автор: Геннадій Карпюк
фото з архіву родини Дзіговських
До повномасштабного вторгнення Росії Олексій Дзіговський керував сільгосппідприємством Державної кримінально-виконавчої служби України №109, що в Дергачівському районі Харківщини. Мав три вищих освіти – фахівця із захисту рослин, державного управлінця і правознавця. Був депутатом селищної ради кількох скликань та зробив багато добра землякам. А ще – грав у театрі рідної Козачої Лопані.
Його самого виховали патріотом – таким він виховав і свого сина, з яким став плечем до плеча та взявся за зброю, коли російські окупанти у 2022-му полізли через державний кордон захоплювати Харків.
46-річний молодший лейтенант Олексій Дзіговський поліг 6 жовтня 2023-го в боях поблизу Роботиного Запорізької області, воюючи в лавах 15-ї бригади Національної гвардії.
Олексій Дзіговський народився в селі Ветеринарне, що на кордоні Харківської області з Росією. Закінчив школу в сусідній Козачій Лопані, де прожив більшу частину життя.
Працював в аграрній сфері. Обіймав посади заступника начальника відділу соціального захисту Дергачівського району, інспектора з контролю за використанням земель у Харківській області тощо.
“Син був активним і комунікабельним змалку, мав багато друзів”– згадує батько Дмитро Трохимович Дзіговський, який свого часу був головним енергетиком Харківського бронетанкового заводу.
Олексій Дзіговський в лавах НГУ
У його пам’яті спливає цікава історія з пори, коли Олексій перебував у дитсадку.
“Якось прибігають до мене на роботу, а тоді я працював у радгоспі, і повідомляють: терміново ідіть у садочок, пропав Олексій, і не тільки він! Звісно, чимдуж побіг туди. Виявилося: ватага з кількох 5-літніх хлопчаків безслідно зникла з дитсадка. Вихователі шукали – не найшли. Поруч із територією садочку ріс чагарник , а далі – справжній ліс. Туди я й пішов на пошуки. Я горло надірвав, поки гукав пропажу! Раптом серед бур’янів усі четверо малих підводяться із “гвинтівками”, зробленими з палиць, і командують: “Руки вгору! Ви заарештовані!”. Ну, я трохи ногами потупав, мав у душі дещо змішані відчуття. Але заспокоївся і покликав малих обідати”, – розповідає Дзіговський-батько про ту синову “війну”.
У школі Олексію добре давалася математика – багатьом однокласникам він допомагав із тією наукою. І загалом був майже відмінником, додатково займався в хороших учителів.
Навчався все життя, встиг закінчити три виші.
Олексій Дзіговський в НГУ
У 2012 році родину потрясло страшне випробування – у ДТП загинула сестра Олексія, а тато тоді ледь вижив – його буквально витягнули з того світу.
Численні клопоти з порятунку рідних лягли на Олексія – він витратив багато часу й ресурсів, щоб допомогти рідним.
До кінця життя так і не розставався з цією роллю помічника й рятівника. Досі багато людей згадують Олексія Дмитровича з глибокою вдячністю.
Дружина Дзіговського Ольга Миколаївна розповідає історію, як дві “половинки” з дуже різними характерами створили міцну родину.
“По правді, у дитинстві я була хуліганкою, і ніхто не міг повірити, що ми одружимося. У школі Олексія навіть не помічала. Він учився в паралельному класі, такий правильний весь – не мого поля ягода. Доля звела нас значно пізніше, коли я вже працювала завмагом у Слатиному, а Олексій – агрономом на сільгосппідприємстві.
Якось Олексій у магазині набрав продуктів, як тоді часто робили, “на зошит”, і довго не розраховувався. Одного дня ми з кумою його зустріли і жартома “розвели” на шампанське через той борг. Льоша проводжав мене від станції Козачої Лопані додому, а це два кілометри, після чого повертався до себе ще 10 км. Так і почали зустрічатися”, – згадує пані Ольга.
Олексій швидко переміг її кавалерів своєю енергією та ввічливістю. За словами Ольги, в неї одразу зародилася віра в цього чоловіка: “Це дуже важливо для жінки, яка хоче серйозних стосунків. І я не помилилася, як показало подальше співжиття. Ми один для одного були надійною опорою”.
Олексій Дзіговський із дружиною Ольгою
Олексій вирішував питання побуту, сімейного затишку, забезпечення, спілкування з різними службами.
Він же займався навчанням єдиного сина Артема, від школи й до вишу.
“Чоловік наставляв і опікував його до останнього дня, як ідеальний батько”, – каже Ольга Миколаївна.
