автор: Мирослава Ільтьо
фото авторки та надані побратимами Максима Петренка
За прапорами на Алеї героїв на Лісовому кладовищі не видно обрію. Один із хрестів стоїть з іменем 39-річного киянина Максима Петренка. Його могила з’явилася в листопаді 2023-го, хоча росіяни вбили захисника України ще в червні 2022-го. Понад рік Максим Петренко з позивним “Доцент” вважався зниклим безвісти.
У березні 2022-го Максим пише в соцмережі: “…За все, що чинить влада росії, відповідають громадяни росії. Вони всі є членами цього злочинного угрупування — несуть гроші в общак, обирають очільників. В терористичній країні всі громадяни є терористами, кожен на своїй посаді. У них навіть документ відповідний є — паспорт громадянина РФ”. Сторінка Максима у фейсбуку, ніби той пачворк, зітканий із різноманітних клаптиків — усі унікальні.
Петренко працює програмістом, викладає в Університеті “Україна”, бере участь у міжнародних змаганнях роботизованих платформ та готує до таких змагань студентів, розробляє програмовані конструктори, створює рухомі платформи на траках, програмує робота, що награє мелодію “Щедрика”, розробляє web-полиці для бібліотек Києва, проводить купу досліджень, пише наукові статті й захищає дисертацію, видає свою книгу, реєструє торгову марку, колекціонує коштовне каміння, робить ювелірні прикраси й експериментує із запахами, створюючи парфуми.
У його дописах — патріотична позиція, аналітика на соціально-політичні теми, тонкий гумор, дитинне залюбування чимось простим. Цей кандидат наук однаково щирий у всіх проявах, із незмінно вдумливим поглядом та осяйною усмішкою. Скромний, культурний, добродушний, дивним чином поєднує в собі військову хоробрість із дуже глибокою інтелігентністю.
Максим Петренко в дитинстві – “космонавт”
Патріотом себе Максим відчув із 5-го класу завдяки шкільній історії України та дідовим розповідям про Голодомор і переслідування їхньої родини. Максим сперечається з комуністами. Оскільки з дитинства високий, його сприймають майже на рівних, тому хлопець може собі дозволити повчати й дорослих. Змалку ненавидить Леніна. Малого лякають зображення його голови на Шулявці. З малих літ дуже шанує День Незалежності і намагається раніше викопати картоплю в бабусі з дідусем у селі, щоб устигнути в Київ на свято. За свої дитячі заощадження купує Конституцію і збірку книг Чорновола.
В Університеті “Україна” Максим Петренко отримує червоний диплом, після аспірантури залишається викладати на кафедрі інформаційних технологій та програмування. Стає затребуваним знавцем цифрової техніки. Їздить переймати досвід до Південної Кореї.
Знання законів мотивує Максима отримати від держави кілька соток землі під будівництво. Максим сідає на велосипед і починає оббивати пороги селищних рад Київщини в пошуках свого законного клаптика землі. Хтось скоса дивиться, хтось ігнорує, хтось обіцяє пошукати рішення і зателефонувати, але навіть не бере номер телефону.
Максим Петренко
На межі Київщини й Житомирщини в селі Біла Криниця Максимові усміхається удача. Землю оформляють. Зарослі пустиря хлопець викорчовує власноруч. Заливає фундамент. Зводить стіни й покрівлю. Грядку засіває квітами.
Вчителює тут у сільській школі — навчає дітей інформатики.
Почуття обов’язків керує Максимом у 2013-му. Під час Революції Гідності він у перших рядах борців.
Весною 2014-го починається російсько-українська війна, і Петренко розуміє, що він має бути там. Але за станом здоров’я військкомат його не мобілізує. Тоді Максим іде у 2-й резервний батальйон оперативного призначення Національної гвардії, який невдовзі об’єднують із 1-м та дають назву “імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького”.
Нацгвардійців відправляють на антитерористичну базу в Ізюм, а звідти — на Донеччину, до різних оборонних позицій під Слов’янськом.
Колишній блокпост №1 у Слов’янську
Петренко потрапляє на блокпост №1 “Рибгосп”, що розміщений на західній околиці Слов’янська, біля селища Мирне. Раніше в цьому місці був блокпост бойовиків Гіркіна, які утримують Слов’янськ. Місце має важливе стратегічне значення – сходяться відразу три дороги, однак для оборони не пристосоване: сам блокпост розташований у низині, з одного боку водосховище, з іншого – густа “зеленка”.
Це були останні дні перебування бойовиків у місті. 26 червня російсько-терористичні угрупування за підтримки кількох танків почали штурм блокпосту.
За шість годин до бою місцеві жителі, проїжджаючи через “Рибгосп”, попереджають українських солдатів про наближення ворожих танків. Гуркіт танкових двигунів уже чути й на блокпосту. Однак командири та бійці не реагують – так вже бувало, противник тисне психологічно.
Початком бою стає виїзд одного із танків на дамбу – прямісінько на очах – і розстріл українського БТР-80.
