автор: Олена Максименко
з Харківської області
фото автора
Ляльки минулої доби, старовинні пістолі, Людина-павук, конструктори, саквояжі, програвач, репліка середньовічного лицарського шолому, фрагменти трипільської кераміки, мушлі і закам’янілості Юрського періоду, лук та безліч інших скарбів… І все це — у двох кімнатах Музею дитинства в прифронтовому Харкові. Тут такий собі острівець “поза війною”, де діти можуть спілкуватися, бавитись та давати волю фантазії. А також пізнавати нове. Адже, на відміну від традиційних музеїв, торкатися тутешніх експонатів не лише можна, а й варто.
Керівник і засновник Музею Валерій Лейко проводить заняття з дітьми. Сьогодні — тут, у Музеї. А загалом він також зустрічається з ними в метро, де спеціально обладнаний простір для навчання — про таке заняття “Новинарня” вже писала раніше. Бувають і виїзди “в поле” — на археологічні розкопки, дивитися в телескоп тощо.
Зараз перед ними на столі ретельно заклеєна коробка. Півтора десятки дітей різного віку як зграйка горобців скупчились навколо неї…
“Ми з вами будемо відкривати цей ящик!” — урочисто анонсує учитель.
“Можна мені?!” — кілька нетерплячих голосів. Хвилина метушні — і у зовнішній світ витягають фрагменти трипільського глечика. На жаль, глечик не доїхав цілим, розколовся. “Доведеться клеїти”, — зазначає господар Музею. Діти крутять в руках уламки старовини.
“У всякому разі ви будете знати, що таке Трипілля, якому 7 тисяч років!” — ця фраза вдається Валерію не з першого разу, адже доводиться долати збуджене “Ура-а” і “Можна?!”
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Через війну приміщення Музею довелося закрити, і зараз експонати знайшли прихисток у приміщенні освітнього центру Honey Academy. Поки Лейко їх перевозив, неподалік “прилетіло” — побило вікна, винесло шибки. Лагодили своїми силами — буденні для цих країв процеси. У новій оселі значно менше простору для музейних цікавинок.
“Бачите, оце все там в мішках — показує Валерій на експонати. — Нікуди розкласти, тут не так багато місця, як у тому музеї. Ну, але зайве перевантаження нам теж не потрібне.
Діти бачать — “Люди в чорному”, Гаррі Поттер, “Абба”. Хлопець питає: “А у вас є “Пінк флойд”?” Шостий клас — і “Пінк флойд”, уявляєте?! І вони все це сприймають. Їм цікаві і ковбої — це моє дитинство — і пірати, і скіфи…”
Однак за піратами, скіфами та іншими історичними чи кіношними персонажами тут не ховаються від війни. От Валерій показує дітям полотно, на якому лаконічними мазками зображений танк із синьо-жовтим знаменом. Розповідає:
“У мене є знайомий, який дуже любить малювати. Він малював з дитинства. Зараз він нас захищає. Це його картина, яку він зробив у 2022 році. Але він такі картини малював ще у 2015 році, коли теж воював. І дивіться, як він це робить: наносить чорну фарбу і таким спеціальним…”
“А я знаю, це шпатель!..” — вигукує хлопчик.
“Шпатель, так, — продовжує викладач. — Воно ніби неоковирне, але щось у цьому є. І ви теж можете навчитися малювати, займатися спортом, стріляти з лука — все, що завгодно…”
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Художник, про якого йдеться, — Володимир Туровський. Він народився в Красноярську, а в 12 років переїхав у Харків. І, за словами Валерія, передбачив війну із її жахливими наслідками ще в 2013 році. Тоді це здавалося маячнею.
“Я люблю людей, які можуть дітям показати щось цікаве, — каже Лейко. — Малювати за допомогою шпателя, взяти сірники і зробити церкву й таке інше”.
Згадують на занятті і про іншого харківського митця, Гамлета, і про оскароносні “20 днів в Маріуполі” — одна з учениць знає режисера.
Лейко ділиться спостереженнями: каже, якщо серед дорослих дуже багато людей зараз почало цікавитися історією, то діти після тривалого періоду навчання онлайн найбільше скучили за “обнімашками” і живим спілкуванням.
