Діти підвалів і метро. Як незвичайний навчальний проєкт допомагає дітлахам деокупованої Харківщини

 

автор: Олена Максименко
з Харківської області
фото автора / “Новинарня

“Діти війни” – тепер це словосполучення набуло нового значення. За офіційними даними, станом на 30 грудня внаслідок повномасштабної війни в Україні загинуло 450 дітей, а зазнало поранень – 872. За листопадовими підрахунками, 110 дітей отримали статус таких, що втратили батьків внаслідок війни. Батьки ще понад сотні дітей вважаються зниклими безвісти. Понад 13,8 тисяч дітей примусово вивезені в Росію. Зникло 356 дітей.

Смерті, поранення, сирітство, депортація – далеко не повний “букет” випробувань, що випали на долю дітям війни 2022-го. Психологи стикаються з тим, що не знають, як працювати з дітьми, котрі внаслідок війни втратили кінцівки – бо такого досвіду не було в сучасній психології. Травми, не видимі оку, також будуть даватися взнаки ще довго. Війна забирає в дітей елементарне – можливість навчатися, адже діти часто подовгу не мають світла, тепла й інтернет-зв’язку, тож навіть онлайн-уроки для них недоступні.

Новинарня” на Харківщині побувала на кількох заняттях, де дітям прифронтових і звільнених міст допомагають із навчанням та креативним дозвіллям у важких воєнних умовах.

У метро, слідами динозаврів

“Злі і веселі діти харківських підвалів, діти, що живуть у глибинах метрополітену”, – так співає Сергій Жадан.

У квітні ми вже були на уроці “Цікава історія” на станції метро, що перетворилася на житловий квартал. Коли Харківщину звільнили й обстріли порідшали, “діти підземелля” разом із батьками повернулися на поверхню, школа в метро припинилася. Тепер же метрополітен знову слугує не лише укриттям, а й “пунктом незламності”, де є обігрів, електрика і інтернет. Заняття під землею відновилися. Цьогорічна головна ялинка Харкова також “ховається” на одній зі станцій метрополітену.

Валерій Лейко під час заняття в метро Харкова

Валерій Лейко, керівник Музею дитинства, знову приходить на заняття. Діти познайомилися з ним тут ще навесні й бігли вітатися-обійматися через всю платформу.

Як і тоді, Лейко він приносить торбу всіляких цікавинок. Слухають усі – і батьки, й малеча, і підлітки. Оскільки тема заняття стосується епохи динозаврів, першим із торби з’являється відповідний звір на батарейках.

Особливий гість – Михайло, старший хлопець, один із найперших учнів Валерія. Михайло приїхав до рідного Харкова з Британії, де зараз живе й навчається, і прийшов побачити улюбленого вчителя.

“От просте питання: хто з вас коли-небудь був у нас у Музеї природи? Там стоїть мамонт, звичайний мамонт. Питання: якщо ми будемо копати землю в Харкові, ми знайдемо щось таке? Знайдемо!.. Всі чули про Ізюм! Там є гора Кременець, і там от на горі отака от штука є. Це все складається з пісковику”, – вчитель показує камінь-пісковик, у якому вкарбовані мушлі. Ставить запитання: якщо Кременець – гора, то звідки там взятися мушлям? Причини – складні геологічні процеси, внаслідок якого морське дно стає гірською системою”.

Педегог дістає відшліфовану спіраль – амоніт, панцир молюска з ери мезозою. Валерій розповідає, що в Англії, звідки приїхав Михайло, школярі збирають такі артефакти просто на березі, і пускає по руках раритет.

Валерій Лейко під час заняття в метро Харкова

На своїх заняттях Лейко в такій доступній формі розповідає про біологію, історію, археологію, фінансову грамотність, відносну цінність речей та багато іншого. Після цих уроків діти “підсідають” на потяг до нових знань.
“У них горять очі, вони реально чекають на кожен наступний урок!” – говорить мати 8-річної учениці, яка раніше була байдужою до шкільного навчання.

Наступний артефакт – чорний, плаский, трикутної форми – виявляється зубом мегалодона, вимерлої акули. Із ним по черзі фотографуються і діти, й дорослі. Ще один інтреактив від Лейка – брила сланцю з шахти на Луганщині, на якій можна доторкнутися до відбитків рослин віком у сотні мільйонів років і відбити собі шматок на пам’ять.

