авторка: Крістіна Бут
Я встигаю поговорити з нею у перервах між зверненнями до канцелярії міського голови Миколаєва. Туди жінка відносить листи: просить дозволу поставити банери з фото біля пам’ятника героям Революції Гідності у сквері Ради Європи. Її звати Тамара Кемська, вона – мати загиблого Героя Небесної сотні Сергія Кемського.
Сьогодні, 15 листопада, Тамара могла б святкувати 43-й день народження сина. Але куля “беркута” перервала його життя на вулиці Інститутській у Києві 20 лютого 2014-го, у віці 32 років.
Сергій Кемський. Портрет на Алеї Героїв Небесної сотні в Києві
Про те, яким був Сергій за життя і як матір відчуває втрату після 10 років, підтримує себе та зберігає зв’язок з сином, – у цій статті.
Тамара Кемська біля пам’ятника Сергію Кемському в Коростені. Фото з особистого архіву
Тамара Кемська – мама, дружина, бабуся. Зараз вона з чоловіком і старшою донькою живе в Миколаєві. Жінка здобула освіту в Києві, стала техніком–технологом громадського харчування. Недовго пропрацювала в столиці, згодом вийшла заміж і переїхала в Керч. Там родина Кемських прожила 30 років. Тамара працювала за спеціальністю на виробництвах, у школах і закладах харчування, а її чоловік Олександр – ходив у море.
Олександр і Тамара Кемські в молодості. Фото з особистого архіву Тамари Кемської
Олександр і Тамара Кемські на Майдані в Києві. Фото з особистого архіву
Про себе Тамара Гаврилівна говорить скромно – коротко, біографічно. Але коли питаю про Сергія, її розповідь стає детальнішою й теплішою.
Сергій народився у 1981-му. В школі був старанним учнем.
Сергій Кемський у молодшій школі. Фото з особистого архіву
Кемські з дітьми. Фото з особистого архіву
Сергій Кемський (ліворуч) – випускник. Фото з особистого архіву
Сергій Кемський (у центрі). Фото з особистого архіву
Завершив магістратуру на філософському факультеті Львівського національного університету. Після випуску повернувся додому в Керч, але через брак роботи поїхав у Київ.
Мати дала тоді Сергію 10 чи 15 телефонних номерів знайомих: “Кажу: синочку, дзвони на будь-який із цих номерів, і тобі допоможуть! Він поїхав із тими номерами, але ні до кого не звертався. Усе сам”.
Тамара Кемська біля аудиторії імені Героя України Сергія Кемського. Фото з особистого архіву
Сергій самостійно знайшов собі квартиру і почав працювати: спочатку в рекламній агенції, потім – дописував у газети, став співзасновником ГО “Інститут політичних та економічних ризиків і перспектив”, готував аналітичні матеріали.
Сергій Кемський (ліворуч) – учасник Помаранчевої революції 2004 року. Фото з особистого архіву
Через якийсь час родина Кемських переїхала до Коростеня Житомирської області. У 2013 році Сергій жив із сім’єю там, працював дистанційно.
Те, що передувало участі сина в Євромайдані, Тамара пам’ятає у деталях: “21 листопада ми з чоловіком сиділи перед телевізором у своїй кімнаті, а Сергій – за комп’ютером у своїй. Звісно, він розумів, що щось буде, але цього не озвучував. Ми перед телевізором чуємо, як Азаров (тодішній прем’єр-міністр України; за його урядування 21 листопада 2013 року було призупинено підготовку до підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС – Авт.) оголошує про непідписання угоди з Євросоюзом. Я почула цю фразу, вибігаю в кімнату і кажу: “Сергію, ну ти уявляєш, не підписав, синочку, все закінчилось!”. Сергій повертається і так спокійно-спокійно говорить: “Мамо, все тільки починається!”.
Сергій Кемський
22 листопада Тамара Гаврилівна була на роботі, а син вранці поїхав у Київ. Там залишався на тривалий час, лише іноді на день-два приїжджаючи змінити одяг та взяти з собою харчів. Але згодом відмовився. Жінка пригадує його слова: “Мамо, там усе приносять, їсти є”.
