автор: Геннадій Карпюк
фото з архіву Дениса Парасіна
Ця історія засвідчує: на фронті важливою є кожна людина із професійним досвідом та уміннями. Головне – її бажання, і попередній бекграунд згодиться.
Так і 45-річний Денис Парасін, пенітенціарний психолог з Городищенської виправної колонії №96 на Рівненщині. Наприкінці 2023-го він мобілізувався до 104-ї окремої бригади тероборони ЗСУ – спершу як водій-медик, потім служив у складі розвідки. А торік його минулий досвід таки визначив посаду, на якій Денис буде ефективнішим у війську. Відтак він офіцер групи контролю бойового стресу.
Працюючи на цій посаді, він робить висновок: на фронті простим солдатам – так само, як і засудженим у тюрмі – бракує простого людського спілкування. А на передовій Парасін перетинається і з колишніми своїми підопічними по пенітенціарній системі.
– Як воюють засуджені? – запитую в Дениса Юрійовича.
– Якось, коли ми перебували під Куп’янськом, до нас прибув приданий підрозділ. І я побачив по поведінці бійців, що там є засуджені. Захотів поспілкуватися. Знав, які застосувати ключові слова, щоб дати зрозуміти, що добре обізнаний з їхньою субкультурою та в’язничним життям. Їх було чоловік 15. Воювали вони непогано, проте командирам було важко знайти з ними спільну мову. Довелося зробити до них низку виїздів… Дивне відчуття – ніби знову повернувся на минулу роботу у виправному закладі.
Кажу їм: мене не цікавить, хто офіцер, командир, сержант – хто старший в “хаті”? Вони зловили це. Хто по масті, ким живеш? Ображені є? Я їм пояснив: “ображені”, “мужики”, інші категорії й касти – це там, у неволі. А тут, на війні – ви рівні.
Приміром, “мужики” перемотували і переносили пораненого “ображеного”, що не зовсім відповідає тюремній традиції. Вони справді жодного свого не залишили на полі бою.
Командири просили порад, як поводитись із цією непростою публікою. Я їм радив: основний принцип – чесність. Якщо немає ким прикрити, так і скажіть – нема ким прикрити, щоб знали правду. І вони все зроблять, виконають задачу. Якщо стоїть завдання зайти на позицію на десять днів – повірте, вони зайдуть і битимуться. Але якщо казатимете їм – ще день-два потерпіть, ці люди просто вийдуть звідти, – пояснює Денис Юрійович.
…Потім, коли ці настанови психолога командири почали виконувати, про колишніх засуджених говорили, що ці хлопці воюють, наче тигри. Росіяни почали прорив, але “звільнені війною” не зрушили з позицій, не дали ворогу просунутись у зоні своєї відповідальності. Вони по-тихому вночі поїхали і зачистили російські окопи практично врукопашну, попідривали бліндажі й замінували дещо, позбирали багаті трофеї, розповідає психолог.
Денис Парасін народився в Рівному. Батьки працювли на колись одному з найбільших у регіоні підприємств електронної промисловості “Газотрон”.
Батько був учасником бойових дій у Єгипті. Особливо з ріднею подробицями не ділився, але відомо, що служив “строчку” танкістом. Тоді його відрядили на війну Судного дня у жовтні 1973 року. Звісно, про “легітимність” тих дій за участю військ СРСР уже все відомо. Ізраїль тоді переміг арабо-радянську коаліцію.
Денис навчався в Рівненському комерційному технікумі, але після першого курсу вирішив узяти акамедвідпустку, щоб раніше відслужити строкову. Так він одягнув однострій прикордонника. Потім служби в ДПСУ повернувся до навчання. То були важкі часи – щоб вижити, батьки займалися торгівлею: везли крам із Польщі, збували його на ринку. Коли мама фізично вже не могла тим займатися, син став помічником батька в нехитрому бізнесі.
Молодий чоловік влаштувався водієм у філію банку “Надра”, але прагнув розвитку. Тому закінчив у Рівному виш, здобувши диплом маркетолога. Проте фінустанова розпалася. Довелося шукати робітничого щастя на “Рівнеазоті”. На хімічному підприємстві за п’ять років виріс зі слюсаря до начальника дільниці відвантаження готової продукції цеху складних мінеральних добрив. Парасін контролював і якість перевезення, навіть відповідність трюму корабля, коли приїздив у чорноморський порт.
