Бізнес на межі з війною. Як живуть і працюють підприємці біля лінії фронту

 

автор: Олена Максименко
фото авторки

Бізнес у прифронтових містах – це більше, ніж власна справа. Це виклик своїм страхам і межам, це змога військовим смакувати умовно-нормальне життя зі сферою послуг, повертаючись із “нуля”. Щось із цих послуг – про необхідність, щось – про комфорт і маленькі радощі, які допомагають почуватися живим.

Завдяки підприємцям за 10 кілометрів від пекла можна купити вибагливий сир із цвіллю чи лавандовий раф; отримати юридичну консультацію; полагодити “корча”; видалити мозолі після тривалого перебування в берцях чи прогнати глистів черговому окопному мишолову.

Новинарня” поспілкувалася з підприємцями Костянтинівки та дізналася про особливості ведення бізнесу на кордоні з війною. Кожен із них щодня ризикує. Кожен із них міг би виїхати і почати власну справу у більш “тихому” місці. Але залишається тут, “на межі”.

“Його звати Донбас. Він не здається”

Костянтинівка, в народі більше відома як “Констаха”, – місто за 68 кілометрів від Донецька. До повномасштабного вторгнення РФ тут мешкало близько 70 тисяч жителів. Зараз – трохи більше від 40 тисяч.

Колись це була безпечна зона, “перевалочний пункт” між фронтом і тилом. Тепер, згідно з наказом Мінреінтеграції – зона активних бойових дій.

Кицька Фріда з хазяйкою Джейн прийшла на планове щеплення. Фото: Олена Максименко / Новинарня

Попри руїну й заколочені фанерою вікна, місто живе. Біля ветеринарної клініки “Довіра” паркується військова автівка. Бойова медикиня з позивним “Джейн” привезла кицьку Фріду на планове щеплення та чіпування. У пухнастої вже є власний паспорт – хазяйка мріє помандрувати з нею після війни.

Інший пацієнт – французький бульдог Барон, його також приніс військовий. У собаки діагностували піроплазмоз. Ще один звір тут лікується на стаціонарі – кіт, якого привезли військові.

“Цей кіт – із вогнепальним пораненням, у нього чотири дні всі нутрощі були назовні… Ну, він такий – його звуть Донбас (сміється). Він нормально, не здається”, – розповідає Сергій Беліченко – хірург, лікар загальної практики та співвласник клініки.

У кота пошрамований живіт, у лапі – катетер. Проте довіри до світу він явно не втратив. Коли відкривають вольєр, котик радо іде знайомитися, лащиться. Лікар каже, що хлопці мають намір його забрати, адже це – побратим.

Кіт Донбас. Фото: Олена Максименко / Новинарня

Клініку Сергій разом із дружиною відкрив у 2015 році. На деякий час родина виїжджала з міста:

“Працювали деякий час в Ірпені [на Київщині]. Зима, темно, опалення електричне. Приходиш із 8-ї ранку на роботу – підвальне приміщення, світла нема, обладнання ніяке не працює, зробити майже нічого неможливо. Оренду за житло заплати, за приміщення заплати, за світло заплати – тарифи неймовірні.

Повернувся я влітку 2023 року. Дружина поїхала назад до Польщі (вона після вторгнення в березні 2022-го року виїхала до Польщі з дітьми), там працює”.

Сергій визнає – зараз уже легше. На початку ж “повномасштабки” обірвалася вся логістика, не було постачання ані необхідних медикаментів, ані зоотоварів. Доводилось їздити на Дніпропетровщину, але власним авто багато не привезеш. У дилемі “їхати-лишатися” ключовим фактором була наявність газу.

“Якби не було газу, жити тут було б майже неможливо, – пояснює ветеринар. – Але нас не відключили”.

Сергй Беліченко. Фото: Олена Максименко / Новинарня

Сергій розповідає, що в Торецьку, звідки власники часто привозять до нього часто пацієнтів, чи не в кожного в хаті стоїть “буржуйка”.

Щодо вибухів і тривог, то до них, за словами лікаря, вже давно всі звикли. А “прилітає” зараз усе одно по всій Україні.

Звісно, з початком “повномасштабки” в роботі змінилося багато. Стало менше працівників – за кращих часів працювали Сергій із дружиною, ще один лікар, асистент і ще четверо працівників. Зараз – усього двоє.