Згорілий український БТР-80 на місці бою. Блокпост №1 біля міста Слов’янськ. 27 червня 2014 року
Блокпост №1 біля міста Слов’янськ після бою 26 червня 2014 року
На дамбу, що на озері, виїжджає танк, поливаючи все снарядами, із “зеленки” працює ще один чи більше. Свистять кулі з кулеметів. Стрімка атака з двох напрямків – танки буквально вриваються на блокпост на повній швидкості. Зробити прицільний постріл із ПТУРа майже неможливо. Один танк вдається підпалити з гранатомета, коли він уже “прасує” центр блокпосту. Оборонці відбиваються з усіх видів стрілецької зброї, але марно. Відступають, несучи поранених. Убитих вдається забрати лише через добу.
Перед Петренком розривається снаряд, його збиває з ніг — гвардієць непритомніє. Коли отямлюється, відчуває біль у всьому тілі. Шукає поранення — не знаходить. Лише пробило осколком магазин на автоматі. Проте ноги переставляти не може. Відповзає. Навколо чути й видно розриви. Максим бачить, що частина солдатів відходить. Але обирає залишитися, щоб бути з побратимами. Після вибуху усвідомлює, що в такому стані та в умовах безперервного обстрілу не виживе. Дістає гранату про всяк випадок. Не доводиться скористатись. Лише згодом усвідомлює, що навіть каски не мав на голові.
У тому бою загинули троє військовослужбовців 95-ї аеромобільної бригади ЗСУ, старший солдат із 25-ї повітряно-десантної бригади та боєць батальйону Нацгвардії.
Максим Петренко – ветеран Нацгвардії
Швидко влившись в армійське життя, Максим Петренко однак не полишає і цивільну роботу. Навіть із зони бойових дій знаходить змогу обслуговувати велику базу даних усіх предметів, налаштовувати дистанційно. А коли приїздить на ротації, продовжує викладати.
Будинок Максима Петренка в селі Біла Криниця
Власноруч збудований будинок із соснами, що гіллям торкаються даху, стає затишним прихистком для Максима у 2016-му, коли він повертається з війни сивим. Пережиті бої і смерті товаришів дуже вразили Доцента: дехто загинув у нього на очах.
Після демобілізації викладати, як раніше, не може. Шукає виклики в роботі. Знаходить найкраще обладнання у своїй сфері. Стає завідувачем лабораторії кіберфізичних систем і займається зі студентами робототехнікою.
Максим Петренко зі студентами
У 2018-му Петренко йде на навчання в Київську школу економіки за програмою для ветеранів. Це середовище дало поштовх стати не бізнесменом, а винахідником у галузі електроніки. Він наполегливо проєктує і до кінця 2018-го має прототип, який можна використовувати в навчанні. У семестрі 2019-го Максимові студенти вже мають нагоду проводити дослідну експлуатацію конструктора, за допомогою якого готувався прототип пристрою і його подальше програмування. Корпус Петренко друкує на 3-D принтері.
Завідувач кафедри комп’ютерної інженерії в Університеті “Україна”
Майбутні програмні інженери сидять біля аудиторії в очікуванні пари. Має розпочатися новий предмет – робототехніка. Викладача вони ще не бачили. На високого хлопця у футболці “Слов’янськ, 1-й блокпост” із військовим рюкзаком подумали, що то новий студент, і схрестили пальці, аби до них у групу. Петренко відчиняє двері аудиторії та запрошує на пару.
Попри викладацьку принциповість і вимогливість, Максим завжди добрий до студентів. Не хоче ставити “трійку”, але вміє поступатися. На Хелловін вбирається у чорний балахон зі списом та ірокезом, щоб бути ближче до своїх вихованців. В усьому гумор, повага і чуйність.
До свят старається підготувати подарунки колегам, написати особливі слова. Частує власною випічкою.
Одна з розробок Максимової марки Troya Dynamics
Він відчуває в собі потенціал працювати з молоддю. Прагне змін в освіті, зокрема в електроніці та програмуванні. Заворожується технологіями. Має в лабораторії окуляри віртуальної реальності Oculus Quest 2, завдяки яким “буває” в Білому домі, й Обама там все йому показує. Так само Доцент мандрує до Венеції, літає на дельтаплані, працює на городі в якогось мужика, а насправді – просто вихиляється на стільці із VR на голові.
У такому наповненому лекціями, конференціями й винаходами житті Максим знаходить місце написанню книги.
Петренко розповідає історію про події на першому блокпосту, але мало хто це може вислухати. Його це дратує. Сприймає як зраду. “Якщо ти не хочеш слухати про те, як я був на межі життя і смерті, значить, ти до мене так ставишся”, — виснує собі.
Максим Петренко
Писати починає ще у 2015-му. До цього змушують флешбеки, що кидають у вир емоцій.
Раз за разом він бачить той самий розрив снаряда та відчуває удар, що збиває з ніг.
У якийсь момент вирішує, що підсвідомість вимагає проаналізувати цей досвід. Додається бажання увічнити пам’ять полеглих побратимів та віддячити за підтримку.
У процесі написання автор розуміє, що ніякого бойовика немає. Та не сильно й хотілося. Максим хоче написати про людей. І про те, наскільки важливий у сучасному суспільстві зв’язок із людьми. Наявність такого зв’язку – це і є різниця між колишніми війнами і сучасними.
Раніше, коли солдат ішов на війну, зв’язок уривався. Рідкісні листи, які надходили з фронту, – це було не те. А зараз можна воювати, не втрачаючи постійної комунікації. Це є те нове, що в нас змінилося. Бруд, зброя лишилися старі – а зміни настали саме в інформаційній складовій.
