автор: Олена Максименко
фото: Данило Дубчак
Досвід цивільних, що пройшли полон – це окремий пласт історії війни, котрий ще належить осягнути суспільству. Дехто потрапив у полон ще до 2022-го і по звільненні має дуже багато надолужити – від користування “Дією” і послугами сімейного лікаря до додатку повітряної тривоги. Чимало бранців опинилися в полоні у перші тижні повномасштабного вторгнення з окупацією їхніх міст. Таким часто немає куди повертатися. Усі мають травми, видимі і невидимі. Є такі, що після звільнення стали до лав ЗСУ, знову потрапили в полон або загинули.
“Новинарня” дізнавалася, з якими випробуваннями стикаються вчорашні цивільні полонені після повернення до України та як ці проблеми розв’язуються.
Костянтин Давиденко провів у полоні сім із половиною років. Тепер допомагає друзям по нещастю – як виконавчий директор благодійного фонду “Цивільні в полоні”. До війни чоловік мешкав на Донеччині з дружиною і сином. Мав фірму, яка займалася оцінкою майна. Його місто окупували, й у 2014-му Костянтин із родиною переїхав спершу до Маріуполя, а потім до Криму, де йому запропонували роботу.
Колишній цивільний полонений українець Костянтин Давиденко в Києві, грудень 2025 року. Фото: Данило Дубчак
“Клієнти – банківські установи. Потрібно було оцінити, яких збитків вони зазнали від окупації. У них були банкомати, відділення, нерухоме і заставне майно”, – пояснює Костянтин.
Працювати в окупованому Криму було страшно. Але вибору особливо не було. Костянтин завершив роботу на півострові наприкінці 2015-го і виїхав із родиною до Харкова. Хоча час від часу знову їздив до Криму, коли з’являлися замовлення від приватних клієнтів – у когось там лишалася спадщина абощо, для оформлення необхідна була оцінка.
Характер діяльності Давиденка свідчив про те, що юридично Крим – це Україна, що призвело до його ув’язнення в лютому 2018-го. Чоловікові висунули звинувачення у шпигунстві та накинули “зберігання наркотиків” – щоб відвернути увагу консулів.
Однак український консул прорвався до в’язня одразу, найняв йому адвокатку Ольгу Дінзе, відому захистом політичних в’язнів та зокрема українських полонених. Захисниця реально боролася за Костянтина на суді – завдяки її старанням від вироку в розмірі десять з половиною років залишилось сім.
Спершу Костянтина розмістили в одиночній камері, потім – в “апартаментах” на двох. Запускали “підсадних качок”, які співпрацюють з адміністрацією.
“Все, що відбувалось тоді, і все, що відбувається зараз із нашими полоненими – не випадковий перебіг. У ФСБ немає нічого випадкового. Складаються психологічні портрети кожного, і весь тиск зарегламентований – як краще катувати, чим погрожувати. На мене, наприклад, тиснули тим, що мої батьки залишились на окупованій території”, – ділиться колишній бранець.
Від чоловіка вимагали зізнання у “шпигунстві”. Зрештою Давиденко зачитав із папірця на камеру наклеп на себе. Крім цього, Костянтинові дали список громадян України, щодо яких він мав заявити, буцімто вони співпрацюють із СБУ. Підсудний відмовився.
Зв’язок із рідними відбувався через консула, адвокатку, а також через батьків, яким засуджений міг телефонувати з колонії таксофоном.
За понад сім років у тюрмах Костянтин Давиденко змінив чимало адрес: Сімферополь, Ростов, Саратовська область, Лефортово в Москві, Краснодар, Армавір… Після двох років, проведених у СІЗО в камері 2х3 метри, чоловік тішився можливості ходити по території в наступних закладах відбуття покарання. Зголосився працювати – шити в колонії куртки для дорожніх працівників. Читав багато книжок.
Про повномасштабне вторгнення РФ в Україну дізнався з новин на російському телебаченні. Бачив багато літаків, що раз-по-раз злітали з аеродрому в Енгельсі. Відтак у застінках побільшало бранців з України.
Кримський політв’язень згадує: “Першим привезли “азовця”, він був у вкрай важкому стані. Ми підняли його на ноги”.