Збільшилася і кількість клієнтів “по формі”. Співвідношення військових і цивільних зараз приблизно 60 на 40. Попри те, що робочий день “Довіри” до 17:00, Сергій іноді затримується до 19-ї.

Фото: Олена Максименко / Новинарня

Однак більшість проблем, із якими стикаються ветеринари, лишилися незмінними, розповідає лікар:

“Загалом – звичайні проблеми, як і в тих пацієнтів, які постійно тут перебували. Бойових травм дуже мало. З осколковими пораненнями (незначними) було всього кілька тварин. Є, наприклад, кошеня з уродженими вадами суглобів, воно зараз на лікуванні. Теж військові підібрали й звернулися по допомогу – мале не ходило задніми лапками. Ми рентгенівські знімки зробили – це не набута травма, а вроджена вада. Кошеня було зовсім крихітне, тож довелося трохи почекати, поки воно більш-менш підросте – щоб можна було наркоз вводити. Одну лапку йому прооперували. Зараз котик на реабілітації, якщо все буде добре, то за місяць-півтора повторимо”.

Трапляються й екзотичні пацієнти:

“Раз військові принесли маленького капуцина (мавпочку – “Н”) з діареєю. Папуги, морські свинки – це само собою. Місцеві мешканці звертаються іноді з сільськогосподарськими тваринами”.

Бульдог Барон із власником. Фото: Олена Максименко / Новинарня

Щодо худоби, то її зазвичай консультують дистанційно. Але в рідкісних випадках Сергій виїжджає до “пацієнта”. Це складно, коли у клініці всього двоє лікарів. Переважно таке трапляється тоді, коли тварині треба допомога з пологами.

Війна проявляє людей, ніби плівку, породжуючи історії зради і порятунку. Немало таких випадків, коли військові знаходять замкнених у вольєрах або ж прив’язаних собак, яких господарі просто покинули напризволяще.

“З того, що я бачу, – військовослужбовці ставляться до тварин більш небайдужо, ніж люди, які лишилися тут”, –  зауважує Сергій.

Читайте також:
Старший солдат Джейн. Як журналістка Олена Шарговська стала бойовим медиком Інтернаціонального легіону

“Кофеїн”, що виник із попелу знищеного дому

У кав’ярні “Кофеїн” вибір вишуканих тістечок такий, що не снився багатьом столичним закладам. Однак “Кофеїн” заточений під вимоги часу і простору, де був створений. Бо є тут і товари, не властиві кав’ярням такого формату. Наприклад, фаст-фуд та палітра цигарок. Іншими словами – те, чого потребують військові.

“Відкриття цієї кофейні почалося з поганої історії, – розповідає власниця Олена Воронкова. – У нас 12 травня був “приліт” у дім. Вдома залишався малий – 14 років. Прилетіло в літню кухню, вибухнуло – згорів будинок і, зрештою, згоріло все.

Слава Богу, дитина побігла в підвал, і військові дістали його з сусідами з підвалу. Зараз я вже трохи відійшла. А раніше – весь час плакала. Пів року не могла звикнути, не могла прийняти, що у нас немає будинку”.

Олена Воронкова. Фото: Олена Максименко / Новинарня

Спершу жінку з сином прихистили безкоштовно знайомі, зараз вона вже й сама спроможна орендувати житло.

Влітку Олена повезла сина у літній табір. І в містах заходу України прониклась культурою кав’ярень. До того моменту вона тримала салон, де працювала майстринею манікюру, а тепер виникла спонтанна ідея відкрити ще й кафе.

“Я за знаком Зодіаку – Терези, тож завжди все зважую, питаю поради, – розповідає жінка. – Почала радитися з клієнтами. Вони мене всі почали підтримувати: “У тебе все вийде, давай! Може, трохи відволічешся від того, що в тебе дім згорів”. У мене були клієнти, які поїхали в Київ. Це їхнє приміщення. Набрала їх, вони кажуть: “Звісно, Оленко, бери й починай!”

Спершу власники навіть не брали в підприємиці грошей за оренду, щоб вона могла спробувати й переконатися, чи піде нова справа. Олена почала розбиратися у сортах кави, їздила в Дніпро на курси бариста, обирала якісний кавовий автомат. Клієнтів ставало все більше.

Перші 4 місяці жінка працювала щодня з 7-ї ранку до 9-ї вечора. Сама приймала клієнтів, прибирала. Знайти помічників було непросто:

“Дівчата приходили – але не було до них особливої довіри. А зараз уже знайшла тих, кому довіряю. Тепер нарешті можу трохи відлучитися”.