Один з останніх разів сім’я Кемських зібралась на Новий 2014-й рік. Тамара зізнається: “Я просила доньку Людмилу поговорити з ним. Не хотіла, щоб Сергій був там, на Майдані. Серце – воно завжди відчуває”.
За пару днів після розмови Людмила сказала матері: “Мамо, ми поговорили, але ні. Він настільки живе Майданом, стільки розповідав: як усе буде добре, яка там дисципліна, які люди зібралися. Сергій не покине Майдан, він буде там стільки, скільки потрібно. Не наполягай…“
Сергій Кемський на Майдані. Фото з особистого архіву
Востаннє Сергій приїздив до батьків 17 лютого. Жінка згадує прикметну деталь: повернувся додому, а на одному з його чобіт була майже вся підошва відклеєна. Каже: якби не ця підошва, можливо, і не приїхав би взагалі.
У понеділок Тамара повертається з роботи, а Сергія дома вже не було – поїхав у Київ. Чоловік розповів Тамарі, як син довго збирався: “Щось шукав у шафі. Тоді було дуже холодно, а він усе ніяк не міг знайти свою шапку. Тож так він і вийшов: нахлобучив на себе капюшон”.
Пані Тамара ділиться: зазвичай ніколи не чіпала речі Сергія, але якраз перед його виїздом переклала шапку в шафу. Каже: “Так, напевно, треба було, щоб ця шапка залишилась. Вона у мене досі зберігається. Він у ній простояв весь Майдан”.
Речі Сергія Кемського з Майдану. Фото з особистого архіву
Тамара Гаврилівна зберігає багато особистих речей Сергія, зокрема пов’язаних з участю у Євромайдані та Помаранчевій революції: телефон, робочий ноутбук, наліпку з гаслами. Каже, одного дня передасть їх до музею.
Читайте також:
“Щоранку заходжу сюди, щоб із ним привітатись”. Рідні загиблих воїнів облаштовують у своїх домівках кімнати зі спогадами
18-го та 19 лютого 2014-го Сергій ще дзвонив і казав: “Мамо, все нормально, не хвилюйся”. 20 лютого події розгорталися блискавично, ставало небезпечно, жінка подзвонила сину вранці близько восьмої години. Це була остання їхня розмова.
У їдальні, де працювала Тамара, 20 лютого вона почула крик.
“У нас на роботі стоїть величезний телевізор. Чую крики: “Дівчата, ідіть сюди, ідіть сюди, показують Інститутську!”. Там якраз був кадр: Устим Голоднюк… як падала ця дитина, лилася кров, оцей його голубий шолом…”
Майданівці під кулями “Беркута” на вулиці Інститутській 20 лютого 2014 року. Архівне фото
Тамара згадує, що потім, на обідній перерві, їй було зле: не хотілось ні їсти, ні навіть випити води.
“Я ні до чого не доторкнулася. Просто як закам’яніла якась сиділа. Набирала телефон Сергія, не відповідає… А потім пішов виклик, я схопила той телефон, але почула, що лінія була зайнята, з кимось говорить. Слава богу, подумалось мені, – зайнятий, значить, все нормально в нього”.
О 17-й годині, згадує Тамара, на роботу зайшла її сестра та покликала на вулицю. Там був також чоловік Олександр. Вони уже знали новини про загибель Сергія.
Сергій Кемський загинув на Інститутській від кулі “беркута”.
Місце загибелі Сергія Кемського на Інститутській
“Сестра говорить: “Тамаро, а Сергія нема…”. Я кажу: “Як – нема?”. “Сергія нема. Все”. І ви знаєте, оцей камінь, який ще в обід у мене був, розрісся: всередині все закам’яніло в мені, стиснулося. Але ніякої сльозинки, ніякого крику, абсолютно нічого цього не було”.
Тамара Кемська зайшла у свій кабінет, зустрілася поглядом із власницею закладу, в якому працювала. Начальниця теж уже все знала, але нічого не казала.
