“Без ротації” й без міфів: УІНП випустив книжку про вихідців з Донбасу, які десятий рік воюють за Україну

Події 2014 року на Донбасі породили багато міфів про цей край. Фото бабусь із плакатами “Путин, введи войска”, створення незрозумілих “ДНР” та “ЛНР”, захоплення органів влади і масовий перехід українських силовиків на бік ворога, розстріл наших захисників під Волновахою і початок реальних бойових дій… Все це створило Донеччині й Луганщині імідж як “території зрадників”, яку, згідно з висловом, що його приписують Олесю Гончару, треба, як ракову пухлину, відрізати і кинути Росії, інакше це загубить Україну.

Втім, детальніший погляд на речі дає зрозуміти: насправді те, що відбувалося навесні 2014 року на Донбасі, було ретельно продуманою і спланованою до дрібниць спецоперацією російських спецслужб. І робилося воно в першу чергу руками самих росіян. Не лише Гіркіна-Стрєлкова, Бабая чи Мотороли, але й сотень бойовиків різного масштабу, яких у ті дні масово привозили з-за поребрика.

Про це свідчать герої нової книжки Наталки Позняк-Хоменко “Без ротації“, яку днями презентував Український інститут національної пам’яті.

Під час презентації

До книги увійшла 21 історія людей, які народилися і жили на Донеччині чи Луганщині, були очевидцями розгортання так званої “русскої весни”. І ще тоді, у 2014-му, зробили вибір на користь України й ось уже десятий рік зі зброєю в руках захищають наш суверенітет і незалежність.

Їхні свідчення дозволяють подивитися на ті події зовсім під іншим кутом зору.

Ось спогади декого з них:

Пилип Красношлик, 3-й Луганський прикордонний загін

“Те, що щось готується, в Луганську почало відчуватися десь у листопаді-грудні 2013 року, з початком Майдану. Зараз уже, аналізуючи все, що трапилося, розумієш, що це готувалося раніше. А тоді було незрозуміло, чому раптом рази в 3-4 в місті збільшилося число крадіжок? І тепер думаєш: хто були ті хлопчики, які потім почали захоплювати адміністративні будівлі? На початках здавалося, що це все місцева шантрапа. Ніхто не думав, що воно готується в таких глобальних масштабах.

Пізніше ми дізналися, що десь у квітні-травні в кожен райцентр завезли плюс-мінус по 100-200 чеченців. Жили вони по гуртожитках, хтось на місці їм знаходив приміщення. Ще бойових дій не було, а вони вже були тут. І донські козачки по посадках сиділи. Там же, біля кордону, було роздолля контрабандистів, там кордон був як сито. І всі вони вже були тут”

Олексій Челпанов, батальйон “Дніпро-1”:

“Те, що все це відбувалося за прямої участі росіян, було очевидно. Наприклад, біля мого будинку раптом побільшало автівок із російськими номерами. Особливо – перед великими проросійськими мітингами, які тоді показували по телебаченню як “народні заворушення”. Але це були заїжджі “тітушки”. Наших людей у Донецьку вивести на такі мітинги дуже важко, тому везли людей з Росії. Ми, коли в березні 2014-го працювали на “Донбас-арені”, то бачили, як весь проспект Миру був заставлений автобусами з російськими номерами – кілометрів на три точно, один за одним. Саме тоді сталася ота сутичка, де вбили “свободівця” Дмитра Чернявського”.

Чеченські бойовики батальйону “Восток”, весна 2014. Фото: PAP/EPA

Олена Мокренчук, офіцер Управління зв’язків з громадськістю ЗСУ:

“Коли в березні 2014-го ми з російськими опозиціонерами приїхали з арт-акцією “Україна-мрія” до вже окупованого Донецька, вони, подивившись на все, що там відбувається, сказали нам, що це – справа рук ГРУ: “Э, нет. Это у вас не местные мутят. Они здесь ни при чем. Здесь те же люди, которые нас в Москве и в Питере винтили на наших митингах. Это ребята из ГРУ”.