“Я й декілька інших хлопців вже мали на той час певне реноме серед засуджених росіян – нас поважали, і ми їм пояснили, що нові українські в’язні – це військовополонені. Вони не фашисти, не злочинці, а люди, які захищали свою країну. Це пояснення сприйняли позитивно, ставлення змінилося, – згадує Костянтин. – Звісно, траплялися й намахані, котрі навіть намагалися на військовополонених піднімати руки. Але їх швидко ставили на місце. А потім вони повербувалися в армію. Стало відразу легше дихати, бо дурні повиїжджали”.
За словами Костянтина, значна кількість рекрутованих до війська російських в’язнів свідчить про те, як потужно працює система, налаштована ламати людей, руйнувати їхню особистість.
Давиденко теж відчував на собі цей тиск.
Читайте також:
Жив-був Перс. Російський полонений “зек” зі “Шторм-Z” воює на боці України і вже пролив за неї кров
Найбільш критичними є перші п’ять років ув’язнення – це підтверджують дослідження. Якщо до цього моменту людина не зламалася, далі стає легше. Хоча все індивідуально – наприклад, один з ув’язнених росіян, що сидів за вбивство, вкоротив віку після 13 років, не дочекавшись двох літ до кінця терміну відсидки.
У Давиденка були суїцидальні думки на четвертий рік полону. “Але тримало розуміння, що вдома чекає родина і багато справ. Розуміння, що за те, що зі мною зробили, я маю виставити рахунок. І зараз я займаюсь тим, що виставляю рахунки”, – каже Костянтин.
Після початку широкомасштабної війни дружина з сином спершу переїхала до своїх батьків у Бахмут та встигла повідомити, що їх евакуюють. Вже після повернення Давиденко дізнався, що його родина – в Словаччині.
Зв’язку з сім’єю довгий час не було, не було й надії. Україна подавала Давиденка на обмін дев’ять разів, і щоразу надходила відмова. Костянтина не відпускали, навіть коли сплив семирічний термін ув’язнення.
Зрештою обміняли на День Незалежності 2025 року – везли через той самий аеродром “Енгельс”, із якого злітають бомбардувальники.
Читайте також:
“Найважче там саме молодим хлопцям. Молоді ламаються”: як відбувався обмін полоненими на День Незалежності-2025
Чоловіка посадили в літак, замотали скотчем очі й руки. Доправили в Москву. Там бранців вивели з літака і традиційно побили.
Костянтин розповідає про це буденним тоном: “Повалили на землю, ми всі лежали купою, і нас у цій купі товкли ногами”.
Замотані скотчем політв’язні і військовополонені лежали майже до ранку, доки їх не повантажили на наступний літак. Розв’язали вже в Білорусі – як виявилося, в Гомелі. Звідти повезли в автобусах на кордон.
Далі почалася геть інша історія.
Українці зустріли бранців щиро й тепло. Костянтин розповідає з хвилюванням: “Була неймовірна радість, що нарешті я вдома, нарешті це все скінчилося. Дуже зворушливо – стільки людей зустрічають! Нас везли в Чернігів, люди стояли обіч дороги, махали прапорами, кидали нам квіти. Це було неймовірно!”
Колишній цивільний полонений українець Костянтин Давиденко на Майдані в Києві, грудень 2025 року. Фото: Данило Дубчак
Певний час звільнені з полону провели в лікарні на обстеженні. Провідувати їх приходили друзі, волонтери, політики.
Давиденко визнає: існують певні питання щодо готовності медичних установ до прийому звільнених із полону цивільних.
“Немає централізованого механізму. Якщо у військових є Мінветеранів та військові госпіталі, то нас розмістили у звичайній лікарні в відділенні урології. Доцільніше було б зробити окреме реабілітаційне відділення, яке могло б приймати цивільних”, – пропонує Костянтин.
Роки ув’язнення не минули безслідно. По поверненні у кримського політв’язня виявили кісту в нирках, наслідки перенесеного в полоні інсульту – проблеми з серцем, з суглобами. Випала половина зубів.
При цьому Давиденко зазначає, що на час його звільнення не було визначено посадову особу чи один централізований орган, відповідальний за допомогу цивільним, які повернулися з полону.
“Зараз це більше вирішено, але під час нашого обміну, коли ми приїхали – не було документів. Начальник лікарняного відділення телефонував у паспортний стіл, медсестра вела нас туди вервечкою, аби зробили паспорти. А це не робота медсестри, і не робота начальника відділення урології!”