“Я склала речі, встаю, кажу: “Я йду додому. Сергія мого більше нема. Отут усі колеги до мене кинулися. Вони плачуть, а я ні. У мене сліз нема. Я вже буквально почала планувати, що ми будемо робити з похованням”.
Зранку Тамара з сестрою поїхали на ринок, щоб купити необхідні для похорону речі.
“Люди питають: “А куди, а для чого?” Відповідаємо: “Та ви ж чули, що на Майдані загинув коростенець”. І нас ведуть до якихось дешевих костюмчиків, дешевих сорочок. А я кажу: “Ні, люди, нам найкращий костюм треба! Нам треба весільна сорочка, нам треба біла краватка, красиві туфлі!”.
Могила Сергія Кемського в селі Великий Яблунець. Фото з особистого архіву
Ховати сина вирішили у селі Великий Яблунець Ємільчинського району Житомирської області, де народилися Тамара й Олександр. Прощалися з Сергієм також і в Коростені, на центральній площі.
“Люди зібралися, стояли на колінах, прощалися з ним. Були квіти, хто хотів чи хто міг, говорили про Сергія…Потім пішки довго його несли по центральній вулиці, і хотіли далі і далі, але довелось зупинити цю процесію, адже нам треба було повертатися назад у село”.
На похованні у Великому Яблунці було багато людей: знайомі, родичі, кореспонденти і просто ті, хто хотів вшанувати пам’ять Героя.
“Золота Зірка” і грамота до звання “Герой України” Сергія Кемського. Фото з особистого архіву
Тамара пригадує перший час після втрати:
“Після загибелі сина минув місяць чи півтора. Дзвінок у двері. Відчиняю. Там стоїть чоловік й ось-так з-під футболки дістає кошеня. Я подивилась і кажу: “Ні-ні, він тут жити не буде!”
Але чоловік наполіг залишити. Тамара Гаврилівна каже, що тепер бачить у киці багато символічних зв’язків, які нагадують їй про сина.
“Для нас важлива цифра 5. Сергій народився 15 листопада 1981 року. А в кицюні на голові, починаючи від вушок і так по шиї іде п’ять рисочок. Очі в неї величезні, такі, як у Сергія – глибокі, розумні очі… Вона п’ятимасна: чорний колір, білий, рудий, коричневий і гірчичний. Тому я себе так переконала, що це Сергій до нас повернувся. Ми так і називаємо її – Серьга. Вона весь час біля нас”.
Кицька Серьга. Фото з особистого архіву
Мати розповідає, що має певні звички, які допомагають підтримувати зв’язок із сином протягом десяти років.
Так, у домі Тамари – багато фотографій:
“Хтось каже: не можна, щоб фотографії довгий час зберігались на видноті. А в мене завішано все ними. Я вранці встаю, заходжу на кухню, у мене фотографія Сергія, повертаю голову в інший бік, – теж портрет сина…”
Жінка вшановує пам’ять сина свічкою в церкві. А ще молиться за нього кожного ранку.
“Вранці ще не розплющила очі, а вже в голові одразу: “Серьога, Серьога, Серьога”. Особливо зараз, з початком війни: “Дякую, Господи, за все, матінко Божа, ангели небесні, всі, вся наша Небесна сотня, всі наші хлопчики”.
Вулиця Сергія Кемського в Коростені
Матір Героя розповідає, що за всі ці роки часто писала повідомлення на акаунт Сергія в фейсбук:
“Частіше пишу, що “синочку, люблю, сумую”. А ще пишу про Людочку, сестричку, чи про чоловіка, чи про кицюню, чи про якісь події. Один раз навіть якийсь рецепт скидала – ну, так вийшло, що функція зберегти у мене не висвічувалась. То я і вирішила: “Ой, а я ж можу скинуть Серьожці! І сама собі думаю: “Ну, синку, то я тобі вже навіть рецепти скидаю”. Протягом 10 років різне писалось. Так що у цьому знаходжу спокій. Буває, я закрила двері, сльози течуть, а я в цей час можу писать щось до нього: пишу, пишу, пишу, поговорила ніби так з ним, написала, і все – і я заспокоїлась, виговорилась”.
