Волонтерка з Луцька, яка раніше працювала в турбізнесі, вже півтора року вивозить зі Сходу тіла загиблих та поранених бійців, а також хворих біженців з окупованих територій
автор: Марина Ткачук
фото надані героїнею матеріалу
“Оце говорю з вами, сидячи в машині, – втомлено відповідає на мій телефонний дзвінок волинська волонтерка Тетяна Потоцька-Євчук. – Ще навіть до хати не заходила й машину не загнала на стоянку – щойно приїхала з Білорусі. Привезла трьох людей: одну жіночку паралізовану, ще двоє – теж практично лежачі. То наші, українці, з Голої Пристані (лівобережжя Херсонської області – “Н”). Вони звідти діставалися такими шляхами! Через Сімферополь у Ростов-на-Дону, далі через Росію і Білорусь – Брест. Гуманітарним коридором ми їх забираємо звідти й перевозимо в Україну”.
Раніше ця героїчна жінка транспортувала загиблих і поранених із фронту аж до їхніх домівок. А за останні пів року, відколи ми знайомі, до всієї непростої завантаженості Тетяни додався ще й цей клопіт – вивозити з Білорусі недужих українців, яким вдалося вирватись із-під окупації. “Ну, бо в мене тепер є реанімобіль – мені подарували”, – пояснює волонтерка.
Перед цим, ще й тижня не минуло, Тетяна повернулася зі Сходу – це вже звичний для неї маршрут. “Їздила цього разу отак: мій бус, плюс лавета, а на ній – джип (хлопцям везла!). Плюс ще один бус і причеп завантажений. Ну і “швидка”. А назад притягнули іншого джипа на ремонт. Привезли пораненого бійця. І наших загиблих хлопців…”
Скільки загиблих вона перевезла за ці півтора року в бусику з цифрою “200”, Тетяна не рахувала.
“Я не хочу, щоб вони перетворювалися на статистику. Бо це не просто цифри – це наші герої. Тому не рахувала й не буду”, – каже волонтерка.
Тетяна Потоцька-Євчук. Кадр відео
Фактично з перших днів повномасштабного вторгнення 45-річна Тетяна Потоцька-Євчук почала робити те, на що ніхто не погоджувався: вивозити з передової тіла загиблих воїнів. І продовжує робити це досі.
“Завжди кажу, що не я цю місію обрала, а вона мене”, – пояснює жінка.
Як так сталося? Уже на третій день великої війни близька подруга Тетяни поділилася з нею болем: під Харковом помер її батько, а забрати тіло до Луцька для поховання виявилося завданням надскладним – ніхто не хотів їхати по небіжчика в місто на кордоні з Росією, де не вщухали обстріли. А Тетяна погодилася і привезла.
Допомога ж військовим почалася тоді, коли Тетяну попрохали доставити в Луцьк загиблого хлопця, який, як потім виявилося, був сином її знайомого. Це й стало переломним моментом.
Тетяна Потоцька-Євчук
А ще була особиста історія втрати, яка теж, безумовно, вплинула: у 2014 році Тетяна разом із родиною довго не могла поховати племінника, який брав участь в АТО і загинув. Його тіло залишилося на окупованій території. Евакуювати полеглого вдалося лише через кілька місяців. Тож Потоцькій добре було відомо, як це – чекати на рідного “на щиті”.
Тому Тетяна купила за власні кошти бус-холодильник, який колись возив торти, стала волонтеркою і почала регулярно вивозити загиблих бійців із “гарячих точок”.
Потоцьку знаходять завдяки “сарафанному радіо” – дзвонять родичі, військові, волонтери й просять допомогти. Із різних регіонів України.
Тетяна Потоцька-Євчук із помічниками
Тетяна та її помічники Володимир і Олександр вирушають в дорогу одразу, коли надходить звернення. Дорогою на передову заодно везуть ще допомогу хлопцям і дівчатам – продукти, амуніцію, ліки. Із порожніми руками до військових не їдуть ніколи.
Шлях до місця призначення непростий і може тривати по кілька діб: доводиться і ночувати в машині просто неба, і зупинятися на нічліг у військових частинах. А на передовій – свої небезпеки: розбомблені дороги, загроза обстрілів (не раз і потрапляли під них).
Але найстрашніше – це сам вантаж, за яким Тетяна прямує на передову. Загиблі.
Надміру було важко, зізнається волонтерка, в перші місяці великої війни. І особливо влітку, коли стояла спека.