“У мене широка тематика занять, приблизно 17 тем – космос, спорт, творчість, нумізматика, палеонтологія, історія Харкова, історія України, всесвітня історія, географія… – розповідає Валерій Лейко. – І під кожну тему в мене є цікавинки з Музею дитинства. Коли ти тримаєш річ, ти більше це розумієш, більше запам’ятовуєш”.

Таке викладання Лейко започаткував ще 15 років тому й відтоді виростив не одне покоління учнів, і вони до нього повертаються, вже в дорослому віці.

Під час заняття з дітьми в метро Харкова

З початком повномасштабної війни Валерій почав спускатися у харківській сховища й пропонувати свої заняття там. “А потім я прийшов на метро “Проспект Гагаріна” і зустрів дівчину з ЮНІСЕФ. Вона мене запросила на цей проєкт”, – пояснює Лейко.

Проєкт “Спільно. Точки зустрічі” втілює ГО “Фонд “Професійний розвиток Харкова” за підтримки Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ). Окрім шкільних предметів, котрі також подаються незвично і інтерактивно, на цих заняттях обов’язково має бути багато простору для креативу. Діти розписують стіни в метро разом із професійними художниками; дивляться вистави; майструють ляльки-мотанки та новорічні прикраси; проводять літературні, кінематрографічні, ігрові вечори. Організатори роблять усе, аби життя для дітей тривало – у найповнішому сенсі.

Валерій Лейко під час заняття в метро Харкова

Читайте також:
“Весна восени”. Розповідь журналістки, яка вижила в окупованому Ізюмі й дочекалася визволителів

“Гаррі Поттер” і “Мафія” як антидот від війни

Креативні навчання й активності для дітей розгортають й у звільнених містах Харківської області – Балаклія, Ізюм, Красноград, Первомайськ, Валки тощо.

У Балаклії прихистком для дітей став будинок культури. Тут завчасно прикрасили ялинку та зробили ремонт, щоб облаштувати “пункт незламності”.

У кімнаті, де відбувається заняття, чути різдвяні пісні, тут тепло, частують чаєм і печивом. Діти зосереджено майструють ялинкові іграшки з волоських горіхів – фарбують, вкривають блискітками, склеюють половинки, чіпляють стрічку і намистинки. В хід іде все, навіть лак для нігтів.

Під час заняття з дітьми за проєктом “Точки зустрічі” в Балаклії

З умовно шкільних занять найменшою популярністю користується математика, зізнається коорднаторка проєкту в Балаклії Вероніка Євдокимова, а більшою – українська мова та англійський speaking club. Сьогодні ж після ялинкових прикрас – майстер-клас із торцювання та поезії для всіх охочих.

“Тема літературного гуртка – “Леся Українка”, – розповідає 15-річна Софія, котра прийшла сюди допомагати працювати з дітлахами як волонтерка. – В мене все приготовано – презентація, відосик, вікторина, вірші Лесі Українки. В нас уже було ораторське мистецтво, літературні вечори з нашим викладачем. Хотіли ставити виставу про Ліну Костенко й Лесю Українку – разом про минуле й сьогодні. Вчили текст, рухи, як усе виставляти. Хотіли до Харкова поїхати. Війна забрала таку можливість. Але Балаклія – це Україна. Все буде, війна закінчиться, ми все поставимо… Все буде добре!” – переконана дівчина. Вона мріє стати педагогом, і це одна з причин, чому вона охоче займається з дітьми.

Балаклія була звільнена 8 вересня, Софія прийшла допомагати в листопаді. “Почали тут організовувати все. Ігри для дітей, матеріали, ножиці, клей, папір. Почали все розплановувати… В п’ятницю й суботу кіновечори, в неділю – вечір гри в “Мафію”. Ми навіть одягалися в стилі 20-х років, коли грали в “Мафію” Дуже весело!” – тішиться підлітка.

Софія

“Вони в такому захваті від цього! Перевтілюються в різні ролі, грають, знайомляться, це їм дуже подобається, – розповідає Вероніка Євдокимова про заняття з балаклійськими дітлахами. – А так – у нас планується і медіаграмонтість, і фінансова грамотність, тренінг із психологами, і самі підлітки за це запитують”.