Тамара Кемська ділиться: “Мені всі говорили і говорять, що я сильна. Я така є, напевно, сильна. Після загибелі особливо не потребувала сторонньої підтримки”. Однак, зауважує, що перші чотири роки після втрати їй допомагало саме спілкування з іншими членами родин Героїв Небесної сотні: спільні поїздки, вшанування пам’яті на їх могилах.
“Ми навчились, що ми самі себе у цьому підтримуємо. Хотілося б частіше бачитися, але перешкоджає війна”.
Сергій Кемський з матір’ю Тамарою. Фото з особистого архіву
Читайте також:
Історія вільної людини. Герой Небесної сотні Ігор Сердюк
Пам’ять про Сергія Кемського живе і в проєкті, ініційованому Національним музеєм Революції Гідності спільно з громадською організацією “Родина Героїв Небесної сотні”.
Так, на його честь заснована Відзнака імені Сергія Кемського – конкурс наукових студентських робіт, покликаний привернути увагу до Революції Гідності як об’єкта досліджень.
І постать Сергія Кемського була обрана не випадково.
Сергій Кемський. Фото з особистого архіву
“Його активний період боротьби припав на студентські роки у Львівському університеті, коли він долучався до масових акцій протесту, що були частиною громадянського спротиву режиму Януковича ще до Революції Гідності. Він мав гуманітарну освіту, був соціологом і політологом, досліджував вплив громад на своє життя та політику, писав про це, бачив у громадянських рухах майбутнє України”, – пояснює Ольга Сало, заступниця генерального директора з розвитку та культурно-просвітницької роботи Національного музею Революції Гідності.
Тож студенти подають роботи на оцінювання журі, а згодом відібрані фіналісти мають змогу презентувати свої напрацювання у Музеї Революції Гідності.
“Відзнака створена, щоб молодь писала наукові роботи, а потім читала й слухала одне одного. Це ж величезна праця! І це все залишиться для майбутнього покоління. Адже чим далі, тим більше забувається, тому ці відзнаки – знахідка! – каже мати Героя Небесної сотні Тамара Кемська і наголошує ще на одній ціннісній ідеї проєкту – допомогти краще зрозуміти мотивацію Сергія до участі у Майдані: – Хотілося, щоб люди знали, що мій син справді працював для України. Він знав, що хотів від участі у Майдані та шукав відповіді у людей, чому вони там”.
“Ми повинні шукати сучасні форми участі, які дозволять не тільки пам’ятати, а й активно включатися у меморіалізацію”.
Ольга Сало коментує:
“Сучасна меморіалізація, особливо в контексті війни, має специфічні завдання. Вона відрізняється від пам’яті про події минулого століття тим, що ми говоримо про ще свіжі, кровоточиві рани. Тож вшановуючи полеглих у поточній війні, ми повинні шукати сучасні й активні форми участі, які дозволять не тільки пам’ятати, а й включатися у процеси, наприклад, через обговорення, участь у заходах чи культурних ініціативах”.
Одним із прикладів такої меморіалізації є якраз організовані Музеєм відзнаки імені Героїв Небесної Сотні.
Вшанування Героїв Небесної сотні відбувається й через інші проєкти, як-от – мистецька резиденція імені Назарія Войтовича, тревел-грант для молодих українських науковців імені Богдана Сольчаника тощо.
Для родичів Героїв, як для Тамари Кемської, такі проєкти стають підтримкою, свого роду “продовженням життя” їхніх дітей.
Ольга Сало наголошує: “Важливо, що кожна подія, кожна жертва знайде своє місце в колективній пам’яті, адже саме завдяки цьому пам’ять залишається актуальною та живою”.
Читайте також:
Стартував перший в Україні конкурс етноблогерів пам’яті героя Небесної сотні Олександра Капіноса
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