“Я приїжджаю в морг за тілом (інколи й сама, без хлопців), а назустріч мені виходить медсестричка молоденька, вдвічі менша, аніж я. І лежать тіла. І їх комусь погрузити треба в машину. Тоді ще, на початку, не було ні мішків санітарних, ні рукавиць. І ото удвох ми починаємо носити ті тіла. Навіть двом жінкам підняти тіло чоловіка – важко. Але ми це робимо. Потім обіймаємося, плачемо… Бувало, що й посеред ночі мені морг відкривали. Я забирала санітарів із дому… Ніхто тоді взагалі не думав про себе, про власне здоров’я.
Тетяна Потоцька-Євчук
Одного разу ми з тією ж медсестричкою переносили до машини тіло хлопчика загиблого. А він був загорнений у целофан, обмотаний скотчем – навіть не в пакеті… Тільки ми його зрушили – на мене полилася кров… Так я і їхала додому, вся в тій крові загиблого хлопця. Відходила довго, чесно скажу…
Коли поверталася після кожної такої поїздки, просто стояла у душі довго-довго під струменем води – мені так хотілося усе це з себе змити. Оцей запах смерті – він зі мною постійно, – зітхає Потоцька. – Після поїздок до мене навіть не підходить мій собака – він відчуває це все… Але є ще ж машина, яку теж потрібно відмивати від крові. І це теж доводиться робити мені”.
Тетяна у 2022 році фактично виконувала роль “капеланки” для військових. І довгий час мусила також фотографувати тіла всіх загиблих, вести спілкування з рідними – і це теж невимовний біль та стрес.
Похорон загиблого – вид із кабіни авто Тетяни Потоцької-Євчук
“Найчастіше родичі цікавляться, у якому стані тіло: чи можна буде відкривати труну? Бо я ж на початку перевезення бачу загиблого героя, і можу знати. А тіла в різному стані бувають, як ви розумієте”, – розповідає Потоцька.
Окремий вид болю – самі зустрічі з рідними.
“Раніше це було так: приїжджаєш зі Сходу, не спиш, поки там у морзі приводять тіла в порядок, і тоді починаєш розвозити по селах, по хатах. Можете уявити, що відбувається під час такої зустрічі. З мамами, які бачать труни зі своїми дітьми.
Вантаж Тетяни
Якось я їду селом, везу загиблого хлопця, а обабіч буса біжать його рідні, луплять долонями у вікна і кричать: “Ставай!”. Я ж не каменюка, жива людина. У мене серце не витримує. А це треба слухати, витримувати. І їхати в наступне село”.
Через рік такої роботи Тетяна зрозуміла: нерви на межі, здоров’я немає. Тож дещо змінила підхід до “глибини” евакуації.
“Якось я вкотре приїхала у Дніпро за тілами, і до мене вийшов завідувач відділення. Глянув на мої ноги в ранах, перемотані, і каже: жодного тіла тобі більше не віддам, поки не звернеш увагу на своє здоров’я. Тож мусила, – зізнається Тетяна. – Щоб продовжувати працювати, я відмежувала себе повністю від можливих контактів із родичами. Привожу тепер тіла тільки в морг. А доставкою тіл додому до родин уже не займаюся”.
Читайте також:
Росіяни обстріляли авто, яке мало евакуювати людей із Луганщини: загинув французький журналіст
А ще Тетяна почала робити собі 10-денні відпустки. “Бо без них точно потраплю в психушку”, – зізнається.
Тетяна Потоцька-Євчук
“За ці півтора роки я набрала 18 кілограмів ваги, і то все через постійні стреси. Тож тепер я намагаюся блокувати в собі емоції, обмежую розмови і не вдаюся в деталі загибелі хлопців, яких везу додому. Я просто закрилася в собі, але мої переживання нікуди не поділися. Бо ти з кожною родиною однак проживаєш це горе, проходиш це коло пекла і співчуваєш усім. Але навіть якщо я зовні виглядаю врівноваженою, то це лише здається: моє серце плаче за кожним полеглим героєм”, – зізнається жінка.
До початку повномасштабної війни Тетяна десять років займалася туристичним бізнесом – супроводжувала паломницькі групи в поїздках до Греції, Болгарії та Ізраїлю. “А до того – що тільки не робила. Життя змусило. У 90-ті їздила на заробітки в Польщу. Мала свої магазини у Львові та Києві, продавала продукти на ринку, – розповідає про себе волонтерка. – Я мусила рано подорослішати – дитинства як такого і не мала”.