Пані Ольга зізнається: не всі ідеї щодо виховання сина одразу сприймала. Але тепер, коли вони багато пережили, жінка усвідомила, наскільки Олексій був правий, спрямувавши Артема за військовим сценарієм.
Спочатку це був кадетський корпус, далі – Академія Національної гвардії.
Так, мати жаліла Артема, коли той у ранній юності потрапив у такі суворі умови. Однак прищеплена дисципліна, серйозність та відповідальність, що з’явилися в сина напротивагу багатьом одноліткам, довели правильність обраного шляху.
Олексій Дзіговський в НГУ
Хоча попервах у подружжя з цього питання виникали настільки гарячі дискусії, що було недалеко до розлучення! Тепер же Ольга Дзіговська краще розуміє, чому син так пишається батьком.
Колега Дзіговського Павло Беденко працював у сільгосппідприємстві ДКВС юристом. Підприємство спеціалізувалося на вирощуванні зернових. Це було справжнє полем діяльності Олексія Дмитровича, на якому він знав усе.
“Жаль, часу забракло, щоб витягнути економічний стан до того рівня, який спланував Дзіговський. До його приходу підприємство, відверто кажучи, ледве дихало. Коли Олексія призначили у січні 2021-го, багато зусиль витратили на “розгрібання” юридичних та господарських питань. Він любив свою роботу, цю галузь, жив нею. Коли виїжджав у поле, там, на землі, в нього навіть хода змінювалася!”, – згадує пан Павло.
Олексій Дзіговський (другий ліворуч у верхньому ряду) у народному театрі Козачої Лопані
Староста Козачої Лопані Людмила Вакуленко згадує Олексія Дзіговського як активного, ініціативного депутата селищної ради, який допомагав втілювати корисні ідеї.
“Нам тоді хотілося для селища зробити щось цікаве. Новий депутатський корпус вирішив підняти культуру, яка в нас перебувала в занепаді. Під орудою Марини Дигало ми створили самодіяльний театр – з числа селищного активу. Олексій Дзіговський долучився до ініціативи, як же без нього. Протягом дня ми були зайняті робочими питаннями, а ввечері збиралися на репетиції в нашому будинку культури, деколи затримувалися далеко на північ”, – розповідає Людмила Вакуленко.
У 2012 році їм вдалося захистити почесне звання народного театру, який отримав назву “Козачолопанські перлини”.
Порадами допомагав Тамаз Георгійович Єрьомін-Гоголадзе – режисер-постановник, нині покійний, а також інші майстри-театрали, які спеціально приїжджали з Харкова.
Олексій Дзіговський у народному театрі Козачої Лопані
Колектив ставив “Кайдашеву сім’ю” Нечуя-Левицького, “Наталку Полтавку” Котляревського, “На перші гулі” Васильченка, всілякі авторські інсценівки.
На вистави збиралося мало не все селище – були аншлаги!
Тексти п’єс доводилося заучувати в той час, коли можна було б відпочивати чи займатися чимось особистим. Олексій Дзіговський розповідав, що зошит зі словами завжди був при ньому: як їхав електричкою на роботу і з роботи – вдягав навушники й учив роль. Ішов вулицею – вголос промовляв діалоги. Він не був байдужим статистом, а вносячи доречні правки у сценарії. Він не відмовлявся від жодної ролі, яку йому пропонували. Примітно, що і війна для нього стала своєрідною сценою театру воєнних дій, де незримий режисер відвів йому особливу роль…
“На жаль, росіяни знищили наш будинок культури – там стільки нашої праці загублено… Ми готували сценічні костюми, реманент, декорації – ніхто кошти не виділяв, все за свій рахунок”, – каже староста селища.
Дзіговські мріяли про новий будинок, щоб у ньому чекати онуків. Заради здійснення мрії, задовго до повномасштабного вторгнення РФ, пані Ольга виїхала в Польщу на заробітки. Час від часу приїжджала до своїх хлопців на Харківщину.
“О пів на п’яту ранку 24 лютого 2022-го Олексій зателефонував: “Олю, нас обстрілюють з артилерії росіяни!”. Я не вірила своїм вухам. Він одразу сказав, що їде до Артема, бо з ним довго не могли зв’язатися. Але паралельно чоловік розвозив людей, які не встигли дістатися на роботу в Харків і намагалися вернутися. Я тоді ще накричала, щоб він припинив цю благодійність і їхав до дитини. Це були материнські емоції, а Олексій як справжній чоловік холоднокровно робив те, що мав робити… Вони з Артемом хитрували, і я досі не знаю багато з того, що відбувалося з ними тоді насправді.
