автор: Марина Ткачук
фото з особистого архіву Володимира Кравчука
монтаж відео: Олександр Опалат
“Наш батальйон саме стояв на Сумщині, коли мені подзвонив продюсер і повідомив: командування дало дозвіл, мене відпустять на кілька днів до Києва. Нам потрібно було дозняти останні сцени для фільму Павла Острікова “Ти – космос”, у якому я грав головну роль. І ось нарешті цей дзвінок – я радію, бо через два дні маю виїжджати! – пригадує актор і молодший сержант ЗСУ Володимир Кравчук, посміхаючись. – У цей час ми з моїм командиром ідемо, щоб заправити машину, – несемо каністру з бензином. І тут починається обстріл. Я біжу з цією каністрою (а командир кричить мені: “Кинь її, кинь!”) і думаю: хоч би дожити до цих зйомок! Хоч би не померти так тупо тут, коли я вже маю дозвіл поїхати і дознятися”.
Фільм, який показує “світ без русні у 2065 році”, таки вдалося завершити. Він успішно розпочав своє фестивальне життя (світова прем’єра відбулася 7 вересня в рамках конкурсу міжнародного кінофестивалю в Торонто) та вже виграв кілька нагород. А Володимир Кравчук повернувся служити до війська.
Актор театру та кіно, комік, він став до лав Збройних сил України в перші місяці повномасштабної війни. Молодший сержант Кравчук півтора роки відслужив кулеметником 87-го батальйону 106-ї окремої бригади тероборони. А згодом став військовим журналістом телебачення “Армія ТБ”. Тепер мета Володимира – знайомити своїх глядачів з історіями бійців, що воюють на різних ділянках фронту, показувати, як вправно вони володіють найсучаснішою зброєю і “гасять” ворогів.
Бойовий бекграунд, як каже Володимир, дав йому “досвід вирішення складних екзистенційних питань”. І тому він дивиться на житейські виклики вже геть інакше – не так, як до війни.
Остання наразі його головна роль у кіно – саме військового: Кравчук зіграв у новому художньому фільмі режисера Олексія Тараненка “Життя починається”. “Ми всі тепер пишемо новий розділ історії та новий характер українців”, – каже Володимир в інтерв’ю “Новинарні“.
Відео:
– Як виглядало моє життя перед “великою” війною? Я був актором театру та кіно, працював над новими проєктами. Попереду, влітку 2022-го, чекало продовження фільму “Козаки. Абсолютно брехлива історія”. Ми щойно восени встигли з’їздити в Берлін із виставою “Погані дороги”. Моєму сину на той час було майже два роки. Я дивився із захопленням на життя, на те, що попереду мене чекає. Мені здавалося, що я набираю висоту як професіонал. Цікавий був період життя…
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну, яке було потім, довело, “яким усе є ілюзорним”, каже тепер Володимир.
– Виявилося, те, чим я жив до війни, не має практичного застосування під час неї. Можу сказати, я виявився не готовий до цього. У мене не було “плану Б”, зібраного рюкзака. І коли я дивлюся на себе тодішнього, мене вражає, наскільки я був інфантильним і легковажним перед такою загрозою, як повномасштабна війна, яка вже фактично залазила нам у вікна.
Володимир Кравчук згадує перші місяці 2022 року, відтворює тодішні думки своїй голові:
– Я намагався прилаштувати себе до якоїсь волонтерської діяльності, але мені здавалося, що я просто набираю воду ситом – я робив так мало! І якби не пішов у військо, то з’їв би себе за дуже короткий час. Мені здається, я би просто зруйнувався як людина. Людина, яка завжди любила українство, хоча, може, й не піднімала це на стяги. Але я захоплювався українською історією, багато читав і бачив, як це траплялося з нами раніше. Я любив український фанк 60-х-80-х років, естраду, українські традиції. Та якби я не долучився до війська, це було б зрадою всього, що я любив, у що вірив. Це означало б, що це все пусте для мене, якщо я не роблю наступний крок, щоб захистити це все. Тому я коли сказав дружині, що піду служити, вона не здивувалася.
Володимира Кравчука взяли в підрозділ Сил територіальної оборони ЗСУ, як і більшість тих, хто не мав військового досвіду.
– Зараз уже й забулося, які тоді черги стояли біля військоматів. Тоді ТЦК мали собі розкіш когось брати, а когось – ні. Добровольці давали хабарі, щоб потрапити швидше на війну, на передній край! Я теж оббивав пороги довго. Спершу мою заяву десь загубили, я їм надзвонював, потім нову написав. І нарешті сказали: “ну, давай уже приходь із речами”.
І я прийшов у чому був: стара форма “дубок”, кросівки – очевидно, не був схожий на сучасного українського воїна. Але мотивація моя була просто шалена!
Мені сказали, що я буду кулеметником. “Ось твій підрозділ, ось твоє ліжко” – і от коли я ліг на нього, усвідомив, що я тут, у війську, і заспокоївся: все, далі моє життя, моя робота безпосередньо допомагатимуть звільненню моєї країни від окупантів, – згадує Кравчук.
