автор: Марина Ткачук
фото з особистого архіву Володимира Кравчука
монтаж відео: Олександр Опалат
“Наш батальйон саме стояв на Сумщині, коли мені подзвонив продюсер і повідомив: командування дало дозвіл, мене відпустять на кілька днів до Києва. Нам потрібно було дозняти останні сцени для фільму Павла Острікова “Ти – космос”, у якому я грав головну роль. І ось нарешті цей дзвінок – я радію, бо через два дні маю виїжджати! – пригадує актор і молодший сержант ЗСУ Володимир Кравчук, посміхаючись. – У цей час ми з моїм командиром ідемо, щоб заправити машину, – несемо каністру з бензином. І тут починається обстріл. Я біжу з цією каністрою (а командир кричить мені: “Кинь її, кинь!”) і думаю: хоч би дожити до цих зйомок! Хоч би не померти так тупо тут, коли я вже маю дозвіл поїхати і дознятися”.
Фільм, який показує “світ без русні у 2065 році”, таки вдалося завершити. Він успішно розпочав своє фестивальне життя (світова прем’єра відбулася 7 вересня в рамках конкурсу міжнародного кінофестивалю в Торонто) та вже виграв кілька нагород. А Володимир Кравчук повернувся служити до війська.
Актор театру та кіно, комік, він став до лав Збройних сил України в перші місяці повномасштабної війни. Молодший сержант Кравчук півтора роки відслужив кулеметником 87-го батальйону 106-ї окремої бригади тероборони. А згодом став військовим журналістом телебачення “Армія ТБ”. Тепер мета Володимира – знайомити своїх глядачів з історіями бійців, що воюють на різних ділянках фронту, показувати, як вправно вони володіють найсучаснішою зброєю і “гасять” ворогів.
Бойовий бекграунд, як каже Володимир, дав йому “досвід вирішення складних екзистенційних питань”. І тому він дивиться на житейські виклики вже геть інакше – не так, як до війни.
Остання наразі його головна роль у кіно – саме військового: Кравчук зіграв у новому художньому фільмі режисера Олексія Тараненка “Життя починається”. “Ми всі тепер пишемо новий розділ історії та новий характер українців”, – каже Володимир в інтерв’ю “Новинарні“.
Відео:
– Як виглядало моє життя перед “великою” війною? Я був актором театру та кіно, працював над новими проєктами. Попереду, влітку 2022-го, чекало продовження фільму “Козаки. Абсолютно брехлива історія”. Ми щойно восени встигли з’їздити в Берлін із виставою “Погані дороги”. Моєму сину на той час було майже два роки. Я дивився із захопленням на життя, на те, що попереду мене чекає. Мені здавалося, що я набираю висоту як професіонал. Цікавий був період життя…
Актор Володимир Кравчук
Актор Володимир Кравчук
Володимир Кравчук на зйомках фільму “Козаки. Абсолютно брехлива історія”
Володимир Кравчук (ліворуч) на зйомках фільму “Козаки. Абсолютно брехлива історія”
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну, яке було потім, довело, “яким усе є ілюзорним”, каже тепер Володимир.
– Виявилося, те, чим я жив до війни, не має практичного застосування під час неї. Можу сказати, я виявився не готовий до цього. У мене не було “плану Б”, зібраного рюкзака. І коли я дивлюся на себе тодішнього, мене вражає, наскільки я був інфантильним і легковажним перед такою загрозою, як повномасштабна війна, яка вже фактично залазила нам у вікна.