Тетяна Потоцька-Євчук. Фото з інстаграм
Коли Тетяні було 13 років, її тато помер від раку. Родина жила дуже бідно. Тому Таня вирішила працювати – мила туалети у власній школі. Цей досвід залишив глибокі травми юній дівчині, але й зробив сильною.
“Можу сказати про себе, що я якась безстрашна – подужаю будь-яку роботу. Скажімо, під час пандемії коронавірусу я була чи не єдиною в Луцьку, хто погоджувався організовувати похорон для померлих від “корони”, коли всі боялися”, – розказує Потоцька.
Автомобіль Тетяни Потоцької-Євчук у пункті пропуску “Доманове” на кордоні з Брестською областю Білорусі
За час, відколи Тетяна почала займатися нелегкою місією евакуації загиблих і недужих, у неї лише більшає роботи.
“Оскільки в мене тепер реанімобіль, я вивожу ще й поранених із передової, – пояснює волонтерка. – Допомагаємо також людям з окупованих територій виїжджати. Здебільшого це старші люди. В основному, лежачі – з інсультом, шизофренією, хворобою Паркінсона. А ще я розширила наш автопарк, і тепер ми маємо чотири буси-“холодильники”. І все це ми робимо виключно за волонтерські кошти”, – пояснює Потоцька.
Тетяна Потоцька-Євчук
На питання про втому від війни Тетяна відповідає так:“Найбільше втомлюються ті, хто й спочатку нічого не робив. Скажу за себе і свою родину. Ось я, наприклад, їжджу на Схід постійно. Мій рідний брат воює – він у мене військовий льотчик. Мій двоюрідний брат – на Сході, його син також воює на передовій. Один племінник безвісти зник – уже рік не можемо знайти. Інший племінник загинув на війні. Ще один двоюрідний брат – два сини воюють, дочка закінчила військове училище, і зараз теж вона служить. У мене вся родина на фронті!
Чи втомилися ми? Безперечно. Але ми ж розуміємо, що варіантів немає.
І ті люди, які або когось втратили, або мають когось на війні, розуміють реальну потребу, важливість допомоги армії.
Тетяна Потоцька-Євчук
Скажімо, коли я оголошую збір, мені постійно скидає кошти батько загиблого хлопця, якого я привезла. Я вже казала йому, що не можу брати ці гроші, у мене навіть рука не піднімається. Знаєте, що він мені відповів? “Тоді я буду вам скидати так, щоб ви й не знали”.
Я безмежно дякую всім, абсолютно всім – і за 10 гривень, і за 1000. Бо тільки завдяки цим людям ми можемо й далі щось робити важливе”, – каже Потоцька-Євчук.
Є, щоправда, певна образа в Тетяни на державну систему. “Волонтерів почали більше душити. Скажімо, із 1 грудня з-за кордону не можна буде перевезти гуманітарку. Звідти й так передають речі вживані, не завжди в належному стані, а тепер на все це треба буде написати 150 декларацій, зробити електронні ключі. А якщо бабця котлет чи пирогів напече хлопцям, то мені ще треба то реєструвати, щоб їм завезти? Маршрути складати й звітувати державі?” – вважає вона.
Тетяна Потоцька-Євчук
“Іноді опускаються руки, хочеться зупинитися, покинути це все. Через постійні стреси, через недоброзичливців, які вставляють палиці в колеса, через інтриги, несправедливість і зловживання навколо різних благодійних фондів, через паперову бюрократію. З’явилися фірми, дуже мудрі люди, які знають, як качати з бюджету гроші, накупили гарних машин, призначили собі гарні зарплати, повиганяли волонтерів. Тепер у нас на Волині є фірми, котрі за гроші везуть загиблих із передової. А де вони були спочатку?!.. Ми ж за свою допомогу з родин ні копійки не беремо.
Дивишся – усе це дуже виснажує. Але потім приходить знову смс від людей, які просять допомоги. І розумієш: ти просто не маєш морального права все покинути. Бо живий і радієш життю тільки тому, що у твоїй машині, за твоєю спиною, лежить оцей загиблий Воїн. У чорному пакеті”.
Фотогаларея:
Читайте також:
Нескінченний рейс. 2700 км з волонтерами, які розвозять по Україні загиблих воїнів
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