Згадуючи свій перший кулемет, Володимир сміється:
– Виглядало це зовсім не сексі, скажімо чесно. Мій перший кулемет – Дегтярьова. Здається, ще 1943 року виробництва. У чорно-білих фільмах про війну такий хіба можна було побачити – ДП, з отаким круглим “бліном” зверху. Ну, не хотілося бути кулеметником на цьому кулеметі. Я його тягав, і він мені зовсім не подобався. А твоя зброя має тобі подобатися!
Ось на мені зараз, – Володимир вказує на своє худі із зображенням кулемета, – американський Browning M2. Оце дуже класний кулемет! Потім у мене був кулемет, як його зараз називають, “покемон”. І це мені вже більше подобалося. Тим паче, це був якийсь болгарський варіант MG-1M – зброя класна, легка! Туди можна було навішати всяких цікавинок, знищувати якими кацапів легше.
Я добре пригадую свої відчуття, коли я вперше почав стріляти з кулемета! Це неймовірна ейфорія. Мені справді подобалося бути кулеметником!
Спершу бригада Володимира стояла на Сумщині, під кордоном: росіяни – геть поруч, обстрілювали регулярно. Тероборонці тримали удар.
Потім перевели під Куп’янськ.
– Там уже почалися виходи на “нуль”, і звідти люди не завжди поверталися. А ти у хаті “на відтяжці” – живеш там, розкладаєш якісь свої речі… Але якщо ти не повертаєшся, треба комусь зібрати твоє майно, передати рідним. Зорієнтуватися в чужих речах складно. І ми домовилися перед виходом складати свої речі так, щоб їх потім можна було передати рідним. І ось ця практика складання своїх речей у купку – дуже емоційний момент.
Ти розумієш, що ось цей рюкзак – це ти і є, і це все, що поїде замість тебе до рідних. Мене “прошибло”, коли я вперше так зібрав свої речі.
Читайте також:
Франківський командир кулеметників у 72-й ОМБр Назарій Кішак: Я знову почув нещодавно: “ми тебе туди не посилали”
З огляду на пройдений бойовий шлях, Володимир переконаний: у війську немає неважливих ділянок служби.
– Якщо хтось думає, що війна — це тільки насипати з кулемета чи штурмувати посадки, то все далеко не так. Це дуже складний механізм, і кожна складова важлива. Я ніколи не мав претензій до тієї ж служби забезпечення, яка привозить продукти, бо це складна робота: від цих хлопців залежить, що саме поїв боєць, чи не поїв взагалі. Чи він їсть десять днів лише сардини, чи в нього, можливо, є якісь інші варіанти. Бо, скажімо, якщо десять днів харчуєшся самими сардинами, ти не сильно вже хочеш воювати, а думаєш за щось інше.
Це й стосується й інших сфер. Тому, переконаний, нам усім треба прибрати шаблони в думках, що військо — це лише герой зі зброєю. Війна — це не тільки “пострілушки”. Це значною мірою буденна рутина.
Взяти хоча б копання. Я так накопався – на три життя, мені здається, вистачить.
Я мільйон туалетів вирив, крім бліндажів, – і це теж було дуже важливо.
Кулеметником Володимир прослужив півтора року. А потім товариш запросив його у підрозділ, який передував створенню військового телебачення “Армія ТБ”: набирали людей з бойовим і медійним досвідом, щоб почати розповідати про війну по-іншому.
– Щоб ті, хто ставлять питання військовим на передовій, були теж бійцями і мали досвід, – пояснює Кравчук. – І мені здається, це була правильна стратегія – показати справжніх бійців такими, якими вони є. Бо не всі вони – “супергеракли”. Здебільшого це люди вже досить дорослі. Або ж навпаки – дуже молоді. Пригадую 20-річного хлопця, який сказав мамі, що поїхав у Польщу на заробітки, а сам вирушив на “нуль” і там гасить ворогів, штурмує. І під час відпустки він не може поїхати додому, а мусить десь шукати житло в чужому місті – ну, бо він же “в Польщі”! І таких історій багато.
Цей досвід військового журналіста дав мені можливість подивитися ширше на армію, побачити різні підрозділи, різні бригади. І це додало оптимізму. Бо коли сидиш у бліндажі з своїми бійцями, ти дуже вузько бачиш картину війни. Ти можеш зміститись на якихось 40 кілометрів вправо чи вліво, і там буде інша інтенсивність боїв, інший рельєф. І навіть “нуль” – він теж різний.
Ще одна мета, яку собі ставить Володимир як військовий кореспондент, – показати в дії зброю, українську та іноземну, якою професійно володіють наші воїни.