Володимир Кравчук у фільмі “Ти – космос”
Володимир Кравчук згадує перші місяці 2022 року, відтворює тодішні думки своїй голові:
– Я намагався прилаштувати себе до якоїсь волонтерської діяльності, але мені здавалося, що я просто набираю воду ситом – я робив так мало! І якби не пішов у військо, то з’їв би себе за дуже короткий час. Мені здається, я би просто зруйнувався як людина. Людина, яка завжди любила українство, хоча, може, й не піднімала це на стяги. Але я захоплювався українською історією, багато читав і бачив, як це траплялося з нами раніше. Я любив український фанк 60-х-80-х років, естраду, українські традиції. Та якби я не долучився до війська, це було б зрадою всього, що я любив, у що вірив. Це означало б, що це все пусте для мене, якщо я не роблю наступний крок, щоб захистити це все. Тому я коли сказав дружині, що піду служити, вона не здивувалася.
Володимира Кравчука взяли в підрозділ Сил територіальної оборони ЗСУ, як і більшість тих, хто не мав військового досвіду.
– Зараз уже й забулося, які тоді черги стояли біля військоматів. Тоді ТЦК мали собі розкіш когось брати, а когось – ні. Добровольці давали хабарі, щоб потрапити швидше на війну, на передній край! Я теж оббивав пороги довго. Спершу мою заяву десь загубили, я їм надзвонював, потім нову написав. І нарешті сказали: “ну, давай уже приходь із речами”.
І я прийшов у чому був: стара форма “дубок”, кросівки – очевидно, не був схожий на сучасного українського воїна. Але мотивація моя була просто шалена!
Мені сказали, що я буду кулеметником. “Ось твій підрозділ, ось твоє ліжко” – і от коли я ліг на нього, усвідомив, що я тут, у війську, і заспокоївся: все, далі моє життя, моя робота безпосередньо допомагатимуть звільненню моєї країни від окупантів, – згадує Кравчук.
Згадуючи свій перший кулемет, Володимир сміється:
– Виглядало це зовсім не сексі, скажімо чесно. Мій перший кулемет – Дегтярьова. Здається, ще 1943 року виробництва. У чорно-білих фільмах про війну такий хіба можна було побачити – ДП, з отаким круглим “бліном” зверху. Ну, не хотілося бути кулеметником на цьому кулеметі. Я його тягав, і він мені зовсім не подобався. А твоя зброя має тобі подобатися!
Кулеметник Володимир Кравчук
Ось на мені зараз, – Володимир вказує на своє худі із зображенням кулемета, – американський Browning M2. Оце дуже класний кулемет! Потім у мене був кулемет, як його зараз називають, “покемон”. І це мені вже більше подобалося. Тим паче, це був якийсь болгарський варіант MG-1M – зброя класна, легка! Туди можна було навішати всяких цікавинок, знищувати якими кацапів легше.
Я добре пригадую свої відчуття, коли я вперше почав стріляти з кулемета! Це неймовірна ейфорія. Мені справді подобалося бути кулеметником!
Спершу бригада Володимира стояла на Сумщині, під кордоном: росіяни – геть поруч, обстрілювали регулярно. Тероборонці тримали удар.
Потім перевели під Куп’янськ.
– Там уже почалися виходи на “нуль”, і звідти люди не завжди поверталися. А ти у хаті “на відтяжці” – живеш там, розкладаєш якісь свої речі… Але якщо ти не повертаєшся, треба комусь зібрати твоє майно, передати рідним. Зорієнтуватися в чужих речах складно. І ми домовилися перед виходом складати свої речі так, щоб їх потім можна було передати рідним. І ось ця практика складання своїх речей у купку – дуже емоційний момент.
Той самий зібраний рюкзак Володимира Кравчука
Ти розумієш, що ось цей рюкзак – це ти і є, і це все, що поїде замість тебе до рідних. Мене “прошибло”, коли я вперше так зібрав свої речі.
Читайте також:
Франківський командир кулеметників у 72-й ОМБр Назарій Кішак: Я знову почув нещодавно: “ми тебе туди не посилали”
З огляду на пройдений бойовий шлях, Володимир переконаний: у війську немає неважливих ділянок служби.