Максим Петренко
Петренко заглиблюється ледве не в антропологію, щоб дослідити у війні себе, своїх побратимів, побудувати місток між ними з бойовим досвідом і цивільним читачем.
Ветеран консультується з іншими бійцями, аби відтворити хід подій. Детально й виважено описує війну. А насправді — життя. Називає книгу “Спокійної ночі”. Це фраза з листування. Вона набуває додаткових сенсів на фоні бойових дій. Автор пояснює, що тут два смисли: і добраніч, і побажання тиші, щоб обійшлося без обстрілів.
Петренко навіть ходить на курси письменників. Верстає й робить ескіз обкладинки, який потім відтворює художниця. Окрім допомоги редакторки Юлії Оскольської та ілюстрації для обкладинки художниці Єлени Вишневської, Максим усе робить сам від початку й до друку. У 2019-му видає книгу за гроші, які наскладав, поки служив. Прибутку не отримує, але продажі перекривають витрати.
Максим Петренко “Спокійної ночі” (роман-щоденник добровольця 2014 року). Видавництво “Діса плюс”
“Обов’язок робить усе простим. Завзяття робить усе можливим”, – таку присвяту пише автор на форзацах для читачів.
“Ця книга – не комерційний проєкт, це спосіб, щоб мене почули. Ми не завжди можемо у житті перетнутися з людьми, які б хотіли нас слухати. Але ми можемо написати, і через цей текст знайти тих, кому це потрібно”, — говорить Максим на своїх презентаціях. Проводить їх у бібліотеках та школах, виконуючи роль наставника і взірця для молоді.
Максим Петренко на презентації своєї книги
Петренко досліджує дані існуючого каталогу, розбирається із класифікаторами. Балансує між автоматизованою та ручної працею. Його творча праця щодо структурування даних займає декілька місяців. Це саме те, що довелося б робити бібліотекам, якби він написав для них ТЗ і просто віддав. Але Максим створює свою структуру бази даних та власне програмне забезпечення. В тому числі – CMS, програму, яка формує сторінки каталогу та вивантажує їх на сервер.
Що важливо, бібліотеки не оплачують його працю, ні хостинг, ні домен. Це ресурс безкоштовний як для бібліотек, так і для читачів.
Максим Петренко на презентації своєї книги
Створені Петренком web-полиці дають змогу ознайомитися з більшою кількістю книг, ніж це можливо в розмові з бібліотекарем. І це можна зробити до візиту в бібліотеку.
Для кожного району міста Києва створює окремі сайти, які допомагають ознайомлюватися з асортиментом публічних бібліотек цього району. Щось схоже на каталог магазину в загальному доступі.
Петренко відмовляється від будь-яких прав щодо виконаної роботи і передає продукт у суспільне надбання.
На сайті найперше відкривається розділ “Література за категоріями”, категорія “Війна АТО/ООС” та відображаються книги, які є в цій категорії в бібліотеках району. Одразу можна побачити на мапі, де територіально знаходиться та чи інша книга. А натиснувши на обрану бібліотеку – перейти на гугл-карту, де вказано розташування книгозбірні. Програміст-атовець подбав про можливість бачити книги обраної бібліотеки.
Максим Петренко з дипломом кандидата наук
Удруге на війну Петренко йде із посади завкафедри комп’ютерної інженерії. За два тижні до вторгнення захищає дисертацію й отримує диплом кандидата технічних наук. Влітку 2021-го дисертація в чорновому варіанті — за три-чотири місяці все зробив! Посада зрівнялася з позивним — “Доцент” на посаді доцента.
24 лютого 2022 року Максим телефонує колишньому керівникові Валерію Самараю і просить посприяти, щоб президент університету дав квадрокоптер, переданий корейцями на їхню кафедру. Того ж вечора Самарай пішки приходить до військової частини із дроном. Саме з ним Петренко їде захищати столицю, а потім Харківщину.
Айтівець із позивним “Сміт”, новоприбулий до війська, поселяється в намет, де розмістилося дванадцятеро людей. Одне ліжко постійно пустує. Воно належить Доценту.
Кожен солдат розуміє, що можна “зашитися” деінде, коли командир напрягає. Попри досвід із 2014-го, Доцент не мав звички “зашаритися”.
Перша людина, яка озивалася копати, стояти в наряді, йти на шикування абощо — це був Максим. Сміт не бачив його перші три дні, бо Доцент пішов у наряд.
Хтось їде додому, Доцент — ні. Треба чергувати. Сміт запитує, що привезти. Розговорити побратима складно, але Сміту се допитується, що той полюбляє. З’ясувується, що сушений інжир. Сміт привозить кілька упаковок. З того часу спілкуються дружно й невимушено. Доцент — уважний слухач.
Тридцятеро бойових і стільки ж строковиків НГУ відправляються в напрямку Борисполя. Три доби не відбувається нічого. Місцеві скидають координати. Виїжджають у Заворичі, що на межі з Чернігівщиною. Доцент підіймає пташку, наводить артилерію. Перші контактні бої. Вісім підтверджених танків.
Іншим разом у Лукашах тримати позицію залишається групка людей, серед них Доцент.
Максим Петренко – боєць НГУ
Далі — Харківщина. Ізюмський район. Студенок. За кілька кілометрів від села — Святогірськ.