За словами Костянтина, більшість проблемних питань вирішують волонтери – соціалізація, пошук житла, психологічна реабілітація, медичне забезпечення тощо. Держава допомагає з працевлаштуванням і відновленням документів.
“Відновлення документів роблять “на п’ять”. Працевлаштування – теж все окей, хоча є питання. Людина після стількох років у полоні об’єктивно має певні психологічні розлади. Тому пропонувати певні види роботи не дуже доречно. Наприклад, частково десоціалізована людина не буде гарним продавцем у магазині, адже в неї проблеми зі спілкуванням”, – пояснює Давиденко.
Після повернення він почав відновлювати свою справу. Документи, що підтверджували кваліфікацію, залишились у Харкові. Людина, яка їх зберігала, виїхала за кордон, зв’язок із нею втрачено, в будинок “прилетіло”. Папери довелося поновлювати.
Костянтин зауважує: держава пропонує гранти на новий бізнес, а програм із відновлення старого – не передбачено.
“У мене був сертифікат, що посвідчує мою спроможність проводити оцінку майна. За законом я маю кожні два роки проходити курси і складати екзамени. Відповідно, я сім з половиною років не здавав ці кваліфікації, і мене виключили зі списку оцінювачів, цілком законно. Але Фонд держмайна пішов назустріч, наразі це питання врегульовано. Але це тому, що займався я, мені допомагали волонтери, правнича допомога. Тоді як могла б посприяти держава”.
Власний досвід та допомога волонтерів спонукали Костянтина приєднатися до громадської організації “Цивільні в полоні”, заснованої ще 2022 року. Її очільниця Карина Малахова-Дячук була однією з тих, хто відвідував Костянтина в лікарні.
Основним напрямком діяльності фонду є допомога родинам тих, хто в полоні. Адже полон, за словами Давиденка, поглинає не лише самого бранця, а і його родину, яка часто також є внутрішньо переміщеною і потребує підтримки.
Із підтримкою людей у полоні ситуація складна: офіційні гуманітарні механізми, як-то Червоний Хрест, практично не працюють – Росія не дотримується норм поводження із бранцями. Водночас існують неформальні способи налагодити зв’язок із полоненими та передати їм найнеобхідніше, насамперед ліки.
“Те, що я вижив у полоні – це чудо Господнє. Коли стався інсульт, єдине, що мені дали в тюремній лікарні – аспірин. І дозволили десять днів не ходити на роботу й ранкову перевірку. Люди в полоні перш за все потребують ліків. Там немає здорових від слова “зовсім”, – наголошує Давиденко.
В Україні достатньо організацій та фахівців, які займаються адвокацією і юридичним супроводом справ полонених, однак цього замало, вважає Костянтин. Бракує практичних інструментів безпосередньої допомоги людям у неволі, тож свою діяльність він зосереджує саме на цьому напрямі. Власний болісний досвід Давиденко розглядає як ресурс, який варто використати для реальної підтримки інших.
Сергій Ахметов працював програмістом, займався комерцією. З 2015 року виготовляв розвивальні дитячі іграшки – бізіборди. На другий день повномасштабної війни відвіз дружину з донькою до польського кордону, а сам лишився наглядати за домом у Бучі. Потрапив у полон 9 березня 2022 року при спробі вибратися з захопленого ворогом міста. Пробув у російському ув’язненні три з половиною роки.
Колишній цивільний полонений українець Сергій Ахметов у Києві, грудень 2025 року. Фото: Данило Дубчак
“27 лютого в мене під будинком проїхав російський танк. Це було дуже несподівано. Мені завалили БТРом паркан. Далі відбулося кілька “зачисток”. Не били, але забрали мисливський карабін – сусід дав від мародерів. Погана ідея – сперечатися, коли на тебе направлені вісім автоматів і кулемет. Міни лягали біля нас, і росіяни думали, що я мінометник чи коригувальник. Вирішили мене забрати. Роззули, відібрали особисті речі. Це було страшно. Було сумно і гірко, що зараз настане кінець. Один із росіян загнав патрон в патронник, приставив автомат до лоба… Я думав – все, зараз коротка черга рознесе мені голову, і ніхто мене не впізнає. Пощастило – не розстріляли. Закинули до гостомельського аеропорту, на підвал”, – розповідає Ахметов.