– Якщо хтось думає, що війна — це тільки насипати з кулемета чи штурмувати посадки, то все далеко не так. Це дуже складний механізм, і кожна складова важлива. Я ніколи не мав претензій до тієї ж служби забезпечення, яка привозить продукти, бо це складна робота: від цих хлопців залежить, що саме поїв боєць, чи не поїв взагалі. Чи він їсть десять днів лише сардини, чи в нього, можливо, є якісь інші варіанти. Бо, скажімо, якщо десять днів харчуєшся самими сардинами, ти не сильно вже хочеш воювати, а думаєш за щось інше.
Володимир Кравчук
Це й стосується й інших сфер. Тому, переконаний, нам усім треба прибрати шаблони в думках, що військо — це лише герой зі зброєю. Війна — це не тільки “пострілушки”. Це значною мірою буденна рутина.
Взяти хоча б копання. Я так накопався – на три життя, мені здається, вистачить.
Я мільйон туалетів вирив, крім бліндажів, – і це теж було дуже важливо.
Кулеметником Володимир прослужив півтора року. А потім товариш запросив його у підрозділ, який передував створенню військового телебачення “Армія ТБ”: набирали людей з бойовим і медійним досвідом, щоб почати розповідати про війну по-іншому.
– Щоб ті, хто ставлять питання військовим на передовій, були теж бійцями і мали досвід, – пояснює Кравчук. – І мені здається, це була правильна стратегія – показати справжніх бійців такими, якими вони є. Бо не всі вони – “супергеракли”. Здебільшого це люди вже досить дорослі. Або ж навпаки – дуже молоді. Пригадую 20-річного хлопця, який сказав мамі, що поїхав у Польщу на заробітки, а сам вирушив на “нуль” і там гасить ворогів, штурмує. І під час відпустки він не може поїхати додому, а мусить десь шукати житло в чужому місті – ну, бо він же “в Польщі”! І таких історій багато.
Володимир Кравчук (праворуч) за роботою
Цей досвід військового журналіста дав мені можливість подивитися ширше на армію, побачити різні підрозділи, різні бригади. І це додало оптимізму. Бо коли сидиш у бліндажі з своїми бійцями, ти дуже вузько бачиш картину війни. Ти можеш зміститись на якихось 40 кілометрів вправо чи вліво, і там буде інша інтенсивність боїв, інший рельєф. І навіть “нуль” – він теж різний.
Ще одна мета, яку собі ставить Володимир як військовий кореспондент, – показати в дії зброю, українську та іноземну, якою професійно володіють наші воїни.
– Коли раніше наш боєць міг би щось закинути на адресу зброї НАТО? А зараз уже зовсім інша ситуація. Я ось спілкувався із 55-ю артилерійською бригадою – гармаші стріляють із “трьох сімок”, із “цезарів”. І ось один боєць мені каже: “Приїжджала “Дана” – геть сира!” (ідеться про колісну самохідну артилерійську установка з гарматою калібру 152 мм чеської розробки – “Н”). І це просто якийсь дядько, який до цього був водієм шкільного автобуса! Але два роки на війні дають йому право сказати, що ця закордонна зброя – недосконала, її треба доробляти. Це ж просто “вау”.
Володимир Кравчук
І таких прикладів дуже багато: ти бачиш, як у людей, які прийшли такий нелегкий бойових шлях, з’явилися експертність та самоповага. І це надихає.
Все стислося в часі, прискорилося в рази. І зараз люди, які мобілізуються, дуже швидко навчаються, адаптуються. У них уже зовсім інші стартові умови. Ось мій товариш Олексій Дорічевський, актор театру, інтелектуал, людина, яку я не міг би уявити на війні, – свіжий приклад. Я нещодавно його побачив у Покровську – та він просто “рекс”! “Ми літаємо, скидаємо, знищуємо їх” – він уже вояка, який володіє фахом! Мені для того, щоб набрати такий багаж вмінь, потрібно було значно більше часу.