Він клацає затвором репліки старовинного пістолета. Річ важка, і “клац” виходить соковитий. Музейник переконаний — це відчуття не описати, його можна лише відчути, взявши пістолет до рук. І в цьому мінуси “дистанційки”.
Під час заняття лектор майстерно стрибає з теми на тему, діти зачаровано слухають. Їм справді “заходить” усе.
“Хто з вас знає цю людину?” — питає Валерій, показуючи фото.
“Арнольд Шварценегер!” — кричить хор.
Валерій Лейко розповідає дітям про Арнольда Шварценеггера
“А ви знаєте, що коли він був ще малим, років 14, то зустрівся з одним нашим спортсменом, який йому сказав: “Слухай, ти класно виглядаєш, займайся спортом і все буде добре!” — веде лектор. — І коли він став вже відомим, то розшукав цю людину і сказав йому: дуже дякую, що ви мене надихнули! (Ідеться про радянського важкоатлета Юрія Власова, який був уродженцем Макіївки на Донеччині і, за словами самого Шварценеггера, справді надихнув його займатися “залізом” — “Н”) От ми — батьки, викладачі, я тут у Музеї дитинства, — ми дуже хочемо вас надихати!”
Від Шварцнегера від переходить до “Трьох мушкетерів” — публіка знає і цю історію, і свого часу марила спарингами на шпагах. А далі до Гаррі Поттера. Діти одразу зізнаються про мрії потрапити в Грифіндор та оволодіти магією. Бажано, забороненим заклинанням “Авада Кедавра” — яким можна миттєво вбити навіть найстрашнішого ворога…
Валерій одразу загорається: “У когось є монета? Зараз я навчу вас показувати такий фокус, що всі думатимуть, ніби ви чаклуєте, як Гаррі Поттер! Дивіться уважно: ставимо сюди, закриваємо…”
“Пане Валерій, магія за межами Гоґвортсу заборонена…” — каже хтось із батьків, що спостерігають за процесом осторонь.
Монета зникає, а потім “з’являється” в когось із дітей. Маг розкриває секрети.
Читайте також:
Більше ніж музей. Як волонтер Дід у Павлограді збирає речі й історії про війну
По тому він показує каміння з відбитками рослин, яким 300 мільйонів років. Діти намагаються перекричати один одного, аби першими взяти до рук артефакт.
“Тримай. Тільки дуже обережно”, — каже Лейко до одного з наймолодших, але найбільш голосних малюків.
І розповідає про дівчинку, яка 1817 року у Великій Британії збирала такі скам’янілості й мушлі, і продавала їх. Однак в певний момент опинилася в скруті.
“Продавала дешево!” — критично зауважує хтось зі слухачів.
Валерій розповідає далі: як дізнавшись про фінансові проблеми її родини, чоловік, який щороку купував ці скам’янілості, виставив усе придбане за попередні роки на аукціон, виторгував велику суму і все віддав дівчинці.
“Ми ж не просто палеонтологію показуємо, а вчимо, що наука — це ще й відносини між людьми”, — усміхається музейник.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Валерій переконаний, що хороше дитинство формує правильні мрії. А втілювати мрії не пізно ніколи:
“Я знаю одного чоловіка, який був поліцейським. А коли вийшов на пенсію, зрозумів, що хоче бути ресторатором і займатися музеями. І він зробив ресторан, а при ньому — музей!”.
Ці та інші історії надихають дітей. Майже всі учні Валерія почали щось колекціонувати — марки, монети, книжки, банкноти; або ж творити. Алісі 7, вона ходить на заняття другий рік. Понад усе їй подобаються монети та “різні історичні речі”. Разом із мамою робить монетницю та мріє бути палеонтологом.
Дві Поліни ходять сюди понад рік. Обидві малюють і танцюють. Одна з дівчат принесла свою колекцію монет й охоче демонструє. Інша на прохання викладача розповідає історію появи однієї зі своїх картин:
“Я дивилася в телескоп і побачила там Сатурн!”
Микита ж обожнює трипільську культуру і старовинну зброю. Має 4 повних книжки з марками та монетами. І мріє бути спортсменом або лікарем. А ще — поїхати в Київ і потрапити в гробницю богатиря Іллі Муромця.