Але росли діти, у Параміних їх двоє. Денис задумався про власне житло. Вирішив звільнитися з комбінату, спробував попрацювати приватно. Займався автомобілями, запчастинами, але усвідомив: потребує офіційної роботи з вільним часом на себе. Якось у 2014-му натрапив на інформацію – Городищенська виправна колонія шукає вартових із графіком роботи доба через три. Умови влаштували. Так Парасін відслужив у колонії шість років молодшим інспектором відділу нагляду і безпеки.
Денис Юрійович розповідає: “За ці шість років зруйнувалися стереотипи, чим насправді є виправна установа. Я розумів, що це специфічний закритий соціум зі своїми правилами. Ситуації всякі бували – різні вилучення, затримання. Головне, що тут варто досягнути – аби після відбуття покарання ці люди поверталися у громади і не коїли нового зла. З ними слід працювати, щоб зменшити градус озлобленості й агресії до суспільства, держави, правоохоронців. Засуджений має усвідомити власну помилку. Не винуватити обставини, когось іншого, а розібратися в собі і не повторювати попереднього сумного досвіду”.
Його самого установа не змінила в гірший бік, переконаний Парасін. За ці роки він не піддався кримінальній субкультурі, не перейшов на жаргон, не обзавівся чотками. Навпаки, сам став на шлях особистісних змін на краще, закликаючи те саме робити й інших.
Свого часу дружина Парасіна, із якою вони разом з 10-го класу, вивчала психологію, і Денис зацікавився її спеціальною літературою. Читав ті книжки ще у 22 роки, не думаючи, що 40-річним піде також навчатися на психолога. А от керівництво колонії помітило, що Парасіну вдається неконфліктно спілкуватись із засудженими, і запропонувало перейти на посаду психолога.
Ідея інспектора зацікавила, хоч і містила в собі певний виклик. У листопаді 2020-го Дениса Парасіна призначили психологом відділу соціально-виховної та психологічної роботи Городищенської виправної колонії. Водночас він навчався у Міжнародному економіко-гуманітарному університеті, здобуваючи освітню кваліфікацію магістра з психології.
“Моя задача – переконати, довести прикладами, як можна жити по-іншому. Є поведінкові моделі та реальні факти, коли люди змінюються. І ми, пенітенціарії, незалежно від посади, починаючи від простого інспектора, маємо постійно доводити це людям по інший бік ґрат.
Я робив так ще рядовим вартовим. Формально роль психолога вже тоді виконував, – пояснює Денис Парасін. – І коли став на нову посаду, засуджені, схильні до конфліктності, приходили зі своїми запитами й проблемами. Спрацювали довіра й відкритість. Адже це такі самі люди, які потребують уваги. І змінювалися не тільки вони, а і я, однозначно. Я став стриманішим, розсудливішим”.
За словами Парасіна, найдієвіше в цій роботі – структурована психологічна бесіда.
“Чесність, відвертість, конфіденційність – основа моєї роботи в Державній кримінально-виконавчій службі”, – розповідає фахівець-психоолог.
Парасіну кабінет психолога в колонії дістався у відвертому ретростилі – із радянськими меблями, старим магнітофоном і колонками. Він тоді сказав, що це жах – бо засуджений не бачить різниці з приміщенням, де сидять оперативники. І висловив ідею: в офісі “знавця душі” має панувати кардинально інша атмосфера. Тобто слід усе старе розвалити й зробити заново. І новоспеченому психологу дали “добро”. Апгрейд кабінету зайняв майже рік. Допомагали товариші й друзі, залучав Денис і тих, хто відбуває покарання, адже розпочали ремонт і нове оснащення заради них же. Поступово з’являлися матеріали, нові меблі, книжки. Серед “колоністів” Парасін знайшов майстровитих, які долучилися до реконструкції.
“В оновленому кабінеті ми проводили заняття й тренінги, бесіди, презентації. Не було тижня, щоб у кабінеті не відбувалося щось важливе. Від цієї роботи я отримував справжнє задоволення, бо бачив її результат. У засуджених, із якими ми працювали в такому форматі, помітно падав рівень агресивності й стресу. Вирівнювалися поведінка та стиль спілкування. Радів, що виходило впливати позитивно на них. Це і є прищеплення мотивації до особистих змін”, – пояснює Парасін.
До лютого 2022-го він дослужився до спецзвання старшого лейтенанта внутрішньої служби.
Восени 2022-го Дениса Парасіна у складі групи відрядили до Херсонського слідчого ізолятора надавати практичну допомогу колегам після деокупації міста. Це був перший досвід роботи неподалік зони бойових дій, що згодом став його новим покликанням.