Село до вторгнення — туристична мекка із глибочезним джерелом артезіанської води і сосновим бором для поціновувачів “тихого полювання”. Після — понищені сади й зруйновані хати, розбита амбулаторія, майже вщент потрощена школа. Мапа села помережена коліями від танкових траків і вирвами від бомб, щойно до соснового бору зайшли поціновувачі полювання… на українців.
Нацгвардійці заїжджають у місцеву школу — там штаб. Займають у школі бункер. Для невеликого розвідувального підрозділу потрібен пілот БПЛА. Доцент стає “очима” підрозділу — у розвідці шукає ворожі позиції.
Ходить до залізниці, піднімає коптер у напрямку Оскола, який під окупацією, а залізнична колія розмежовує підконтрольні території. Працює з боку річки Сіверський Донець.
Місяць нещадного вогню від ворога. Відстань — кілометр. Підняти безпілотник можна лише в одному місці. Заносять до Сіверського Донця, а Доцент підіймає. Повернутися не встигає по часу, однак координати треба зняти. Не вистачає метрів п’ятсот. Дрон падає десь галявині між ворожою і нашою стороною. Його шукають усі разом аж до сутінків. Окупанти обстрілюють із мінометів. Стовп грязюки, мулу й води здіймається над головами під час влучання в болото.
Щось подібне показували у фільмах про В’єтнам, коли стовпи багна підлітають угору, а солдати біжать. Наші біжать із витягнутим безпілотником, якого мов зіницю ока береже Доцент. Находжує зі своєю “пташкою” 20-30 кілометрів на день, ноги стираються до крові. Не скаржиться.
Правий берег Сіверського Дінця вищий. Тож коли машини їдуть на підйом, Доцент їх виявляє, підіймає дрон, а побратим ПТУРом уражає ворожу техніку.
Доцент тримає джойстик, його руку повністю обсіли комарі, особливо люті в лісі біля болота. Побратим “Козак” презентує Максимові свої безпалі шкіряні рукавиці, щоб якось полегшити роботу. Накриває москіткою. Доцент злітає, стоячи майже на весь ріст, і керує безпілотником.
Доцент запускає безпілотник і бачить російський реактивний літак — Су-30. Лежить за два-три метри від залізниці на території підконтрольній окупантам. Отримують схвалення піти подивитися на тому боці місце катастрофи. Слідів росіян немає — бояться підійти ближче.
Через згорілий ліс приходять наші, збирають необхідні артефакти, випередивши службу, що мала забрати “чорний ящик”, буквально на добу.
Збитий російський літак Су-30. 2022 рік, Харківська область
Виявлення цього літака — заслуга аеророзвідника Максима Петренка “Доцента”. Також він на тому березі знаходить підбиту російську техніку.
Захопивши Оскіл, Яцьківку, Кримки, Олександрівку, окупанти йдуть на Ярову. Вдаряють по Яровій і далі — на Студенок. У батальйоні Нацгвардії не вистачає людей тримати Ярову, Соснове і Студенок. За тиждень до кривавого дня частину оборонців зі Студенка перекидають на підкріплення в Ярову, що в сусідній Донецькій області.
Завдання 54 захисників Студенка — відтягнути час до заходу росіян у Святогірськ. Вони виявляють і “Корсарами” знищують шість одиниць ворожої техніки — дві БМП, дві МТ-ЛБ, “Тигр” і вантажівку.
Село Студенок в Ізюмському районі Харківської області. До війни його населення становило 1440 осіб
Попри шквальні обстріли, аеророзвідники Вовк із Доцентом доходять майже до Оскола в пошуках ворожої артилерії. Ворог регулярно приїздить до лісу на штурми — хоче пробити шлях на Богородичне, що із західного боку від Святогірська.
Читайте також:
Ті, хто тримає землю. Як завдяки сміливим людям живе і відновлюється знищене війною Богородичне на Донеччині
Наказ згори: по максимуму скинути весь додатковий б/к і відходити. Але солдати чекають, поки прийдуть дружні підрозділи. Нацгвардійці виявляють винахідливість, вводять противника в оману. З одного місця влаштовують хибний пуск “Корсара”: дим, детонація, вибух, вогонь — усе так, ніби ракета вилетіла саме звідти. Ворог товче туди. Рівняє кут. Те ж саме повторюють з іншої точки — щоб місце запуску справжньої ракети ворог у жодному разі не виявив. Ворожі літаки просто над головами роблять коло. Скидають авіабомби. Б’ють вздовж залізниці, щоб розмінувати. Ліс прошитий касетами. Гатять запалювальними снарядами. 152-й калібр “за щастя”. Вертушка підвозить оркам б/к.
30 травня група нацгвардійців виходить на Оскіл, щоб збити ту вертушку з ПЗРК. Того ж вечора оборонці виявляють зняті міни, акуратно складені докупи. Стає зрозуміло: на ранок — бій. Ворожі сапери відкрили прохід російській піхоті.
Оборонці займають спостережні пункти. Вночі чується гуркіт техніки в лісі. Рації виходять із ладу — їх глушать. В селі сяк-так ще працюють.
Коли техніку, б/к й вибухівку зі Студенка вивезли, зі штабу запевнили — зранку тихенько відходитимуть. Ранок цей настав через два тижні. Коли шляху до відходу вже немає. Ворог зайшов у село й оточив наш підрозділ.