Ми тоді не повірили їм – а дарма. Згодом стало ясно, що вони таки казали правду.

Згодом і в інших містах України мені почали траплятися люди, чиї обличчя запам’яталися під час окупації Криму. Наприклад, в Миколаєві до мене підскочив з якимось питанням той провокатор, якого я бачила в Феодосії: він бачив нас із камерами в Криму і, певно, подумав, ніби ми з їхньої команди. Люди з відео, відзнятих у Сімферополі, Севастополі, Бахчисараї дивним чином зустрічалися на фото і відео з Харкова, Одеси, Луганська…”.

Ідея книги “Без ротації”, за словами авторки Наталки Позняк-Хоменко, з’явилася у її колеги Зої Заблоцької, яка з 2016 року регулярно бувала в зоні бойових дій із волонтерськими поїздками і спілкувалася з різними людьми.

А поштовхом для початку роботи над темою стала загибель у 2020 році командира батальйону “Луганськ-1” Сергія Губанова. “Саме тоді ми звернули увагу на те, що в батальйоні воюють практично всі уродженці тих місць. І це руйнувало стереотип, який існував у масовій свідомості, про те, що “всі жителі Донбасу – зрадники, сепаратисти і хочуть приєднатися до Росії”, – каже Наталя.

Робота над книжкою затяглася на три роки, оскільки повномасштабне вторгнення Росії в лютому 2022-го змусило багатьох на звичні раніше речі подивитися по-новому. На щастя, всі герої книги досі лишаються в строю, з ними вдалося зв’язатися, актуалізувати деяку інформацію, дописати їхній досвід після лютого 2022. “Це був один із найдраматичніших моїх проектів”, – зізнається авторка.

Книга “Без ротації” руйнує і багато інших стереотипів, які в 2014 році намагалася створити російська пропаганда. Зокрема, про те, що на Донеччині та Луганщині споконвіку спілкувалися виключно російською, що ці землі завжди належали Росії, а головне – що війну там у 2014 році почали місцеві жителі, які мріяли жити в Росії.

Водночас ця книжка дає можливість подивитися на Донбас очима тих, хто змалку знав ці краї, цих людей, з усіма їхніми перевагами і недоліками. І хто цю свою любов і прагнення свободи та справедливості десятий рік утверджує зі зброєю в руках. Тих, чия війна закінчиться тоді, коли “останній ворожий солдат перетне наш кордон”.

І тут є направду драматичні історії: Олександра Проскуріна, який у 2016 році втратив ногу на міні, але досі воює на протезі, Євгена Нікітченка, який став прототипом героя фільму “Іловайськ-2014, батальйон “Донбас“, Олександра Кісілішина, який двічі побував у російському полоні і втратив сина Олексія, що став одним із жертв теракту в Оленівці…

“Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми думали, що актуальність цієї книги втрачена. Адже багато тем і міфів, які для мене самої були відкриттям, стали настільки очевидними, що, здавалося б, про що ще можна говорити.

Однак ми бачимо, як ті ж самі стереотипи заважають помічати, наприклад, тисячі білорусів, які й волонтерять на нашу користь, і воюють на нашому боці. Як десять років тому донецька чи луганська прописка викликали острах і ненависть, так і зараз багато білорусів стають жертвами оцього “всі вони такі”.

Не всі. Ця книга вчить бачити не картинку, яка часто може бути не до кінця правдивою, а дивитися в суть речей, вмикати критичне мислення. І цінувати справжніх героїв, яких так багато серед нас”, – наголошує Наталка Позняк-Хоменко.

Книга вийшла в тернопільському видавництві “Джура” накладом 500 примірників.
Ілюстрована фото Олени Максименко, Андрія Дубчака, Олени Худякової, Костянтина Іванова, Євгена Малолєтки, Антона Панєвіна і самої авторки.

Безкоштовно завантажити і прочитати книжку “Без ротації” можна на сайті УІНП.

Читайте також:
“Донбас упаде до нас, як гнилий фрукт. Але краще б пізніше”. Донеччанин Мирон – про свою війну за Україну