“Тоді нам визначили завдання – допомогти тим працівникам Херсонського СІЗО, які [під час окупації міста росіянами] залишилися вірними Україні. Багато заарештованих і засуджених, яких окупанти порозганяли, повернулися назад. А в деяких навіть закінчився термін перебування в ув’язненні. Вони були у жахливому психологічному стані – пригніченому, дезорієнтованому. Багато хто вимагав, щоб їх відпустили в юридичному сенсі. Я намагався зробити все, щоб уникнути конфліктів. Було складно, бракувало часу на знайомство і підбір інструментів до кожного, хто був у камері”, – розповідає психолог про прифронтовий “дебют”.
Коли обстріли Херсона посилились, ухвалили рішення всіх із СІЗО евакуювати в сусідню область. Сподобалося не всім: чимало місцевих не хотіли категорично. Мовляв, я два-три місяці пересидів, ментально вже вдома, а там хтозна, як все буде.
“Вдалося розтлумачити резон переїзду кожному. Щойно відправили останнього з них, ми теж поїхали додому”, – згадує.
Досвід обстрілів і вибухів пізніше неабияк допоможе йому в адаптації на фронті у лавах Збройних сил.
Старший брат Дениса воював із лютого 2022-го, багато друзів, знайомих, однокласників – на війні, дехто загинув чи пропав безвісти. Тож Парасін, повернувшись додому, все частіше міркував про мобілізацію. І наприкінці грудня 2023-го він долучився до рівненської бригади тероборони. Спершу – як водій медичної роти.
“Перший день моєї служби в ЗСУ випав на Різдво 25 грудня, а 24-го ми вдома ввечері посиділи. Звісно, особливих радощів не було, але з надією на краще. Сім’я сприйняла моє рішення доволі стримано. За місяць уже був на Бахмутському напрямку. Поїхав із групою під Торецьк водієм-медиком. Різні машини, різні ситуації. Всі повернулися в повному складі. А з’явилося місце у розвідувальній роті – я попровився туди командиром відділення. Це вже коли вийшли на Запорізький напрямок, де виконували завдання в районі Великої Михайлівки, Березового. Але не відпускало бажання, з огляду на мою освіту і досвід в ДКВС, потрапити на посаду психолога. Так із розвідки я «придрейфував» до офіцера групи контролю бойового стресу”, – описує свій шлях в армії молодший лейтенант Денис Парасін.
Його основний функціонал – виявлення психотравмованих, відновлення, госпіталізація, зустріч хлопців із бойових, виїзди на РОПи і взагалі туди, де страшно.
“Офіс” Парасіна – пункт психологічної допомоги з ліжкомісцями для допомоги в екстрених випадках, розташований де-небудь у старенькій, зарослій чагарником хатині.
Найпроблемніші моменти? Коли військові заходять у стан ступору під час бойових дій. Вивести їх із такого стану непросто. Та й ворожі дрони дуже ускладнють евакуацію.
Також Парасін навчає командирів, як правильно спілкуватися в ході бою, надавати першу психологічну допомогу, виконувати візуальну діагностику проявів змін поведінки, зокрема суїцидальність.
Читайте також:
Жив-був Перс. Російський полонений “зек” зі “Шторм-Z” воює на боці України і вже пролив за неї кров
“Звісно, деколи просто потрібно розрядити обстановку, залежно від ситуації – розповісти анекдот, пожартувати чи почитати лекцію. Особливо популярні мої розповіді про «тюрму». Адже з часом усі дізналися, що я – колишній співробітник колонії. Смішні випадки, особливі ситуації… Розповідаю приклади людей, які пів життя сиділи по колоніях, а потім пішли воювати. І вже загинули.
Солдатам так само, як і засудженим, бракує простого людського спілкування. Засудженим заважають всілякі «понятія», а на передовій – жорстокі реалії війни”, – пояснює Денис Парасін.
До речі, свідчить офіцер-психолог, у побратимів є багато запитів, як владнати конфлікти з дружинами й іншими рідними. Тож у підрозділі Парасіна стало актуальним навчання з безконфліктного спілкування в сім’ї.
Після завершення воєнних дій в Україні Денис Парасін планує пов’язати подальше життя із психологічною допомогою людям – військовим, засудженим, молоді.
Практичного досвіду – у виправних установах та у війську – в нього більш ніж досить.
Читайте також:
“Дикий” загинув, визволяючи Харківщину. Пам’яті розвідника з 30-ї ОМБр, колишнього інспектора Житомирської колонії Віктора Ступака
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!