Штурмувати українські позиції готові три батальйони. Перша танкова армія. Росгвардія. Вагнерівці. Десантники. У Студенку за таких розкладів не мало б залишитися в живих нікого.
Ближче до вечора надходить інформація, що ворог штурмуватиме сусіднє село Ярова. Російська артилерія безбожно накриває по площі квадрат, у тому числі й ліс.
Доцент відправляє свій телефон із побратимом, бо деінде пробивається зв’язок і є шанс, що адресат отримає повідомлення. Має таку вдачу — старається озватися щодня, що живий-здоровий, аби близькі не турбувалися.
Першого червня — кривавий бій.
Сьома ранку. Після артпідготовки Турист, Вовк та Доцент ідуть до лісу на розвідку, щоб підняти дрон і виявити ворожий рух. Вовк та ще троє хлопців залишаються на одній із точок прикривати основну групу. В основній групі — п’ятеро, в тому числі й Доцент — відповідальний за “очі”.
Піднімати пташку не доводиться. Рух ворожої техніки видно й так. З одного боку йде МТ-ЛБ з відвалом. Розчищає дорогу. Детонують міни. Два ворожі БТРи вже заїхали до лісу. На одну з доріг наші ставлять ПТРК “Корсар”.
Зруйнований міст у районі Студенка
На годиннику — по восьмій. Турист по рації сповіщає про пересування близько двадцяти осіб на центральній дорозі. Це російська армія йде із зачисткою в село. Супротивник досвідчений. Роззосередився по хатах і почав вогневе прикриття, щоб заїхала російська броня.
Вовк із підствольником забігає в будинок за шиферним парканом. Бачить неподалік червоні пов’язки. Ворог помічає Туриста — випускає чергу. Турист відстрілюється. Перший контакт з відстані менше ста метрів.
Вовк дозаряджається і лупить з підствольника — Доцент уже підняв “пташку” і коригує. Добрий десяток “хороших росіян” лягає штабелями. Вовк піднімається на третій поверх розбитого будинку і насипає з АГС. ВОГи закінчилися. На щастя, знайшовся новий цинк. Із другого поверху ще один оборонець працює з ПТРК. Доцент питає, чим допомогти — Вовк відмахується. Замість розвернутися й піти Доцент знаходить спосіб бути корисним: бігає між третім і другим поверхом та набиває магазини.
Доводиться відходити. Хата горить. Вовк біжить усередину забрати рюкзак і тепловізор. Не сподівається застати когось біля хати — відступ не терпить зволікань. Але біля воріт стоять двоє: Доцент та ще один хлопець.
Утрьох доганяють основну групу. Наказ відходити до штабу. Ворог проходить городами. На деяких парканах і стовпах — знаки вже пройденої зачистки.
Позивний “Меч” і ще кілька людей ведуть вогонь. За дві хати — росіяни. Турист із Доцентом тримають радійний зв’язок. Ціль — зайти ворогу в тил і відрізати шлях. Із правого флангу приєднуються двоє. За триста метрів — поворот. А там — шум, стрілянина і повний хаос. В голові тих, хто без навушників, деренчливий металевий звук, мов хтось клепає косу. Під ноги падають кулі.
Роздоріжжя. Направо підеш — зустрінеш вогонь. Наліво підеш — посипляться кулі на голову. На місці лишишся — смерті дочекаєшся.
Вдалося зайти в одну хату, звідки по діагоналі видно будівлю з ворогом. По сусідству теж засіла ворожа група. В єдине прочинене вікно на другому поверсі насипали куль — вибивали снайперів.
На цю точку сходяться всі наші, хто залишився в цій зоні. Усього три групи. Якраз у момент, коли всі зібралися, приходить командир із позивним “Садовник”. Запевняє: треба відходити, а не штурмувати хату.
Скупчилися на головній дорозі. Доцент ледве не замикає групу, повністю екіпірований.
Дійшли до дамби. Хтось вигукує: “бетер!”. Водій російського бронетранспортера, схоже, вирішив розчавити групу. На броні — ворожа піхота. БТР встигає зробити дві черги з ПКТ. Мимо.
Військовий із позивним “Грізлі” цілить із чотирьох метрів з РПГ. Реактивна граната не встигає взвестися. Його побратим Ріка цілить з РПГ з коліна. Б’ють болванками по корпусу. Взірвати російську машину не вдається, але цього достатньо, щоб у противника не спрацювала гідравліка — стріляти він не може, стає звичайним трактором. Різко зупиняється і починає здавати назад. Ворожа піхота в момент різкого маневру сиплеться з броні на землю. Свою кулю отримує кожен.
Після цієї сутички наша група розділена обабіч дороги. Турист із Кумом виходять найпершими, бо знають маршрут, того ж вечора дістаються до Святогірська. Частина оборонців обходить болото, частина — йде вбрід. Кожен намагається вижити й вибратися. Шлях один — через ліс.
Група проходить дамбу в напрямку школи — колишньої нашої бази. Пізніше з’ясується, що росіяни встигли влаштувати там кулеметні точки і чекали. Зі школи прилітає. Козака й Вовка контузить. Накриває ударною хвилею.
По рації передають, що Меч трьохсотий. Вовк підбігає — це його група.
В’їзд у Студенок, 2022 рік
Спершу ледве не зіштовхується з одним російським спецназівцем, далі натрапляє ще на трьох. Вони починають пострілами розбирати ріг паркану.
