікаво, що, попри поширеність матюків, у військовому середовищі є й ті, хто свідомо уникає їх вживання. Дмитро наводить приклади військовослужбовців, які, навіть перебуваючи на передовій, зберігають культуру мовлення та не використовують матюччя. Це свідчить про різноманітність особистостей у війську та про те, що кожен обирає свій спосіб адаптації до складних умов служби.

Книга “Усе на три літери” вже отримує схвальні відгуки від колег та читачів. Письменниця та військова Ярина Чорногуз відзначила її як одну з перших чесних та проникливих мемуарних праць про початок повномасштабної війни, що позбавлені пафосу та відкривають справжню суть подій.

Видавництво Ukraїner відкрило передпродаж книги “Усе на три літери”, тож усі охочі можуть замовити її за посиланням. Це видання стане суттєвим доповненням до сучасної української літератури про війну, надаючи читачам можливість краще зрозуміти реалії та виклики, з якими стикаються наші захисники.

Дмитро Крапивенко

Дмитро Крапивенко — журналіст, колишній головний редактор журналу “Український тиждень” (у 2014-2021 рр.).

Народився 1979 року в Туркменістані в родині військовослужбовця. Багато років писав колонки та статті для провідних українських медіа.

Із кінця лютого 2022 року служить у Збройних силах України.

Читайте також:
Щіщь і пєльдєц як “нові ціннісні смисли, які творить Зеленський заради примирення та єдності”, – Крапивенко