П’ять днів Сергій провів на летовищі, ще п’ять днів – у Білорусі. Далі – тюрми у Брянській області (Новозибков), у Володимирській (Пакіно), зрештою в Мордовії.
Українським бранцям оформили картки військовополонених – саме завдяки цій карті рідні Сергія дізналися, що він живий і перебуває в полоні.
“У Новозибкові били, знущалися, погано годували. Я там 30% ваги втратив. Ходити міг, але піднятися на третій поверх було дуже складно. І коли на етапі в Тулі вимагалося пробігти 200 метрів від автозака, я падав чотири рази.
Більш-менш спокійно було у Володимирській області. Там нас не били. Але там ми пробули лише півтора місяця. А потім Мордовія – знову дуже погано, дуже. Найгірше місце. З іншого боку, там нас відгодували, і я повернувся до своїх 73 кіло”, – згадує Ахметов.
Зі слів Сергія, в мордовській тюрмі в’язні були українцями, військовими чи цивільними. Росіяни – лише серед персоналу. Там до Ахметова приклеїлись прізвиська “Професор”, “Академік”, “Історик”. Хоча це не рятувало його від регулярних побоїв.
Якось Сергія викликав на розмову один із помічників російського омбудсмена. Полонений вбачав у цьому можливість зателефонувати родині, але дарма.
Говорили на камеру, за столом зі смаколиками. Ахметов добре розумів, як відповідати “правильно”, аби його не побили дорогою до камери.
Іноді таки вдавалося листуватися з рідними. Перший лист додому Сергій написав у квітні 2022-го, другий – у листопаді 2023-го. Лише в січні 2025-го він отримав два листи від дружини…
“Нарешті я дізнався, що всі мої живі. Дві доньки в Штатах, ще одна в Польщі. Двоє дітей у Броварах залишалися. Я дізнався, що в Броварах боїв не було, це мені полонені розповіли”, – згадує “Професор”.
У камерах, де утримували по вісім–десять людей, день починався рано і складався з безкінечних перевірок, шикувань та болісного очікування. За словами Сергія, будь-яка перевірка могла завершитися приниженнями або побиттям, причому відповідальність несли всі разом, незалежно від того, хто “проштрафився”. Більшість часу бранці змушені були стояти, прогулянки тривали по кілька хвилин. Можливість помитись випадала рідко і супроводжувалася додатковими знущаннями.
Єдиним вікном у зовнішній світ ставали короткі розмови з тюремними працівниками під час допитів, коли вдавалося дізнатися бодай щось про події за межами камери і передати ці звістки іншим побратимам по нещастю.
Тримала віра. У те, що все не так погано, що Україна бореться.
У травні 2022-го бранців змушували кричати: “Байден – х@йло”. Із цього вони робили висновок, що Сполучені Штати та світ підтримують Україну.
“Ми дізналися, що Росія не захопила жодного обласного центру. Що в Києві і Харкові почався новий навчальний рік. У 2024-му ми побачили, що відбуваються обміни полоненими, від нас забирають по дві, три, п’ять людей із корпусу. Це зігрівало й давало надію”, – згадує Сергій.
1 жовтня Сергій отримав тарілки з вечерею на себе й товаришів. Щойно взяв ложку, аби розділити харч, як двері до камери знову прочинилися. Назвали його прізвище: “С вєщамі на виход”. Загалом із в’язниці так відібрали приблизно 15 осіб, перевдягли в цивільне, дали додатковий теплий одяг та замотали мішки на голову. У літаку зібрали приблизно 230 полонених. Про обмін не повідомляли, але здогади виникли. У літаку надійшла команда знімати мішки з голови. Після приземлення бранці побачили цивільні автобуси і впевнились у своїх найкращих сподіваннях.
Везли через Гомель. Кілька годин чекали на кордоні з Україною. Білоруські військові заспокоювали: мовляв, все гаразд, ваші запізнюються. В автобусах була їжа. І в певний момент до салону зайшов український військовий: “Далі було все наче в казці”. Хлопці пішки перейшли кордон та опинилися на Батьківщині.
“Нас майже на руках носили! Спершу лікарня в Чернігові, потім лікарня в Києві. Через два тижні перевели ще в одну лікарню”, – розповідає Сергій.
Наслідками полону для нього стали п’ять видалених зубів, чотири зламаних ребра та проблема з колінними суглобами через побої і повзання на колінах.