Окремо підійшла до вибору смаколиків. Усі вони домашні, адже гості надають перевагу натуральним продуктам. Олена згадує – перепробувала багато різних солодощів, аби окреслити “меню”, запитувала думку відвідувачів:

“У нас “кондитерка” – майже з усієї України. Макаруни – з Ромнів, десерти їдуть з Бердичева – дівчина з нашого міста евакуювалася в Бердичів і звідти їх висилає. Таке воно і красиве, і смачне, і сучасне. Ще одна дівчина з нашого міста переїхала в Дніпро і теж звідти передає випічку автобусом.

У Дружківці дівчинка дуже добре пече “Червоний оксамит”. Хочеться ж різноманіття, щоб і клієнтам було не нудно й постійно було чим їх здивувати, порадувати”.

Фото: Олена Максименко / Новинарня

Більшість відвідувачів – військові. Попри симпатію до бургерів і цигарок, тістечка теж не лишають їх байдужими. Поступово окреслилось коло постійних клієнтів, із якими уже подружилися.

“Розпитую їх, хто, звідки, – каже власниця “Кофеїну”. – Вони діляться, виговорюються. Хто з Луганської області, хто з Авдіївки – житла немає, повертатися нема куди. З усіма познайомишся, поспілкуєшся – вже купа друзів, знайомих, а не просто собі торгуєш кавою… Мені цікаво спілкуватися з відвідувачами. Бувають у нас і психологи, і журналісти – “Голос Америки” от приїжджав”.

Вигадують і різні активності. Приміром, на 8 березня всі охочі могли власноруч прикрасити бісквіти. На Новий Рік влаштували свято для дітей. Олена провела опитування по соцмережах – чи є охочі серед людей із дітьми, що прийшли б на свято? І свято вдалося – з ялинкою, музикою й аніматорами.

Ставлення Донбасу до російських загарбників. Фото: Олена Максименко / Новинарня

“Чудове було свято, дуже багато дітей. На якусь мить вийшли така оаза, ніби навколо й нема війни”… – Олена показує нам відео зі свят на телефоні. І з надією каже:

“Сподіваємося, що не доведеться звідси тікати… Зараз така ситуація, що хлопці визнають: Костянтинівку можуть не утримати… Дуже б такого не хотілося, звісно. Ми тут усе зробили з любов’ю, з душею”…

Читайте також:
Війна Фермера. Як 58-річний “бандерівець” з-під Бахмута воює за свій розтрощений Росією дім у батальйоні “Вовки Да Вінчі”

Було царство дівчат і рожевих кульок – став “воєнний Зефір”

Як і у ветклініці та кав’ярні, піксель переважає й на вішаках салону краси “Зефір”. Для Дарини повномасштабне вторгнення стало поворотним у багатьох сенсах. Майстриня манікюру, з початком “повномасштабки” вона опанувала ще одну спеціальність – подологію. Адже зрозуміла, що на це є попит – через постійне носіння берців у військових виникають проблеми з ногами.

Загалом у салоні Дарина працює всього 3 роки. За першим фахом вона – юрист, і багато років працювала саме у цій галузі.

“Мабуть, криза 30 років! – сміється дівчина на запитання про причини такої радикальної зміни професії. – Так, кардинально, щоб змінити життя. Мені подобається. Це мене більше надихає, кожен клієнт, спілкування…”

У перші дні повномасштабного вторгнення сфера послуг у місті майже повністю “посипалась”. Тим, хто лишився, доводилось вчитися жити в нових реаліях. Дарина згадує – води в Костянтинівці не було місяцями, тож доводилося її закуповувати.

“Воєнні дії тоді були не такі, як зараз. Попасна, Сєвєродонецьк – це вже міста-легенди. Хлопці заїжджали просто щоб голову помити. Починалося з елементарного: зістригти, помити, привести в порядок. І після того, що він там бачив, що пережив і що робив, він від нас за годину виходить чистий, красивий, новенький, доглянутий. На якийсь час ми цього військового зробили зробили щасливим!”

У березні 2022-го року вона була виїхала в Дніпро, однак протрималася там недовго:

“Після маленького міста швидко знайти себе у великому і звикнути до статусу ВПО, до того, що ти ніхто і звати тебе ніяк, – це важко. Тому оскільки я була сама, не одружена й без дітей, тобто не відповідала за когось іще, то вирішила повертатися.