Українські військові багато займаються самоосвітою, експериментують. І там, на фронті, ти пересвідчуєшся, яка ми креативна нація, – стверджує Кравчук.
Вів молодший сержант Володимир Кравчук на “Армії ТБ” також і проєкт “Бажаю смачного”: на цивільній кухні кіт Олег та зіркові гості у напівжартівливій формі смакували армійськими сухпайками від різних армій світу.
– До речі, український – дуже потужний сухпай, – коментує Володимир, – у ньому багато класних складових, яких немає в інших сухпаях. Наприклад, розділення в окремих пакетах сніданку, обіду та вечері. І тільки в українському я зустрічав саме перші страви: той же борщ.
Єдине, що не зайшло – так це галети. Я не їхній фанат, це по-перше. А по-друге, вони такі хрусткі. Мені здається, що коли ми сиділи на позиції і їли гризли, орки чули, як я хрумкаю цією галетою. Це якась просто демаскуюча страва! – сміється Кравчук.
У роботі Володимира трапляються і дуже зворушливі історії бійців. Однією з таких стала розповідь військового, який забирає полеглих побратимів з поля бою:
– Його брат також загинув на фронті ще на початку війни, тіло знайшли не одразу. Можливо, це послужило поштовхом. Цей хлопець ділився, що він розмовляє з полеглими воїнами, вони сняться йому. Тобто людина живе в дуже важких емоційних переживаннях, це супершалений стрес. Але при цьому він надзвичайно світлий, із почуттям гумору.
Володимир Кравчук
А без жартів на війні – ніяк: Володимир Кравчук колекціонує військові смішні історії. Але одразу попереджає: це чорнючий гумор, який не всім “зайде”.
– До цього гумору наше суспільство поки що не готове. Бо ми, військові, сміємося часто над тим, що цивільним людям може здатися жорстоким. Але я дуже сподіваюсь, що в майбутньому, після війни, вийде якась класна військова чорна комедія. На яку би було б заборонено йти людям з поганим почуттям гумору і низьким IQ. Тому що хочеться справжності. Тому що саме отак жартують на війні.
Часто це ситуативний гумор. Ми якось на позиції на Сумщині розважалися тим, що придумали гру: довкола кота, що спав, ставили по черзі палички, – будували “фігвам” котові. На кому “хата” розвалиться, той і програв. Ми заклали кота цими патичками, і нам було дуже смішно. Ця гра закінчилася від “прильоту”: тоді й розлетілися – кіт в один бік, а ми – в інший. Всі лишился цілі, до речі. Коти там дуже живучі.
Читайте також:
Комедія “Наші котики”: перший фільм-гротеск про АТО зі спаленим Кремлем і здоровим гумором
Володимир Кравчук
Участь у війні – тією чи іншою мірою – змінить кожного з нас, переконаний Володимир. І він це приймає як факт:
– Є спокуса пам’ятати себе мирного і думати: зараз війна закінчиться, я відмотаю назад і стану тим же легким і веселим, яким був. Цього вже точно ніколи не відбудеться. І це дуже тупо – намагатися це зробити. Це все одно, що котити догори отой камінь, який все одно спуститься. Варто не відкидати прожитий досвід. Хай і не дуже приємний.
Ця війна мене зробила принциповішим. Якщо я раніше міг промовчати, то зараз – ні. Але, як мені здається, ця війна і є наслідком того, що ми дуже багато замовчували, дозволяли, толерували. Думали – а давайте не будемо робити зауваження цій людині, яка пісяє посеред вулиці чи включає російську музику, хай собі. І дуже багато було таких “хай”. І за це ми платимо зараз отаку велику ціну.
Сьогодні ми всі є тим пером, що пише новий розділ української історії. І новий характер українців. Ми стаємо експертними і вже заслужили на те, щоб говорити з позиції сили, з позиції сильної, впевненої в собі нації.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