Як не дивно, росіяни повернули Ахметову всі документи, з якими його взяли – український і закордонний паспорти, водійське посвідчення, довідку про ІПН. Готівку забрали, а от 5 тисяч гривень на картці збереглися.
Соціальні служби швидко відновили документи, яких не вистачало. Крім цього, Сергієва родина могла отримувати виплати – по 100 тисяч гривень за кожен рік полону.
“Мені щось перепало. Але ви ж бачите ціни. Зі 100 тисяч матеріальної допомоги за сам факт полону 70 тисяч пішло на ремонт машини, і це ще не все. Але в будь-якому разі, треба працювати”, – говорить Ахметов.
Роботу Сергій почав шукати першої ж ночі після повернення. Тієї ж ночі він жадібно перечитував новини, надолужував пропущене.
Рідні приїхали до нього в лікарню у Києві. Розповіли, що дім у Бучі не постраждав.
Зараз Ахметов керує виробництвом – його забрали до себе колишні працедавці. Чоловік констатує, що досвід полону змінив його, він став приймати менш імпульсивні рішення.
“Я зрозумів, що ми для росіян – вороги, третій сорт. І якщо хтось думає, що прийдуть росіяни, а він весь такий білий-пухнастий, зброї не має, тому відсидиться – ні, так не буде. Тебе або завалять, або заберуть у тюрму, як мене, або загребуть воювати проти України. Це в нас можна відкривати рота на ТЦК. А там відкриєш рот – тобі одразу прикладом по морді”, – ділиться висновками чоловік після полону.
Читайте також:
“Голлівудська історія” морпіха Михайла Ротаря: з Маріуполя через полон, тортури і два теракти назад в ЗСУ
Анастасія Пантелєєва, керівниця департаменту документування воєнних злочинів ГО “Медійна ініціатива за права людини” (МІПЛ), розповідає: їхньою організацією зафіксовано 3824 випадки насильницьких зникнень, починаючи з 2014 року.
Керівниця департаменту МІПЛ Анастасія Пантелєєва, грудень 2025 року. Фото: Данило Дубчак
2359 осіб досі перебувають в утриманні – як на окупованих територіях, так і на території РФ. Але в МІПЛ вважають ці дані заниженими.
У 2025 році Україна повернула з полону найбільшу кількість цивільних за роки повномасштабного вторгнення.
“Медійна ініціатива за права людини” проводить детальне опитування цивільних людей, котрі пройшли полон. За роки повномасштабної війни опитано понад 600 звільнених.
Їхні перші емоції після повернення в Україну – ейфорія і радість. Однак невдовзі з’ясовується, що в країні немає цілісної політики стосовно цих громадян.
“Ми хотіли б, щоб була інституція, відповідала за цивільних осіб [звільнених із полону]”, – говорить Пантелєєва.
Наразі цивільна людина, яка звільняється з полону, спочатку надходить в лікарню на коротку діагностику – можливо, комусь потрібна термінова допомога. Потім вона потрапляє в медзаклад, визначений Міністерством охорони здоров’я, і перебуває в такій реінтеграційні лікарні 21 добу.
При Міністерстві розвитку територій і громад існує міжвідомча комісія, що відповідає за встановлення факту полону цивільної особи. До неї можуть звернутися рідні, коли людина ще в утриманні, або сама людина – після звільнення.
Анастасія Пантелєєва пояснює: це дивно, але початково комісія задумувалася як така, що має винагороджувати людей, які чинили активний спротив окупантам.
“Скажімо, особа, яка в окупації розвішувала українські прапори – і такій людині комісія підтверджує полон. Але до 2022 року не було такої кількості затриманих. Після 2014-го окупанти в основному хапали журналістів, активістів, мерів, депутатів, колишніх правоохоронців, АТОшників” тощо. А у 2022 році все змінилося. Росіяни почали хапати часто без причини. Скажімо, полонений працював у водоканалі – і йому дуже складно отримати підтвердження полону від комісії. А саме той, хто має таке підтвердження, отримує можливість лікування протягом 21 дня, 100 тис. грн за кожен рік полону, а також за сам факт звільнення”, – розповідає Пантелєєва.
Із повномасштабним вторгненням кількість полонених різко зросла. І всі, що виходять із застінків Кремля, потребують грошової компенсації, мають хворі зуби, психологічні та фізичні травми, набір особистих проблем.