Читайте також:
Вереснева офензива: як відбувалося звільнення Харківщини. ВІДЕО

Діти Балаклії під час окупації та після неї

Багато дітей із Балаклії – можливо, більшість – під час російської окупації виїжджали з міста. Софія, єдина дитина в сім’ї – одна з небагатьох, хто лишався.

Говорячи про досвід життя в окупації, дівчина робить більші паузи, ретельно добираючи кожне слово: “Страшно… Нікуди з дому не виходила. Тому що боялися, що мене можуть забрати і скривдити. Занять у школі не було. Я нічого не знала, в нас інтернету не було, а якщо був, то важко знайти, на площі ловили…”

Чим займалася вдома? Мозаїкою, вишивкою бісером, плетінням, читанням при свічках або ліхтариках. Однак книжок, які вона прочитала в той період, дівчинка не може пригадати: не дуже запам’ятовувалося в тому стані, а читала більше для того, щоб відволіктися.

Софія

“Для мене все це було страшно, незрозуміло, – згадує Софія. – Коли літали літаки, наша родина бігала в підвал… Могли спускатися туди 3-4 рази за ніч. Погано спали. Десь два місяці ми в підвалі ховалися. Сиділи там, поки все не припиниться. Вставали о 6-й ранку, щоб швиденько приготувати їсти, і знову…”

Одного разу дівчина таки наважилася пройти повз російський блокпост, щоб потрапити на день народження до близької подруги у передмістя. Зараз ця подруга часто приходить до будинку культури і допомагає Софії працювати з дітьми.

Її інтересу до педагогіки посприяли дядько з тіткою, обоє викладачі. Дядько мобілізувався до війська, був поранений. А тітка померла під час окупації – хворіла на онкологію й не могла дістати необхідні ліки.

На ґрунті стресу Софійка також хворіла: “У мене були проблеми зі шлунком через нерви. Я десь місяць чи й більше сиділа на строгій дієті. Я пила таблетки, схудла. Але зараз все добре”.

Більшість її друзів виїхали за кордон. Тепер Софія шукає нових товаришів. І знаходить.

Балаклія після обстрілів

“….Коли прийшли наші, в місті інтернет довго відновлювали. Місяць я не вчилася, в мене були борги по школі. Але я їх здала всі. Зараз навчаюся, пишу олімпіади, конкурси з української мови. Вже в районному конкурсі перемогла, можуть на обласну [олімпіаду] відправити! Це для мене неочікувано, тому що раніше я не так сильно на цих олімпіадах виступала”, – розповідає школярка.

Шкільне навчання онлайн у Софії відбувається в другу зміну. Іноді вона заходить на урок через зум просто з будинку культури.

Подруга, з котрою вони разом пережили окупацію, навчається в коледжі на першій зміні. Попри різні зміни і навчальні заклади, мрія у подруг спільна: “Я хочу піти на вихователя логопедичних груп. Треба закінчити 11 класів, потім іти до нашого коледжу, балаклійського, а потім у Харків. Разом із подругою вчимося на цю спеціальність, тому що любимо дітей”.

Навіть зараз, коли місто вільне, страх не минає, зізнається Софія.

“Іноді чую вибухи або бачу літаки. Ну, я розумію, що це розмінування, що це вже наші літаки й вертольоти. Але все ж мені страшно”, – зізнається дівчина.

Під час заняття з дітьми за проєктом “Точки зустрічі” в Балаклії

Проєкт “Точки зустрічі” – одна з віддушин для “дітей війни”. Тут чекають дітей та молодь віком від 2,5 до 24 років. За спостереженням Софії, найохочіше ходять дітлахи від 6 до 12.

У Балаклійській громаді, тобто в місті разом із навколишніми селами, зараз близько 900 дітей. За спостереженням координаторки Вероніки Євдокимової, діти, які лишалися в окупації, поводяться інакше.

“У нас є діти, яких нічого не спиняє, вони активні – це здебільшого ті, що виїжджали. А ті, що залишалися… Наприклад, у нас був спортивний розважальний захід, гучна музика. Із півсотні дітей четверо сказали: «А можна, я піду?» І ми їм запропонували альтернативу – малювали в спокійнішій атмосфері. Ми над цим працюємо, щоб їм було комфортніше”.