Вовк намагається перебігти назад. Ще раз потрапляє під обстріл РПГ. Ударною хвилею Вовка відкидає, Ріка його ловить і затягує за бетонний блок. Вовк ВОГами розкриває хату і сарай ними. Весь цей час по них стріляють з автоматів та кулеметів.
Тримають курс до дитсадка — там поранені побратими.
Ріка падає. Просить Вовка добити його.
Попереду бачать два чорні позашляховики. На плечах у Вовка рюкзак із тепловізором, бінокль, декілька кілограмів тротилу, кілограм пластиду — усе для відходу. Надія вибратися додає сил добігти до дверей. Вовк смикає за ручку — замкнені. За кілька хвилин позивний “Бандера” приносить ключі.
На три автівки й один квадроцикл — одинадцятеро оборонців. В одній із них за кермом Бандера. Ця машина рушає першою. За нею — Дракон на квадроциклі, далі — Вовк за кермом “Ниви”. Замикає стрій ще одна автівка. Ближче до повороту Вовк чує стрілянину по першій машині, має лічені секунди, щоб зорієнтуватись. Щойно вивертає праворуч — отримує першу чергу в ногу. Не встигає подолати больовий шок — куля в руку. “Нива” вже їде лише за інерцією.
Попереду вклякла автівка Бандери. Її переднє колесо у вирві від 120-ї міни. Водійські двері відчинені. Руки Бандери на кермі, голова — на руках. Крові немає. Розплющені голубі очі застигли в останньому погляді.
“Нива” проїжджає ще кілька метрів і спиняється. Вовк відчуває “прихід” у груди. Продірявлене тіло Вовка, з якого звідусіль цебенить кров, побратим із пасажирського місця виштовхує з автівки ногами, щоб вибратися самому — його двері заклинили, хлопець і сам поранений у ногу.
Позивний “Вовк” та один з осколків, вилучених із його тіла, у шпиталі
Він упевнений: Вовк — не жилець. Тим часом Вовк сам заповзає за машину. А потім якимось дивом — у двір. Перев’язується. Із собою в нього чотири гранати, шість повних магазинів, понад десяток ВОГів. А також, на щастя, турнікет, два знеболювальних і кровоспинні.
Нога й руки Вовка пробиті, тож доводиться розривати турнікет зубами. Перев’язується однією рукою. Розуміє: краще терпіти біль, аби не відключитися, тож знеболювальні зберігає на потім. Нога розірвана. Вовк повзе до виходу з подвір’я. Помічає Садовника. На мить здається, що командир підводиться, але це марево — Садовник застиг у мертвій позі.
Тільки голову із-за паркану — шквал куль.
Через дірки в шифері Вовк бачить морди вбивць. Один із них усміхається.
Вовк чує звук квадроцикла. Розвертається до Садовника з надією, що той повзе за ним. Та командира немає.
Вовк силується перебратися через паркан. Спершу перекидає автомат. Намірюється перелізти, забувши про поранені руку й ногу. Чіпляється рукавом за вістря. Усім тілом приземляється на праву руку. Вибиває на ній ключицю. Самотужки ставить на місце. Зціпивши зуби від різкого болю, кричати не можна — зачує ворог. Обв’язує руку автоматом.
Ціль — ліс. Лише лісом є шанс дістатися Святогірська. Вовк знає його вздовж і впоперек.
Навкарачки, однією рукою й ногою, тягнеться до ґрунтової дороги. З горем-бідою зібрався силами, привстав і поволі рушив. Дістався до містка, дерев’яного й хиткого. Перейшов. Не впав.
Волочиться. Біля дороги бачить чоловіка. Просить води. Це вже десь по дванадцятій — почалося зневоднення. Господар рушає до криниці, а з подвір’я вибігає жінка. Чи немає росіян? Запевняють — нема.
На подвір’ї бачить “Таврію”. Вовк пропонує віддати всі гроші, що має, аби тільки відвезли до Святогірська. Але подружжя не погоджується. Боїться.
Раптом гуркіт БТРів по асфальту. За три-чотири хвилини — той самий звук. Повертаються. Вовк витягує гранату зі словами: “Навіщо ви мене здали?!”
Жінка не вгаває із проханням зайти до хати, пропонує заховати. Під лавкою кров’яним багрянцем вкривається трава — Вовк продовжує стікати кров’ю, на вмовляння сховатися в домі не піддається.
Син-підліток виводить велосипед. Кілька спроб знадобилося Вовку, щоб бодай якось залізти. “Захочеш жити — залізеш!” — звучить його голос вперто.
Вцілілою правою ногою пробує крутити педалі, однією лівою рукою намагається тримати кермо. Поки штовхають — якось рулює. Щойно пускають — падає на гравій. Підіймають ось так кілька разів. Сил не має навіть стояти, не те що крутити педалі. Спирається всім тілом на руль, навалюється — і велосипед слугує замість милиці, щоб рухатися швидше, аніж повзти.
До лісу — двісті тридцять метрів. Втрачає свідомість. Ні йти, ні штовхати, ні повзти сил нема. Залишає велосипед. Починає повзти. По піску ще метрів двадцять. Знову втрачає свідомість.
Приходить до тями й зрозуміє: велосипед посеред дороги, тож ворог легко вийде на слід. Повертається назад повзучи. Забирає велосипед. Ховає. В голові одна думка: треба в ліс і на трасу.