“Ну, це я ще до війни хотів”, — сумно зазначає хлопець.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
“Ціна усмішки. Хроніки музею дитинства” — це книжка, яку Валерій Лейко видав своїм коштом про дітей та гостей Музею. На сторінках — яскраві світлини й історії. Ось поет і письменник Сергій Жадан. А ось — італійський клоун Марко Родарі, який присвятив своє життя тому, що їздить по гарячих точках різних воєн і робить фантастичні перформанси для дітей, часто в підвалах під обстрілами.
Зараз за підтримки благодійника зі США “Ціну усмішки” перекладають англійською.
Автор пояснює: “Це книжка про дітей України, особливо про дітей Харківщини. В ній зібрані історії, які пов’язані з моєю роботою, тобто це діти, які приходили до мене в музей, до яких я приходив у метро, з якими працював у дворах.
Оцій дитині я показував правопис “Рутенію”, і в 6 років цей хлопчик Богдан, який сам із Бахмута, сидів і малював! Та ви й самі бачили, як діти реагують. Любов і цікава інформація — ось що головне в роботі “Музею дитинства”.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Валерій гортає сторінки, і коментує окремі фото — оце Великдень 22 року, за годину після вибуху. Оце художник Олег Лазаренко і його картини апостолів. Окрема історія в книжці про маму Міші, одного з учнів:
“Її родичі живуть у Росії. І вони за Путіна. Колись вони дарували їм золоті прикраси, а тепер ця жінка все золото продала і віддала мені ці гроші. Каже: купіть щось дітям, а я від цих людей нічого не хочу.
Читайте також:
“Здєсь в туалет нє ходіть, воняєт”: як відновлюють єдину вцілілу в Ізюмі школу, де пів року жили військові РФ
За кращих часів діти приходили в Музей на екскурсії цілими класами. Після повномасштабного вторгнення РФ стало складно не лише з відвідувачами, а й з прибутками. Заняття в Музеї безкоштовні, лише заняття в метро оплачує фонд UNICEF. Є окремі платні заходи, але на попередню таку платну лекцію прийшла… всього одна дівчинка.
“На 50 гривень ви багато проживете? — сумно сміється викладач. — Є батьки, які мене знають, іноді хтось донатить. У 2022-му році чоловік попросив номер картки — і перекинув мені з Австрії 10 тисяч гривень, отак от легко! Я нічого не просив. Він просто бачив мої дописи і перекинув, щоб підтримати!”
На відміну від книжок, писати заявки на гранти Валерій не вміє. Тож надія лише на добрих людей і щасливі випадки.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Постійний “склад” слухачів — 25-30 осіб. Серед учнів є чимало вимушених переселенців. Здебільшого з Бахмута, Куп’янська, Ізюма. В останній після деокупації Лейко їздив і сам — з лекціями:
“Там теж життя продовжується! Я їздив і в Мерефу, і в Бабаї, і в Покотилівку (населені пункти в Харківській області — “Н”). Вони думають, що вони нас злякали. Ну от сьогодні бахнуло, і що? Ми все одно зібралися”.
Своїм підопічним Лейко постійно дарує то монетки, то книги, то інші артефакти. Діти в свою чергу також роблять йому подарунки — частіше за все малюнки або картини. Бувають і більш оригінальні артефакти. Наприклад, хлопчик Діма, якому свого часу Валерій дарував монети в колекцію, віддячив коробкою глазурованих пряників, на поверхні яких зображені монети різного номіналу. А на найбільшій — портрет учителя.
“Як він мене намалював, я не знаю! — сміється той. — Діти у нас суперові, я вам чесно скажу!”
Деякі діти повертаються сюди, вже ставши дорослими, приїжджають побачитися навіть із-за кордону чи з інших міст. Деякі приводять уже своїх дітей.
“Я коли це бачу, то задумуюся: невже це я вже такий старий?!” — знову сміється Валерій.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
…Наостанок — групове фото в шоломах, з луками та пістолями. У цьому харківському просторі дитинства, попри воєнне лихоліття, бодай на якісь півтори години оживають найкращі дитячі мрії. Шкода лише, що чарівне заклинання проти нечисті, яка щоденно бомбить Харків і прагне позбавити його маленьких жителів дитинства, поки що також залишається лише мрією.
Читайте також:
Діти підвалів і метро. Як незвичайний навчальний проєкт допомагає дітлахам деокупованої Харківщини
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