– Коли раніше наш боєць міг би щось закинути на адресу зброї НАТО? А зараз уже зовсім інша ситуація. Я ось спілкувався із 55-ю артилерійською бригадою – гармаші стріляють із “трьох сімок”, із “цезарів”. І ось один боєць мені каже: “Приїжджала “Дана” – геть сира!” (ідеться про колісну самохідну артилерійську установка з гарматою калібру 152 мм чеської розробки – “Н”). І це просто якийсь дядько, який до цього був водієм шкільного автобуса! Але два роки на війні дають йому право сказати, що ця закордонна зброя – недосконала, її треба доробляти. Це ж просто “вау”.
І таких прикладів дуже багато: ти бачиш, як у людей, які прийшли такий нелегкий бойових шлях, з’явилися експертність та самоповага. І це надихає.
Все стислося в часі, прискорилося в рази. І зараз люди, які мобілізуються, дуже швидко навчаються, адаптуються. У них уже зовсім інші стартові умови. Ось мій товариш Олексій Дорічевський, актор театру, інтелектуал, людина, яку я не міг би уявити на війні, – свіжий приклад. Я нещодавно його побачив у Покровську – та він просто “рекс”! “Ми літаємо, скидаємо, знищуємо їх” – він уже вояка, який володіє фахом! Мені для того, щоб набрати такий багаж вмінь, потрібно було значно більше часу.
Українські військові багато займаються самоосвітою, експериментують. І там, на фронті, ти пересвідчуєшся, яка ми креативна нація, – стверджує Кравчук.
Вів молодший сержант Володимир Кравчук на “Армії ТБ” також і проєкт “Бажаю смачного”: на цивільній кухні кіт Олег та зіркові гості у напівжартівливій формі смакували армійськими сухпайками від різних армій світу.
– До речі, український – дуже потужний сухпай, – коментує Володимир, – у ньому багато класних складових, яких немає в інших сухпаях. Наприклад, розділення в окремих пакетах сніданку, обіду та вечері. І тільки в українському я зустрічав саме перші страви: той же борщ.
Єдине, що не зайшло – так це галети. Я не їхній фанат, це по-перше. А по-друге, вони такі хрусткі. Мені здається, що коли ми сиділи на позиції і їли гризли, орки чули, як я хрумкаю цією галетою. Це якась просто демаскуюча страва! – сміється Кравчук.
У роботі Володимира трапляються і дуже зворушливі історії бійців. Однією з таких стала розповідь військового, який забирає полеглих побратимів з поля бою:
– Його брат також загинув на фронті ще на початку війни, тіло знайшли не одразу. Можливо, це послужило поштовхом. Цей хлопець ділився, що він розмовляє з полеглими воїнами, вони сняться йому. Тобто людина живе в дуже важких емоційних переживаннях, це супершалений стрес. Але при цьому він надзвичайно світлий, із почуттям гумору.
А без жартів на війні – ніяк: Володимир Кравчук колекціонує військові смішні історії. Але одразу попереджає: це чорнючий гумор, який не всім “зайде”.
– До цього гумору наше суспільство поки що не готове. Бо ми, військові, сміємося часто над тим, що цивільним людям може здатися жорстоким. Але я дуже сподіваюсь, що в майбутньому, після війни, вийде якась класна військова чорна комедія. На яку би було б заборонено йти людям з поганим почуттям гумору і низьким IQ. Тому що хочеться справжності. Тому що саме отак жартують на війні.
Часто це ситуативний гумор. Ми якось на позиції на Сумщині розважалися тим, що придумали гру: довкола кота, що спав, ставили по черзі палички, – будували “фігвам” котові. На кому “хата” розвалиться, той і програв. Ми заклали кота цими патичками, і нам було дуже смішно. Ця гра закінчилася від “прильоту”: тоді й розлетілися – кіт в один бік, а ми – в інший. Всі лишился цілі, до речі. Коти там дуже живучі.
Читайте також:
Комедія “Наші котики”: перший фільм-гротеск про АТО зі спаленим Кремлем і здоровим гумором
Участь у війні – тією чи іншою мірою – змінить кожного з нас, переконаний Володимир. І він це приймає як факт:
– Є спокуса пам’ятати себе мирного і думати: зараз війна закінчиться, я відмотаю назад і стану тим же легким і веселим, яким був. Цього вже точно ніколи не відбудеться. І це дуже тупо – намагатися це зробити. Це все одно, що котити догори отой камінь, який все одно спуститься. Варто не відкидати прожитий досвід. Хай і не дуже приємний.
Ця війна мене зробила принциповішим. Якщо я раніше міг промовчати, то зараз – ні. Але, як мені здається, ця війна і є наслідком того, що ми дуже багато замовчували, дозволяли, толерували. Думали – а давайте не будемо робити зауваження цій людині, яка пісяє посеред вулиці чи включає російську музику, хай собі. І дуже багато було таких “хай”. І за це ми платимо зараз отаку велику ціну.
Сьогодні ми всі є тим пером, що пише новий розділ української історії. І новий характер українців. Ми стаємо експертними і вже заслужили на те, щоб говорити з позиції сили, з позиції сильної, впевненої в собі нації.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!