Побитий обстрілами ліс у районі Студенка
У купу гілля Вовк ховає автомат із підствольником, а також гранату. Блукає. Потрапляє на поляну, з якої до дороги — метрів сто.
Чує постріл і розмову: “Он двухсотий”. Вовк лежить якийсь час, за тим поволі відповзає. Не розуміє, що повзе в бік села. Опритомніти вдається на вогкій землі за лічені хвилини — і знову втрата свідомості.
Знову прийшов до тями і найперше дістав ніж, і однією рукою намагається зняти розгрузку — тисне в груди. На поясі — каблучка. Дівчина, з якою планував побратися, дала за оберіг, щоб повернувся.
Зрізає холошу. Три входи й три виходи на нозі. Хибно здалося, що наскрізні. Втрачає свідомість. Приходить до тями. На обличчі сидять здоровенні комарі. Язик приклеївся до губ. Власна кров — скрізь. Намагається якомога більше комарів вхопити до рота — не відомо, коли буде щось їстівне. Щоб не фонтанувала кров, хотів запхати землю в рани. Але схаменувся. Ногу перемотує ременем, ганчіркою, дротом із навушників.
Пити хочеться до нестями. Помічає здалеку пам’ятник воїнам Великої Вітчизняної війни. Поповз до меморіалу в надії, що там є квіти, а їх ставлять у водичку. Квіти виявилися штучні.
Поповзом дістається місця, де стояла наша артилерія. Дерева скошені. Повно пустих пляшок — ледве назбирав кілька крапель води з денця. Втратив свідомість ще раз. І продовжив брести. Дорогою зась, треба лісом пробиратися. Рот уже не відкривається, губи пересохли одна до іншої, а язик до піднебіння.
Зарево накриває верхів’я сосен — падають “гради”. Ворог цілиться в позицію артилерії, Вовк відчуває, що в нього. Доводиться пробиратися через випалений ліс. Від втоми і болю пульсує кожен міліметр тіла.
Викурює цигарку. Під тим же деревом губить телефон…
Читайте також:
“Через рік дістали мумії”: на Донеччині в погребі виявили тіла російських солдатів, яких закидали гранатами
Самотній Вовк таки проповзає свій лісовий шлях. Він не знає, хто стоїть у Святогірську. Бачить ряд кіосків. Ринок. П’ятиповерхівки. На одному із вікон — синьо-жовтий прапор.
Зі службового входу піцерії виносить сміття чорнява жінка. Вона помічає Вовка. Лякається, зривається на ґвалт. Вовк просить у неї пити. Ще не усвідомлюючи, що врятований, він намагається не розбризкати жодної краплинки. Затуляє брудний скривавлений рот чорними розбитими руками. Намагається почистити апельсин. Не вдається. Розрізає. Смакує найсмачніший апельсин у світі.
Під’їхала місцева тероборона. Вовк лізе в кузов пікапа.
У Краматорську лікарі допитуються, хто з такими пораненням вивів його з поля бою і не вірять, що вийшов сам.
По карті ледве не 15 кілометрів здолав поранений Вовк. У нозі досі має 23 дрібні уламки на пам’ять.
За кілька тижнів після того, як дружина ощасливила Вовка двома заповітними смужками на тесті, лікарі діагностували в чоловіка рак.
Вовк, що вижив, із сім’єю
Та Вовк і онкологію здолав. Уже бавить піврічну донечку. І розповідає мені історію про той бій та про Доцента.
Позивний “Сміт” із побратимами мав свій шлях відступу.
Вони починають виходити на головну дорогу, з одного з будинків з червоним дахом по них приходить кулеметна черга. Ворог всюди, звідки конкретно стріляє? Між будинками простір — і тринадцять людей на долоні. Координації немає, якось рухаються.
На головний шлях вийти зась. Обходити болото — наражатись на ризик. Хтось іде прямісінько через болото. Хтось — не вглиб, а по очеретах. Хлопці скидають спорядження, крім автоматів. Сміт же все своє залишає при собі. І рушає першим через очерет. Підходячи ближче до берега, розуміє — врятувалися.
Село Студенок Харківської області і місто Святогірськ Донецької області на гугл-мапі
Кожен набирає з калюжі води в шолом — стають у нагоді знезаражуючі таблетки. Двохвилинний перекур перетворюється в кількасекундний. Несамовито гризуть комарі. Уже навпомацки через чагарі заходять до місцевого санаторію. Не розуміють, чи є там ворог. Лишаються на нічліг. На вечерю ділять між собою банку смородинового варення, яка знайшлася на місці. Ніхто не чергує — втома бере гору. На ранок — до Святогірська.
В одного з оборонців уцілів у болоті телефон, тож орієнтуються на офлайн-картах. Так виходять на трасу Богородичне-Святогірськ. Але нависає глобальна проблема: чий зараз населений пункт?
Зустрічають на трасі жінку з дитиною на велосипеді. Та підтверджує, що у Святогірську — українська армія. Просять, щоб на блокпосту попередила: йде група зі Студенка.
Але Доцента в цій групі немає.
Читайте також:
Звільнений Святогірськ: розбите російське залізяччя, лігвища окупантів та місцеві “блудні вівці”
Щойно над Студенком знову замайорів український прапор, Сміт поїхав туди. Пройшов саме тим маршрутом, яким вибиралися з оточення. Шукав речі, що залишили.