Ми переписувалися, переживали один за одного через кордони, поки вони разом служили. Я так раділа, коли Олексій і Артем зі своєю дівчиною у відпустці насолоджувалися цією рідкісною можливістю бути в сімейному колі, хай навіть довкола вирує війна”, – згадує Ольга Миколаївна.
25-літній Артем Дзіговський – нині вже капітан Національної гвардії, командує ротою. До військового ліцею за порадою батька він вступив у 8-му класі. Тож із 15 років знає, що таке казарма.
Потім – вступ у Національну академію НГУ. У 2022-му Артем чекав випуску як новоспечений лейтенант.
Олексій Дзіговський із сином Артемом
“Батько постійно підтримував, пишався мною. І коли росіяни посунули на Харків, ми – курсанти, без п’яти хвилин випускники – теж долучилися до оборони міста. Фактично на позиціях і блокпостах, зі зброєю в руках, складали іспити.
Тато тоді все кинув і взявся допомагати нам, адже забезпечення було далеко не ідеальним. Спершу став нашим волонтером. Одразу домовився з працівниками АЗС біля позицій, щоб ми могли у них сходити в туалет і прийняти душ. Привіз спальники, матраци, подушки… Ми стояли на виїзді з Холодної Гори у бік аеродрому “Коротич”. Там зробили блокпост і заступали на службу”, – розповідає Артем Дзіговський.
Він згадує, як батько змушував копати окопи – і це фактично врятувало життя йому й іншим курсантам.
“Якось по артилеристах, які стояли неподалік від блокпосту, працювала ворожа РСЗВ касетами. Тато почав заганяти всіх в укриття. Але ж хлопцям було цікаво спостерігати! Він наполіг, бо припускав, що далі битимуть по нас. Вийшло саме так! Щойно нас загнали в укриття, як посипалося і по нашій локації, теж касетами.
Образно кажучи, батько врятував 25 курсантів, які перебували на позиції! Мабуть, спрацювали інтуїція та життєвий досвід”, – пояснює Артем Дзіговський.
…За кілька років до великої війни Олексій Дзіговський брав участь у навчаннях місцевої тероборони. На полігоні по місяцю пропадав. Удома мав напоготові тривожний рюкзак і просив напередодні вторгнення РФ зібрати такі ж валізки всіх рідних.
Персональний перший день того страшного лютого завершився для Олексія Дзіговського тим, що він на авто встиг забрати товариша – майора-прикордонника, коли обігнав по трасі російську військову техніку з довжелезної колони, що сунула з боку РФ. Якимось дивом вони тоді проскочили.
Читайте також:
Чорний “Бумер”. Як кінолог із колонії Володимир Багрій став командиром зенітної гармати у “Сталевому кордоні”
Олексій Дзіговський
Валентина Халіна – Артемова хрещена, однокласниця Ольги Дзіговської – добре знає життя цієї родини.
“Ми не наважилися виїхати і потім довгі сім місяців чекали, коли ЗСУ звільнять Козачу Лопань від загарбників. Попри окупацію, Олексій намагався нам допомогти. Я – інсулінозалежна, а в нас – ні грошей, ні можливості їх зняти з банківської картки, щоб ліки купити. Знайшли людину, яка могла з російського боку завозити необхідні препарати. Не знаю, як це в нього виходило, але кум їй переказував кошти, а вона вже привозила ті пігулки. Отак і мене рятував”, – згадує Валентина Халіна.
Читайте також:
Козача Лопань на Харківщині: після деокупації правозахисники виявили чотири катівні
…І коли Артем як молодий офіцер поїхав за розподілом служити у 15-ту бригаду НГУ, батько вирішив бути поруч у цій же військовій частині.
Олексія Дзіговського призвали за мобілізацією як інструктора з бойової підготовки. Він швидко адаптувався.
Олексій Дзіговський із сином Артемом в НГУ
Батько й син служили в різних підрозділах однієї бригади. Попри профільну освіту, Артем радився з татом, як краще розмістити пости, правильно розподілити людей. Адже той мав значний досвід керівника.
Загинув Олексій Дзіговський у ході невдалого українського контрнаступу 2023 року в Запорізькій області.
“Наші сили на Роботинському виступі тоді відбили ворожий спостережник. Підрозділ батька проводив там зачистку. Почався обстріл. Поранило побратима. Батько почав накладати бійцю турнікет. Щойно устиг це зробити – знову приліт, поруч. Він прикрив пораненого, але осколки не залишили татові шансів”, – розповідає Артем Дзіговський.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