Пантелєєва переконана: в реінтеграційному закладі має існувати штатна посада на кшталт кейс-менеджера, що стане місточком між звільненими громадянами і державою, допомагатиме їм адаптуватися в нових реаліях.
Керівниця департаменту МІПЛ Анастасія Пантелєєва, грудень 2025 року. Фото: Данило Дубчак
“Звільненим потрібне житло й одяг на щодень. Хтось із визволених потребує юридичної консультації. Хтось – відновлення документів та контактів із родичами в окупації.
В останньому обміні – найбільшому, в серпні – люди потрапили в Київську обласну лікарню як у реінтеграційний заклад. Там є лише медичний персонал. А звільнені з полону цивільні – це люди, які пробули в колонії дехто по 7-8 років. Вони не мають мобільного банкінгу, ніколи не бачили “Дії”, не знають, що таке сімейний лікар. Один чоловік, якого я опитувала, з подивом сприйняв сигнал повітряної тривоги з мобільного телефона – я мусила йому встановити цей додаток”, – пояснює керівниця департаменту МІПЛ.
Ще приклад. Стоматологія. Анастасія розповідає, що всі без винятку звільнені з полону цивільні мають серйозні стоматологічні проблеми: лікування там не надавали, подекуди людям вибивали зуби, тож ідеться про складне й дороге відновлення. Військові після обміну перебувають у кращих умовах, адже ними опікується Міністерство оборони. Тоді як цивільним доводиться шукати допомогу в лікуванні зубів самотужки. Їхня підтримка нині тримається на разових рішеннях і терміновому пошуку коштів, а не на вибудуваній системі.
За даними МІПЛ, 84% звільнених не мають де жити. І 37% не мають при цьому родичів на підконтрольній території. А після 21-ї доби лікування вони мають кудись піти.
Був випадок, коли чоловік не отримав рішення комісії Мінгромад, та все одно був виписаний із реінтеграційної лікарні і жив на кухні в тещі колишнього друга дитинства, в однокімнатній квартирі у Київській області, розповідає Пантелєєва.
Є й інші випадки: коли громадські ініціативи орендували хостел для звільненого цивільного. А деякі хостели були в жахливому стані, і “люди казали, що це гірше, ніж їх утримували в Росії”, – згадує Анастасія.
Читайте також:
“Що, суки, нажралися української землі?!” Через Білорусь і Крим назад у Микуличі: історія полону цивільного тракториста з Київщини
Попри ці негаразди, за спостереженнями МІПЛ, звільнені не відчувають образи на державу. Вони усвідомлюють ситуацію в Україні – постійні обстріли і тривоги, відключення електроенергії й теплопостачання, людські втрати. Чимало звільнених відчувають страх за рідних, які досі в окупації. Або й самі залякані після полону.
Анастасія Пантелєєва ділиться результатами дослідження їхньої організації: 88% опитаних заявляють про побиття в полоні; 70% – про катування електрострумом; 18% – сексуальне насильство, 53% – удушення.
“Надзвичайно важливо, щоб правоохоронці опитували цих людей якомога швидше, з перших днів перебування в лікарні. Тому що зійдуть сліди. Це є підтвердження жорстокого поводження, катувань. Дуже важливо робити не просто картинку, а документально фіксувати. Це і моральна компенсація для людини – коли держава встановила, що вона потерпіла від воєнного злочину”, – пояснює Пантелєєва.
Але є й інший бік медалі – чимало вчорашніх бранців ідуть в активізм або мобілізуються до війська, хоча мають право цього не робити. Є такі, що воювали і вже загинули. А один потрапив у полон вдруге – вже як військовий.
Портрети українських цивільних полонених з їхніми особистими історіями в офісі МІПЛ у Києві. Фото: Данило Дубчак
В офісі МІПЛ – портрети бранців Кремля. Їх також виставляють за кордоном, привертаючи увагу світової спільноти. QR-код веде на сайт із тими ж портретами та історіями кожного в’язня. Охочі можуть стати амбасадорами для одного з тих цивільних бранців та поширювати цю історію.
“У нас є хороший приклад. Євродепутатка з Чехії пише нашому затриманому листи в ростовське СІЗО. Цікавиться його долею, робить репости, оновлює інформацію в себе на сторінці. Про це не можна мовчати. Це дуже важливо”, – зазначає Анастасія Пантелєєва.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