Хлопці завішували ковдрами плазми, щоб уберегти від пошкоджень — немає ні плазм, ні ковдр. Кружки, виделки — росіяни все начисто винесли. Лишили причіп, а під ним — пакет із брудною солдатською білизною.
Російський “ленд-ліз” у Студенку
Причіп хлопці тричі завантажують 120-ми мінами російського “ленд-лізу”.
Сміт знає, що Макса не знайшли. Він і далі шукає його тіло.
Біля струмка в чагарнику Сміт знаходить речі Доцента: військовий квиток, паспорт, бронежилет, аптечку, ніж, магазин до набоїв та маленьку книжечку віршів.
Знайдені речі
Збірка віршів називається “Нічого не бійся”, вона російською мовою. Авторка Саша Кладбище видала її на прохання самого Максима, який сказав, що було б дуже круто мати маленьку збірку віршів, яка б влазила до кишені військової куртки. І щоб там були вірші, які додають хоробрості, коли дуже страшно. Книжечка мала кевларову обкладинку: щоб захистити від випадкової кулі біля серця.
Речі прикопані, тож закралася надія, що Доцент сховав їх, можливо, переодягнувся у цивільне і так потрапив у полон, щоб уникнути допитів.
Поряд — черевик. Із нього стирчить нитка. Коли ж Сміт за неї потягнув, виявилося — жила. У черевику — кістка.
Сміт передає речі на експертизу. Спершу діймає питаннями про результат. Відповіді нема й нема.
Зв’язок із Максимом Петренком обірвався в середу, 1 червня. Ні в четвер, ні в п’ятницю — жодних звісток. Близька Максиму жінка, Іванка, пише побратимам. Зв’язується з військовою частиною, спілкується з командиром. За тиждень Максим отримує статус зниклого безвісти. Іванка шукає по всіх групах та рашистських пабліках.
Максим Петренко
В одній із груп натрапляє на пост жінки, що пише про події 1 червня у Студенку. Це Олена Дубовик — дружина лейтенанта з позивним “Садовник”. Саме він узяв на себе відповідальність за вихід. Тіло Садовника дотепер не знайшли. Олена підказує Іванці, що під час виходу з оточення зникло 12 українських військових. Їхні рідні створили спільноту і шукають разом.
Росіяни виставляють у своїх пабліках відео з розстріляними оборонцями Студенка того дня. Літо, спека, тож полеглих нелегко розпізнати. Тіла скинуті докупи під парканом. Навіть незрозуміло, чи четверо, чи все ж п’ятеро загиблих у кадрі.
Врятовані побратими пригадують, що Доцент ішов у кінці колони. А коли в них в’їхав броньовик і всі кинулися врозсип, зник із поля зору. Ніхто не бачив його ні бездиханним, ні пораненим. Хтось казав, що Максим стрибнув у водойму.
Зрештою в братській могилі знаходять 54 фрагменти тіл, які належать 12 захисникам. Серед них і кістки Максима Петренка.
Прощання з Максимом Петренком
Максимова могила
Допоки попереду вервечка людей один за одним кидають свою пригощу землі на труну, а копач, спершись на держак лопати, вдивляється у вириту яму, я дивлюся в обличчя чоловіків, хто б із них міг би бути Максимовим побратимом. Підходжу до чоловіка з червоними очима. У них точно було щось спільне. І справді, було. Спільне кошеня. Я про нього читала в Максимовій книзі.
Максим Петренко із кошеням на ім’я Ар’я
Чоловіки побраталися у Вуглегірську. Жили в одному бліндажі. Побратим хотів заснути з кошеням, але воно обрало не його, а Доцента, залізло під бронежилет. Той ще сплутав кицьку зі щуром, аж поки не увімкнув ліхтарик. А потім кошеня оселилося в нього на плечі, як папуга у пірата. Максим ще думав, чи не відправити пухнастика до Києва, але кошеня вирвалося з машини й залишилося. Назвав його Ар’я, на честь однієї з героїнь “Гри престолів”. Максим писав у книжці, що Ар’я була найкращим напарником у Вуглегірську — муркотіла, відволікаючи на себе увагу в передчутті обстрілу.
Коли котенятко черепахового окрасу померло, Доцент дуже перейнявся. Якось сказав, що не боїться помирати, бо там чекатиме його Ар’я.
Від першого слова не мала сумніву, яким має бути останнє слово в цій історії про романтика Максима. Він любив творити і ділитися.
Максим Петренко
Цей рецепт горішків узяла на Максимовій сторінці. Спечіть за його рецептом горішки і почастуйте тих, кого любите. Нам неодмінно треба передати цей рецепт онукам, розповівши історію дивовижного захисника України, який любив життя в усіх його проявах, особливо смачних.
Святкові г(о)рішкиДієтичні, без борошна та цукру! Склад шкарлупок:
Начинка:
В обох випадках необхідно все дрібнити і змішувати між собою. Подрібнену картоплю потрібно відтиснути до сухого стану. Коли сік відстоїться — злити акуратно, а крохмаль повернути до картопляної маси. Шкарлупки випікати спеціальним апаратом, доки не стануть помаранчевого кольору. Потім можна досушити в духовці, якщо буде потреба. А тоді запхати начинку в шкаралупки та склеювати їх. Шкарлупки смакують як чіпси. |
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