І не пошкодувала! По-перше, я пішла в подологію з естетики, бо був попит. Для майстрів манікюру в цій сфері це означало повністю поміняти направлення. А по-друге, я зустріла чоловіка”.

Дарина, власниця салону краси “Зефір” у Костянтинівці. Фото: Олена Максименко / Новинарня

Чоловік Дарини – військовий, доброволець. У “Зефір” він зайшов як клієнт. Зараз майстриня при надії – невдовзі на неї чекають нові зміни.

“Колектив у нас гарний, – говорить вона про роботу. – Кажете, “поставити життя на рейки війни”? То я своє так і налагодила. У мене дім, робота, колектив. Дуже багато знайомих серед військових, волонтерів. Постійні клієнти”.

Військові – це сьогодні щонайменше 70% клієнтів її салону. Приходять як чоловіки, так і жінки. Серед них – медики, які роблять гігієнічний манікюр. Без гель-лаку, адже це заважає одягати гумові рукавички.

“Спочатку це було дивно для майстра манікюру. Спершу малюєш умовно зірочки на Новий Рік, а зараз це запит на коротенький нют, і у мене одні військові. Але це приємність, це якийсь догляд, – переконана Дарина. – Не треба забувати що ми всі люди. У нас було життя і буде! Після перемоги воно буде ще насиченішим”.

Фото: Олена Максименко / Новинарня

Іноді манікюр-педикюр – це не так про красу чи здоров’я, як про нагоду згадати нормальне життя після окопних умов. А іноді – саме про зняття больових синдромів.

“У когось дуже багато проблем, грибків на війні розвинулось, оніхолізисів, – пояснює майстриня. – Тобто дуже-дуже багато таких… плавнотекучих захворювань. Так, вони не турбують, він може бігти, воювати. Але потім… деякі приходять у резинових капцях. “Що таке?” “Та я третій день у берці не можу взутися”. А йому завтра на виїзд!

Може, там не така й велика проблема – і в нього просто мозоль якийсь стрижневий або натоптиш. Ми це удаляємо за 5 хвилин. “А що, так можна було?!” Можна! І мені приємно, що я допомогла. Так, це моя робота, я не волонтер. Але це і моє моральне задоволення, що я щось зробила. Бо в мене зараз чоловік на війні, і я ще й зсередини знаю ці проблеми”.

Фото: Олена Максименко / Новинарня

Між собою вони називають “Зефір” “Воєнним Зефіром”. Адже раніше заклад був зовсім іншим, значно масштабнішим.

“Було 12 майстрів, адміністраторів, великий салон, – згадує Дарина. – Багато кабінетів, усілякі б’юті-послуги. Був час, коли я приходила в “Зефір” років 6 тому як клієнтка – знайома тут працювала майстром манікюру. І це було царство дівчат, шампанського, рожевих кульок.

А зараз заходиш – і навіть порівняно з багатьма в Костянтинівці салонами краси й перукарнями, у нас така “чоловіча” атмосфера. Серед майстрів єдиний чоловік у нашому жіночому царстві – майстер тату. Він служив, але списали за станом здоров’я. А от клієнти тепер – переважно чоловіки”.

Дарина визнає – зараз усі стали більш виснаженими, і військові, й цивільні. Того підйому, який був на початку “повномасштабки”, вже не відчувається. Однак, попри все, вона сумуватиме за “Зефіром” і роботою, коли піде в декрет.

Сенс життя у Костянтинівці й не тільки. Фото: Олена Максименко / Новинарня

Бізнес у прифронтових містах – це також і про українську здатність робити красиво, зручно і здорово за будь-яких умов – для себе і ближніх. Риса унікальної резилентності, що рухає військовими, які висаджують зелень біля бліндажа; цивільними, які, втративши все, замість впасти в депресію починають нову справу; або ж котом Донбасом, що продовжує вірити людям після тяжких поранень.

Ген упертості, що надихає і не дає зламатися тим, хто близький до цього.

Проєкт “Strategic Media Support Program” реалізує Львівський медіафорум за
фінансової підтримки People in Need (PIN) та Pioneer Foundation

Читайте також:
Ціни, міни, (не)реалізація та мобілізація: найбільші виклики й проблеми фермерів під час великої війни


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.