Женя

Із тих, що “не люблять, коли гучно” – дівчинка Женя. Вона зосереджено майструє і встигає зробити аж дві іграшки – для себе і мами. Останню вішає мамі на шию, коли та приходить забирати доньку. Майстриня Марина Валентинівна хвалить її: “Вона всюди встигає – і на українську, і на математику, а потім її о першій забирають на онлайн-навчання”.

8-річна Поліна більш рухлива. Вона швидко закінчує свою прикрасу, танцює і кидає м’ячики. Вона виїжджала з міста на час окупації. Каже, що повернулася з радістю. Показує свій горішок на ялинку та інші творіння, зроблені на попередніх заняттях. “Ми ще граємося в ігри тут, багато чого робимо! Мене бабуся приводить!” – тішиться Полінка.

Поліна

За словами координаторки Вероніки, зараз тема війни вже майже не звучить у розмовах дітей. Хіба розповідають, хто куди виїжджав.

Однак завжди просять співати “Червону калину”.

“Ми запитували, як би ви хотіли кіновечір перед Новим роком? Що підлітки, що діти, що дорослі – “Гаррі Поттер”! І ми вирішили, що в нас червоною ниточкою пройде “Гаррі Поттер”. Будемо палички чарівні виготовляти, писати листи зникаючим чорнилом – покажемо секретики”, – анонсує Євдокимова.

За перші три тижні на таких заняттях побувало близько 200 відвідувачів. І до, і після шкільних онлайн-уроків.

Віра Вероніки

До окупації Вероніка Євдокимова працювала в будинку культури Балаклії методисткою. На деякий час виїжджала з України – вивозила до Литви бабусю, коли тій “прилетіло” в хату. Повернулася. Під окупацією прожила два місяці.

Вероніка Євдокимова

Із Балаклії сім’я Вероніки виїхала після того, як до них завітали непрохані гості. Допитували чоловіка, роздягали, шукали татуювання, мозолі від спускового гачка. Здавалося б, минулося. Але ввечері повернулися знову. Це були буряти, між собою розмовляли своєю мовою. Почали перевіряти телефони, дивитися історію переглядів…

Гнів викликали коментарі до світлини у родинному чаті. “Там була фотографія котиків із собачками, і ми сміялися, що коти під диваном зайняли багато позицій – “ну, як окупанти!” – згадує Вероніка. І буряти за це слово вчепилися. Чоловіка вивели з будинку. Ніч. Темінь непроглядна. Ми в домі і не розуміємо, що там відбувається, чуємо тільки автоматну чергу, – жінка довго мовчить, потім продовжує: На цьому моменті я не знаю, скільки пройшло часу. В мене відключилася свідомість… Я тільки почула, як завила його матір, вона впала на коліна, і я теж… Я не розуміла, що відбувається. Я тільки повторювала про себе, що я не вірю… Так було, доки чоловіка не завели в дім у крові – лише декілька разів били автоматом, коли запитували: «Што ви думаєтє, ето всьо шуткі вам?!..» Чоловік із ними не входив у контакт, розумів, що в того бурята в самого нервовий зрив…”

Після цього жінка не витримала, і на деякий час подружжя виїхало до Харкова. Під постійними обстрілами почувалася краще, аніж під окупацією.

На початку, після повернення, Балаклія виглядала геть депресивно, однак зараз, каже Вікторія, стає все краще. Все більше людей повертається.

“Перезимуємо! –з усмішкою говорить жінка. – Ми сильні, сміливі, і ми тут для того, щоб місто оживало”.

Новорічна іграшка з Балаклії

У планах їхнього проєкту є виїзні рейси з руханками, естафетами, спортивними іграми та хенд-мейдом у населених пунктах, де дітлахи не можуть долучатися до занять регулярно.

Наостанок діти роблять спільне фото з гілкою, увішаною змайстрованими прикрасами, та розбирають кожен свою іграшку. Марина Валентинівна дарує новорічний горішок і мені. На вдачу та згадку про “дітей війни” з Балаклії.

Читайте також:
Освітній фронт Донбасу: важливість боротьби за голови

Проєкт “Зберегти Україну” реалізується за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.
[sendpulse-form id="91944"]